Літературна дискусія 1925-1928 рр.

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», опублікованої в додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» 30 квітня1925р. у відповідь на виступ автора-початківця Г. Яковенка «Про критику і критиків у літературі».

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка» пізніше ВАПЛІТЕ, ВУСПП письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Сергій Пилипенко, О.Дорошкевич та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. В дискусію втручається Сталін, пише лист до секретаря партії, в якому засуджує «хвильовізм». Дискусія мала 3 етапи дії: - від 25 року до публікації памфлету «Апологети писаризму» до 26 року; -лист Сталіна 26-28 роки, період хар-ся відміною естетичних категорій; - період фізичного знищення тих, хто був причетний до дискусії.

У розпалі літературної дискусії з'являються цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки протитечії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?» (написана 1926р.стаття була заборонена і стала відомою читачеві лише в 1990 р.), в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на«психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вітаїзму», «азіатського ренесансу». Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і «червоної просвіти», що культивувалися організацією «Плуг» на чолі з С. Пилипенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею російської літератури. Хвильовий говорить, що укр. літ-ра не повинна орієнтуватися лише на російську, бо інакше ніколи не позбудеться наслідування та комплексу меншовартості. Лише оригінальне мистецтво може бути великим і творити світову культуру.

Автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Хвильовий мав на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, високопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто найкращі здобутки європейського мистецтва.

У памфлетах присутня теза про нечуваний азіатський ренесанс (під впливом робіт Шпенглера), підйом народів Сходу – Китаю, Індії, Україна ж виступатиме як з’єднувальна ланка між Ренесансом та деградуючою Європою. Теза про провідний стиль нової епохи, романтику вітаїзму. Для автора романтика вітаїзму – нове світовідчуття, в основі якого дух неспокою, активна діяльність активної особистості.

Памфлети Хвильового відзначаються майстерністю, тут присутня словесна гра, гра асоціацій, образів-символів, використання техніки кіно – напливи, повтори. Важливу роль відіграє музичне начало – варіативність, використання діалогів з уявним читачем, опонентом, які дають можливість виявити його позицію. Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрідний: багатство й розмаїтість метафоричної образності, афористичних гасел, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив із тонкою іронією. Ці риси індивідуального стилю дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище.

«Аспанфут» (асоціація панфутуристів) – утворилась1921р.в Києві на базі групи «Фламінго» та «Ударної групи поетів - футуристів». Засновник – М и х а й л ь С е м е н к о. Їх маніфест опублікований був у кількох газетах у 1923році. Пізніше до групи входили М.Бажан, Ю. Яновський. Прогнозували появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури, архітектури.

ВУСПП – всеукраїнська спілка пролетарських письменників. Заснована на з’їзді а Харкові 1927р.

Члени – О. Влизько, С. Голованівський, Н. Забіла, О.Корнійчук, Іван Ле, В.Сосюра та інші.

Друк. органи – «Літературна газета», журнал «Гарт», «Красне слово» та інші. Спочатку відіграла позитивну роль у становленні літератури, а потім почала захопл. командними методами; виявила нетерпимість до Остапа Вишні, Ю.Смолика, М.Куліша, що не входили до її лав.

Висунула лозунг – «союзник або ворог», таким чином відштовхувала попутників. Припинила діяльність у 1923р., після постанови ЦК «Про перебудову літературно-художніх організацій».

ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»). Виникла в 1925р. Увійшли члени організації «Гарт» і «Плуг» та «Жовтень». Очолив М.Х в и л ь о в и й, президент – М. Я л о в и й.

П. Тичина, П. Панч, М.Бажан, Ю.Яновський не в усьому погоджувались із керівниками.

У 1927р. М. Хвильовий і М.Яловий, О.Досвітній були виключені за допущені помилки. На чолі стали М. К е р ч и н і Г. Е п і к.

На початку 1928р. самоліквідувалася. М.Хвильовий як член організації бра в участь у літературній дискусії 1925-1928рр., яка переросла в політичну. Його лозунг – Геть від Москви! Рівняння на літературу Західної Європи. Був для Москви, як більмо в оці.

«Гарт» – спілка пролетарських письменників України. Заснована в 1923р. О чолив В.Блакитний. Члени: К. Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, І.Микитенко, В.Сосюра, М.Хвильовий.

Члени організації обстоювали позиції пролетарської літератури. Висвітлювали життя робітничого класу. 1925р розпалася. Організація відіграла позитивну роль у згуртуванні письменн.

«Музачит» – літературно-мистецьке угруповання естетично-символістського напрямку. Виникла в 1919р.в Києві. Проіснувало менше року. Більшість членів перейшла на позиції соц. реал.

«Плуг» – спілка українських селянських письменників. Заснована у 1922р. в Харкові. С. Пилипенко, І.Сенченко, Д. Бедзик, А.Головко, В. Мисик, П.Цесніко.

У своїх творах висвітлювали життя села. Ідеї ґрунтувалися на тісних зв’язках селян і пролетаріату.

«Плуг» сприяв вихованню культурного рівня села.

В 1931р. перейменовано на «Спілку пролет.- колгосп. письменників». Існував до 1932р.

Видавали журнал «Плужанин». Критикували М.Хвильового 1925-1927рр.

Роман був написаний 1928 року. Тут автор порушує проблеми існування особистості, проблеми духовного і тілесного, раціонального і ірраціонального, розумового і чуттєвого. До роману були використані 2 епіграфи, які розкривають внутрішню концепцію твору: 1 взятий із твору «Моед Седер» талмуд – співвіднесеність духовного і тілесного в житті людини (6 прикмет має людина: 3 схожа вона на янгола і 3 на тварину), 2-ий взятий із «Таїс» Франса (філ роман-притча про куртизанку, з грец Таїс – чарівна), Пафнутій вирішив поставити її на праведний шлях, та закохався і не може без неї, хоче її, йому важко подолати тілесні бажання – як можна бути вільним, коли маєш тіло, боротьба тілесного і духовного). Місто – моноцентричний роман, в центрі роману Степан Радченко, селюк, що приїздить до міста здобуати освту. Автор показує людину у чужому просторі, місто є чужим для героя, але поступово це ставлення змінюється. Він випадково потрапляє на літературну вечірку, ця випадковість обумовлює бажання Радченка стати письменником. Він залишає навчальний заклад, розуміє, що потрібно самоосвіта, фарсово читає твори. Через стосунки Радченка з жінками розкривається колізія духовного і тілесного, яка заявлена в епіграфах. Радченко вважає, що місто треба завоювати, бути господарем у ньому, але все одно відчуває абсурдність буття у місті. На перший план висуваються екзистенцій ні проблеми: проблеми зайвості, самотності у місті, завуальована проблема писати у 20-ті роки. Радченко прагнув знайти вихід з абсурдного життя, хотів втопити свою нудьгу у стосунках з жінками, в нього було 5 романів: Надійка, Мусінька, якій було 42 роки, Зоська, городянка, Балерина рита, повія, романи Степана уособлюють конфлікт між розумом і тілом, який є частиною конфлікту між мрією і дійсністю залишається нерозв’язаним єдиний вихід для людини – відкинути ілюзії і сприймати дійсність такою, як вона є (стосунки з Ритою).

Добре знаючи життя села Куліш дуже яскраво розкрив тему, яку всі замовчували: голод, насильне вилучення церковних коштовностей, людоїдство. М. Куліш створив правдиву драму “97”, яка стала твором світового рівня. Перед читачем постають картини двадцятих років, кінець громадянської війни, розруха, занепад господарства, неврожай, а тут ще продзагони відбирають до зернини те, що вродило,???хліб вивозився до Москви і Петрограда. Це все спричинило страшний голод. Користуючись нагодою, більшовики вирішили упокорити незадоволене селянство та завдати нищівного удару по релігії, церкви. З цією метою урядом було дано вказівку під приводом закупівлі хліба для голодуючих забрати церковні коштовності, а саме духовенство знищити. Насправді ж церковні цінності повинні були поповнити державний фонд, щоб запрацювала нова бюрократична машина. Розкрити ці дії і повинна була п’єса М. Куліша. Правдиво змалювавши післяреволюційне село в період страшного голоду, автор не користується тільки чорною або білою фарбою. Хоч і він відчуває антипатію до персонажів багатіїв, але справа тут не в соціальному статусі, а в їх людських цінностях. Заможні люди в той період були завжди нагодовані. Багатії, які не відчувають голоду,? люди брехливі, підступні, здатні на підлі вчинки. Так, багатій Гиря за окраєць хліба купує людські голоси, годує з рук, як дворового пса, комітетчика Панаса, тільки, щоб доскочити до влади. Чи протистоять бідні селяни, які із симпатією прийняли нові віяння, але несправедливість, голод затьмарює ідеали революції, сіє зневіру. І ось вже проста селянка Ганна Стоножка зі злістю кидає докори сину Васі: “Ой лишенько! Так от що слобода наробила!” З кожною дією у п’єсі загострюється конфлікт. Село вже поїло собак та котів, а тут ще прокотилася чутка, що церковний сторож Ларивон та його дружина Орина порізали і поїли своїх дітей. Громада вимагає кари для дітовбивців. Голова комнезаму Мусій Копистка??людина великої сили волі??? добре розуміє, що ці люди вчинили злочин, але не погоджуються на самосуд. Він знає, що це провокація, бо якщо він відмовиться стратити людоїдів, то стратять його. Мусій вибирає власну загибель, тому що не може карати хворих людей. Гідність, з якою Мусій збирався зустрічати смерть, була винагороджена. Сергій Смик привозив хліб, обміняний на церковні коштовності, і цим врятував життя приреченим. Навряд чи можна назвати такий фінал реалістичним, але разом з тим, інший на той час був не допустимим. Проте й в такому, дещо підфарбованому вигляді драма “97” порушувала складні проблеми українського села в перші роки після громадянської війни, правдиво змальовувала складну ситуацію, коли голод душив селянство.

Твір написаний 1927 р, сам автор визначив твір як трагедійний, твір перейнятий трагічним пафосом, автор розвінчує утопічні ідеї (Сонячна машина Винниченка), розвінчує поведінку Народного Малахія, людини, яка повірила в революційні гасла, в те, що ці рефрени можна дуже швидко втілити у життя. Але тут можна побачити драму маленької людини, яка перейнялася симфонією революції, стала заручником ідей, які проповідувала. Наміри не мають позитивних результатів, бо номер цієї мети 666 (сатанинське число). У творі автор розгортає тему лжепророка, розвінчує малахіанство, аке будується на непродуманих прожектах, які мають трагічні наслідки для суспільства. Поставлено проблему фанатизму, донкіхотства, твір експресіоністичний, відбувається пере трансформація дійсності, важлива роль у творі відведена іронії, гротеску.

Один із провідних героїв є Малахій стаканчик – дрібний службовець, який проживав на міщанській вулиці №33. у творі розкривається тема лжепророка. Автор доводить свого героя до божевільні, бо тільки божевільні можуть повірити в такі ідеї. Письменник застерігає від необдуманого прожектерства. Суспільство відмовляється від християнських цінностей: замість Єрусалиму – ленінський мавзолей, нова Мекка – Москва. Малахій говорить про необхідність вирішувати українські питання. Малахій зрікається родинного стану, улюблена донька потрапляє в будинок розпусти. Найстрашніше в його долі те. Що Малахій не відчуває ні своєї особистої драми, ні драми держави. Трагедія людини в тому, що ніякої симфонії не відбувається (ще й дудочка це підкреслює, вона лиш бубонить, замість того, щоб грати). Людина – тільки заручник системи, автор хоче застерегти суспільство від трагічних наслідків. В долі Малахія уособлюється трагедія маленької людини, що повірила у швидкі зміни у сус-ві. Важливо також звернути увагу на це, що під маскою Малахія ховається сам автор, людина яка спочатку сама повірила в революцію, а потім спростувала ці ідеї.

Твір написано у 1928 році. Автор піднімає проблеми міщанства і українізації. Тут розкриваються проблеми основ духовності (усвідомлення причетності до своєї нації, свого роду), автор звертається до проблеми українізації, вона носила штучний характер. Причиною її стало утвердження СРСР як демократичної держави з різними мовами і культурами, українізація – зближення міста і села. У цей час немало було повідомлень про зміну прізвищ, тому автор показує відмову від прізвища головного персонажу, підкреслюючи цим, що людина відмовляється від своїх коренів. В родині мини Мазало відбуваються такі ж дискусії, які відбувалися у суспільстві. Все життя ММ вважає, що перешкодою до реалізації його в усіх сферах життя, було прізвище, прагнення змінити не суть, а тільки форму. Провідні прийоми твору – гротеск і іронія. ММ – це комедія типів: малороса, що змінює своє прізвище на Мазєнін задля успіху в службовій карєрі(Єсенін). Ґрунтовно розроблені дійові особи складають сюжетно-колізійні та концептуально-світоглядні пари. Це Мина Мазайло і Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя і дядько Тарас. Їхні репліки, діалоги, дії формують основний фабульний та конфліктний каркас твору і виступають чинниками та носієм суто комічного начала. Образи постають у творі з моменту появи як духовні антитези, чим і породжують конфлікт.

Твір був написаний у 1929, надрукований у Львові у 1943 р, але оригінал був втрачений. 2 видання у Нью-Йорку у 1953 році. До середини 70-х років твір був заборонений.

У творі зображуються події революції 1917-1918 р. події громадянської війни розкривають протиріччя між різними соціальними силами: розходження між гуманістичними ідеалами і фантастичним служінням революції, розбіжність між ідеєю і мрією. Твір привернув увагу постановкою проблем духовності, особистісного начала.

Головні герої твору – Юнга і Марина. З грецького патетика – схильність до болю, а саме слово патетичний означає піднесеність, тобто підкреслюються ті страждання, через які проходять герої. П’єса побудована в ритмі, архітектоніці і супроводі сонати Бетховена, символізує контрасти до протиріч, які відбуваються. Твір поділяється на стрибкоподібні епізоди, оповідач є героєм цього твору, вміщені епічні ремарки автора. Дія відбувається у 2-поверховому будинку генерала-майора. Одночасно дія відбувається на кількох рівнях. Кожен символізує певні соціальні сили. У будинку 4 площини: - мансарда (тут проживає Ілько Юга молодий український поет-романтик, представник молодшої укр. інтелігенції), Зонька (повія); нижче мешкає генерал Пероцький, монархіст разом з двома синами Андре і Жоржиком; нижче знаходиться квартира вчителя гімназії і його доньки Марини (вони були прихильниками ідей державності), у підвалі мешкає робітник Авраам з дружиною Настею, вони сподіваються на перебудову. Ілько закоханий у Марину, Марина зазнає внутрішніх протиріч між душею і ідеєю. Ілько вбиває Марину, бо вони опинилися в різних таборах, тут відбувається перемога ідеї, а не душі. Образи Ступая (батька Марини) і Юнги – це ніби продовження образу Малахія, історична загибель малахіянства супроводжується народженням Марини, що синтезує у собі шляхом заперечення усе добро Ступая і юнги, але подолує їхню нереальність, роздвоєність і безпомічність у зустрічі з ворогом. Вона невипадково розучує сонату Бетховена. У фіналі п’єси Ілько перебуває в стані сильного нервового збудження, афекту, йому вчувається патетична симфонія, що можна трактувати як прагнення гармонії з космосом. Але в фіналі відсутній образ Сонця, отже остаточної цілісності особистості досягнуто не було. Автором зображено перехід головного я героя від одного життєвого періоду до іншого – відтворено процес ініцінізації особливості, що супроводжується внутрішнім конфліктом. Дуже важливе значення у творі мають ідейні символи: замки символізують національне поневолення, Марина віддасть серце лицареві, який познімає ці замки, символ Великодня як відродження, символ воскресіння. Автор підкреслює, що воскресіння може і не відбутися, бо Ілля лише пророк, він не Месія, виконує лише перед месійну функцію. Червоний, жовто-блакитний символ – різні ідеї, їх не можна поєднувати, цей шлях веде до нищ нац ідеї.

ОВ вводить принципово новий жанр в укр. літ – усмішку (прозовий твір новел обсягу, який з добрим гумором та іронією зобр певну ситуацію в житті абао жит явище). ОВ зображ полювання, змальов прир рідного краю. 1958 р – мисл усмішки повне видання. Головна проблема людина і природа, проблема захисту природи. Усмішки проникнуті також ліричним, поетичним началом. Описується полювання, рибальництво на р Оскіл. Вишня показує людей, які любили бувати на природі. «Як варити і їсти суп із дикої качки» - оповідач відіграє тут дуже важливу роль, він дає точні поради, через його образ автор прагне підтвердити зв'язок людини з природою. Характерна особливість твору: вживання слів у невластивому їм значенні. Чарівна природа виступає як фон, на якому відбуваються події. Також присутня родзинка, що відбиває саме гумор мисливців та рибалок. Розповіді про мисливські пригоди гіперболізовані. «Дика коза» - тут прослідковуємо посилення сатиричного, сатирично змальовується браконьєр. Порушення гармонії з природою неприйнятне авторові. Осуд браконьєрства через сприйняття тварин – природа персоніфікується. Усмішка «Заєць» починається картиною чарівної, золотої осені, утвердження відчуття краси, гармонії з природою. У 1927 р була написана усмішка «Чухраїнці», що заборонялася до 60-х років. Вишня нею хотів пробудити в українцях відчуття національної гордості. В ній завуальовано описується дивна країна, тільки згодом стає зрозуміло, що мова йде про Ук. (назви річок, гір), описується населення цієї країни, йдеться про типові риси українців.

Роман у віршах «М.Ч» складається з 9 різних за обсягом частин. Сюжет розгортається двома лініями: Особистою – доля М.Ч. та історичною, пов’язаною з боротьбою укр..народу за своє визволення з-під влади польської шляхти.

В експозиції твору поетеса повідомляє що Полтава згоріла влітку1658 року і всі книги про місто згоріли у тім числі й про справу Марусі Чурай. Увага зосереджена навколо судової процедури - судять Чураївну за вбивство козака Гриця Бобренка. Процедуру судочинства передано з історичною достовірністю, найактивнішу позицію у суді займає козацтво, що бориться за справедливість. Перший розділ завершується смертним вироком, але вина Марусі та причина її мовчанки у суді залишаються нез’ясовані. У другому розділі особисту біду Марусі поетеса вписує у контекст національної історії, замальовуючи полтавський полк, що йде на війну. На початку розділу апатичний стан свідомості, байдужість до власної долі, зомбоване повторення героїнею судового вироку: “Я теж убивця”, відчуття зайвості в людському оточенні вже є ознаками цілковитого перетворення героїні у свою протилежність. Однак цей пасивний, непритомний стан майже безслідно розвіюється після легкого, спокійного сну, в якому скам’яніла (а скоріше – замурована) душа пригадала себе “в свою найкращу пору”, де немає ні зовнішніх мурів, ні тюремних стін. Для подальшого розкриття цього нового характеру головної героїні, оживлення спогадів принципово важливим є зовнішній першопоштовх зміни свідомості. У романі цим дієвим резонатором пробудження, морального опритомнення є звуки збирання козацького полку у похід.

Маруся не звинувачує Гриця за зраду, а картає себе, бо не зрозуміла одразу що вони нерівня. Кульмінацією в розвитку першої сюжетної лінії є гімн кохання, що Маруся складає, звертаючись до сонця. Маруся прагне зрозумітиі Бобренчиху, і Галю і навіть Вишняка, хоч їй і важко прийняти таку мораль, де люди йдуть на компроміси з совістю. Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний вогонь творчостi

У 4 розділі розкривається образ Івана Іскри сина гетьмана Якова Острянині. Характером іван дуже близький до марусі. У цьому розділі зображено також гетьмана Богдана Хмельницького, до якого звертається по допомогу Іван, і рятує таким чином Марусю. У п’ятому розділі страта Маруся Чурай, що йде на ешафот, нагадує розпяття Христа. Так само як і на Голгофу суне юрба, напираючи один на одного. Але натовт переживає катарсис, вибухнувши риданням, коли марусю виправдали. Пошуком вже не себе, а того втраченого зовнішнього ладу і є Марусин похід на прощу – єдина дорога у безвиході трагедії, подолання почуття безсилля супроти логіки “твердого світу”, який зруйнував не тільки мрію, але реальний простір єдиного затишку – тепло рідної “лелечої” хати. Міфологема шляху доповнює попередню символіку просторово-часової орієнтації хронотопом успадкованого досвіду, що досягається введенням образу мандрівного дяка, в якому вгадуються характерні риси сковородинського типу мислителя. У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини. Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони мандрують вiд поколiння до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо пiсня - то безцiнний скарб людського духу у романi "Маруся Чурай"

37. Лірика Ліни Костенко. Провідні мотиви, художня специфіка.

Природа у ліриці Костенко аморфізована, олюднена, діалог з природою наштовхує на діалог з людьми. Для поезії х-на притчевість, зображення драми людського життя: «Виходжу в сад, він чорний і худий», тут сад розмовляє з ліричною героїнею так, як літня людина. Поезія «Цей ліс живий» присвячені Ю. Цвіркунову, в ній утверджено неповторність природи, вона персоніфікується, олюднюється. Важливість розуміння гармонії з природою, налаштування душі на творчість. У пейзажній л-ці Костенко виразно виявляє прийом алітерації, асонансу: відчуття смутку ліричної героїні, краса природи. «осінній день» осінній смуток, біль, ностальгія(багато літер «с») певне поєднання голосних і приголосних звуків, які передають смуток ліричної героїні, роздуми над особистою драмою життя, втрата найдорожчої людини. «Двори стоять у хуртовині айстр»: відчуття природи, яка дає можливість зрозуміти глибокі почуття у контексті вічних категорій «людина і час».

Один із важливих мотивів у збірці «Неповторність»(1980)– мотив памяті. Основними джерелами формування історичної пам’яті стали національна історія, згадки про воєнне дитинство, пошуки витоків рідного народу, переосмислення міфологічних мотивів та образів. 3 цикли: «Обличчя», «Тихе сяйво», «Інкрустації». Тут ідеться про неможливість втрати своїх коренів, важливість збереження духовних основ, лдина і час постають як вічні цінності. До останнього циклу входять «Тіні незабутих предків»: мотив зв’язку з родом, гордий непоступливий характер діда Михайла та її бабусі, для яких х-на вірність своїм принципам, д. Михайло(храмостроїтель) зображений як святий, нероздвоєний, береже історичну пам'ять.

Мотив памяті пов'язаний також з подіями вітчизняної війни: «Мій перший вірш, написаний в окопі», «Пастораль ХХ ст..»На фоні природи розкривається воєнна трагедія- троє пастушків знайшли гранату, яка вибухнула. Звучить мотив дитинства, “вбитого на війні”, передано враження, що залишилось у дитячій пам’яті, від жорстокості, насилля та руйнівної сили війни, що протиприродна за своєю сутністю. Тож, основою памяті стає біль, який залишається на все життя. Мотив пам’яті у віршах про природу поєднується з екологічним мотивом - чорнобильська трагедія (“Страшний калейдоскоп”, “Летючі катрени”, “Стоять озера в пригорщах долин”, “Я вам цей борг ніколи не залишу”, “Атомний вій...” та ін.). Поетеса закликає до осмислення трагічного протистояння: людина – природа. Лірична героїня цих віршів несе читачеві глибоку думку – збіднення природи веде до духовного збіднення людини.

Одним із основних джерел творчості Ліни Костенко є національна історія. У віршах “Древлянський триптих”, “Чадра Марусі Богуславки” тощо, авторка оцінює події минулого, руйнуючи усталені, популярні міфи та підриваючи благоговіння до історичних осіб. Ліричне осмислення конкретних історичних подій, фактів минувшини в поезіях “Чумацький віз”, “Чигиринський колодязь”, “В маєтку гетьмана Івана Сулими” тощо постає одночасно в декількох часових вимірах, завдяки чому поміщається в ланцюжок всієї історії. Сутність таких творів складає пізнання історичного буття, усвідомлення нерозривного зв’язку часів та епох.

Для Ліни Костенко актуальною стає проблема служіння митця народові. «Сад нетанучих скульптур» - це книга про незнищенність творчого пориву, одвічне прагнення любові й гармонії.

Був виданий окремою книгою тільки в 99 р. В історичному романі зображено найтрагічніші часи для українців. У 1651 р. після зимової перемоги загону Івана Богуна над поляками у місті Вінниці, козацькі загони під проводом Богдана Хмельницького ведуть організовану боротьбу за власну державу з польсько-литовськими військами. 1651 року - битва під Берестечком - поразка від польського війська, підступна зрада та полон козацького гетьмана татарським ханом, розгрім Києва литовським загоном князя Радзівіла. Тема роману «Берестечко» переростала у філософію поразки взагалі. Важливою у ньому є теза про те що, ніяка перемога не вчить так як поразка. Спочатку гетьман гадає, що поразка – це кінець всьому, але потім доходить до висновку, що лише через поразки можна прийти до перемог. Через призму історії українського народу ЛК замислюється над його трагічною долею, піднімаючи такі важливі проблеми як комплекс меншовартості в українців, хронічна потенційна невіра у свої сили, філософія раба. Написавши історичний роман, ЛК хоче, що українці замислилися над цими питаннями і позбавилися такої трагічної психології. Дійсність в історичному романі "Берестечко" осягається через психологію індивідуалізму, філософію української душі в образі гетьмана Богдана Хмельницького в епоху національної трагедії народу, через ментальність українців. Авторка прагне знайти свідоме роз’яснення глибоких потрясінь душі гетьмана після поразки. Головна ідея роману полягає в усвідомленні українцями власних поразок, перосмислення історичних подій, заклик до національної свідомості, гордості.

Драматична поема присвячена розкриттю внутрішньої колізії скульптора епохи Відродження Джована Франческа. Флоренцію назвали знаковим місцем. Мікель Анжело, да Вінчі стали відомими митцями у світі, поетеса оспівує немарність творчого життя, успіхи митців. Поетеса звертається до жанру драматичної поеми, бо в основі твору лежить морально-психологічна колізія. Твір побудований як внутрішній діалог Рустичі, особистість якого роздвоюється на два персонажі: Старий, Флорентієць. Отже поетеса здійснює історичну і психологічну реконструкцію того часу, оскільки робить спробу зрозуміти вибір Рустичі під час перебування у Флоренції. Життя художника розкривається як екзистенційний шлях в основі якого лежить етичний вибір між служінням мистецтву і служінням можновладцям, і наслідки такого вибору. Конфлікт поеми – це метафора драматичного досвіду художника всіх часів. Показана доба Відродження як універсальна для будь-якої реальності. Поема має своєрідну рамку. Дія відбувається у саду старовинного містечка тур, де доживає своє життя колишній флорентієць Рустичі, в цей період життя він у поемі названий Старим. Поетеса розкриває діалог 2-х монархій, які висловлювали свою думку про несвободу людини у тоталітарному сус-ві: за межами монархічної брами існує інший світ. Тут тоталітарне сус-во перегукується з тоталітарним режимом у нашій країні, який панував у 40-80 роках. Для драматичної поеми як жанру хар-ий психологічний аспект: монахи, ховаючись, грають шахи. Життя порівнюється з шаховою партією, грою, де можна бути виграш і програш. Старий щезає, розчиняється в історії. Прізвище Рустичі означає камінь. Під впливом часу він може розкришитися, розламатися. Головний акцент у поемі робиться на розкритті протиріч внутрішнього діалогу Старого і Флорентійця. Флорентієць дорікає старому за те, що він зрадив Флоренцію і своїм переконанням. Фатальний вибір привів до того, щот художник розміняв свій талант на скульптури, які не мали ніякої цінності, бо були виліплені зі снігу. Виникає думка про складність реалізації митця у світі. Требв прагнути до вічного мис-ва, а не керуватися вимогами можновладців. Художник має створити знакову скульптуру. Старий прагне виправдати свій вибір. Тут піднімається проблема відповідальності митця за свій вибір, перосмислюється досвід Рустичі. ЛК роздуму над цінністю митця. Сам Рустичі доживає своє життя в монастирі. Після того, як змінився король Франції, він нікому не був потрібний. Порівнює себе з сухим кипарисом, який пересадили на інший грунт. У творі автор змальовує і конкретну ситуацію обмеження свободи, також зявляється постать сублімованого чортика, як втілення страху, який наштовхує людину на неправильний вибір, несумісність таланту і тиранії. Однією з особливостей поеми є афористичність, яка дає можливість узагальнити досвід митця, художника будь-якої епохи.

Автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Хвильовий мав на увазі рішучий поворот рідної літерат<

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: