Різноманітність підходів до розуміння права

Питання про те, що таке право, має для філософії права таке ж фундаментальне значення, як і питання "що таке істина" для філософа і людського пізнання в цілому. Адже й у випадку з правом мова теж йде про істину — про шукану правову істину, про істину стосовно до права. І саме тому, що мова йде про істину, питання "що таке право?" залишається актуальним і відкритої для подальших пошуків, незважаючи на безліч (минулих і сучасних) глибоких відповідей, що наближають до шуканої істини, але не вичерпних її і не завершальний процес пізнання.

З позицій сформульованого нами предмета філософії права істотне значення має та обставина, що у всіх відповідях на це фундаментальне питання з необхідністю присутня (чи усвідомлено фактично) такий визначальний для права-розуміння момент, як чи ототожнення розрізнення права і закону (офіційно встановленого, діючого, "позитивного" права Власне цей момент чи розрізнення ототожнення права і закону і позначає принципова відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які можна назвати відповідно юридичним і легістським.[50]

Власне кажучи саме для юридичного праворозуміння питання "що таке право?" є справжнім питанням, дійсною проблемою. Для легістського ж підходу такого питання в справжньому змісті не існує, оскільки для нього право — це вже офіційно дане, діюче, позитивне право. У легізмі тут немає проблем, у нього є лише труднощі з визначенням (дефініцією) того, що вже є 1 відомо як право Труднощі ці головним чином полягають в тому, що визначення позитивного права (як визначена погоджена, несуперечлива, узагальнена характеристика мінливого і суперечливого емпіричного матеріалу діючого права) повинне і відповідати обумовленому об'єкту, і разом з тим бути вільним від його протиріч, виключень і особливостей, що саме й істотні для діючого права. Звідси і та велика обережність, з якою римські юристи відносилися до визначень І узагальнених характеристик діючого права і його інститутів ^{^[51]}.

Виділення на основі розрізнення права і закону двох типів праворозуміння (юридичного і легістського), що охоплюють усі можливі трактування права, включаючи і різні колишні і сучасні філолофсько-правові концепції поняття права, не означає, звичайно, заперечення значних розходжень між різними підходами і концепціями усередині самих цих типів праворозуміння. Ці обставини необхідно особливо відзначити в зв'язку з розповсюдженим забобоном, начебто будь-який варіант розрізнення права і закону носить природно-правовий характер і виходить з визнання тієї чи іншої версії природного права. Насправді право в його розрізненні з законом — це не обов'язково саме природне право, так що природно-правова концепція — лише окремий випадок (історично найбільш розповсюджений, але далеко не єдиний) юридичного типу праворозуміння, подібно тому як розрізнення природного права і позитивного права — теж лише одна з багатьох можливих версій розрізнення права і закону.

Це лише з погляду легістського праворозуміння, що зводить право до закону і вважає правом лише позитивне право (звідси і "юридичний позитивізм" як одне з історичних найменувань цього типу трактування права, хоча точніше було б говорити тут про "легістський позитивізм"), право в його розрізненні з позитивним правом — це "природне право".

Але в самих непозитивістських варіантах праворозуміння право (у його розрізненні з законом) позначається в різних концепціях по-різному як природне право, як "природа речей", як "розумне право", як "філософське право", як "ідея права" і т.д. Також і закон (у його розрізненні з правом) позначається то як "волеустановче право", то як "офіційне право", то як "позитивне право" і т. д.

Під усією цією термінологічною розмаїтістю лежить ідея, зміст якого ми формулюємо як розрізнення і співвідношення права і закону [52]. Мова при цьому йде не тільки про термінологічну уніфікацію понятійного словника різних підходів до права, але і, що більш істотно, про переосмислення цих різних підходів з нової позиції, під новим кутом зору й у новій їхній якості — як різних варіантів одного (юридичного) типу праворозуміння, як специфічних концепцій (часток випадків) у рамках загальної для них усієї теорії розрізнення і співвідношення права і закону, як окремих напрямків розробки власне кажучи єдиного предмета філософії права.

Для юридичного праворозуміння право це не просто довільне і суб'єктивне владне веління, а щось об'єктивне і самостійне, що володіє своєї (незалежною) власною природою, своєю сутністю і своєю специфікою, словом — своїм принципом. Цим принципом права є принцип формальної рівності, що виражає суть й особливості права, його відмінність від інших соціальних явищ, норм і регуляторів.

Право, яке мається на увазі лібертарним праворозумінням, — це вираження змісту і принципу правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної риси всякого права, тобто це лише необхідний мінімум права, те, без чого немає і не може бути права взагалі, у тому числі і правовому законі [53].

Більш конкретно зміст і особливості лібертарної концепції праворозуміння (у її співвідношенні з природноправовим підходом) можна пояснити, наприклад, у контексті характеристики "позитивного права" при соціалізмі. З позицій лібертарного праворозуміння, що є саме строго юридичним підходом (і взагалі мінімальною вимогою будь-якого власне юридичного підходу), ясно, що законодавство при соціалізмі — це неправове законодавство; відповідно й у так називаного "соціалістичного права" відсутня мінімально необхідна якість права, представлена в правовому принципі формальної рівності і свободи індивідів.

Однак така констатація зовсім не означає, начебто, згідно лібертарному праворозумінню, при соціалізмі в розрізненні і протистоянні з неправовим законодавством (і неправому) фактично мається, але не визнається якесь реально наявне "сьогодення" право. Лібертарна концепція — це новий самостійний напрямок у новій загальній теорії розрізнення права і закону, а зовсім не пристосований до умов соціалізму різновид природного права в його співвідношенні із соціалістичним законодавством (позитивним "соціалістичним правом"). Інакше кажучи, лібертарна концепція й природно- правова концепція — це різні напрямки розрізнення права і закону, що володіють як загальними, так і специфічними характеристиками.

Специфіка лібертарної концепції складається, зокрема, у тім, що в ній немає властивого природно-правовим представленням дуалізму одночасно діючих систем "правильного" (ідеального, належного, природного і т.д.) права і "неправильного" права. Насправді при соціалізмі (також згідно лібертарного праворозуміння) фактично є і діє (причому так, як воно і може діяти) лише так зване "соціалістичне право" (тобто радянське законодавство), що не тільки не є правом, але і (з урахуванням об'єктивних реалій соціалізму) не може бути таким.

Звичайно, констатуючи неправовий характер "соціалістичного права" і законодавства, лібертарна концепція праворозуміння здійснювала визначену критичну функцію стосовно сформованої ситуації. Але це для даної концепції, як і для загальної теорії праворозуміння, не ціль і не найважливіше. Головна й основна її функція — пояснювальна, науково- пізнавальна. І в цьому плані вона орієнтована на з'ясування тих відносин і умов, що об'єктивно необхідні для наявності і дії права^{^[54]}.

Поняття права: різноманіття визначень та єдність поняття

Аналіз принципу правової рівності свідчить про внутрішню єдність і загальний зміст формальної рівності, єдиного масштабу і рівної міри свободи індивідів, загальної справедливості. Ці значеннєві компоненти принципу правової рівності (і разом з тим аспекти характеристики об'єктивних властивостей права) являють собою взаємозалежні визначення сутності права в його розрізненні з законом.

Різні визначення права, що представляють собою різні напрямки конкретизації змісту принципу правової рівності, виражають єдину (і єдину) сутність права. Причому кожне з цих визначень припускає й інші визначення в загальнозначеннєвому контексті принципу правової рівності. Звідси і внутрішня значеннєва рівноцінність таких зовні різних визначень, як: право — це формальна рівність, право — це загальна і необхідна форма свободи в суспільних відносинах людей, право — це загальна справедливість і т.д. Адже формальна рівність так само припускає волю і справедливість, як останні — перше й один одного.

Ці визначення права через його об'єктивні сутнісні властивості виражають у цілому природу, зміст і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності, відмінної від інших сутностей. Як ці об'єктивні властивості права, так і характеризуема ними сутність права відносяться до визначень права в його розрізненні з законом, тобто не залежать від свободи законодавця, історично і логічно передують закону^{^[55]}.

До цих вихідних сутнісних визначень права (чи до визначень сутності права) у процесі так називаної "позитивації" права, його вираження у виді закону, додається нове визначення — владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон (позитивне право) у визначений час і у визначеному соціальному просторі.

Але закон (те, що встановлюється як "право") може як відповідати, так і суперечити праву, бути (у цілому чи частково) формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших. (неправових) вимог, дозволів і заборон. Тільки як форма вираження права закон являє собою правове явище. Завдяки такому закону принцип правової рівності (і разом з тим загальність рівної міри свободи) одержує державно- владне, загальнообов'язкове визнання і захист, здобуває законну силу. Лише будучи формою вираження об'єктивно обумовлених властивостей права, закон стає правовим законом. Правовий закон це і є право (із усіма його об'єктивно необхідними властивостями), що одержала офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом — законну силу.

Правовий закон — це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності і конкретності, необхідних для діючого позитивного права.

Реальний процес "позитивації" права, його перетворення в закон, поряд з необхідністю обліку об'єктивних властивостей і вимог права, залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних, власне законотворчих і т.д.). І невідповідність закону праву може бути наслідком правозаперечувального характеру будуючи, антиправову позицію чи законодавця різного роду його помилок і промахів, низькою правовою і законотворчою культурою і т.д [56].

У боротьбі проти правопорушуючого закону в процесі історичного розвитку свободи, права і державності сформувалися і затвердилися спеціальні інститути, процедури і правила як самої законотворчої діяльності (і в цілому процесу "позитивації" права), так і авторитетного, ефективного контролю за відповідністю закону праву (система стримувань і противаг у відносинах між різною владою, загальносудовою, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону і т.д.).

У загальнообов'язковості закону (позитивного права) є два різних, але взаємозалежних моменту — офіційно-владний і правовий.

Перший момент полягає в тому, що закон як встановлення офіційної влади наділяється її підтримкою і захистом, забезпечується відповідною. державною санкцією на випадок порушення закону і т.д. З цього погляду здається, начебто загальнообов'язковість закону — лише наслідок довільного розсуду влади, обов'язковості її велінь, наказів, установлень. Тут же лежать корені легізму, відповідно до якого обов'язковий наказ влади і є право.

Другий момент полягає в тому, що закон наділяється загальнообов'язковістю тільки тому, що він виступає саме як право, а не просто як якесь інше загальнообов'язкове, але неправове встановлення і явище. Адже влади (і легісти) говорять не тільки про загальнообов'язковість закону, але одночасно затверджують, що це і є право.

Можливість зловживання поняттям права і формою закону в антиправових цілях, зрозуміло, не знецінює роль і значення закону як правового по своїй природі явища, як необхідної загальнообов'язкової форми вираження і дії права в соціальному житті людей^{^[57]}.

У контексті розрізнення і співвідношення права і закону загальнообов'язковість закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загальзначимості об'єктивних властивостей права, показником соціальної потреби і необхідності владного дотримання, конкретизації і захисту принципу і вимог права у відповідних офіційних актах і встановленнях. І саме тому, що, по логіці речей, не право — наслідок офіційно-владної загальнообов'язковості, а навпаки, ця обов'язковість — наслідок права (державно-владна форма вираження загальнозначущого соціального змісту права), така загальнообов'язковість виступає як ще одне необхідне визначення права (а саме — права у виді закону) — на додаток до вихідних визначень про об'єктивні властивості права.[58]

Основне розходження між вихідними визначеннями права, що фіксують об'єктивні властивості права, і цим додатковим визначенням полягає в тому, що об'єктивні властивості права не залежать від свободи законодавця, тоді як загальнообов'язковість правового закону, яка мається на увазі об'єктивною природою права, залежить і від свободи законодавця (від офіційно-владного опосередкування між вимогами права і формою їхнього конкретного законодавчого вираження, від владних оцінок і рішень), і від ряду об'єктивних умов (ступеня розвиненості соціуму, наявності умов, об'єктивно необхідних для появи і дії правових законів, і т. д.)

Сполучення різних визначень позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права, в одному понятті означає їхнє об'єднання (сполучення, ущільнення, синтез, конкретизацію) по тій самій підставі, оскільки мова йде про різні прояви і визначення єдиної правової сутності. Причому ці різні визначення права (у силу їх понятійної і сутнісної єдності) не тільки доповнюють, але і мають на увазі один одного. Саме це дає логічну підставу в дефініції (по необхідності — короткої) загального поняття такого позитивного права (тобто правового закону) обмежуватися лише деякими основними визначеннями (характеристиками), що резюмують у собі й одночасно припускають всі інші визначення сутності права.

Зі змісту концепції розрізнення, що викладається, і співвідношення права і закону випливає, що навіть сама коротка дефініція простішого поняття такого позитивного права (правового закону) повинна містити в собі, як мінімум, два визначення, перше з який містило б одну з характеристик права в його розрізненні з законом, а друге — характеристику права в його збігу з законом. З обліком цього можна сформулювати ряд відповідних дефініцій ^{^[59]}. Так, позитивне право, що відповідає об'єктивним вимогам права (закон у його збігу з правом), можна визначити (тобто дати коротку дефініцію його загального поняття) як загальнообов'язкова формальна рівність; як рівну міру (чи масштаб, форму, норму, принцип) свободи, що володіє законною силою, як справедливість, що має силу закону. У більш розгорнутому виді (з обліком усіх субстанціальних характеристик права) загальне поняття такого позитивного права (правового закону) можна визначити як загальнообов'язкову форму рівності, свободи і справедливості.

Тільки у вільному суспільстві вільних людей створюються умови для досягнення ідеалів людського щастя. Але свобода не привноситься в суспільство помахом чарівної палички. Вона багато в чому визначена рівнем розвитку продуктивних сил, технічною озброєністю господарства. Вона залежить від відносин власності, відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання продуктів. Воля індивіда і воля суспільства тісно зв'язані з духовним життям (причетність до наук, мистецтв, літератури і т.д.) і в значній мірі визначаються підкоренням усіх праву.

У цьому змісті право є основою мирного спільного життя людей, право дає орієнтири належного поводження. В основі його лежить відома з давніх часів максима (принцип): "Чини так, щоб правило твоїх дій могло бути загальним правилом для всіх".

У реальному житті, звичайно ж, далеко не завжди і далеко не всі люди обирають безконфліктний варіант поводження. Власні інтереси і власна "воля" які не співвідносяться з інтересами і волею інших. Звідси виникають конфлікти, зіткнення людей, "війна всіх проти всіх і кожного проти кожного" (Т. Гоббс).

Держава в ідеалі виступає гарантом миру і згоди людей. Воно затверджує в суспільстві формальну рівність і формальну справедливість, тобто найбільш загальні вимоги права. Чому "формальні"? Та тому, що люди фактично завжди не рівні між собою: один сильний, інший слабкий, молодий і старець; обтяжений великою родиною чи ні і т.д. і т.п. Держава іноді прагне згладити фактичну нерівність людей, але до кінця цього їй ніколи не зробити.

Держава виділилася із суспільства на відомій стадії його зрілості. Суспільство - мати держави, і відповідно, держава - його дитя, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство, таке і держава. Держава виявляє турботу про суспільство, або, навпроти, паразитує чи навіть розтрощує суспільний організм.

Термін "право" у сучасному розумінні розглядають як соціальний і юридичний феномен, який у відносинах відіграє роль їх регулятора і гаранта функціонування. Така точка зору у повноті соціально-політичних складових відводить людині невеличкий сегмент простору для творчої життєдіяльності, оскільки право за означених умов є лише інструментом впливу соціуму та держави. Саме через соціальні і політичні інститути людина як природний і політичний феномен позиціонує у життєвих варіаціях.

У лексиконі сучасної людини термін "право" демонструє чимало змістовних відтінків, розмаїття яких залежить від багатьох чинників: національної культури, ступеня розвитку демократичних засад суспільства і паритетів у відношеннях з державно'політичними інституціями, а також ступеня розвитку і розкриття свідомості суспільства і окремих людей як складових суспільства. Значну роль відіграє загальний фактор розвитку людства як еволюційного виду, а також багато інших факторів. Сучасна соціальна формула "права" сповнена змісту сукупності можливостей, які має соціальний суб'єкт; сукупність особливих правил поведінки загального характеру; відповідність форм явища, його сутності тощо. Залежно від сфери використання знань у терміні «право» виділяють його філософські, соціальні, психологічні тлумачення, певним чином з відмінним змістовим наповненням, що пов'язано з особливостями кожного з предметів і засобів наукового дослідження. Кожне з тлумачень терміна "право" відображає лише певні його якісні аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки. Саме ця обставина викриває вади неповномірного способу мислення, зумовленого об'єктивним і суб'єктивним факторами. Однією з причин, яка, на наш погляд, є визначальною у створенні труднощів і яка зумовлює хибність висновків, криється у загальнонаукових методологічних засадах, особливо в тій частині, коли йдеться про визначення природних прав людини на підставі повного знання всіх аспектів людського феномену.^{^[60]}

Проблематика, пов'язана с правом, його природою, сутністю, змістовним наповненням, є доволі складною і суперечливою, вона традиційно викликає жваві дискусії і обговорення.

Розглядаючи процес виникнення та розвитку права, О. А. Котенко вказує: «право історично виникло як класове явище і виражало насамперед волю і інтереси економічно панівних класів.

Якщо звичаї містилися у свідомості і поведінці людей, то правові норми почали оформлятися письмово для всезагального ознайомлення. В такій спосіб формуються відповідні джерела права.

Правові норми складалися переважно трьома основними шляхами:

1) переростання мононорм (первісних звичаїв) в норми звичаєвого права;

2) наявною правотворчістю держави, яка виражається у спеціальних документах, що містять юридичні норми, - нормативних актах (законах, указах тощо);

3) наявним прецедентним правом, яке складалося з конкретних рішень (прийнятих судовими або адміністративними органами) та набувало характер зразків, еталонів для вирішення інших аналогічних справ».^{^[61]}

Проблема праворозуміння - це центральна проблема юридичної науки, і не лише ТДП. Якщо дещо скорегувати позицію В. Нерсесянца (замість словосполучення "філософія права" написати словосполучення "юридична наука"), то тоді з ним можна повністю погодитись, коли він відзначає, що "питання, що таке право, має фундаментальне значення для філософії права, як і питання, що таке істина для філософії й людського пізнання в цілому". Або, як пишуть В. Гойман-Калинський, Г. Іванец і В. Червонюк, говорячи про значення праворозуміння, що "це вихідний свого роду sancta sanctorum, punctum saliens". Це зумовлено тим, що "залежно від його вирішення розуміються й трактуються всі інші явища правового життя суспільства -правосвідомість, норми права, правотворчість, система права й систематизація законодавства, законність і правопорядок, застосування й тлумачення права, правовідносини, правопорушення, юридична відповідальність

і т. д", а також реальне поводження окремих суб'єктів права, його оцінка з боку інших суб'єктів і т. п.

Справді, в силу цілої низки чинників у теорії права не існує єдиної точки зору щодо розуміння права, його соціальної сутності, соціального призначення, соціальної цінності та з інших питань.

Розбіжності у праворозумінні зумовлені перш за все такими чинниками:

• історичними (в першу чергу індивідуальним досвідом суб'єкта праворозуміння) тощо.[62]

Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостасей правосвідомості — природно-правової і позитивно-правової. Вона дозволяє згладити гостроту багатьох наукових суперечок і ліквідувати ряд непорозумінь, що виникають виключно на грунті відсутності такого розмежування.

Природне право становить базу соціальної організації суспільства, і сама соціальна організація суспільства виникає як засіб забезпечення природного права людини.

Одним із основних відображень закону необхідної різноманітності у соціальній системі є природне право. Це право людини на життя і свободу випливає із самої біологічної сутності людини, належить їй за правом народження і тому не може обмежуватись чи відторгатись ні державою, ні суспільством, а тим паче приноситись у жертву яким-небудь політичним інтересам.

Уся соціальність людини є похідною від природного права. Природне право становить базу соціальної організації суспільства, і сама соціальна організація суспільства виникає як засіб забезпечення природного права людини. Найважливішою ознакою природного права є його універсальна нормативність, яка виявляється у наказовій зобов'язувальній імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер.

Природне право - це висхідні принципи, на основі яких чинні норми приймаються і на підставі котрих здійснюється їх оцінка. Така оцінка робиться з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до оточуючого світу, в тому числі й ціннісне. Норми і принципи природного права мають абсолютний характер. Серед величезної кількості мінливих і відносних цінностей та норм вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити в світі, де все відносно, й опиратися лише на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Природне і позитивне право характеризують одне й те саме явище, але з різних сторін. Природне право має об'єктивну природу і створюється людьми у процесі їх життєдіяльності. Позитивне право, поряд з об'єктивною природою, має також суб'єктивний характер, бо створюється державою та її органами на основі і з урахуванням природного права. [63]Таким чином поєдналося дві існуючі у філософії права і теорії права протилежні теорії в одну природно- позитивіську теорію права. Саме у межах природно-позитивіського права, їх взаємозалежності й взаємодії.[64]

Досі не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. С.С.Алєксєєв визначає природне право як вимоги правового характеру, що безпосередньо випливають із життя, із розуму, багато в чому визначаючи мораль та звичаї, є головною підставою для оцінки самого чинного права.

Лон Л. Фуллер розуміє під природним правом ідеальну систему права, встановлену Богом, людською природою чи природою взагалі.

Позитивне право відрізняється від природного тим, що певні норми поведінки створюються людьми та владно затверджуються у суспільному житті в якості постійного і імперативного критерію для обов'язкової поведінки. Вони створюються для того,щоб визначити, що юридично дозволено, а що юридично не дозволено. Отримують зовнішній вираз у вигляді законів, юридичних прецедентів та інших джерел.

У літературі виділяють основні ознаки позитивного права:

> Вираження норм у законах та інших джерелах, що визначаються державою

> Визначеність за змістом (формальна визначеність)

Дуже доречним буде приведення аналізу природного та позитивного права, де встановлюються їх спільні та відмінні ознаки. Серед спільних ознак виділяється їх орієнтація на регулювання поведінки людини, підтримання ідеї гармонійності Всесвіту, спільність багатьох моральних норм, від ображеність у позитивному праві природно-правових принципів та функцій, спільна логіка підтримання світового і державного правопорядку, природне право, як і позитивне не заперечує потреби владних структур, загальнообов'язковість для всіх людей, домінування розуму над волею, природне право є критерієм оцінки позитивного права, природне право заповнює прогалини позитивного, поведінку людини визначає не сама людина,а закон - природний або позитивний,- який домінує над нею, поєднання справедливого і законного, природне право у деяких випадках є інтуїтивним позитивним правом.

Серед відмінних рис: позитивне право на відміну від природного створила людина, природне право - досконале,вічне, а позитивне право - недосконале, короткочасне, частина норм природного права є незмінними, а норми позитивного права - змінні, хоча й достатньо консервативні, не всі норми позитивного права відповідають природному праві, природне право - еталон для позитивного, людина є основою позитивного права, а для природного права не тільк людина є основою, а в цілому реальний світ.[65]

У літературі всі підходи до праворозуміння прийнято поділяти на групи. Є декілька класифікацій на зазначені групи. Найбільш поширеним є поділ праворозуміння на вузьке та широке (іноді використовують терміни відповідно моністичне та плюралістичне, легістське та юридичне).

Представники вузького розуміння права (вони ж моністи, легісти) розуміють право як систему правил поведінки, тоді як прихильники широкого розуміння права (вони же плюралісти, юридисти) розглядають право, як щось відмінне від правил поведінки, наприклад, свободу особистості, емоції суб'єкта тощо.

Зміст вузького розуміння права полягає у відношенні до останнього як до засобу регулювання суспільних відносин, що впливає на ці відносини сукупністю діючих у відповідному суспільстві норм та правил, які використовує держава. Як зазначає М. М. Рассолов та В. О. Лучін, ці правила не є самовільними чи суб'єктивними, а визначаються глибинними потребами та умовами життя суспільства, у той же час вони встановлюються державою і забезпечуються її примусом. Ці правила є системними та забезпечують стабільність, впорядкованість суспільних відносин. Зрозуміло, що в такому випадку представники вузького розуміння права ототожнюють останнє з законом (у широкому значенні тлумачення цього терміна), а точніше - з сукупністю нормативно-юридичних актів. Або, як вважає А. Раймонд, зміст вузького розуміння права полягає в тому, що право - це сукупність правил, які регулюють суспільні відносини. Однак це не просто правила - це юридично оформлені, тобто прийняті або санкціоновані державою правила. "Право в повному сенсі слова... (як таке, що складається - А. М.) із правил поведінки, за якими стежить державний орган" чи іншими словами "норми поведінки, порушення, яких впорядковано карається санкціями, що накладаються суспільством через впорядковані процедури".

Зміст широкого розуміння права формується навколо тези, що право це щось інше ніж юридична норма, правило поведінки. Залежно від напряму у межах широкого розуміння права, право може виступати фактично будь-чим: психологічною реакцію, реальними суспільними відносинами, суб'єктивним правом тощо. Відповідно, право розглядається, як "явище складне, багатогранне, різностороннє, виключно багате, явище, яке акумулює у собі велику кількість економічних, політичних, соціальних та духовних факторів суспільства".

Прихильники широкого підходу до права розмежовують закон і право, як правило, останнє у них збігається з іншими суспільними інститутами (наприклад, правосвідомість, правовідносини тощо).[66]

Скакун О. Ф. зазначає,що сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права. — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності 1. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права; право — норми, викладені в законах та інших Нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення Права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує На такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

Один з перших представників буржуазної теорії природного права Джон Чокк зауважував, що кожна людина за законом природи має право відстоювати «свою власність, тобто своє життя, волю і майно». "Право має цінність саме тому, що є нормою», — стверджував ідеолог' нормативистської теорії права Ганс Кельзен.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно- правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.[67]

Визначний український вчений-правознавець Богдан Кістяківський зводить всі можливі визначення до чотирьох основних понять, підходів до розуміння права:

1) державно-організаційне, або державно-наказове поняття права. Це поняття права можна спрощено виразити так: право є те, що держава наказує вважати правом. Або, більш повно, право є сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою.

Саме з цих позицій визначається право рядом сучасних вчених. Так, П.М.Рабінович дає таке визначення: "Право - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою".

Санкціонування, в даному випадку, — це надання звичаєвому правилу або моральній нормі рішенням держави загальнообов'язковості, забезпеченої примусовою силою держави.

Французький теоретик права П'єр Сандевуар дає таке визначення права: "Право — це сукупність норм і приписів, які видаються державними органами і санкціонуються ними за допомогою засобів матеріального примусу, яка регулює відносини між людьми та групами людей в даному політичному суспільстві і яка має на меті створення єдиного, загального соціального порядку в рамках цього суспільства".

Таке поняття, хоч ним і послуговуються досить широко, не є повним, оскільки не охоплює звичаєвого права, церковного права та, значною мірою, міжнародного права. Хоча в аспекті законодавства такий підхід є виправданим, і, коли розглядаються законодавча діяльність держави, юридичні норми, правопорушення, юридична відповідальність і т.д., то саме таке розуміння права є для нас визначальним.

2) соціологічне поняття права, під яким розуміється саме те право, що здійснюється в житті: як писане, так і не писане. Тут можна дати таке визначення: право — це сукупність правових відносин, що здійснюються в житті 1 в процесі яких постають й утверджуються правові норми. Тобто, правові норми є тільки формою виразу правових відносин між членами суспільства; саме ж право — це правові відносини, а ці відносини є соціальними, оскільки відбуваються у суспільстві. Власне це поняття права охоплює як писане, так і неписане право, як національне право, так і міжнародне, взагалі право в усіх його формах, які існують у суспільстві. Недоліком цього підходу є те, що він охоплює тільки діюче на даний момент право, тобто те, яке фактично існує, залишаючи поза увагою перспективу розвитку як законодавства, так і права в цілому.

3) психологічне поняття права. Суть цього підходу полягає у тому, що реально існуюче право виявляється не у статтях законів або інших нормативних актів чи рішеннях компетентних державних органів, а у свідомості цілого суспільства і його окремих членів. Ряд вчених вважали, що право є явищем психологічним, як певна сукупність уявлень, почуттів, емоцій. Власне у зв'язку з правом у свідомості зароджується поняття обов'язку. Проте, це поняття права, яке фактично залишає поза увагою значну частину об'єктивного юридичного права, такого як, наприклад, законодавство про організацію вищих органів державної влади і управління, інших суспільних відносин, з якими людина безпосередньо не стикається. З другого боку, тут відсутня чітка межа між правом і етикою. Проте, з іншого боку, значення цього напрямку полягає у тому, що він підкреслює важливий, а подекуди визначальний, вплив психіки як окремого індивіда, так і спільностей у процесі правотворення та реалізації і здійснення права.

4) нормативне поняття права, суть якого полягає у тому, що право — це сукупність норм, які містять у собі ідею належного функціонування суспільства, тобто визначають, що і як повинно бути. Тобто, правові норми повинні визначати (нормувати) зовнішні стосунки людей між собою. Норма права, з цього погляду, є правилом належної поведінки людей у соціальному середовищі. Тобто, право встановлює форму шлюбу, визначає

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: