Основні економічні проблеми країн, що розвиваються

Модель наздогоняючого розвитку має явні хиби: прагнення забезпе-чити свою економіку одними промисловими товарами неминуче викли-кає необхідність імпорту інших товарів і засобів їхнього виробництва. Щоб задовольнити ці все зростаючі потреби, необхідно постійно збіль-шувати експорт або брати кредити. Розширення експорту, починаючи з 50-х років, виявилося проблематичним, тому що світові ціни на сировину і сільськогосподарську продукцію постійно падають за рахунок застосу-вання в розвинутих країнах енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Це призвело до зростання зовнішньої заборгованості країн, що розви-ваються, і збільшенню залежності від нових видів імпорту (табл. 2.18).

Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від по-треб в імпорті особливо гостро проявилося під час енергетичної кризи 70-х років. У зв'язку з багаторазовим зростанням цін на нафту в країнах, не забезпечених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, зріс товарний і грошовий дефіцит. Це спричинило інфляцію, спад виробництва, зростання зовнішньої заборгованості. Коли ціни на нафту на світовому ринку стабілізувалися, то накопичилися борги, й економічні проблеми стали стримувати темпи розвитку країн. Так за 1952–1970 р. частка країн, що розвиваються, у світовому експорті знизилася з 33 до 19 %.

Уникнули економічного спаду лише ті країни, що до цього часу зуміли диверсифікувати свою економіку за рахунок промислово-го виробництва. Це Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг. Темпи їхнього промислового зростання із 70-х років були вищими не тільки від країн, що розвиваються, а й більшості розвинутих, за що вони стали називатися чотирма «драконами» Південно-Східної Азії. Порівняно швидко оправилися від кризи і такі країни як Таї-ланд, Малайзія, Індонезія, на дешеві трудові ресурси яких стали з 70-х років орієнтуватися «дракони» Південно-Східної Азії.

У міжнародному поділі праці також виділилася високими тем-пами розвитку ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких розвивалася високими темпами з різних підстав: Індія – за ра-хунок значного природно-ресурсного потенціалу й акценту на роз-виток національної важкої промисловості; Туреччина – внаслідок своєчасного використання спаду виробництва в країнах СНД; Па-кистан – за рахунок економічної допомоги США, що значно збіль-шилася під час присутності в сусідньому Афганістані радянських військ; Шрі-Ланка – через розширення експорту чаю.

Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпор-тозамінної та експортоорієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктур, налагодження й удоско-налювання моделей макроекономічного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залучення капіталу, досві-ду і високих технологій розвинутих країн сприяло модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. Цей процес охопив не тільки «тигрів» ПСА, а й ряд великих країн: Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію та ін. Це зумовило значне прискорення динаміки і слаборозвинутих країн. Якщо приріст їх ВВП на душу

населення в 1900–1938 р. становив 0,4–0,6%, то за 1950–1999 р. – 2,6–2,8 %. В 2008 р., зокрема, приріст ВВП в Мадагаскарі, Малаві, Лівії становив 7%, у Ліберії і Перу – 9%, Анголі – 15%. У той же час скоротився ВВП в Зімбабве (-6%); низькими були темпи в Мексиці, М’янмі, Гвінеї (не більше ніж 2%).

За 1800–1998 рр. абсолютний розмір розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, зріс у 50 разів.

З 80-х років вперше в історії світового економічного розви-тку проявилася тенденція скорочення розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються. Темпи щорічного приросту ВВП за 1991–2000 рр. в розвинутих країнах становили 2,2%, а в країнах, що розвиваються, – 5,0 %. У той же час, якщо в розвинутих країнах у повоєнний період посилилися процеси конвергенції – зближення рівнів розвитку, то в країнах, що розвиваються, продовжилося роз-шарування країн за рівнем розвитку: до розвинутих наблизилося 27 країн, а слаборозвинутими стали вважати 50.

Для більшості країн Азії економічне зростання було зумовле-но виходом із фінансової кризи в НІК. У Латинській Америці упо-вільнення темпів розвитку пов'язано з наслідками валютної кризи в Бразилії і промисловим спадом в Аргентині. Найближчим часом цей спад може бути усунутий за рахунок зовнішньої торгівлі, поліп-шення загальної кон'юнктури ринку і пожвавлення туризму (табл. 2.19).

Зростання частки країн, що розвиваються, у світовій торгівлі (%)1

Збереження за країнами, що розвиваються, репутації «сировин-них придатків», або «бананових республік», згодом ще більш гостро позначиться на зниженні темпів їхнього росту через несприятливу кон'юнктуру на світовому ринку: на сільськогосподарському ринку стабільно відзначається перевищення пропозиції над попитом і далі

ця тенденція буде зберігатися. Подальше впровадження матеріало- і енергозберігаючих технологій знижує попит на сировину для про-мисловості.

Країни, що розвиваються, не мають достатніх засобів для прове-дення наукових досліджень і впровадження новітніх досягнень на-уки і техніки. Вони змушені або купувати не зовсім нові технології, або постійно перебувати в положенні наздоганяючих, що також ніяк не сприяє їхньому розвитку і скороченню розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Рівень науково-технічного прогресу в цих країнах стримується також за рахунок людського потенціалу. Тут відзначається низька кваліфікація кадрів, висока неписьменність, у тому числі функці-ональна, що унеможливлює швидкий перехід на високі технології. Крім цього, висока народжуваність постійно випереджає темпи економічного зростання. ВВП на душу населення, при відносному зростанні виробництва, все одно падає. Зараз у країнах, що розви-ваються, мешкає 5 млрд людей, а до 2025 року очікується 7,8 млрд.

Низький рівень інтенсифікації сільськогосподарського вироб-ництва як однієї з головних сфер зайнятості і джерела їжі більшості країн, що розвиваються, продовжує істотно залежати від погодних умов і стримує розвиток країн.

Слабкий рівень розвитку інженерної, соціальної і ринкової інфраструктур, низький рівень освіти й охорони здоров'я, нерозви-неність або слабка розвиненість транспортної, телекомунікаційної, фінансової інфраструктури, зародковий рівень комп'ютеризації стри-мує приток іноземних інвестицій як одного з джерел зростання.

Постійно виникаючі внутрішні і зовнішні конфлікти, процвітан-ня наркобізнесу, торгівлі зброєю і людьми, підтримка світового те-роризму, розквіт тіньової економіки, відмивання «брудних грошей» знижують привабливість країн для солідного довгострокового зна-чного і середнього бізнесу, що в черговий раз приводить до залучен-ня цих країн у бізнес дрібних ділків, що роблять швидкі гроші за рахунок сумнівних фінансових операцій.

Територія Бразилії дорівнює 8,5 млн км2, чисельність населен-ня – 198,7 млн чол. За обсягом ВВП Бразилія входить до першої десятки найпотужніших країн: у 2008 р. він становив 2030 млрд дол., або 2,5% світового валового продукту. Частка Бразилії у світовому

промисловому виробництві – 2,5%, сільськогосподарському – 2,1%, в експорті – 1,1%.

За обсягом промислового виробництва Бразилія вийшла на восьме місце у світі, має власний аерокосмічний комплекс. До се-редини 90-х років вона стала займати третє місце у світі, після Япо-нії і Республіки Корея, за виробництвом морських суден, п'яте – за випуском тракторів і шосте за виготовленням озброєння, літаків, сьоме – за випуском автомобілів і виплавкою сталі, десяте – за ви-робництвом металообробних і ковальсько-пресових верстатів.

Країна страждає від недостатньо розвинутої інвестиційної бази. Тут низька частка участі внутрішніх накопичень в інвестиціях (у Бразилії це усього 15–18% ВВП). Довгий час Бразилія орієнтува-лася на іноземний капітал. За 1991–1997 р. приплив ПІІ зріс більше ніж у 4 рази, але в основному він короткостроковий і при зміні по-літичної або економічної ситуації «тікає» з країни.

Вживаються заходи для збільшення національних накопичень: підвищується надійність банківської системи, розвивається фондо-вий ринок і ринок капіталів. Для регулювання фінансового ринку уряд використовує податкову політику. Тут установлений 7% по-даток на іноземні інвестиції в короткострокові облігації і 5% – на інвестиції в приватизаційні фонди.

Істотний прогрес у розвитку був досягнутий після проведення в 1988 р. широкої приватизації в нафтовій та електроенергетичній промисловості, фінансовій сфері.

Були проведені заходи щодо зниження інфляції. Якщо в 1993 р. вона становила 2489,1%, то в 2007 р. – 3,6%. Високі темпи інфляції і високі відсоткові ставки призвели до спекулятивних банківських операцій. Як тільки була досягнута фінансова стабілізація, та бага-то банків, прибутки яких будувалися на спекулятивних операціях, стали банкрутами.

Бразилія орієнтується на національний капітал. При цьому вона бере активну участь у процесах субрегіональної інтеграції, на-магається об'єднати навколо себе південноамериканські держави і протистояти експансії США. Вона є активним учасником МЕРКО-СУР.

У плані економічних реформ у країні проводиться масова при-ватизація, здійснюються заходи по підвищенню конкурентоспро-можності місцевих підприємств, заохочується приватна ініціатива, залучаються іноземні інвестиції. Якщо в 1990 р. ПІІ становили 30,2

млрд дол., в 1999 р. – 128,5 млрд дол., в 2005 р. – 201 млрд дол., то в 2008 р. вже 208,9 млрд. дол. Держава приватизувала багатомільярдні об'єкти інфраструктури: телекомунікаційний і телефонний зв'язок, електро- і газопостачання, виробництво електроенергії та ін.

Бразилія постала ініціатором створення МЕРКОСУР. Ціль – створення загального ринку країн Латинської Америки.

Бразилія володіє одним з найбагатших у світі природно-ресурсним потенціалом. За територією – п'яте місце в світі, за за-пасами деревини і залізної руди – друге (після Росії), за запасами бокситів – четверт, за запасами марганцевих руд – п’яте місце у світі. Крім цього, провідне місце займає країна за запасами: цинку, берилію, ніобію, платини, нікелю, урану, золота. Бразилія входить у першу шістку країн за гідропотенціалом річок.

Промисловість дає 28,5% ВВП і представлена видобутком ко-рисних копалин (залізної руди, бокситів, золота, дорогоцінних ка-менів і т.д.), чорною і кольоровою металургією, машинобудуванням (у тому числі виробництво літаків, морських і річкових суден, су-путників), електронною і харчовою промисловістю, лісопромисло-вим комплексом.

Сільське господарство вирощує пшеницю, кукурудзу, какао, каву, бавовну, цукрову тростину, цукровий буряк і дає 5,5% ВВП. У сільському господарстві зайнято 20% трудових ресурсів.

Сфера послуг (66% ВВП) – фінансові послуги (у Сан-Паулу розміщується одна з головних фінансових бірж регіону), туризм.

У великій за територією країні загострилися проблеми непропо-рційного розвитку різноманітних її частин, з'явилися «депресивні» регіони, що призводить до зростання соціальної напруженості.

Індія – друга за чисельністю населення (1, 16 млрд чол. на 2009 р.) і сьома за територією (3,3 млн. км2) країна світу. За ВВП (3,3 трлн дол.) вона займає четверте місце у світі. Зовнішній борг у 2008 р. становив 164 млрд дол. США, його частка у ВВП – 4,9%. ВВП на душу населення – 2800 дол. США.

Індія належить до країн, що розвиваються, із середнім рівнем до-ходів. На країну припадає тільки 4,7% світового ВВП; 2,57% світово-го промислового виробництва; 10,91% світового сільськогосподар-ського виробництва і 0,9% світового експорту, тобто за всіма цими показниками Індія не відповідає своїй частці населення в світі.

Індія є членом ООН із моменту її організації, одним із фундато-рів і лідерів Руху неприєднання; займає особливу позицію з нероз-повсюдження ядерної і ракетної зброї, створення без’ядерної зони в Південній Азії. Індія – член регіонального співробітництва Півден-ної Азії – СААРК, «Плану Коломбо».

Індія останніми роками перейшла на постіндустріальну стадію розвитку. У 2005 р. у виробництві ВВП сільське господарство за-ймає 19,9% і промисловість – 19,3%. На сферу послуг (транспорт, торгівлю, зв’язок) припадає 60,7% ВВП. Темпи зростання ВВП від-значалися на рівні 6,0% у 1991–2000 роках. Це нижче, ніж у серед-ньому в Азії (6,6 %), але вище, ніж у цілому в країнах, що розвива-ються, – 5,0 %. У 2008 р. темп ВВП становив 6,6%.

Хоча населення Індії подвоюється кожні 30 років, а ВВП з 1980 р. – кожні десять років, поки країна тільки змогла перейти з групи найбідніших країн до групи із середніми доходами. Її душовий ВВП у 1,8 разу нижчий, ніж у країнах Азії, і в 1,9 разу нижчий, ніж у кра-їнах, що розвиваються.

Частка ВВП Індії протягом сторіччя постійно змінювалася: спо-чатку падала до 1970 р., а потім стала зростати, але все одно вона поки що не зіставима з часткою її населення (17%) і оцінкою природно-ресурсного потенціалу.

У сільськогосподарському виробництві частка Індії порівняно з 1900 р. знизилася, а країн Азії та країн, що розвиваються, – зросла.

Індія займає перше місце у світі за виробництвом цукру, друге – за вирощуванням джуту і тютюну, бавовни-волокна і виготовленням-бавовняних тканин (після Китаю); третє місце за видобутком вугілля (після Китаю і США), а також за виробництвом і споживанням ба-вовни.

Індія має багатий природно-ресурсний потенціал. Вона входить до першої десятки країн світу за запасами деревини, площею обро-блюваних земель, гідропотенціалом річок, територією, населенням, запасами вугілля, залізними, урановими, марганцевими, хромітови-ми рудами, бокситами, діамантами та іншим коштовними камінням.

При цьому країна імпортує нафту і нафтопродукти.

Частка Індії у світовому промисловому виробництві почала зрос-тати з 80-х років. Було розроблено стратегію розвитку по «лініях про-никнення», якими стали залізничні магістралі, що з’єднують чотири найбільші агломерації країни – Мумбайську, Калькутську, Мадрась-ку і Делійську. Ці залізничні лінії утворили чотирикутник, сторони

якого назвали «коридорами зростання». Завдяки наявності розвину-тої інфраструктури вони стали притягати до себе головні промислові новобудівлі країни. Тут почали виникати підприємства чорної мета-лургії, важкого машинобудування. Коридори зростання розростають-ся вширину і охоплюють нові, дотепер не освоєні, території.

Незважаючи на значний природно-ресурсний потенціал, розви-ток промисловості стримується недостатньою сировинною базою і нестачею фінансових коштів.

Структура промислового виробництва за виробітком ВВП: тек-стильна промисловість – 17,2%; нафтова і вугільна – 16,5; чорна і кольорова металургія – 14; машинобудування – 12; харчова промис-ловість – 11,4; целюлозно-паперова – 7; електротехнічна – 5%.

Найвищі темпи зростання зберігають галузі інформаційних і комп'ютерних технологій. Індії належить 5% світового ринку комп'ютерного устаткування і програмного забезпечення.

Сільське господарство залишається основною ланкою економі-ки, у ньому зайнято 60% працездатного населення. Уряд продовжує здійснювати принципи «зеленої революції» у сільському господар-стві, спрямовані на іригацію посівних площ, розширення посівів високопродуктивних сортів рослин, активніше використання міне-ральних добрив і сільськогосподарської техніки.

У сільському господарстві відчувається постійна нестача дер-жавних асигнувань. Значні інвестиції вкладаються в створення сільської інфраструктури. Політика лібералізації цін на аграрну продукцію сприяла зростанню приватних інвестицій у сільськогос-подарському виробництві.

В Індії останніми роками знижуються темпи приросту ВВП (1995 р. – 7%, 2000 р. – 6,0%). Це пов'язано з циклічними коливан-нями в економіці, відставанням розвитку енергетичного комплексу й інфраструктури від потреб господарства; коливаннями світової кон'юнктури, що спричинили скорочення експорту. Азіатська криза істотно не відбилася на економіці, оскільки держава жорстко регу-лює банківську систему. З початком нового століття темпи розвитку економіки підвищилися.

В економіці країни домінуючу роль відіграє приватний сектор, що забезпечує 75% ВВП країни. Він лідирує в легкій, харчовій, медичній промисловості, у торгівлі, машинобудуванні, будівництві, на авто-транспорті. На державний сектор припадає 25% виробництва ВВП. Він переважає в оборонній промисловості, енергетиці, авіаційному,

залізничному і морському транспорті, зв'язку і металургії. Держав-ний сектор опікується науковими розробками. Індія має високі елек-тронні технології, космічну промисловість, атомну енергетику.

У недавньому минулому централізоване планування було заміне-не на ринкові механізми. Було відкрито широкий доступ приватним компаніям у такі раніше строго державні галузі як авіабудування, суднобудування, чорна і кольорова металургія, електроенергетика, авіатранспорт.

За роки незалежності в Індії декілька разів була реформована банківська система. У 50-ті роки, поряд із дрібними, стали створю-ватися великі комерційні банки. У 1969 р. з метою більш рівномір-ного розподілу кредитних ресурсів були націоналізовані 14 банків, у 1980 р. – ще 6. Банки зобов'язані були не менше 40% усіх кредитів виділяти пріоритетним галузям економіки. Жорсткий контроль з боку держави банківської діяльності призвів до погіршення їхньо-го фінансового становища. У 90-ті роки уряд змушений був піти на лібералізацію політики в банківській сфері. Дозволено створення нових приватних банків, у тому числі з іноземним капіталом. Вони можуть випускати акції для залучення капіталу, але контрольний пакет акцій залишається за державою.

За даними Всесвітнього банку, 25% населення Індії живе в умо-вах бідності з прибутком менше ніж 1 долар на день.

Для поліпшення економічної ситуації в країні держава стала приділяти підвищену увагу розвитку дрібних виробництв. Їхня частка в промисловості досягає 40%, у промисловому експорті – 45%, у загальному експорті – 35%.

Постійний надлишок робочої сили, обмежена купівельна спро-можність населення, незначний прогрес в економіці стали основою масового розвитку традиційних форм господарської діяльності. За-лучення нових технологій дало можливість провести модернізацію дрібного виробництва, технічно зблизити його з великим.

Держава проводить політику захисту внутрішнього ринку від активної іноземної конкуренції, що створює умови для виживання дрібних підприємств, орієнтованих на бідні прошарки населення. Цей ринок має свою специфіку: попит обмежений вузьким набором товарів першої необхідності, слабо схильний до змін, що дає можли-вість не витрачати додаткові кошти на модернізацію і відновлення асортименту. В основному йдеться про текстильне, взуттєве, шкі-ряне, скляне і будівельне виробництво, в яких дрібні підприємства

становлять 70–80%. Держава створила перелік товарів, що заборо-нено виробляти великим підприємствам. У цей перелік входять 800 найменувань товарів, що можуть закуповуватися у дрібних вироб-ників по фіксованій ціні. Це фактично гарантує збут продукції.

У сільській місцевості здійснюється політика «сільської інду-стрії» – створюються підприємства по переробці сільськогосподар-ської сировини на дрібних маслоробнях, рисосушильнях, млинах. Це дає можливість збільшити несільськогосподарську зайнятість населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Прийнято рі-шення про створення кластерів малих підприємств як центрів зрос-тання, особливо в економічно відсталих районах.

Чисельність трудових ресурсів в Індії становить 523,5 млн чол., із них безробітних – майже 7%.

Уряд розробив нову економічну програму, що передбачає при-скорення лібералізації економіки, підвищення темпів зростання сіль-ськогосподарського виробництва до 5% за рік, стимулювання інозем-ного бізнесу. У 40 пріоритетних галузях промисловості, в тому числі в автомобілебудуванні, виробництві штучних добрив і енергетичного устаткування, уряд гарантує допуск 51% іноземної участі.

Частка Індії в припливі портфельних інвестицій у країни, що розвиваються, становить 9,5%. Пріоритети віддаються інвестиціям в інфраструктуру і ключові галузі економіки, включаючи експортні.

З огляду на чисельність населення Індії, її економіка працює на-самперед на свій внутрішній ринок і бере поки недостатню участь у міжнародному поділі праці. На експорт надходить тільки 7% ВВП. При частці населення країни у світовому населенні в 17% її частка у світовому експорті усього 0,9%.

У структурі індійського експорту переважають текстильні ви-роби –24%; сільськогосподарська продукція – 18,9; ювелірні виро-би – 14; машини й устаткування – 8,1; шкіра і шкіряні вироби – 4,4; фармацевтичні товари – 4%.

У світовому експорті на частку Індії припадає 20% чаю; 10% спецій, виробів із шкір, коштовних і напівкоштовних каменів; 5% залізної руди та її концентратів, бавовняних тканин, текстильних виробів. За останні роки в структурі експорту скоротилася част-ка сировини за рахунок збільшення частки промислової продукції (76% усього експорту).

Країна залишається найбільшим виробником і експортером чаю. Для забезпечення постійно зростаючого його внутрішнього попиту

і зменшення експорту високоякісних сортів були знижені мита на ввезення чаю з Бангладеш, Непалу, Шрі-Ланки.

Частка Індії у світовому експорті сільськогосподарської продук-ції становить 1%.

У структурі імпорту переважають нафта і нафтопродукти, при-родний газ, машини й устаткування, продукція хімічної промисло-вості, золото, срібло, дорогоцінні і напівкоштовні камені для юве-лірної промисловості.

Основні торгові партнери: США, Велика Британія, Японія, ФРН, ОАЕ, Бельгія, Італія, а останнім часом – НІК Південно-Східної Азії.

Істотну роль в економіці Індії відіграє іноземна фінансова допомо-га в розмірі 7 млрд дол. на рік. Серед основних кредиторів виступають: «Форум розвитку Індії», МБРР, МАР. Зовнішній борг Індії в 2008 р. становив 163,8 млрд дол. Його обслуговування перевищує 3,3% ВВП1.

Група країн, до яких відносять найменш розвинуті, тобто краї-ни з низьким доходом, численна. Різні спеціалісти включають до неї від 54 до 60 країн. Показники, за допомогою яких визначається міра нерозвиненості країн, – не досконалі. Найчастіше рівень соціально-економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, за душо-вим ВВП, купівельною спроможністю, розміром зовнішнього боргу, структурою господарства, структурою зайнятості населення в різ-них сферах виробництва і т.д. Як би не намагалися виявити універ-сального показника бідності, він буде далекий від ідеального.

За класифікацією Всесвітнього банку, країн із душовим ВВП, меншим 1000 доларів на рік, у світі нараховується близько 50. Най-більше їх у Тропічній Африці, на південь від Сахари, – 38; у Латино-Карибському регіоні – 3 (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа), в Азії – 7 (Аф-ганістан, Бутан, Ємен, Камбоджа, Лаос, М’янма, Непал).

Причини бідності цих країн різні: наслідок хижацької колоніаль-ної політики (Гаїті, М'янма, Кот-д'Івуар), периферійне положення (Непал, Бутан), відсутність значних запасів корисних копалин (Чад, Нігер, Бенін), диктаторські режими (Гондурас), відсутність виходу до моря (Малі, Центрально-Африканська Республіка, Уганда), сла-борозвинуті транспортна, фінансова і соціальна інфраструктури.

Слаборозвинуті країни відзначаються неконтрольованою і не-регульованою демографічною ситуацією, при якій зростання ВВП країни не поспіває за збільшенням чисельності населення. У них низька тривалість життя (у середньому 40–57 років), висока смерт-ність (20–26 проміле), у тому числі і дитяча (135-170 проміле). Про-цеси псевдоурбанізації ще більше ускладнюють і без того численні економічні проблеми.

На 2008 р. близько 1 млрд чол. у країнах, що розвиваються, страждало від постійного недоїдання; майже 1,3 млрд людей мало щоденні прибутки в розмірі менше ніж 1 долар; більше ніж у 1,1 млрд чол. очікувана тривалість життя не перевищувала 40 років.

У слаборозвинутих країнах основну частину споживчого бюдже-ту становлять витрати на харчування. У світі виділяють 25 країн, де за останні 25 років відбулося зниження калорійності щорічного ра-ціону. Якщо в 1970 р. у 24 країнах на одну людину в середньому в день припадало більше ніж 2 тис. калорій, то в 1996 р. їх залишилося 17, а нижче цього рівня опустилися 8 країн: Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Камбоджа, Мозамбік, ЦАР, Чад. Додамо до них Руанду, Ефі-опію, Ерітрею, і загальна чисельність населення «країн недоїдання» становитиме 460 млн чол.

Основа економіки цих країн – екстенсивне сільське господар-ство. На його частку припадає 40 % ВВП. У ньому зайнято до 80 % працюючого населення.

Багато видів сільськогосподарської продукції є головними статтями експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних над-ходжень (какао в Кот-д’Івуарі і Гані, кава в Нікарагуа й Ефіопії), падіння цін або попиту на їхню продукцію відразу ж знижує при-бутки країн. Інтенсифікація і модернізація низькопродуктивного сільського господарства в таких умовах нереальна через відсутність можливості накопичення капіталу для його наступного інвестуван-ня в модернізацію.

Через фінансову і політичну нестабільність ці країни слабо інте-гровані у світове господарство, сюди поволі йдуть інвестиції.

Проблеми слаборозвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність ба-гатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якісь корисні копалини є в надрах країни, то їхній видобуток залежить від надходження зо-внішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична

нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приплив капіталів для створення трудо-містких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток цих виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розба-зарювання надходжень.

Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіта-лів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створен-ня засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це не сприяє зростанню продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їхнього збереження.

Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових тех-нологій. Наприклад, у 2007 р. сукупна сума всіх ПІІ, що вкладені в економіку 42 держав Західної, Центральної та Східної Африки, дорівнювала 53 млрд дол, або вдвічі менше, ніж інвестиції в еконо-міку однієї лише Бразилії. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.

Слаборозвинуті країни перебувають на початковому етапі роз-витку індустріального суспільства, тому з промислового виробни-цтва в них зазвичай розвинуті галузі з видобутку корисних копалин і переробки сільськогосподарської сировини на експорт; третій на-прям – вироблення продуктів харчування і товарів повсякденного попиту для споживання усередині країни.

У цих країнах промислове виробництво зосереджене в основно-му на малих підприємствах. За кількістю зайнятих малі підприєм-ства займають друге місце, після аграрного сектора, і багато в чому пов'язані з аграрним сектором. Вони більш ефективно використо-вують наявні незначні сировинні ресурси, постачають населенню споживчі товари, виробляють сільськогосподарський реманент. Це особливо важливо в умовах нерозвинутості складського і холодиль-ного господарства, відсталості інфраструктури і постійних перебоїв у подачі електроенергії. У Східній Африці, наприклад, через про-блеми з електроенергією 70% ремісників працюють у помешканнях без електрики і водопроводу. Крім цього, рівень інтенсифікації ви-

робництва на таких підприємствах нижчий, ніж на великих, що дає можливість створювати додаткові робочі місця. На таких підприєм-ствах велика частка живої праці, в тому числі неврахованої: сімей-ної, дитячої і жіночої.

Можливість дрібних підприємств пристосовуватися до неста-більної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих їхніх формах – об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяль-ності. Це так звана «сільська індустріалізація» і «мала індустріалі-зація», що створюється за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази.

Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відплив робочої сили із сільської місцевості.

У ряді країн, що розвиваються, стали створюватися кластери – групи малих підприємств, територіально пов'язаних між собою, що здійснюють спільні закупівлі сировини і збуту готової продукції. Малі підприємства витримують конкуренцію з більш значними ви-робниками подібної продукції завдяки економії на адміністративно-му штаті і детальнішому вивченні місцевих ринків.

Відбувається помітна диференціація малих підприємств за ща-блем технічної озброєності, спеціалізації, рівнем кваліфікації ка-дрів, продуктивності праці. Кооперація дрібних підприємств з ве-ликими призводить до якісних змін у промисловості. Нові стимули зростання дрібного виробництва створює інтернаціоналізація світо-вого господарства при активній ролі ТНК. Об'єктом їх інтересу є малі підприємства в текстильній, взуттєвій, швейній промисловості. Розширюється кількість малих підприємств з виробництва продук-ції народних промислів. Кустарні і ремісничі майстерні з великою часткою ручної праці користуються підтримкою уряду своїх країн не тільки з урахуванням економічної необхідності, а й як охорона культурної спадщини. Широко функціонує неформальний (неор-ганізований, неофіційний, нерегульований, нецензований) сектор. За звичай, до нього відносять ту частину населення, що зайнята в традиційно відсталих галузях економіки, і не враховується офі-ційною статистикою, відзначається низькими прибутками, часто в натуральній формі, на грані фізичного виживання. Це найдрібніші підприємства, що виробляють товари і послуги, а також незалежні, самозайняті виробники в містах.

В Азії й Африці більше ніж 50% жінок, не зайнятих у сільсько-му господарстві, працюють у неформальному секторі (Замбія – 72, Гамбія – 62%). Це роздрібна торгівля і традиційні послуги.

Високі темпи урбанізації переповнюють міста надлишковою ро-бочою силою, у них частка неформальної зайнятості становить 20– 60%. Неформальний сектор виготовляє текстиль, килими, іграшки, взуття, біжутерію, перуки, штучні квіти.

До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних ме-тодів господарювання до ринкових. Це колишні союзні республіки СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Цен-тральної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герце-говина, Македонія, Албанія; азіатські країни – Китай, Монголія і В’єтнам. Соціалістичну орієнтацію з метою побудування комунізму зберегли Корейська Народно-Демократична республіка (КНДР) і Куба.

За географічною ознакою і за особливостями соціально-економічних перетворень країни з перехідною економікою можна розподілити на три групи:

- країни Центральної Європи та країни Балтії (Литва, Латвія, Ес-тонія);

- країни Східної Європи, Закавказзя й Центральної Азії (СНД);

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: