Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Сутність та класифікація міжнародної торгівлі послугами.





 

Міжнародна торгівля послугами є найбільш динамічною сферою сучасного світового господарства, що за обсягами майже вдвічі перевищує обсяги міжнародної торгівлі товарами. Інтенсифікація розвитку сфери послуг обумовлено значно вищою нормою прибутку та меншим терміном окупності інвестицій у інноваційні проекти, ніж у матеріальне виробництво.

В економічній літературі існує багато визначень поняття “послуга”. Так, А. Киреєв розглядає послугу як зміну стану інституціональної одиниці, яка відбулась в результаті дій та на основі взаємної угоди з іншою інституціональною одиницею [12].

В. Є. Новицький визначає послугу як цілеспрямовану дію економічного змісту, результат якого виражається у споживчій вартості та проявляється як задоволення конкретної потреби людини [24].

А. П. Румянцев зазначає, що послуга – це вид діяльності, робіт, у процесі виконання яких не створюється новий матеріально-речовий продукт, який раніше не існував, але змінюється якість вже створеного продукту. Окрім цього, послугу можна визначити як вид діяльності, який задовольняє певну людську потребу, може мати або не мати матеріальну форму, тісно пов’язуватись з виробництвом товарів або самостійно оформленим [21].

Виходячи з цього, послугу можна розглядати як певний вид діяльності, як певну дію, як певний вектор.

Послуга – це товар особливого роду, який не має матеріально-речової форми, бо не створюється в процесі виробництва, та споживається з метою задоволення певних матеріальних та духовних потреб.

Міжнародна природа послуги проявляється в процесі міжнародного співробітництва по її наданню та оцінці ефективності подальшої співпраці. Міжнародна торгівля послугами має істотні відмінності з міжнародною торгівлею товарами, а саме:



1) мобільність суб’єктів міжнародної торгівлі послугами, що обумовлюється необхідністю встановлення прямого контакту між продавцем та покупцем з метою запобігання можливих суперечок та неузгодженості;

2) глобалізаційні процеси у світовій економіці сприяли нівелюванню меж між поняттям “внутрішні” та “іноземні” послуги, що передбачає певну умовність їх класифікації за критерієм національної належності;

3) регулювання міжнародної торгівлі послугами здійснюється на основі норм внутрішнього законодавства контрагентів, а не митними органами.

Незважаючи на явні відмінності, торгівля послугами тісно пов’язана з торгівлею товарами. Цей зв'язок проявляється у міжнародній допоміжній ролі послуг при освоєнні нових товарних ринків, тобто на всіх етапах маркетингової діяльності експортерів – від дослідження цільового ринку до після продажного обслуговування споживачів.

Відповідно до Генеральної угоди з торгівлі послугами (GATS) у міжнародному співробітництві виділяють чотири способи міжнародної торгівлі послугами:

1) трансграничне постачання, тобто постачання услуг на територію країни споживача послуг;

2) споживання послуг за кордоном;

3) присутність нерезидентів на території країни надання послуг;

4) переміщення представників постачальника послуг за кордоном з метою їх надання та сервісного обслуговування [5].

Існує декілька підходів щодо класифікації послуг.

Залежно від способу надання послуг споживачу виокремлюють:

1) послуги, які пов’язані з торгівлею – технічне обслуговування, транспортні, страхові тощо;

2) послуги, які пов’язані з виробничо-інвестиційною діяльністю – трансферт технологій, професійні, готельні тощо;

3) послуги, які пов’язані з торгівельною та виробничо-інвестиційною діяльністю – послуги зв’язку, будівничі, сервісне обслуговування тощо;

4) автономні послуги – інформаційні, культурні, рекреаційні тощо.

Відповідно до класифікації Світового банку виокремлюють:

1) факторні послуги, які пов’язані з рухом факторів виробництва;

2) нефакторні послуги, які мають не фінансовий характер (туристичні, транспортні, рекреаційні).

Дана класифікація важлива для обговорення питань регулювання міжнародної торгівлі послугами в рамках СОТ, увага якої концентрується переважно на нефакторних послугах.

З метою відображення операцій з торгівлі послугами у платіжному балансі країн МВФ запропоновано наступну класифікацію послуг:

1) морські перевезення;

2) інші види транспортних послуг;

3) подорожі;

4) інші приватні та інші офіційні послуги.

Відповідно до класифікації Конференції ООН з торгівлі й розвитку (UNCTAD – United Nations Conference on Trade and Development) виділяють наступні види послуг:

1) фінансові;

2) послуги зв’язку;

3) будівничі та проектно-конструкторські;

4) транспортні;

5) професійні і ділові (юридичні, медичні, аудиторські тощо);

6) комерційні;

7) туристичні;

8) аудіовізуальні (теле-, відео-, аудіо-, кінематографічні).

Світова організація торгівлі виокремлює більше 150 видів послуг, які класифікуються на 12 секторів:

1) ділові;

2) послуги зв’язку;

3) будівничі та пов’язані з ними інженерні послуги;

4) дистриб’юторські;

5) освітні;

6) фінансові;

7) туризм та подорожі;

8) охорона здоров’я та соціальне забезпечення;

9) послуги, пов’язані з охороною навколишнього середовища;

10) організація культурних та спортивних заходів;

11) транспортні;

12) інші послуги [3].

Але серед сукупності послуг можна виокремити як загальні функціональні компоненти відтворювальних процесів та тенденцій їх розвитку, так і форми підприємницької діяльності, які за своїм змістом є послугами. Тому доцільно розглянути два блоки в системі міжнародних послуг: структурно-галузеві компоненти та виробничо-комерційні операції [24].

Структурно-галузеві компоненти системи міжнародних послуг – це:

1) інформаційні;

2) транспортні;

3) туристичні;

4) банківські;

5)страхові послуги.

Виробничо-комерційні операції, які є допоміжними у виробничому процесі, але можуть суттєво впливати на його ефективність – це:

1) лізинг;

2) франчайзинг;

3) інжиніринг;

4) ліцензійний обмін.

Інформаційні та електронні послуги є однією з динамічних форм послуг, оскільки саме нові технології змінили не тільки характер міжнародних економічних відносин, але й зміст продукту сфери послуг, сприяли нівелюванню просторових та часових бар’єрів між виробниками та споживачами. Сьогодні до факторів виробництва нарівні з капіталом, працею, землею, технологією, відносять і інформацію. Інформаційна сфера отримала назву “нова економіка”. Через механізми ринку інформаційних послуг створюється близько 50-60% сукупного суспільного продукту індустріально розвинених країн. Розвиток інформаційних технологій сприяє інтенсифікації економічного зростання. Лідерство на ринку інформаційних послуг обумовлене лідерством у сфері інформаційних технологій, що дає можливість доступу до фінансових, матеріальних і навіть людських ресурсів. На теперішній час відбуваються швидкий прогрес високотехнологічних галузей, де лідерами є США та країни Західної Європи. Однак вплив азіатських країн (Індії та Китаю) може докорінно змінити існуючий стан. Так, в Індії щорічне збільшення програмного забезпечення в сфері послуг складає 50-60%. Інформатизація сфери послуг впливає на структурну політику, міграційні процеси. Під впливом комп’ютерних інновацій здійснюється перебудова мережі фінансових ринків. Проявом впливу інформаційних послуг на характер міжнародного бізнесу є концентрація виробництва у формі злиттів та поглинань компаній, а також поширення венчурних проектів (у західноєвропейському регіоні обсяг інвестицій у ці проекти склав 20 млрд дол.).

Водний, і, насамперед, морський транспорт є великовантажним видом транспорту. На теперішній час близько 80% всього вантажообігу здійснюється саме морським шляхом, при цьому в структурі морського транспорту 70% займає великовантажний транспорт. Лідерами в морських перевезеннях є США, Японія, Німеччина, Великобританія, Норвегія, Франція. Жорстка конкуренція на світовому ринку транспортних послуг обумовлює активізацію регулюючих функцій держави цієї сфери. Найбільш ефективною формою державного регулювання є прямі фінансові асигнування на будівництво інфраструктури, поліпшення умов транспортування. Так, урядом США було виділено 500 млн дол. на проект поглиблення дна в портах Нью-Йорка та Нью-Джерсі.

Перевагами морського транспорту є його низька собівартість, велика вантажопідіймальність, безальтернативність при здійсненні експортно-імпортних міжконтинентальних операцій та можливість здійснення контейнерних перевезень. Однак морські перевезення займають досить багато часу, мають обмежену пропускну здатність та невигідні при внутрішньоконтинентальному транспортуванні через додаткові витрати на вантажно-розвантажувальні роботи.

Залізничний транспорт є одним з найстаріших та надійних видів транспорту через відносну економність порівняно з автомобільним та авіаційним, можливість використання різних видів тари, гнучкість доставки та незалежність від кліматичних умов. Але для його широкого використання необхідна велика транспортна інфраструктура – вокзали, залізничні станції та вузли. Окрім цього, вартість транспортування цим видом транспорту залежить від відстані, використання ж його при міжконтинентальних перевезеннях зовсім не доцільно. Характерною тенденцією розвитку залізничного транспорту є оптимізація вантажопотоків, пов’язана з інформатизацією та впровадженням удосконалених методів транспортної логістики. Пасажирські перевезення складають 20% світового обсягу залізничних перевезень. Загальний пасажирооборот залізних доріг світу складає: Японія – 370 млрд пасажиро/км, країни СНД – 370 млрд пасажиро/км, європейські країни – 370 млрд. пасажиро/км, Індія – 300 млрд пасажиро/км, Китай – майже 300 млрд пасажиро/км, інші країни – 200 млрд. пасажиро/км [3].

Найбільш швидким, але й найбільш дорогим є авіаційний транспорт. Істотним його недоліком є низька гнучкість, тобто необхідність наближення терміналів до контрагентів, екологічна шкода та значні витрати енергоресурсів. На початку ХХI ст. кількість перевезених на міжнародних авіарейсах пасажирів склала 1,3 млрд чоловік, а міжнародний повітряний вантажообіг – 2000 млрд т/км. У структурі світового повітряного транспорту переважають міжнародні перевезення, частка яких складає 54,9%, а частка внутрішніх – 45,1%. 80% загального обсягу внутрішніх перевезень припадає на США (майже 57%) та країни СНД (близько 23%). В міжнародних перевезеннях лідируючі позиції втримують США (20% загального обсягу міжнародних перевезень або 23 600 млн т/км та 178 876 млн пасажиро/км) і Великобританія (близько 10% або 11 440 млн т/км та 83 900 млн пасажиро/км) [3].

В розвинених країнах автотранспорт є найбільш поширеним видом транспорту: в США вантажообіг автотранспорту складає 40% всього вантажообігу, в європейських країнах – 50% [5] .

Усі витрати по доставці товару від продавця до покупця (враховуючи вартість фрахту, вантажно-розвантажувальних робіт, страхування, упакування тощо ) називаються транспортними витратами, які значною мірою впливають на міжнародну торгівлю, а саме:

1) обумовлюють скорочення обсягів торгівлі, рівня спеціалізації країн і розмірів прибутку від зовнішньоекономічних операцій;

2) перешкоджають повному вирівнюванню факторів виробництва між країнами відповідно до теореми Хекшера – Оліна – Самуельсона;

3) сприяють зрушенням у територіальному поділі праці – у розміщення підприємств в залежності від умов та вартості транспортування;

4) розподіл транспортних витрат між країнами залежить від цінової еластичності попиту та пропозиції по товарах: чим нижче еластичність в країні-імпортері, тим більшу частку транспортних витрат їй доводиться сплачувати, а чим менша еластичність пропозиції в країні-експортері, тим також більшу частку транспортних витрат вона сплачує.

Міжнародний туризм – це реалізація комплексу туристичних послуг на території країни нерезидентам.

Залежно від цілей споживача туристичних послуг можна виділити наступні види туризму:

1) культурно-пізнавальний, тобто споживач має на меті ознайомитись з культурою, історією даної країни, відвідати визначні пам’ятки тощо;

2) рекреаційний, тобто основною метою туриста є оздоровлення або лікування;

3) науково-діловий, коли турист має на меті розширити свої ділові контакти, ознайомитись з бізнес-середовищем даної країни та визначити можливі перспективи своєї діяльності.

Залежно від характеру організації та інтенсивності обслуговування:

1) організований або плановий туризм передбачає організацію турів спеціальними агентствами за розробленою програмою;

2) неорганізований або самостійний організовується самим туристом відповідно до своїх цілей та уподобань.

Залежно від кількості ат взаємозв’язку споживачів туристичних послуг:

1) індивідуальний;

2) сімейний;

3) груповий.

Залежно від тривалості перебування туристів:

1) тривалий;

2) короткостроковий.

За демографічними ознаками:

1) дитячий;

2) молодіжний;

3) віковий.

Залежно від форм співробітництва туристичних компаній:

1) безвалютний обмін туристичними групами;

2) валютний обмін туристичними групами.

Для туристичних компаній – суб’єктів надання туристичних послуг – міжнародний туризм є різновидом комерційної діяльності з надання туристичних послуг та реалізації товарів туристичного попиту з метою задоволення фізіологічних, матеріальних та духовних потреб іноземних туристів. Тому їх діяльність полягає у забезпеченні туристів належним видом транспорту, розміщенні їх у готелях, забезпеченні харчуванням, задоволення потреб культурно-пізнавального та рекреаційного характеру, організація умов для реалізації ділових інтересів (ділові зустрічі, участь у ярмарках, виставках, конференціях), організація продажу сувенірної продукції, забезпечення за необхідності медичного обслуговування, страхування, організаційно-адміністративна підтримка (допомога у оформленні документів, віз, консультації тощо).

Для споживача туристичних послуг міжнародний туризм – це, насамперед, спосіб задоволення потреб культурно-історичного, рекреаційного або ділового характеру. Тому основними цілями іноземних туристів в країні перебування можуть бути: культурна програма; активний відпочинок і розваги; оздоровлення; курортний відпочинок; етнічний туризм; проведення ділових зустрічей та налагоджування контактів.

З метою регулювання та регламентації прав та обов’язків суб’єктами туристичної діяльності укладається контракт, в якому містяться всі умови надання туристичних послуг (готель, харчування, ціна, програма, транспорт, віза, страхування, відповідальність сторін тощо) з метою запобігання виникнення суперечностей між туристичною компанією та туристом.

У сфері туристичного бізнесу використовують три основні методи ціноутворення:

1) з орієнтацією на рівень конкуренції, відповідно до якого ціни встановлюються нижче або вище ринкових залежно від вимог клієнтів, рівня сервісу, реальної або прогнозованої стратегії конкурентів;

2) з орієнтацією на попит вимагає миттєвого реагування на зміну попиту та гнучкого пристосування до нових умов;

3) метод витрат полягає у визначенні повної собівартості туристичного продукту, є одним з найбільш ефективних через простоту, прозорість, сприяння зниженню цінової конкуренції.

Особливостями ціноутворення в сфері туризму є, насамперед, висока еластичність цін у різних сегментах туристичного ринку; наявність розриву у часі між моментом встановлення ціни та придбання туристичного продукту; роздрібні ціни; високий вплив цін конкурентів; орієнтація на психологічні особливості споживача, його статус; сезонна диференціація цін та тарифів; орієнтація на типові групи споживачів; значний державний вплив у транспортній сфері.

Туристичні компанії надають наступні знижки вартості туристичного продукту:

1) сезонні;

2) дитячі (до 7 років – 50%) та школярів (40%);

3) знижки постійним клієнтам;

4) за самостійний вибір туристичною компанією однієї з трьох можливих дат від’їзду та пункту призначення відпочинку.

Регулювання туризму на міжнародному рівні здійснює створена у 1975 р. Всесвітня організація туризму (ВОТ), експертами якої була розроблена методика поділу країн на 2 групи:

1) країни – джерела виникнення туристичного попиту - США, Німеччина, Великобританія, Швеція, Норвегія, Канада, Японія тощо);

2) країни – об’єкти туристичного інтересу – Італія, Франція, Швейцарія, Греція, Туреччина, Кіпр, Єгипет, Таїланд, Туніс).

Банківсько-страхові послуги. Банківські послуги включають традиційні послуги кредитування; здійснення депозитних та розрахункових операцій; інвестиційні, страхові, консультативні послуги. Ринок страхових послуг найбільш розвинений у США, частка якого складає 48,68% світового ринку страхових послуг, а також Японії – 11,25%, Німеччини -10,19%, Великобританії – 5,93%.

Лізингє одним із видівдопоміжних операцій з надання орендних послуг. У міжнародній практиці лізинг є одним з найпоширеніших видів оренди. Так, в США 45% промислового капіталу знаходиться в лізингу, в Японії – 33%, Німеччині – 18%. Формально лізинг можна ототожнити з орендою, але це поняття значно ширше, бо пов’язане з кредитними та експортно-імпортними операціями. Класифікація лізингу численна, тому доцільно її розглянути більш детально.

Залежно від складу суб’єктів та характеру їх участі в лізингових операціях виділяють:

1) прямий (двосторонній) лізинг, відповідно до якого виробник або продавець майна самостійно здає його в оренду;

2) непрямий лізинг передбачає залучення посередників до орендних операцій;

3) зворотний лізинг передбачає орендування обладнання його минулим власником;

4) груповий лізинг здійснюється на кошти акціонерів, банків з метою зниження ризику орендатора, лізингоотримувача та посередника;

5) складний лізинг здійснюється за участю декількох кредиторів та наявності гарантів.

Залежно від об’єкта лізингу та типу майна:

1) лізинг обладнання;

2) лізинг рухомого майна;

3) лізинг нерухомого майна;

4) лізинг “секонд-хенд”, тобто майна, яке вже використовувалось;

5) широкомасштабний лізинг (лізинг заводів, транспортних засобів, бурових платформ).

За термінами лізингової угоди:

1) короткостроковий – рентинг (до 1 року);

2) середньостроковий – хайринг (1 – 3 роки);

3) довгостроковий – лізинг (понад 3 роки)

За характером визначення моменту передачі власності на майно:

1) умовний лізинг – це форма продажу майна у розстрочку;

2) строковий лізинг – об’єкт угоди переходить у власність лізинго-отримувача тільки після визначеного терміну та оплати його вартості ;

3) безстроковий лізинг – лізингоотримувач самостійно встановлює терміни викупу об’єкту лізингу.

Залежно від кількості операцій:

1) разовий;

2) револьверний або поновлювальний, який передбачає декілька лізингових циклів.

За національною належністю учасників угоди:

1) внутрішньонаціональний, коли учасники лізингової угоди є громадянами однієї країни;

2) міжнародний, який поділяється на:

- експортний лізинг, при якому лізингоотримувач є громадянином іншої країни (нерезидентом);

- імпортний, при якому орендатор є нерезидентом;

- транзитний лізинг, який здійснюється на території третьої країни, тобто всі учасники лізингової операції – резиденти різних країн;

- спеціальний лізинг, який пов'язаний зі спорудженням великого промислового об’єкта за кордоном.

За цільовим призначенням:

1) дійсний (нормативний), метою якого є організація виробничої діяльності;

2) спекулятивний, метою якого є максимізація прибутку за рахунок податкових та амортизаційних пільг.

За характером взаємодії та контрактних обов’язків:

1) чистий (нетто) лізинг, при здійсненні якого витрати з обслуговування, монтажу, страхування, оподаткування об’єкта не включаються в лізингові платежі, тобто є витратами орендаря;

2) лізинг з послугами передбачає повне обслуговування обладнання орендатором.

Залежно від джерел фінансування:

1) лізинг за рахунок власних коштів орендаря;

2) лізинг за рахунок залучених кредитних коштів;

3) пайовий лізинг.

За способом здійснення лізингових платежів:

1) лізинг у грошовій формі;

2) лізинг з компенсаційною платою, тобто платежі здійснюються у формі поставки товарів, які були вироблені на лізинговому обладнанні;

3) лізинг за умови комбінованого платежу.

За рівнем окупності:

1) фінансовий лізинг, при якому протягом періоду лізингу здійснюється амортизація переважної частини обладнання;

2) операційний лізинг, при якому лізингові платежі не покривають повної вартості лізингового майна.

Окрім розглянутих вище видів лізингу, у світовій практиці використовують ще два особливих види:

1) ліверідж-лізинг – довгострокова оренда наукомісткого обладнання на умовах державного стимулювання цих операцій через надання пільгових кредитів, податкових пільг;

2) пекідж-лізинг – це вид оренди, який включає окрім оренди продажу орендатору обладнання в кредит або фінансування будівництва.

Регулювання міжнародних лізингових відносин здійснюється відповідно до Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, прийнятої у 1988 р.

Франчайзинг – це надання прав на використання торговельної марки, технології відомої компанії (франчайзера) на певних умовах своєму партнеру (франчайзі), які вказуються у відповідному договорі (франшизі). За право використання торговельної марки франчайзі виплачує початковий внесок, а потім щомісячні внески. Тому франчайзинг є своєрідним різновидом оренди, бо франчайзі має право на використання (а не володіння) торговельної марки впродовж певного періоду часу та на певних умовах.

Основними умовами франчайзингу є:

1) використання тільки певної торговельної марки;

2) використання тільки відповідної технології виробництва (єдина послідовність технологічного процесу, асортимент продукції, якість продукції), реалізації продукції (єдина цінова, комунікаційна, збутова політика) та сервісного обслуговування (культури обслуговування, спеціального одягу, спеціального інтер’єру, спеціальних засобів);

3) постійні взаємозв’язки між партнерами франчайзингової угоди.

Залежно від цілей та сфер реалізації можна виокремити:

1) виробничий франчайзинг, при якому франчайзер передає франчайзі необхідну технологію виробництва продукції, сировину та устаткування;

2) торговельний франчайзинг, який передбачає постачання виробником (франчайзером) готової продукції франчайзі на пільгових умовах для її наступної реалізації під вказаною торговельною маркою відповідно до визначеної технології продажу та сервісного обслуговування;

3) сервісний франчайзинг полягає у забезпеченні єдиної збутової та сервісної політики франчайзера шляхом надання франчайзі прав на реалізацію продукції відповідної торговельної марки, а також технології продаж та роботи з клієнтами з сервісного обслуговування;

4) франчайзинг бізнес-формату є найбільш поширеним видом та передбачає передачу комплексної моделі організації та ведення бізнесу. Франчайзер передає франчайзі повний пакет детальної документації (“brand-book”), включаючи інформацію про місце розташування, площі виробничих, торговельних, сервісних об’єктів, їх інтер’єру, послідовності технологічного циклу, логістичних потоків, цінової, комунікаційної політики, культури обслуговування тощо.

Франчайзер відповідно до договору надає франчайзі виняткові (чи не виняткові) права на користування торговельною маркою, технологією виробництва, ноу-хау в сфері обслуговування та реалізації продукції тощо. Окрім цього, за додаткову плату франчайзер може надати відповідні послуги з перекваліфікації або навчання персоналу, розробки рекламної політики, інформації щодо збутової мережі тощо.

Залежно від напрямів франчайзингу слід виокремити:

1) прямий франчайзинг передбачає встановлення безпосередніх відносин між франчайзером та франчайзі відповідно до договору франшизи;

2) регіональний франчайзинг базується на регіональній диференціації діяльності франчайзі, тобто франчайзер створює цілу мережу франчайзі для охоплення певного регіону;

3) майстер-франчайзинг використовується великими міжнародними компаніями з метою розвитку збутової мережі на території окремої країни.

Франчайзинг виник у XIX ст. у Англії в пивоварній промисловості (створення об’єднаних домів) та згодом у США – при створенні схеми продажу швейних машинок “Singer” шляхом організації мережі фінансово незалежних компаній з наданням їм виключних прав на їх реалізацію та сервісне обслуговування. Згодом аналогічна схема почала використовуватись такими американськими компаніями як Coca-Cola (з 1886 року), General Motors (з 1898 року), а з початку 30-х рр. XX ст. – компаніями McDonalds, Kentucky Fried Chicken, Dairy Queen, Pepsi, 7-Up.У другій половині XX ст. в США у сферах громадського харчування, побутового, автомобільного обслуговування почали формуватись розгалужені франчайзингові мережі. На теперішній час франчайзинг охоплює 75 галузей не тільки виробничої сфери, а й торговельної та сфери обслуговування. Закономірним є розвиток франчайзингу в США, де на сьогодні існує близько 1500 франчайзингових мереж з 350 тис. франчайзі, річний обсяг продаж яких сягає 1,5 трлн дол. Близько 60% ВНП країни виробляється підприємствами малого та середнього бізнесу, 50% з яких працюють за системою франчайзингу. При чому 81,1% франчайзингових підприємств США працюють на умовах франчайзингу бізнес-формату, 18,9% – торговельного франчайзингу. В країнах Західної Європи існує близько 4000 франчайзингових мереж з 1,5 млн франчайзі, річний обсяг яких становить 120 млрд дол.

Інжиніринг – це комплекс інженерно-консультаційних послуг у сфері будівництва об’єктів, виробництва та реалізації продукції. Відповідно до цілей, стадії виробничого процесу інжинірингові послуги ділять на дві групи:

1) надання послуг з підготовки виробничого процесу (передпроектні, проектні, післяпроектні);

2) послуги із забезпечення ефективності виробничого процесу (послуги з організації технологічного процесу, монтажу, налагодження, демонтажу обладнання, встановлення та запуску технологічних ліній, розробки оптимальних графіків постачання сировини та матеріалів, механізму амортизації та ефективної загрузки обладнання тощо).

Інжинірингові послуги можуть бути загального та конкретного характеру, тому виділяють:

1) базовий інжиніринг, тобто підготовку попередніх досліджень та оцінок;

2) детальний інжиніринг передбачає розробку детальної технічної документації, планів роботи підприємства.

Різновидом інжинірингу є реінжиніринг – це надання технологічно-консультаційних послуг з метою удосконалення господарської діяльності підприємства. В залежності від фінансового стану підприємства використовують:

1) кризовий реінжиніринг – послуги з розробки заходів по докорінній реструктуризації підприємства з метою виходу з кризового стану;

2) реінжиніринг розвитку – послуги з розробки заходів щодо підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства.

Надання інжинірингових послуг регулюється відповідним договором, в якому зазначаються обсяги, терміни, якість виконаних робіт, склад інжинірингового персоналу, вартість інжинірингових послуг, форми та терміни оплати, відповідальність сторін, умови дії та припинення договору. У світовій практиці використовують наступні методи розрахунку вартості інжинірингових послуг:

1) за використаним часом, відповідно до якого розмір винагородження за надані послуги залежить від фактично витраченого часу на виконання робіт та рівня заробітної плати працівників інжинірингової компанії та консультантів. Денні ставки спеціалістів визначаються з урахуванням рівня їх кваліфікації, категорії, середнього по країні рівня оплати праці таких спеціалістів. Цей метод використовується при визначенні вартості таких послуг, як попередні техніко-економічні дослідження, технічний контроль за монтажем обладнання та виконання будівничо-монтажних робіт;

2) за фактичними витратами та фіксованою винагородою використовується при неможливості точного розрахунку обсягу майбутніх робіт та тривалості їх виконання. Розрахунок вартості інженерно-консультаційних послуг здійснюється в два етапи: на першому етапі проводяться попередні розрахунки витрат на інжинірингові послуги та винагороди за їх надання у вигляді проценту від їх вартості. Розмір процентної ставки коливається від 10 (при вартості об’єктів більше 100 млн дол.) до 25% (при вартості об’єктів до 100 млн дол.). Визначена винагорода виплачується замовником у формі авансу на покриття витрат інжинірингової компанії. На другому етапі проводиться кінцевий розрахунок між замовником та компанією – консультантом після виконання обумовлених у договорі робіт на основі попередніх розрахунків з урахуванням суми авансу;

3) у процентах від вартості об’єкта, використовується при розробці стандартизованих проектів будівництва різних споруд, об’єктів інфраструктури, промислових підприємств. Як правило, вартість інжинірингових послуг складає 3-10% вартості побудованого об’єкта, а при здійсненні всього комплексу інженерно-консультаційних послуг – до 15%.

Однією з форм надання спеціальних послуг інформаційного характеру, спрямованих на надання ділової інформації відносно стану та прогнозу розвитку ринку товарів та послуг, ліцензій, технологій, фінансових ресурсів, оцінку потенціалу розвитку експортно-імпортної діяльності підприємства, є консалтинг.На теперішній час консалтинг є самостійною галуззю ринку послуг, яка обслуговує всі сфери економіки необхідною аналітичною інформацією правового, економічного, політичного, соціального, культурного характеру. Обороти великих консалтингових компаній досягли оборотів великих промислових компаній як дійсність твердження про важливість інформації у сфері сучасного міжнародного бізнесу. Так, у США в сфері консультаційних послуг працюють 700 тис. чоловік, а її річний дохід складає більше 50 млрд дол.

Основними принципами надання консультаційних послуг є професіоналізм, переважання інтересів клієнта, індивідуальний підхід, інформативність та конфіденційність.

Основними формами консалтингу є:

- екс­пертна, яка передбачає проведення консультантом (експертом) самостійно аналізу, оцінки, прийняття рішення та розробки рекомендації щодо його реалізації;

- проектна передбачає співпрацю консультанта і клієнта. Консультант збирає та накопичує як свої, так і ідеї клієнта, оцінює рішення, отримані при ро­боті з клієнтом, і зводить їх у систему рекомендацій;

- навчальна (професійна), при якій консультант збирає ідеї, аналі­зує рішення, надаючи клієнту відповід­ну теоретичну і практичну інформацію у формі лекцій, семінарів, по­сібників тощо.

Класифікація видів консалтингу передбачає виокремлення наступних критеріїв:

1) за рівнем самостійності здійснення консалтингових послуг:

- внутрішній консалтинг, для здійснення якого створюється робоча гру­па, яка розробляє стратегію і підходи до вирішення проблем, а потім здійснює безпосе­редню роботу із забезпечення впровадження розробок;

- зовнішній консалтинг полягає у супроводженні підприємства шля­хом організації для нього середовища, яке полегшує вирішення тих чи інших проблем. До послуг зовнішнього консалтингу належать: постанов­ка на інформаційне забезпечення, залучення експертів світового класу для вирішення специфічних завдань, системна робота з потенційними інвесторами і кредиторами тощо;

2) за рівнем спеціалізації розрізняють:

- спеціалізовані консалтингові послуги надаються тільки відповідно до сфери діяльності консалтингової компанії;

- комплексний консалтинг дає змогу надавати консультації та здійснювати роботи практично в усіх вітчизняних і міжнародних проектах;

Найбільш поширеними комплексними послугами, які пропонують­ся консультантами на українському ринку, є робота зі створення і розвит­ку фірм, реструктуризації підприємств, комплексна незалежна експерти­за і діяльність, пов'язана з організацією фінансування.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.