Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Соціально-політичні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства.





Соціально-політичні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства.

Римська імперія складалася з трьох відмінних духовно-культурних ареалів: грецького, римського і юдейського, які відповідно найбільш загально представлені наступними сферами – філософією, правом і релігією. Кожен з цих світів по-своєму підготував передумови для зародження християнства, а пізніше поставив перед ним певні завдання.

І.Римський світ.

Римська середземноморська держава: політичний розвиток.

Панівною політичною силою у світі в I ст. була Римська імперія, яка розкинулася по всіх берегах Середземномор’я і включала до свого складу значні території у Західній і Південно-Східній Європі, Передній Азії і Північній Африці. Римська держава, зародившись у VІ ст. до н.е. як первісна форма державності, пройшла тривалий історичний шлях і зазнала істотних змін до періоду виникнення християнства. У VІ-ІV ст. до н.е. до Давнього Риму входила тільки центральна частина Апеннінського півострова, а римське суспільство того часу було різновидністю полісного соціально-політичного устрою. У ІІІ ст. до н.е. внаслідок насильного об’єднання міст і племінних територій Італії, Рим переростає у наймогутнішу державу Західного Середземномор’я, ставши небезпечним конкурентом для великих елліністичних держав. У І ст. до н.е. – І ст. відбувається поступове перетворення Давнього Риму у світову імперію.

Віхи зовнішньополітичної експансії Давнього Риму супроводжувалися еволюцією самого давньоримського суспільства. На початковому етапі VІІІ-ІІІ ст. воно являло собою складний конгломерат родових і общинних устоїв та патріархального рабства. Почавши з ІІ-І ст. до н.е. роль рабовласницьких відносин значно зростає і вони починають відігравати важливу роль у суспільному житті, стан рабів, при збереженні позицій общинного виробництва, перетворюється на одну з основних верств римського суспільства. У цей же період відбувається загострення соціальних протиріч між основними класами держави, що приводить до могутніх соціальних потрясінь: небачених раніше за розмахом повстань рабів, руху селян за повернення втрачених земельних наділів, жорстокої боротьби за владу і врешті-решт – кривавих громадянських воєн. Процес завершується падінням республіканського устрою, який виявився нездатним забезпечити стабільність соціально-політичного життя і ефективне управління величезною Середземноморською державою, та перетворенням Давнього Риму у монархічну структуру – Римську імперію. У результаті цього радикального перевороту суспільно-політичного життя відбулася трансформація полісно-общинного устрою в провінційно-муніципальну систему, яка більше відповідала новим реаліям.



Для нас становлять особливий інтерес параметри суспільного життя Давнього Риму у період ранньої імперії (І-ІІ ст.) – добу зародження і становлення християнства. Як відмічає провідний дослідник історії Давнього Риму В.І.Кузіщін, в епоху ранньої імперії спостерігалася загальна економічна і соціальна стабілізація римського суспільства, виникнення сприятливих умов для економічного, соціального і культурного піднесення.[1] Розвиток інтенсивних форм господарства і більш динамічних соціальних структур зумовлюють розквіт у ІІ ст. всієї давньоримської античної цивілізації, економіки, культури і соціальних відносин.

Однак разом з досягненням соціально-економічної стабільності вже у ІІ ст. намічаються певні тривожні тенденції. Незважаючи на всі спроби Антонінів підтримати міста, до кінця ІІ в. н.е. дрібні міста убожіють, посилюється експлуатація провінційного селянства. Рабовласницьке господарство в міру свого розвитку у провінціях зіштовхувалося з тими ж протиріччями, що й в Італії. Частина земель, що не приносили доходу, переставали оброблятися. З іншого боку, йшов процес їхньої концентрації в руках імператорів і великих землевласників. З другої половини ІІ в. н.е. ці землі разом з колонами, що їх обробляли, вилучалися з території і юрисдикції міст, що завдавало важкого удару останнім, але було в інтересах сенаторського стану. Став намічатися розкол між муніципальними хліборобами і земельними магнатами. Останні намагалися поставити довколишніх селян у залежність від себе, перетворити їх у своїх колонів. А цей процес у свою чергу вів до послаблення римської армії, яка набиралася в основному з хліборобів.

Відтак вже у ІІІ ст. епоха соціально-економічної стабільності та розквіту культури завершилася, на зміну її наступив період всезагальної кризи Римської імперії, викликаний тим, що рабовласницьке виробництво і античні форми власності вже повністю вичерпали свій потенціал. Масові міграції населення вели до руйнування традиційних форм громадського співіснування, звичного способу життя, втрачалося відчуття приналежності до полісу, як малої батьківщини. Як реакція на антагонізм людини і держави появилися нові форми соціального зв’язку – різноманітні спілки: колегії, асоціації (лат.) або гетерії і фіаси (грецьк.). Їх головна психологічна функція полягала у тому, щоб бути свого роду соціальним притулком для пересічних людей, практична – забезпечити їх гідне поховання. Крім цього вони захищали станові і майнові інтереси своїх членів, забезпечували колективне здійснення культу. Багато хто з римлян сприймали перших християн як одну численних асоціацій або як утаємничену колегію.

ІІ. Еллінізм і виникнення християнства.

Елліністична релігійність.

Частково елліністична релігійність розглянута у характеристиці релігійного життя у Римській імперії, коли показано її вплив на релігійне життя римлян. Однак доцільно проаналізувати елліністичну релігійність і як самостійне явище, оскільки тенденції, наявні у ній, підготували сприятливий ґрунт для поширення християнства.

Основною рисою елліністичної релігійності дослідники переважно вважають її синкретизм. Панівний раніше міфологічний світогляд, що визнавав заданість устрою світу і органічного місця людини у тісному колективі, зазнав важких ударів внаслідок численних греко-македонських, римських і парфянських завоювань, піднесення і падіння держав, насильного і добровільного переселення величезних мас населення та розриву традиційних родових і общинних зв’язків.

Життя людини, раніше передбачуване і регламентоване усталеними порядками, тепер потрапляло у залежність від непідвладних їй факторів. Відтак повсюди всі відчутнішою ставала потреба у вірі в могутнього бога-покровителя, здатного спасти конкретну людину, позбавлену попередніх гарантій спокійного існування. Тенденція до універсалізації і абстрагізації божества зумовила об’єднання функцій і атрибутів богів різних народів, створення їх синкретичних образів. Зокрема, у популярному на Сході культі Серапіса, володаря неба і царства мертвих, помітні риси Осіріса, Апіса, Зевса, Асклепія; Велика Матір, культ жіночого божества, ототожнювалася з Астартою, Кібелою, Ісідою, Артемідою, Афродітою Уранією та іншими богинями.

Формування уявлення про універсальне божество зумовлювалося і поширенням у масовій свідомості ідеї про людську спільність, природну рівність усіх людей. Зростання антропоцентризму релігійного мислення виразилося у тому, що універсальне божество наділялося не тільки рисами могутності, а й милосердя і справедливості. Відтак напередодні зародження християнства ідея бога, як вищого носія морального начала, який допомагає людям і піклується про них, отримала значне поширення. Ймовірно, що зміцнення монотеїстичної тенденції у елліністичній релігійності зумовлене впливом діаспорного юдаїзму. Підтвердженням цього служить поява різноманітних релігійних союзів, позначених впливом юдаїзму (колегія шанувальників “Бога-саббатиста” (Бога суботи) в Килікії, культ “Бога найвищого” у Малій Азії, Фракії, на Боспорі).

Формування доктрини про справедливого бога, який “прислухається” до людей, мало своїм наслідком уявлення про особистий зв’язок з ним поза офіційними церемоніями чи усталеними ритуалами. Таким чином, в елліністичних державах, а пізніше і на Сході Римської імперії утворюється багато невеликих об’єднань довкола божеств, переважно, східного походження. Їх особливість – віра у те, що під час таємничих очищувальних обрядів, містерій, людина може прилучитися до бога-спасителя. Головним засобом спілкування з ним у цих містерійних культах залишалася магія (як, наприклад, у культі Гермеса Трісмегіста), яка за допомогою таємничих заклинань і формул обіцяла людині не тільки злиття з божеством, а й певну владу над ним. Хоча на рубежі ер почали виникати і такі релігійні товариства, які не визнавали магії, чи навіть осуджували її, ставлячи перед своїми членами тільки суворі моральні вимоги особистої поведінки.

Виходячи з безсумнівного факту, що тільки область елліністичного всесвіту стала першим ареалом християнізації, варто поставити питання, у чому виявилося виховне значення еллінізму, до яких релігійних поглядів устиг він привчити людство, полегшуючи цим сприйняття їм християнства; що за релігійні потреби розбудив він у суспільстві, які мали згодом знайти своє задоволення в християнстві. Ф.Ф. Зелінський[4] виділяє шість аспектів елліністичної релігійності, які сприяли успішному поширенню християнства:

По-перше, містерійна “релігія таїнств” поставила в центр релігійної свідомості питання про порятунок людської душі, яке трактувалося як порятунок від подальшого "кола" втілень і смертей чи від пекельних мук у потойбічному житті, і зводилося у всіх цих випадках до вічного блаженства. Саме в еллінізмі слово "порятунок" (soterіa) почало вживатися у такому розумінні. Цей порятунок стає можливим завдяки подвигу божественної істоти, яка дала людям таїнства. Сам подвиг розглядається, як акт любові, що поборола смерть, а умовою набуття спасіння стає сакраментальний акт, за допомогою якого людина приймається в громаду сповідників релігії таїнств.

По-друге, релігія таїнств у її різних формах підіймає значення богині-матері, яка самовіддано врятувала улюблену божественну істоту і дала цим підбадьорюючий приклад торжества над смертю своїми шанувальниками. Образ цієї богині-матері перебуває в містичному спорідненні зі споконвічним образом матері-землі. Наявність богині-матері, саме як стражденної жіночої істоти, обумовлює ту підвищена співчутливість та релігійний сентименталізм, що складає характерну рису елліністичної релігії.

По-третє, релігія древнього Олімпу висуває образ бога-сина, а саме Аполлона, який розуміється як посередник між богом-батьком, тобто Зевсом, і людьми: він звіщає людям його непорушну волю, приносить зцілення від недуг і допомагає їм улаштувати свою земне життя.

По-четверте, визнання посвяти необхідною умовою порятунку вело до думки, що поза громадою посвячених спасіння є неможливе. Результатом цього уявлення стала поява організованого жрецтва, при призначенні якого іноді дотримується принцип наступності благодаті, що веде свій початок від одкровення самої богині.

По-п'яте, набирає популярності уявлення про потрійну долю душ у потойбічному житті, а саме про вічні муки для незцілених грішників, про спокутні кари для що зціляються і про вічне блаженство для добрих. З загального кола блаженних виділяються ті, котрі своїми заслугами придбали особливу силу, а з нею й особливе право на шанування з боку людей, тобто так звані герої; умовою для їхнього визнання такими продовжує вважатися одкровення Аполлона в Дельфах.

По-шосте, зароджується ідея, що божество може, не втрачаючи повноти свого потойбічного єства, втілитися в людському образі і жити земним життям разом з іншими людьми, для того, щоб лише по смерті возз'єднатися зі своїм потойбічним єством.

Усі зазначені вище риси елліністичної релігійності виявлялися у формі тенденцій – у різних віруваннях вони були присутні у специфічній формі та з різним ступенем інтенсивності, однак вони підготували прихильників релігії еллінізму до сприйняття християнського вчення. Саме в ньому було подолано етнічні і станові обмеження давніх культів та партикуляризм, сформульовані чіткі і зрозумілі моральні вимоги, подано доступний кожній людині шлях до жаданого спілкування з живим Богом.

 

ІІІ. Юдейський світ.

Розглядаючи юдаїзм як передумову християнства слід уточнити, що до уваги братиметься той етап його історії, який безпосередньо причетний до зародження християнства, а саме епоха другого храму, яка охоплює період від заснування храму Зоровавеля до його зруйнування. При цьому, у контексті нашої теми, важливою є характеристика юдейської релігійності у І ст.

Політичний огляд. Падіння Вавилонської імперії у прихід до влади перського царя Кіра у 536 р. до н.е. дали змогу євреям покинути свої поселення в Вавилоні, повернутися у Палестину і розпочати відбудовувати свою країну. Загалом збереглося небагато інформації про цей період єврейської історії. Очевидно, що правління персів, відомих своєю релігійною толеранцією не було обтяжливим для них. Зокрема, немає жодних згадок про повстання проти влади персів.

Ситуація вкрай змінилася після розпаду у 323 р. до н.е. Імперії Олександра Великого. Сирія і Юдея потрапила під тривале панування селевкідів, а відтак стали зонами інтенсивного грецького заселення й стрімкого поширення впливу еллінізму на місцеве населення. Незабаром єврейські Юдея і Самарія були зусібіч оточенні грецькими або напівгрецькими містами. Реакція єврейського суспільства на цю культурну інвазію була неоднозначною. Первосвященицький стан та освіченіші верстви населення, відцуравшись політики ізоляціонізму, стали на сторону еллінізму, що зокрема відбилося в еллінізації єврейських імен. Їм протистояли “хассіди” (благочестиві) та інші фундаменталісти, які твердо тримались національних особливостей та вимог Закону. Частина ж суспільства не заперечувала грецького панування, дотримуючись думки, що “релігія й благочестя краще процвітають, коли розтліваючи справу урядування беруть на себе язичники”[5], за умови, що ті не будуть обмежувати їх релігійної свободи.

Спроба сирійського царя Антиоха IV Епіфана (175-164) насильно еллінізувати народ викликала релігійне піднесення та повстання під керівництвом Маккавеїв, яке увінчалось визволенням від влади Сирії у 142 р. до н.е. До влади у країні прийшла династія асмонеїв, яка спадково володіла посадою великого первосвященика, що виконував також обов’язки світського правителя. Релігійно-судові функції відійшли до прерогативи синедріону, ради старійшин. Період правління асмонеїв став добою експансії іудаїзму та насильницької іудаізації довколишнього населення. Трактуючи Палестину як божественний спадок єврейського народу, а її завоювання як релігійний обов’язок, єврейські війська завоювали Самарію, зруйнувавши самарянський храм на горі Герізім, захопили Ідумею, Галилею та інші довколишні території.

Після смерті у 67 р д н.е. Саломеї, дружини останнього правителя Олександра розпочалася боротьба за владу, яка привела до втручання римлян. У 63 р. до н.е. римський полководець Гней Помпей, скориставшись братовбивчою війною Аристобула ІІ і Гіркана ІІ, завоював Єрусалим і змусив Юдею платити данину Риму. Гіркан отримав посаду первосвященика, що відповідав за внутрішні справи країни. Фактично ж Юдея була державою-клієнтом, римським данником і управлялася римським префектом, який контролював її політичну, військову і фіскальну організацію.

Система управління в країні була істотно реорганізована Габінієм, римським намісником у Сирії з 57 по 55 р. до н.е., що розділив країну на п'ять синедріонів, тобто адміністративних округів. Нова структура повинна була замінити стару систему топархій (адміністративних округів, що складалися з центральних міст і довколишніх сільських районів) що виникла в ще правління Соломона і проіснувала до селевкідів. Ціль цієї реорганізації була дестабілізувати населення і зробити будь-як організований опір неможливим. Юлій Цезар повернув Юдеї частину відібраних у неї територій і призначив Гіркана етнархом. Однак Гіркан виявився слабким політиком і не зміг самостійно контролювати ситуацію в Іудеї, внаслідок цього при дворі зросла роль ідумеянина Антипатра. Незабаром під його контроль перейшли майже всі питання державного керування, а разом з ними і влада, що формально належала Гіркану як первосвященику і доповнювала повноваження, дані йому римлянами. Рішення останнього поставити власних синів Ірода і Фазаеля намісниками в Галілеї і Єрусалимі заклало основи майбутньої іродіанської династії.

Під час парфянського вторгнення в 40 р. до н.е. відбулася остання спроба династії асмонеїв повернути владу у країні. За підтримки парфян син Аристобула ІІ Антігон ІІ (Маттафія) заволодів Юдеєю. Ірод, вірно розраховуючи на бажання Рима вигнати парфян із провінції, переконав Римський Сенат проголосити його царем Іудеї, незважаючи на відсутність у нього як армії, так і реальних прав на престол. У 39 р. до н.е. Ірод висадився в Птолемаїді і швидко зібрав військо з жителів півночі, а також римські війська, що одержали наказ Сенату допомогти йому. До 37 р. до н.е. він остаточно підкорив собі майже всю територію країни та за допомогою римлян опанував Єрусалимом.

Зміцнення влади Ірода уможливило реалізацію масштабних будівельних проектів: були побудовані театри й амфітеатри, у верхнім місті Єрусалима було зведено палац, а на північ від Храму – фортецю Антонія. У неєврейських районах, як усередині його царства, так і за межами, Ірод будував палаци, терми, храми язичницьким божествам, а також на честь Цезаря і влаштовував атлетичні змагання. Тобто він намагався включити свою державу у склад імперії не тільки на політичному, а й на культурному рівні. Будучи сильно еллінізованим, він все ж намагався не ображати релігійні почуття своїх єврейських підданих. З 22 по 9 р. до н.е. Важливим аспектом політики Ірода стало будівництво нових міст, які отримували полісний устрій за взірцем інших елліністичних міст. Зокрема, Ірод побудував на узбережжі Середземного моря портове місто Кесарію, призначену підвищити роль його країни в міжнародній торгівлі зерном. Населення цих міст було змішаним, в них жили греки, євреї, сирійці, римляни. Були істотно перебудовані кілька фортець, включаючи легендарну Масаду, у якій переховувалася родина Ірода в момент його втечі в Рим у 40 р. до н.е.

Самим грандіозним з проектів стала перебудова Єрусалимського Храму. Вона почалася в 20-19 р. до н.е., але завершення деталей продовжувалася і після смерті Ірода, аж до руйнування Храму римлянами в 70 р. н.е. Незважаючи на те, що Ірод у багатьох питаннях будівництва Храму прислухався до вимог фарисеїв, в інших випадках він ігнорував їх. У результаті фарисеї залишалися ворожі йому, і сумнівно, щоб під час його правління синедріон продовжував функціонувати. Ірод призначав і зміщав первосвящеників за своїм бажанням, у результаті саддукейські кола також виявилися в опозиції до нього, як, утім, і задавлений важкими податками народ. Єдине, що дозволяло Іроду зберігати контроль над країною, були його близькі відносини з Августом і римською владою, а також постійні репресії, що тримали населення в підпорядкуванні. Невдоволення проримською позицією Ірода перепліталося з опором його культурним новаціям, особливо в Юдеї і Галилеї.

Останні роки царювання Ірода пройшли під знаком постійних сімейних інтриг, у результаті яких за його наказом були страчені троє його синів. Після Ірода смерті боротьба за владу між його синами привела до того, що римляни розділили царство Ірода на три частини: найбільша з них включала Юдею, Самарію і Ідумею і перейшла під владу сина Ірода Архелая, що отримав титул етнарха. Антипа і Пилип отримали території на півночі країни і стали тетрархами. Однак у Юдеї спалахнуло повстання проти Архелая, який у 6 р. н.е. був позбавлений римлянами влади, а країна перетворилася на римську провінцію під владою намісників, що підпорядковувалися легату Сирії.

При прокураторах євреї зберігали часткову автономію, їм було дозволено організувати власні суди і збирати податки. Прокуратори також не втручалися в питання єврейської релігії і богослужіння, намагаючись керували розумно і мирно. Конфлікти і кровопролиття почалися при Понтії Пілаті (26 - 36 р. н.е.), прокураторі, що стратив Ісуса. Починаючи з цього часу відносини погіршилися з кількох причин: через зневагу римлян до єврейських релігійних норм і високих податків, через розміщення військ у Єрусалимі і з-за посилення месіанських сподівань серед євреїв. Проблеми загострилися в правління імператора Калігули (37 - 41 р. н.е.), що зажадав, щоб євреї установили в Храмі його статую і тільки його смерть на кілька десятиліть запобігла трагічному і жорстокому протистоянню між Римом і єврейським народом.

Незабаром після свого сходження на трон у 41 р. н.е. імператор Клавдій (41-54 р. н.е.) призначив онука Ірода і Маріам Агріппу І царем над усією Землею Ізраїлю. З 41 по 44 р. Іудея знову стала царством. Агріппа любив свій народ і його традиційний спосіб життя і намагався в межах, що допускалися в у стані залежності від Римської імперії, відновити колишню славу Ізраїлю. Він користався широкою підтримкою серед євреїв, що відносилися до нього з тими ж повагою і відданістю, з якими вони відносилися до асмонеїв, однак неєврейське населення країни було налаштоване проти нього.

Коли Агріппа зненацька помер, римляни, вважаючи що його син занадто молодий, щоб успадковувати престол, повернули Юдею під владу прокураторів. Починаючи з цього моменту постійні тертя між прокураторами і їх єврейськими підданими вже не вщухали. Римських чиновників мало цікавили як іудаїзм і його вимоги, так і матеріальний добробут країни. Економіка стрімко занепадала, і одночасно з цим росла активність різноманітних повстанських груп. У країні наставала анархія, яка незабаром вилилася у повстання і розгрому, що наступив за ним. Ситуація ускладнювалася відсутністю єдності навіть серед основного населення країни. Мешканці Юдеї зі зневагою ставилися до галилеян, вважаючи їх неосвіченими і недостатньо ознайомленими з питаннями віри, схильними до повстань розбійниками. Очевидно це пояснюється тим, що на території Гилилеї не було постійних шкіл для вчителів закону. Ще більша різниця була між юдеями і самарянами, яких перші взагалі не вважали одновірцями і цуралися їх.

Таким чином, перші роки християнства припали саме на цей період занепаду і соціальних хвилювань. Складна політична й економічна ситуація в Юдеї в часи Ісуса й у період виникнення християнства сприяла виникненню нових релігійних течій. Крім того, достаток сект і рухів в іудаїзмі епохи Другого Храму створювало передумови для розвитку апокаліптичного християнства.

У 66 р. релігійно-націоналістична партія зилотів закликала до повстання, яке переросло у Велику іудейську війну, що завершилася зруйнуванням Єрусалиму і храму та розсіянням юдеїв. Їх релігійне і політичне життя перемістилося в діаспору, центром релігійного життя стала синагога (грецьк.) або бейт-га-кнессет (єврейськ.) – зібрання віруючих місцевої общини євреїв – кагалу. Останнє повстання проти римлян під проводом Симона бар-Кохби (131-135) було придушене, а на місті колишнього Єрусалимського храму були збудовані римські храми Юпітера, Юнони та Мінерви. Єрусалим став римською колонією Елія Капітоліна, на території якої іудеям заборонялося перебувати.

Соціально-політичні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства.

Римська імперія складалася з трьох відмінних духовно-культурних ареалів: грецького, римського і юдейського, які відповідно найбільш загально представлені наступними сферами – філософією, правом і релігією. Кожен з цих світів по-своєму підготував передумови для зародження християнства, а пізніше поставив перед ним певні завдання.

І.Римський світ.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.