Роман у віршах «Маруся Чурай» (1979)

Жанр: історичний роман у віршах (визначення Л. Костенко).

Тема: зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька в поєднанні з широкою картиною життя України XVII ст.

Головна ідея: незнищенність українського народу (особистості з багатим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу і могутність.

Головні герої: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань.

Сюжет і композиція: дві сюжетні лінії, які переплітаються, — особиста (Маруся-Грицько) й історична (боротьба українського народу проти загарбницької політики польської шляхти). Роман складається з дев’яти різних за обсягом розділів.

I розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту знищена пожежею Полтава 1658 р. Суд над Марусею, яку звинувачено в отруєнні коханого Грицька Бобренка. На захист Марусі стають козаки — полковник Мартин Пушкар та Іван Іскра. Марусі виносять смертний вирок.

II розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу.

III розділ «Сповідь». Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною. У кінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту.

IV розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.

V розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Марусиної трагедії. В останній момент перед стратою на площу вривається Іван Іскра з добутим універсалом, у якому наказано скасувати вирок

Провідні мотиви: розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом.

Літературознавці про твір. Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.

Одначе поступово в цій лагідній, милій картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого зв'язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Але нема кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами» — з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне.

Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «Навшпиньки виглядають жоржини через тин» (В. Пахаренко).

Роману віршах — різновид змішаного жанру, якому властива бага- топроблемність, поєднання епічного й ліричного начал; дія у творі цього жанру, як правило, концентрується навколо долі одного чи кількох головних героїв.

Вірш «Страшні слова, коли вони мовчать...» (1980)

Провідні мотиви: значення слова в житті людини, сутність поетичного мистецтва.

Літературознавці про твір. Квінтесенцією роздумів Л. Костенко про значення слова у житті людини, про сутність поетичного мистецтва став вірш «Страшні слова, коли вони мовчать...» (звернімо увагу — саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали у себе радощі й болі мільярдів людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета все це вловлює, тому

з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче коли усвідомлює своє надскладне завдання: сказане мільярди разів слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ніколи не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (В. Пахаренко).

Провідні мотиви: розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом.

з дитинства фольклорні образи-архетипи^х — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.

Народився вс. Куземині, що на Полтавщині (нині Сумська область), у родині робітника-муляра, помер у м. Шварцвальді (похований у м. Новий Ульм, Німеччина).

Належить до письменників-емігрантів (член МУРу).

Найвідоміші твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», роман у віршах «Скелька», повість «Огненне коло», збірка поезій «Золотий бумеранг»; із публіцистики — лист «Чому я не хочу вертатись до СССР?».

Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.

Головна ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен передусім має бути Людиною.

Головні герої: Григорій Многогрі шний (молодий український інже нер-авіатор); родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сірко й Сірчиха; майор НКВС Медвин.

Сюжет: утеча Григорія Многогрішного з «ешелону смерті» (етапного по тягу НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру) — перебування Григорія в родині Сірків — поїздка головного героя з названим братом Грицьком Сірком до Хабаровська — переслідування Григорія — зустріч Многогрішного з Медвиним у тайзі й розправа з майором — утеча закоханих Григорія й Наталки за кордон СРСР (події відбуваються в 30-х роках XX ст.).

Літературознавці про твір. Цим твором, на думку Юрія Шевельо ва, Іван Багряний утвердив саме «український пригодницький роман, український своїм духом, усім спрямуванням своїх ідей, почуттів, характерів». Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто сюжетні лінії розгортаються паралельно, протиставляються і зіставляються. Григорію Многогрішному протистоїть майор НКВС Мед вин, цей новітній тигролов, який переслідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра». Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його заслали на каторгу до Сибіру. У такий спосіб романіст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і голо и мого героя, коріння якого сягають часів Запорозької Січі. Об рал Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескорену й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.

Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них («шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона») — це «ешелон смерті », яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим вчинком вселяє в серця численних в’язнів надію, що зі сталінським режимом можна й потрібно боротися. Другий ешелон — комфортабельний експрес — віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності », які чинили беззаконня, одне слово, «відповідальних товаришів». Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорною раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ радянської імперії (М Ткачук).

МУР (Мистецький український рух) — об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. МУР заснований 1945 р. в Німеччині. Головою об’єднання був Улас Самчук, який висунув ідею «великої літератури». Вона базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. До МУРу входили: І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, Т. Осьмачка та ін.

Нью-йоркська група поетів — об’єднання українських поетів - емігрантів, заснована 1958 р. Ця група поетів усвідомлювала «необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції рідного мистецтва слова і спираючись на модерні стилі й форми» (М. Ткачук). До нью-йоркської групи входили Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Патриція Килина, Віра Вовк та ін. «Чинником єднання була спільна настанова, що кожен поет має йти окремо індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним» (Б. Бойчук). Ньюйорківці захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на верлібр, що панував тоді в західноєвропейській літературі.

Народився в с. Архангороді, що па Херсонщині, у родині українських інтелігентів, помер у м. Нью-Йорку (США).

ІІоет, представник еміграційної літератури, належить до Празької школи поетів.

Найвідоміші твори: збірки поезій «Стилет і стилос», «Земля й залізо», «Перстень Полікрата»; вірші «Сучасники», «Шевченко».

Провідний мотив: роль слова, митця в житті суспільства.

Літературознавці про твір. Автор долучається до споконвічної естетичної дискусії: митець може витати у далекому від життя світі мрій, понадземної краси, незворушного спокою чи має боротися за вдосконалення реального світу, наближення його до ідеалу, до Бога. Ці дві настанови символізують у вірші взяті з давнини образи — стилет і стилос (стилет — це холодна зброя, різновид кинджала; стилос — загострена паличка для писання на вкритій воском дощечці). Протилежність настанов увиразнюють також прислівники «тут» — «там». Ситуація вибору для митця надзвичайно складна: герой «пливе» по непевній воді («тут») і його манять «береги краси» («там»). Хоча «тут — жаха набряклий вітром обрій», усе ж героя більше зачаровує таки «веселий галас бою», тож він продовжує плисти у «безмежжя», яким «зачарований». Так ранній Маланюк відчув трагічну дилему свого життя. Трагічна доля Батьківщини, честь чоловіка, воїна, оборонця спонукають його брати у руки стилет: «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети/» (В. Пахаренко).

Празька школа поетів — умовна назва українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно в Празі й Подєбрадах: Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, Юрій Клен, Н. Лівицька-Холодна, О.Лятуринська, О. Ольжич, О. Теліга. Естетична платформа Празької школи: яскравий неповторний історіософізм, націєтворчий пафос; «пражани» писали про свій час і про себе.

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: