Сутність і суперечливість людини

Людська природа надзвичайно складна. Сучасна наука стверджує, що людину не можна вважати остаточно завершеним продуктом еволюції. Вона перебуває у русі, і з Звідси вся суперечливість її натури, здатність бути низькою і великою, злочинцем і праведником, породженням зла і геніальною особистістю. Одні властивості натури направляють людину вгору, а інші перешкоджають цьому, штовхаючи її до зла, насильства, злочинів.нього згодом безсумнівно повинно виникнути щось більш досконале і гармонічне. Головна особливість людського буття, яка відрізняє його від існування інших живих організмів, полягає в тому, що воно протікає одночасно в природі, соціумі і культурі. У природі людина веде вітальне, природно-органічне існування. У соціумі з його економічними, політичними, правовими, ідеологічними й іншими сферами вона веде життя соціальне. І, нарешті, у культурі, у світі духовних цінностей релігійного, морального, художнього, філософського характеру вона живе духовним життям. Для цього потрійного й у той же час єдиного у своїй нерозривності існування у людини є тіло, організм, які живуть під владою природної, натуральної необхідності, особистість як цілісність тіла і духу, що найбільш повно виявляє себе в соціальному житті, і дух, або над особистість.

Людське «Я» єдине і водночас багатогранне. Ця багатогранність виявляється в існуванні його трьох головних іпостасей — вітальної, соціальної і духовної. Перша забезпечує зв'язок людини з усім живим на землі, друга — з суспільством, третя — з вищими духовними началами культури. Жодна з них не може бути безболісно відсічена від людини. У їхньому органічному поєднанні, у їхній неподільності і незлитті полягає унікальність людської істоти.

Суб'єкт у такій ситуації має перед собою декілька варіантів реагування на ситуацію.

1. Адаптивна поведінка полягає в тому, щоб підкорятися і пристосовуватися до найближчого соціального оточення. Адаптивна поведінка має, як правило, суто нормативний характер. Така поведінка припускає, що індивід прагне зберегти себе від будь-яких зіткнень з реальністю. Він бачить своє завдання в тому, щоб налагодити нейтрально-дружні відносини з оточенням, забезпечити собі тим самим заступництво і захист з його боку.

2. Дезадаптивна поведінка. Другий тип соціального реагування – дезадаптивний. Тут особистість відмовляється від пристосувальної поведінки, від беззастережного підпорядкування владі зовнішніх примусових обставин. Але відкидаючи цей шлях людина ще не робить останнього вибору на користь позиції моральної автономії. Вона коливається, триває тяжка пауза – особистість ніби застряє між гамлетівською альтернативою: смиренність або небезпечний конфлікт. Людина ніяк не може найти правильного рішення і довго знаходиться в цьому стані, а становище навколо ускладнюється.

3. Контрадаптивна поведінка. Це третій тип поведінки, основою якого стає механізм волі, що активно включається в діяльність. Контрадаптивна поведінка передбачає активний кидок особистості в осередок конфліктних відносин, який здійснюється у напрямках:

 імморальний – суб'єкти діють як вороги, демонструють агресивність, виключення миру, тотальне неприйняття пропозицій протилежної сторони, прагнення перемоги будь-якою ціною;

 моральний – готовність захищати цінності, відстоювати інтереси системи, спільноти, вона орієнтована на вищі моральні цінності.

Цінності природного права.

Норми і принципи природного права мають абсолютний характер. Серед величезної кількості мінливих і відносних цінностей і норм вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити у світі, де все відносно й обпиратися лише на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Домовленості можуть бути самими різними і здатні відповідати незліченній кількості критеріїв. На цьому будуються системи позитивного права, але не природного. Природне право запозичує принцип абсолютності зі сфер релігії і моральності, із якими воно тісно зв'язано і які здавна культивують сферу духовно-практичних відносин людини з абсолютними цінностями і нормами. Якщо в традиційному, античному і середньовічному суспільстві релігія впливала на правову систему безпосередньо, то в Новий час її вплив на природне право стає, переважно, опосередкованим, здійснюваним через моральні норми і через філософсько-етичні вчення.

Коли природно-правовим імперативам надається абсолютний характер, це означає, що вони набувають зовсім особливу якість: вони перестають потребувати доказів і стають незаперечними. Для людської істоти, податливої спокусам, нестійкої у своїх пристрастях, абсолютні вимоги і заборони є надійною підмогою в боротьбі з гіршим у собі. Якщо якась заборона відносна, то її легко можна відкинути за допомогою відомого доводу: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Якщо ж заборона абсолютна, то логіка міркування змінюється і починає нагадувати древні табу: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то все одно не можна».

Систему абсолютних природно-правових цінностей, таких, як життя, особистість, свобода, гідність, вінчає над-абсолют — Бог. Саме він додає всім іншим цінностям абсолютний характер. Без нього вони втрачають свою абсолютність і стають відносними, а значить беззахисними перед зазіханнями будь-яких соціальних суб'єктів від індивіда до держави.

Для природного права хар-не: воно похідне від природного стану речей, від природи людини; воно пов’язує своє існування з першоосновами буття, а позитивне з конкретною державою; воно виникає з першими паростками людської цивілізації; воно базується на неписаних звичаях, традиціях, релігії; у природному праві, право людини на життя – вічне, а у позитивному від держави. На відміну легістського підходу, філософський підхід до праворозуміння розглядає право, як не волю держави, а як об’єктивне, самостійне явище, для якого характерна абсолютна незалежність від волі законодавця, воно має свою окрему природу, сутність, принципи. Залежно від принципів визначають право, як всезагальну рівність, як всезагальну необхідну свободу, як всезагальну справедливість. Закон може як співпадати з правом, так і не співпадати, правовий закон і є право, якщо закон не співпадає з правом це не правовий закон. В ньому відсутні такі якості, як рівність, справедливість, свобода. Отже право – це загальнообов’язкова формальна рівність, однакова міра, однакового масштабу, однакова свобода, однакова справедливість, що має силу закону. Т.ч. ФП розглядає право у 3 вимірах: рівність, свобода, справедливість. Критерієм правового зрівнювання людей є свобода індивіда у суспільних відносинах, що визначається і утверджується у формі його правоздатності та правосуб’єктності. Правова рівність – це рівність рівних і незалежних суб’єктів права за заг. для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності завдяки цьому виступає загальною та необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Право – це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало та правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Правова свобода – незалежність суб’єктів один від одного в рамках правової форми їх взаємовідносин і одночасно це їх однакова рівність, підлежність заг. нормі, це рівна міра свободи для всіх. Право виступає, як всезагальна форма, як рівний для всіх, незалежний від розуму, соц. положення, однаковий масштаб і міра, але вона просто неможлива без принципу рівності. Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей як формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності і людських стосунках. Правова справедливість входить до поняття права, вона внутрішня хар-ка та якість права, тому завжди постає питання про справедливість та несправедливість закону. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власно, тому і справедливе, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність(суть, начало права, сенс правового принципу загальної рівності і свободи). Ознаки природ. права: 1. природ-пр. свідомість – адресовані до всіх без винятку суб’єктів, незалежно від держави, вони категоричні, природ.пр. свідомість мислить категоріями повинності. 2. Абсолютний хар-р норм і цінностей природ.-пр. – вони базуються на непорушені закону і безумовних цінностей. Принципи абсолютності пр. права запозиченій із сфер реалізації та моралі. 3. Невідємність пр. прав (життя, свободи, власність). Життя – людина гостро відчуває і усвідомлює цінність життя в тому, що воно пов’язано з неминучістю смерті. Право повинно охороняти та захищати цю цінність. Свобода. Під свободою слід розуміти не можливість робити все, що хочу, а можливість робити свідомий вибір і здійснювати на його основі ті чи інші дії або вчинки. Подібно до того, як людина у своєму розвитку проходить три основні іпостасі – вітальну, соціальну і духовну, так і свобода може бути розглянута у цьому ракурсі.Вітальна свобода. За Павловим, це природний "рефлекс свободи" і означає здатність переміщуватися, долати перешкоди і т.п. В основі вітальної свободи лежить інстинктивне прагнення до виживання і продовження роду, або воля до життя. Вітальна свобода споконвічно дана живій істоті з метою допомогти їй вижити;Соціальна свобода властива тільки індивідам, які живуть у суспільстві. Вона являє собою можливість задоволення своїх соціальних потреб. Суб'єктивною основою соціальної свободи є також воля, але це вже не воля до життя, а воля до самоствердження: влади, успіху, багатства. Соціальна свобода нормативна, оскільки вона передбачає наявність морально-правових обмежень, що регулюють її прояви в рамках існуючих у державі вимог. Людина, щоб бути вільною, повинна знати ці вимоги, рахуватися з ними. Соціум дає стільки свободи, скільки вважає за потрібне;Духовна свобода – це можливість людини жити, рухатися у просторі і часі світової культури, у світі пізнавальних, художніх, моральних, естетичних цінностей. В основі цього різновиду свободи лежить воля до духовного удосконалення. Духовна свобода наднормативна, тобто передбачає необмежену перспективу для духовного розвитку.Власність. Право володіння речами настільки ж природне, як і право їсти, пити, дихати. Але людина має право привласнити собі ті природні предмети, які ще не встигли стати нічиєю власністю. Будь-яка спроба порушити принцип першоволодіння чревата відкритими зіткненнями соціальних суб'єктів. Право власності містить у собі 3 компоненти: *право придбання; *право користування; *право відчуження. Власність – право володіти речами настільки природне, як і право жити, дихати.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: