Сутнісний та екзистенційний підхід до тлумачення сутності людини.

Маркс був мислителем екзистенційного плану і його матеріалізм досить істотно відрізняється від матеріалізму радянського (плехано-ленінського). І єдність людини і природи розглядається ним у принципово відмінній від «діамату» площині.

Тлумачачи людину як «універсальну» істоту, Маркс зауважує, що «практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло... Природа є неорганічне тіло людини... Людина живе природою. Це значить, що природа є її тіло, з яким людина залишається в процесі постійного спілкування, щоб не вмерти» Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до "ніщо" і яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як "часовість", реальною точкою відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття. Специфічність екзистенції розкривається через неповторність, унікальність людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній "націленості" на майбутнє. Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К.Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Проте поняття "трансцендентне" розглядається представниками екзистенціалізму неоднозначно. З точки зору Сартра і Камю, трансценденція є "ніщо", яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов'язуючи з ним життя і долю людини. Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виділити два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний (Г.Марсель, К.Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П.Сартр, А.Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, "трансцендентного" виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише індивідуального "Я", тому що в цьому процесі підривається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв'язку зі своєю епохою і вічністю. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П.Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність.

Проблеми соціалізації особи:сутність, форми, шляхи.

Соціалізація – тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки. Вперше термін “соціалізація” був уведений у систему понять американським соціологом

Ф. Гіддінгсом наприкінці ХІХ ст. і визначався як “процес розвитку соціа-

льної природи людини”.На сьогодні існує багато визначень процесу соціалізації. Проблема соціалізації особистості нині є актуальною. Цю дефініцію досліджувала низка вчених, серед яких зарубіжні науковці: Е. Дюркгейм,Т. Парсонс, Д. Мід, А. Інкельс і вітчизняні дослідники: Г. Андреєва, Н. Андреєнкова, Я. Гілінський, В. Городяненко, І. Звєрева, А. Капська, Я. Коломінський, І. Кон, Г. Костюк, Н. Лавриченко, Л. Лесохіна, М. Лукашевич, В. Москаленко, А. Мудрик, А. Петровський, С. Савченко та інші.

Природне,соціальне та біологічне в людині.

Соціальне й біологічне існує як нерозривна єдність. Біологічне, природне можна спрощено назвати системою, “що живе”, а соціальне – “як живе”. Але і “що живе”, і “як живе” злилися в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина. Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних історичних умов, у яких живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних потреб.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості. Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Головною підсумковою властивістю особистості виступає світогляд.

Особливим компонентом особистості є її моральність. Мета життя людини проявляється в різноманітних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Коли ми говоримо про життя, то необхідно розглянути і протилежне йому поняття – смерть. З усвідомленням кінцевого людського особистого буття можна зрозуміти ціль життя, пізнати людину, зрозуміти те, що природа або творець створили цю конкретну людину, усвідомити цінність і неповторність людського життя, тобто бережливого ставлення до неї.

За Аристотелем (384 – 32 до н. е.), справжня мета людського життя – блаженство, яке називається діяльністю. Діяльність душі пізнавальна. Але пізнання істини є самою привабливою із усіх діяльностей. Діяльність розуму відрізняється значимістю та цілісністю і містить у собі насолоду, яка підсилює енергію. Саме до такої мети і повинна прагнути людина.

Збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захищена на біологічному та соціальному рівнях. Знання основ безпеки дозволить людині вирішити цю проблему, розширити аспекти самозахисту особистості й, зокрема, розвинути у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої потреби та одержувати задоволення від життя.

Філософська матеріалістична традиція виділяє наступні основні взаємопов’язані форми буття:

а) “перша природа”, тобто об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства; сукупність природних умов існування людського суспільства;

б) “друга природа” — сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення “першої природи”.

Буття соціального — система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у перебігу їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі тощо) і пов’язує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле.

Буття людини — це система її багатоманітних зв’язків із усім оточуючим. Буття людини перш за все виражається: природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою і духовністю.

Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах:

а) як свідомість індивіда — потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань, ціннісних установок окремої людини;

б) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових працях, літературі, в творах мистецтва тощо.

3.1 Філософський зміст категорії “субстанція” виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова усього існуючого. Поняття “субстанція” співвідноситься із категорією буття, але ототожнювати їх не слід. Субстанція у наведеному сенсі виступає конкретизацією більш абстрактного поняття буття.

3.2 Матерія — ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати філософську характеристику матерії і науковоприродничі уявлення про її будову.

3.3 Необхідність показати зв’язок матерії із конкретними речами обумовлює розгляд матерії в її проявленості через притаманні їй невід’ємні загальні властивості — атрибути: рух, простір, час.

Рух є способом існування матерії. Матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і процесів. Взаємодія — причина різноманітності речей об’єктивного світу, джерело їхніх змін. Тому її можна інтерпретувати як субстанцію.

Простір і час — загальні форми існування (буття) матерії.

Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час — тривалість протікання процесів, послідовність зміни їхніх станів.

Сутність суспільства як соціального феномену
Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.
Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.
Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).
До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:
— спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;
— цілісність і сталість (єдине ціле);
— здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;
— певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;
— автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.
Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 р.) суспільством вважав об'єднання, що відповідає таким критеріям:
— існування його як елемента більшої системи;
— ідентифікація з певною територією;
— наявність власної назви та історії;
— укладення шлюбів між представниками даного об'єднання (суспільства);
— поповнення за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства;
— існування його у тривалішому часі, ніж середня "тривалість життя окремого індивіда;
— єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).
Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему.
Соціальна система — цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.
Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв'язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з'ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів, їх взаємодії і взаємозв'язку.
На думку американського соціолога Алвіна Тоффлера (нар. у 1928 p.), структуру суспільства визначають такі компоненти:
1) техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу);
2) соціосфера (різні соціальні інститути);
3) біосфера;
4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики);
5) іносфера (системи інформації та соціальної комунікації);
6) психосфера (сфера міжособистісних стосунків).
Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та
рівноправні. А саме завдяки структурі суспільство якісно відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ. Соціальна структура визначає стабільність суспільства як системи, що функціонує та розвивається за власними законами.

Отже, проблема суспільних перетворена завжди містить глибокий світоглядно-філософський зміст, а так, як вона орієнтована на раціоналізацію Небуття, з якого може постати невідоме Щось, то у філософії тепер побутує різне ставлення до цієї проблеми. Зокрема, марксистсько-ленінська філософія, спираючись на ідею Гегеля про "заперечення заперечення", вибудувала таку схему "початку" і "кінця" суспільної історії. Людство, вчили Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін, почало свою історію первісним родоплемінним комунізмом, що змінився варварством класово-антагоністичного суспільства, осіння стадія якого – капіталізм. Конфлікт продуктивних сил і виробничих відносин, проявляючись як класова боротьба пролетаріату проти буржуазії, завершується перемогою пролетаріату, який "будує" комунізм. Капіталізмом завершується "передісторія" людства, а комунізм починає справжню історію. Тепер же, коли "побудований" комунізм розпався, виявилось, що все-таки історія і скінчилась, що джерело суспільних перетворень не у суперечності продуктивних сил і виробничих відносин економіки, і що пролетаріат, знищуючи стару буржуазію, народжує згодом із свого середовища нових капіталістів.

Немарксистська філософія, в свою чергу, по-різному ставиться до питань, що вважаються провідними у соціальній філософії марксизму. Релігійна філософія традиційно пропонує свою "модель" суспільного майбутнього, як "царства небесного"; суб'єкт суспільних перетворень вбачає у "волі божій", у боротьбі проти "світу Сатани", а джерелом перетворень вважається Бог, дороги я кого й помисли невідомі.

Екзистенціалізм і значною мірою позитивізм, з свого боку, відмовляються від якихось однозначних проектів суспільного майбутнього. Екзистенціалізм (Г. Маркізе, Ж.-П. Сартр та ін.) наполягають на принципі, що майбутнє – Ніщо, а тому слід жити "тепер", вимагаючи "неможливе". Проте значна частина представників соціально-філософського позитивізму (Д. Белл, З. Бжезінський, Г. Канн та ін.) і деякі екзистенціалісти (X. Ортега-і-Гассет та ін.) виходять з того, що суб'єктом суспільних перетворень є еліта, джерелом – наукова технологія, а майбутнє може постати або як "масове", або як "технотронне" чи "інформаційне" суспільство.

Проблема суспільних перетворень, таким чином, у сучасній філософії в цілому залишається відкритою для обговорення, а способи її вирішення значною мірою визначаються тим, як теперішні мислителі розуміють сам процес, механізм перетворень.

Основні концепції суспільних перетворень. Найпоширенішими у сучасній філософії концепціями суспільних перетворень є вчення про прогрес і про розвиток та примикаючи до них вчення про еволюцію. Нагадаємо, що вчення про прогрес розробив французький математик і діяч Великої французької революції 1789-1794 р.н., Кондорсе. Це вчення виходить з того. що в суспільстві нарощується сума благ завдяки зростанню масштабів використання здобутків людського розуму – науки і техніки.

Обґрунтовуючи цю думку, Кондорсе керувався методом математичної прогресії. Отже, вчення про прогрес не розкриває суть суспільних перетворень, а описує їх наслідки, спираючись на один Із методів математичних розрахунків. Розрахунок може вестись від умовного нуля у двох напрямках: від 0 до … («регрес») і від О до … ("прогрес"). Так як у вченні про прогрес метод домінує над суспільним буттям, то це веде до спотворення процесу суспільних перетворень. Адже можна так підрахувати "прогрес Розуму", що при зовнішньому оптимізмі висновків загальний стан суспільства і Його тенденції будуть проігноровані.

Найпопулярнішім в Україні та значною мірою за рубежем є розроблене Гегелем-Марксом-Леніним вчення про розвиток. Недоліки цього вчення ми розглядали, коли мовили про філософію Гегеля і марксистсько-ленінську філософію. Воно передбачає містичну віру в "об'єктивну закономірність", яка, залежно від довільно обраного початку, невідворотно має привести до омріяного "кіпця", але через обов'язкову "боротьбу протилежностей" і катастрофу – "заперечення заперечення".

Отже, у теорії розвитку, як і у теорії прогресу, є схема, метод мислення, а не вчення про суть змісту суспільних перетворень. Абсолютизація цих схем, відомо, не раз завдавала шкоди суспільству у минулому. Перешкоджатиме філософія розвитку і плину теперішніх суспільних перетворень, якщо вбачатиметься у ній універсальне пояснення світових проблем.

Усвідомлюючи тією чи іншою мірою обмеженість вчень про прогрес і розвиток, сучасні філософи шукали більш надійні форми теоретичного пояснення суспільних і світових змін. Зокрема, напочатку XX ст. О. Шпенглер запропонував концепцію "перефази". Суспільство він уподібнив геологічним пластам, у структурі яких вкраплені різні домішки. Наприклад, у граніті можуть бути вкраплені різні солі, що вимиваються водами. Але на місцях солей лишається не порожнеча, а нові наповнювачі – глина, пісок тощо, котрі, таким чином, вносять зміни у пласт граніту, змінюють його структуру і властивості. Подібно, гадав Шпенглер, перетворюється цивілізація і все суспільство.

Інший підхід запропонували французькі мислителі Делез і Гуаттарі, розробивши концепцію "різоми". Різома – біологічне явище, що характеризує існування рослин. На лузі кожна травина росте окремо, але під землею йде невидима боротьба коріння рослин за простір життя. Одна рослина може відібрати соки землі у іншої, привести її до загибелі. Конкретний зміст рослин лугу міняється. Подібно до цього, міняються і суспільні явища, буття людей.

Концепції "перефази" та "різоми", як бачимо, підкреслюють пластичність, а не катастрофічність перетворень, і не орієнтуються на проектування жорстко визначених ідеалів суспільства. Інакше вирішує цю проблему німецький філософ Т. Адорно, який обмеженість теорії розвитку Гегеля-Маркса вбачає в абсурдності: якщо суспільне життя рухається колообразно, то воно не може просуватись уперед; якщо визнається лінійний рух, то він не є циклічним. Вихід із парадоксальності вчення про розвиток Адорно вбачає в астрономічній ідеї "констеляції" (відхиленні від розрахованих) орбіт планет. Тобто суспільство функціонує циклічно, але при цьому відбувається нібито "сходження з орбіти", "зсув" його руху завдяки змінам функцій його частин.

Популярною у філософії Заходу е концепція Ф. Хайєка, котра виходить з того, ідо люди – автономні молекули, що рухаються "свободно" (свавільно, хаотично). Цей рух певною мірою обмежується раціональністю (державним регулюванням), котра, проте, завжди обмежена. Тому суспільні перетворення йдуть завжди безладно і непередбачувано, ламаючи усталені форми раціональності.

Отже, специфіка сучасних концепцій суспільних перетворень свідчить про те, що вони орієнтуються не стільки на суспільне життя, скільки на пошук аналогій між природними і суспільними процесами або ж спираються на ті чи інші обмежені методи, розуміння, яким надається універсальне значення. Проте чимало недоліків цих концепцій, у тому числі й тих, що спираються на технологічний детермінізм, долаються, на наш погляд, вченням про поступ І. Франка.

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: