Особливості соціологічного підходу до дослідження особистості.

Соціологія культури досліджує місце й роль культури в суспільній системі, культурну діяльність та культурний рівень різних соціальних груп, стан і функціонування соціальних інститутів культури, різні форми поширення стійких соціальних відносин індивідів, груп, суспільства в цілому з природним та соціальним оточенням, динаміку розвитку цих відносин, що дає змогу визначити рівень культури тих чи тих суб’єктів і робити висновки щодо їх прогресу або регресу

Предметом соціологічного дослідження культури може бути:

· уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядаються у взаємодії з іншими суспільними системами;

· кожний із елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, що розглядаються у співвідношенні з іншими елементами культури чи у співвідношенні з іншими суспільними системами.

Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

· культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура присутня у всіх без винятку сферах суспільного життя;

· культура завжди зв’язується з творчою діяльністю і в своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід’ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності у вирішенні нагальних проблем;

· культура — це сукупність моральних і матеріальних цінностей;

· естетичний компонент культури розуміється як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності;

· культура є сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процесу.

Структкра культури

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура. Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер.У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом.Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.Іншою провідною функцією є пізнавальна.

Основні критерії типологізації культури

Культура як стабільна система складається з безлічі складних підсистем, елементи яких взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм. В цілому кожний елемент системи є необхідною, але не достатньою умовою функціонування культури. Виключенням з цього правила є homo sapiens – творець культури, який виконує функції як необхідності, так і достатності. Зрозуміло, що вивчення складної системи передбачає застосування таких методів, які, не порушуючи фун­даментальних взаємозв’язків, дозволяють вичленити окремі простіші блоки і виділити в них їх сутністні ознаки. Типологія культури – метод наукового пізнання на основі виокремлення соціокультурних систем, об’єктів та їх поєднання за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі або типу; типологія культури – наслідок та увиразнення типологічного описування й співставлення.

Типологізація в культурології виступає певним методологічним прийомом її вивчення та аналізу.

Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками.

Процес групування за певними ознаками, як зазначається у науковій літературі, проводиться за допомогою певної узагальненої ідеалізованої моделі

Отже, типологізація культури вимагає системних знань про структуру її елементів, зв’язки, функції, відносини, рівні організації, систему пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають особливості виділених об’єктів, а їх порівняльне дослідження дозволяє спрогнозувати наступні стадії розвитку. В культурології, як правило, виділяються два типи систем культурного розвитку: хронологічний і культурно-історичний. Сучасні підходи до типологізації культури:світоглядний; формаційний;локальний;перехідних епох.

Формы культуры

Історично розвиваючись, культури окремих товариств пройшли кілька етапів, які призвели до формування різних форм культури:

Народна культура - це культура широких народних мас, яка формується з моменту утворення національної держави. В основі народної культури лежить досвід мас і самодіяльне творчість населення. Народна культура виявляється у звичаях і традиціях, закріплюється мораллю і законами. Оволодівання елементами народної культури не вимагає спеціальної підготовки і освіти.

Елітарна культура - формується у вищих шарах класового суспільства з моменту законодавчого закріплення їхнього привілейованого положення. Високі можливості цих верств формують спеціальні потреби, задоволення яких потребує професійної діяльності. Виникає специфічний стиль життя, професійне мистецтво і сфера послуг. Поступово, система цінностей і норм поведінки представників елітарної культури відривається від народної культури. Починаючи з епохи Відродження, елітарна культура починає набувати інтернаціональні риси. Взаємообмін елементами елітарної культури відбувається значно інтенсивніше, ніж обмін народними культурами, яка починає набувати рис національної.

Масова культура - наприкінці XIX століття, у зв'язку з підвищенням освітнього і культурного рівня основної маси населення і початком розвитку масового виробництва, з'явилася можливість поширення деяких елементів елітарної культури серед широких верств населення. Таким чином, виникає феномен масової культури. Масова культура виникає на стику елітарної та народної культури і пропонує широким масам спрощені елементи елітарної культури, споживання яких як і раніше не вимагає спеціальної підготовки. Доступність масової культури досягається, перш за все, зростаючими можливостями масового виробництва в матеріальній та духовній сферах.

Національна культура - масове виробництво потребує уніфікації. Це справедливо і для масової культури, яка починає набувати рис інтернаціональною. Народна культура стає національною, включає в собі етнічні елементи, самодіяльне творчість, окремі звичаї і традиції.

Контркультура - опосередкованої реакцією на появу національної культури стає виникнення, т.зв. контркультур - субкультур окремих соціальних груп, ідеологія яких протиставляє власні цінності та норми поведінки громадським. Як правило, контркультури є молодіжними, рідше релігійними рухами.

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб'єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи виок­ремлюють насамперед дві особливі фор­ми культури:

1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів люд­ської діяльності, що включає як фізичні об'єкти, створені в ре­зультаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об'єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне сим­волічне значення, виконують певні функції.

2) духовну — сукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об'єкти, створені розумом і почуттями людини (мо­ва, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідо­мості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об'єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книж­ках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, роз­різняють її види.

Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справед­ливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.

До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольк­лором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв'язана з жит­тям широких народних мас. її репрезентують казки, легенди, мі­фи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інфор­мації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засо­бами масової інформації і з'явилась у середині XX ст., коли засо­би масової інформації стали доступними всім верствам населен­ня. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож­ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.

Кожне суспільство має деяку сукупність культурних взірців, які сприймаються всіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою культурою.

Водночас окремі групи суспільства розвивають певні куль­турні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою. Це самостійне цілісне утворення в ме­жах домінуючої культури (цінностей, норм, переконань, взірців поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, профе­сійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура тісно зв'язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відзначаються від домінуючої куль­тури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі збері­гаються засади домінуючої культури, її шкала цінностей, але ви­никають додаткові елементи, наприклад норми, які забезпечують регулювання зв'язків у відповідних соціальних інститутах — вій­ськова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.

Є субкультури, в яких зосереджується увага на специфічних особливостях життєдіяльності їх суб'єктів: міська й сільська суб­культури, субкультура гуцулів, галичан, поліщуків. Можуть ви­никати субкультури на засадах різного розуміння шляхів розвитку суспільства тощо. Різновидом субкультури є девіантна культура.

Субкультура може дуже відрізнятися від домінуючої культури суспільства, але не може їй протистояти. Коли це трапляється, то йдеться вже про контркультуру. Контркультура є в кожному ци­вілізованому суспільстві. Прикладом контркультури можуть бути субкультури груп злочинного світу, терористів, різних молодіж­них угруповань „(панків, хіпі, неофашистів), які не визнають пра­вових норм суспільства, ігнорують суспільну мораль, традиції, правила поведінки, активно заперечують офіційну, «державну» культуру і часто намагаються її зруйнувати.

Отже, до складу культури суспільства входить значна кількість позитивних та негативних субкультур, і це свідчить про її багатство, динамічність, можливість адаптації до нових соціальних умов.

Завданням соціології є аналіз співіснування всіх цих видів культур, виявлення суперечностей між ними, вивчення їх сприй­няття різними соціальними спільнотами. Соціологи мають знати: чи мирно співіснують різні культури, чи виникають між ними культурні конфлікти — ситуації, коли цінності однієї культури (контркультури чи субкультури) вступають у суперечність із цін­ностями іншої (домінуючої). їх цікавить, які наслідки матиме культурний конфлікт, чи сприятиме він позитивним змінам у до­мінуючій культурі, появі в ній нових, ліпших взірців, складових елементів.

Найбільшого значення науковці надають вивченню націо­нальної культури.

Національна культура — це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна націо­нальна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінг­вістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури націо­нальної більшості та субкультури національних меншин.

Завданням соціології є вивчення можливого збочення суб­культур, механізму державної культурної політики.

Як правило, національним меншинам потрібно докладати чима­ло зусиль, щоб зберегти свою самобутність, захистити свої націо­нальні цінності в середовищі, де проживає національна більшість, культура якої справляє на решту культур суттєвий тиск. Така ситуа­ція спостерігалася в колишньому СРСР, коли народам, що входили до його складу, зокрема українському народові, було дуже важко зберегти свої національні надбання і свою національну культуру.

Правильна культурна політика уряду, держави справляє не­абиякий вплив на інші аспекти суспільного життя, наприклад, на економіку, загальний добробут і соціальний спокій у державі.

Особливе значення для соціального спокою держави має кон­фесійна культура, яка формується на спільних віруваннях, належ­ності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність симво­лів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки.

Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульмансь­ка, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалу­ження — субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька, протестантська. У свою чергу ці субкультури мають власні субкультури.

В Україні маємо кілька християнських і багато інших конфе­сійних субкультур. На жаль, не всі вони знаходять між собою спі­льну мову.

Соціологія має вивчати співвідношення домінуючих культур, субкультур, контркультур, суперечності між ними, їх оцінку різ­ними соціальними групами. Важливою соціологічною пробле­мою є властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінюва­ти інші культури крізь призму стандартів власної етнічної групи, робити судження про них з позицій вищості власної культури. Таке явище дістало назви етноцентризму.

Як стверджує американський соціолог У. Саммер, за етно­центризму певна група в суспільстві вважається центральною, а всі інші співвимірюються і співвідносяться з нею, як з якімсь усезагальним етелоном.

Певною мірою етноцентризм притаманний усім суспільствам і народам, він їх згуртовує. Етноцентризм є необхідною умовою появи національної самосвідомості. Без етноцентризму неможли­вий патріотизм.

Однак трапляються і крайні прояви етноцентризму, наприклад націоналізм, зневага до інших культур. Ці явища, на жаль, є нині дуже поширеними і проявляються в нав'язуванні комусь своєї системи цінностей, свого способу життя. Яскравим прикладом цього є США, Росія.

Однак здебільшого етноцентризм виявляється в більш лояльних формах, і його основна настанова така: я віддаю перевагу своїм зви­чаям, хоча розумію, що певні звичаї інших культур можуть бути в чомусь ліпшими. Явища етноцентризму спостерігаються скрізь і завжди, коли людина порівнює себе з людьми іншої статі, віку, представниками іншої організації чи іншого регіону. Щоразу вона ста­вить себе в центр культури і розглядає інші її прояви, постійно порів­нюючи їх зі взірцями свого культурного середовища.

Коли йдеться про значну роль етноцентризму в процесі згур­тування індивідів навколо певних культурних взірців, слід наго­лосити і на його консервативній ролі. Він може стримувати роз­виток культури. Дійсно, якщо культура вважається кращою у світі, то для чого в ній щось змінювати, удосконалювати?

Протилежним за значенням є культурний релятивізм, що про­голошує абсолютну самобутність будь-якої культури. Згідно з цим принципом будь-яка культура може бути зрозумілою лише у власному контексті і тільки тоді, коли оцінювати її за її власни­ми стандартами в усій цілісності. Цю тезу вперше сформулював Г. Самнер і згодом розвинув Р. Бенедикт.

На наш погляд, слід виходити з того, що будь-яка культура є здобутком загальної цивілізації, і її слід розглядати в системі всіх культур з орієнтацією на тенденції розвитку загальнолюд­ської культури. А це є поєднанням рис етноцентризму і культур­ного релятивізму в сприйнятті культури. За такого підходу інди­від не тільки відчуває гордість за культуру своєї групи чи суспільства, є прихильником її основних взірців, а й здатний зро­зуміти інші культури, поведінку членів інших суспільних груп і визнає їхнє право на існування.

Культурні універсалії

Соціологи, дослідивши культури різних суспільств у різні історичні епохи, виділили ряд елементів, які спостерігаються практично повсюдно. Джордж Мердок назвав їх культурними універсаліями.

Культурні універсалії - такі норми, цінності, правила та властивості, які притаманні всім культурам, незалежно від географічного місця, історичного часу і соціального устрою держави.

Після виділення культурних універсалій сформувалося дві точки зору з приводу змісту поняття загальнолюдська культура.

Перша точка зору свідчить, що загальнолюдська культура - це сукупність тих елементів, які властиві будь-якому суспільству.

Друга точка зору має на увазі під загальнолюдської культурою ті цінності і норми, на які повинні орієнтуватися усі сучасні суспільства.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: