Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Стаття 67. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності





Санаторно-курортні заклади здійснюють свою діяльність у порядку, передбаченому законодавством про курорти. З метою забезпечення подання в них належної лікувально-профілактичної допомоги відкриття санаторно-курортного закладу, встановлення його спеціалізації (медичного профілю) та медичних показань і протипоказань для санаторно-курортного лікування здійснюється за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним на це органом.

 

2. Право людини на охорону здоров»я є одним із визначальних серед природних, невід»ємних, невідчужуваних і непорушних прав людини. Воно гарантує кожній людині як члену громадянського суспільства невтручання держави у сферу її особистого і сімейного життя, захист її життя і здоров»я, особисту недоторканість та безпеку тощо. Право людини на охорону здоров»я забезпечує особисту свободу, незалежність і самостійність особи, гарантує життя і захист від будь-яких форм насильства, жорстокого і такого, що принижує людську гідність,ставлення. Це право індивідуалізує людину та сприяє особистій свободі, тобто можливості безперешкодного вибору різних варіантів поведінки в межах соціальних відносин, що є однією з умов активної життєдіяльності.

Осягнути зміст поняття «право людини на охорону здоров»я» можна, вивчивши об»єкт цього права – здоров»я.

В наукових джерелах поняття «здоров»я» трактується по-різному. Найбільш поширеною є дефініція,запропонована ВООЗ. Це визначення використовується і у вітчизняній нормативно-правовій базі (ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров»я»: Здоров»я – це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя людини, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.



Дане визначення деякі вчені вважають суперечливим. По-перше, поняття «повне соціальне благополуччя» дуже широке і залежить не лише від індивідуальних поглядів, а й від сформованих у конкретній країні соціальних відносин, по-друге соціальна повноцінність людини далеко не завжди визначається її біологічним станом.

Законодавче визначення поняття «здоров»я» можна трактувати як абсолютне здоров»я, яке дехто з дослідників вважає ідеальним здоров»ям, тобто таким, що не існує за реальних умов, а виступає лише як стандарт. Здоров»я не виключає в організмі хворобливих змін. Хвороба не позбавляє людину здоров»я, а лише обмежує свободу її життєвих проявів у якомусь конкретному напрямі. Ототожнювати здоров»я з відсутністю хвороби не варто тільки тому, що прийдеться погодитися з думкою, що здорових людей немає, оскільки практично кожна людина є носієм якоїсь хвороби.

Тому у теорії і практиці утвердився термін «практично здорова людина», тобто людина, в організмі якої спостерігаються відхилення від норми, що не впливають на її самопочуття і працездатність. Стан здоров»я може бути об»єктивно встановлений лише з врахуванням клінічних, фізіологічних, біохімічних параметрів; вікових, статевих факторів; кліматичних, географічних умов.

Тому, людина сама визначає, зміцнювати чи погіршувати своє здоров»я та в яких межах, наскільки для неї важливе значення має стан організму. Як підкреслює О.Тихомиров, не можна покласти на хворого обов»язок бути здоровим, на хворого на алкоголізм – не вживати спиртних напоїв, а особі, що палить – не палити.

Проаналізувавши сказане вище, пропонується наступне визначення терміну здоров»я: здоров»я – це оптимальний фізичний і психічний стан людського організму, необхідний для забезпечення біологічного та соціального існування, здатності до тривалого активного життя й відтворення здорового покоління.

Тепер давайте перейдемо до вивчення поняття «охорона здоров»я». Його визначають як загальний обов»язок суспільства і держави забезпечувати пріоритетність охорони здоров»я у власній діяльності. Відповідно до ЗУ «Основи законодавства …» охорона здоров'я – це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Ілюстрований медичний словник Дорланда визначає охорону здоров»я як галузь медицини, що займається захистом і поліпшенням здоров»я усього суспільства.

Отже, право на охорону здоров»я як природне (загальносоціальне) право людини –це можливість людини використовувати усі соціальні, насамперед державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану її організму.

Для з»ясування юридичної природи права на охорону здоров»я, ми знову зупинимо свою увагу на його об»єкті. Ним виступає немайнове благо - здоров»я.

Здоров»я населення є однією з головних умов розвитку суспільства, передумовою соціального благополуччя й успішного економічного розвитку держави.

Структура суб»єктивного юридичного права людини на охорону здоров»я – це система можливостей (елементів, видів), які відображають змістову конкретизацію зазначеного права людини та зв»язки між ними і закріплюються в національному законодавстві.

Право на охорону здоров»я є надзвичайно об»ємним і багатогранним поняттям. Структура цього права як суб»єктивного юридичного права людини на охорону здоров»я законодавчо закріплена в Конституції України (КУ), Цивільному кодексі України (ЦК) та Основах законодавства України про охорону здоров»я (Основи).

Аналіз перелічених нормативно-правових актів дає підстави для висновку про те, що структура суб»єктивного (юридичного) права людини на охорону здоров»я передбачає певні елементи (види). Наведемо приклад деяких із них:

- Відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, соціального походження, майнового стану, місця проживання,за мовними чи іншими ознаками ( ст..24 КУ; ст.6 Основ);

- Спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров»я жінок; створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством ( ст.24 КУ; ст.57,58,64 Основ);

- Захист свого здоров»я, здоров»я інших людей від протиправних посягань; заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (ст.27 КУ; ст.281 ЦК);

- Усунення небезпеки,яка загрожує здоров»ю (ст. 282 ЦК);

- Заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст.28 КУ, ст.289ЦК);

- Заборона без вільної згоди піддавати людину медичним, науковим чи іншим дослідам (ст.28 КУ, ст. 281 ЦК, ст.45 Основ);

- Свобода та особиста недоторканість (ст.29 КУ, ст.288, 289 ЦК);

- Інформована згода та відмова від медичного втручання (ст.42,43 Основ);

- Заборона збирати,зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди (ст.32 КУ);

- Таємниця про стан здоров»я (ст.286 ЦК, ст.40 Основ);

- Достовірна та своєчасна інформація про стан свого здоров»я в здоров»я населення, включаючи реальні і можливі фактори ризику та їх ступінь (ст.285ЦК, ст.39 Основ);

- Державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю і безпечністю усіх видів послуг ( в т.ч. медичних) (ст.42 КУ, ст.293 ЦК);

- Належні, безпечні та здорові умови праці,проживання, навчання (ст.43 КУ, 293 ЦК, ст.6 Основ);

- Медична допомога та медичне страхування (ст.49 КУ, ст.284 ЦК);

- Судовий захист прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров»я (ст.55 КУ, ст.6 Основ) та ін.

Наведений перелік не є вичерпним, скільки право на охорону здоров»я – це об»ємна поняття, яке тісно переплітається з іншими правами. Як бачимо,структура права людини на охорону здоров»я та її наповнення відрізняються обсягом можливостей, які надаються людям при реалізації цього права. Найповніше можливості закріплені у Конституції України, а деталізуються у Цивільному Кодексі України та Основах законодавства України про охорону здоров»я.

Отже, право людини на охорону здоров»я як суб»єктивне (юридичне) право – це закріплена у законодавстві та гарантована державою можливість кожної людини використовувати усі соціальні засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану її організму.

 

3.Найважливішим і найціннішим з-поміж особистісних прав і свобод людини є право на життя. Життя є основним благом й однією з найвищих соціальних цінностей людини, позбавлення якого є незворотнім та означає припинення існування особи. Право на життя є природним і невід'ємним. Без дотримання цього права всі інші права не мають цінності та значення. Саме тому право на життя знаходиться під максимальним правовим захистом, що базується на Конституції. Право на життя включає у себе всю сукупність прав людини у цілому, але не співпадає повністю з жодним з них зокрема. Право на життя означає не лише відмову від війни, заборону вбивств та смертної кари, але й умови гідного існування, що необхідні для всебічного розвитку людини.

Право на життя забезпечено низкою конституційних гарантій. Серед них однією з основних гарантій права на життя є система охорони здоров'я, її постійний розвиток, прогрес медичної науки, покращання медикаментозного забезпечення, удосконалення системи забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Коли йдеться про медичну допомогу, то потрібно розглядати право на охорону не просто життя як підтримання фізіологічного існування людини, а мова повинна йти про якість життя, про те, який внутрішній (психологічний) і зовнішній (матеріальний) стан людини; наскільки повноцінно людина почувається у суспільстві, в якій мірі вона соціально активна; наскільки суспільство адаптовано до сприйняття людей, наприклад, з фізичними чи психічними вадами. Державні органи влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані вживати всебічних заходів, спрямо­ваних на поліпшення якості життя людей. Важливо пам'ятати, що навіть людина, залежна від апаратури, яка підтримує її фізіоло­гічне існування, має право на життя і надання медико-соціальної допомоги на найвищому рівні, якого досягло суспільство. Життя людини - це фізіологічне і психологічне функціонування її організму як єдиного цілого. Людина має право на життя і при стійкому порушенні вказаних функцій (параліч, розлад психіки), причому, у цих випадках її життя у правовому відношенні не можна вважати менш цінним, ніж життя будь-якої іншої людини.

У той же час одним з ключових аспектів правового статусу особи можна вважати право людини на медичну допомогу. В межах медичного права обґрунтовано вивчення співвідношення права на життя і надання медичної допомоги.

Сьогодні стає очевидним, що одержання медичної допомоги - це один із аспектів реалізації права людини на життя. У зв'язку з цим видається за доцільне на медико-правовому рівні комплексно проаналізувати питання виникнення, здійснення права на життя, а також досліджувати питання медичної допомоги як засобу забезпечення права на життя. Це необхідно з тією метою, щоб надалі мати можливість на галузевому рівні пропонувати конкретні шляхи удосконалення законодавчої бази у сфері охорони здоров'я у контексті захисту прав пацієнтів.

Об'єм прав людини залежить від того, яка система цінностей і пріоритетів панує у суспільстві. Однак право на життя є універсаль­ною цінністю. Завдання полягає у необхідності комплексного аналізу права на життя людини з позицій його виникнення і здійснення, а також дослідження взаємозв'язку між наданням медичної допомоги і реалізацією права на життя.

Надання медичної допомоги найчастіше входить у суперечність із правом на життя людини. Мова йде про практику трансплантації органів і тканин людини (коли в донора - живої людини - вилучають один з парних органів для наступної пересадки, найчастіше піддаючи його життя значній небезпеці), про прове­дення операції онкологічно хворим (коли в результаті операції хворий помирає, хоча без її проведення він міг би ще певний час жити) і низки інших медичних заходів.

Право на життя необхідно розглядати як сукупність таких елементів (можливостей):

1. право на збереження життя;

2. право на особисту недоторканність;

3. право вимагати від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку життя;

4. право розпоряджатися своїм життям;

5. право на охорону здоров'я і медичну допомогу

 

Необхідність вивчення співвідношення права на життя і медичної діяльності продиктовано такими обставинами:

1. проблеми збереження життя людей багато в чому пов'язані з медичною діяльністю, оскільки вони нерідко потребують медичної допомоги;

2. стрімкий розвиток нових медичних технологій (трансплантологія, генетика, клонування, реаніматологія й ін.) часто входять у суперечність із забезпеченням права на життя людини;

3. операції штучного переривання вагітності (аборт) ставлять питання пріоритету життя і здоров'я матері з життям ненарод­женої людини;

4. складні соціально-економічні потрясіння останніх десяти­літь, що торкнулися і сфери охорони здоров'я, обумовили різну доступність медичної допомоги, відповідно різний ступінь захисту права на життя;

5. евтаназія як прояв «непрофільного» впливу медичного середовища на життя людини. Правомірність терміна «право на смерть»;

6. самогубство, що є одним з варіантів самостійного розпоряд­ження життям, тощо.

 

 

4.Проблема визначення початку життя людини, тобто моменту, після якого вона набуває права на життя і його охорону, досить важлива з багатьох причин, у тому числі й пов'язаних з медичною діяльністю. Виникнення права на життя людини має не тільки теоретичне значення, від розв'язання цієї проблеми залежать питання правоздатності, визначення правової природи аборту і ряд інших. Комплексний аналіз юридичної і медичної літератури дозволяє виділити три підходи до визначення початку життя людини, відповідно до яких право на життя у людини виникає:

1.З народження.

2.З моменту зачаття.

3.У різний термін внутрішньоутробного розвитку.

Кожна з представлених позицій має своїх прихильників й опонентів.

Обґрунтування на користь першого положення (право людини на життя виникає з моменту народження) полягає у тому, що:

1. Стаття 269 Цивільного кодексу України визначає, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

2. До народження, у різні стадії свого внутрішньоутробного розвитку, людина є частиною матері, в утробі якої вона знаходиться.

3. Суб'єктом права на життя, так само як й інших прав, може бути тільки народжена людина, оскільки реалізація прав і обов'язків можлива тільки

Наступна точка зору - момент зачаття як еквівалент початку життя людини і, відповідно, початку права на життя. Серед основних доводів на захист цього положення зазначимо такі:

1. Релігійна культура, яка свідчить про повагу до людського життя з моменту зачаття, що обумовлює осуд абортів незалежно від термінів вагітності.

2. Нормативно-правові акти, що містять положення, які опосередковано свідчать про наявність певних прав у зачатої істоти - майбутньої людини.

Важливо зазначити, що з погляду православної культури право на життя у людини виникає з моменту зачаття, тобто з моменту запліднення сперматозоїдом яйцеклітини.

Розглядаючи різні терміни внутрішньоутробного розвитку як початку життя і виникнення у зв'язку з цим права на життя, можна виділити такі чинники, що обґрунтовують дану точку зору:

1. Медичні критерії, відповідно до яких життєздатними вважаються навіть особи, що народилися раніше середньостатистичних термінів вагітності з масою тіла набагато нижчою за норму.

2. Нормативно-правові акти, що містять положення, які опосередковано свідчать про наявність певних прав у плода в різний термін внутрішньоутробного розвитку.

З погляду сучасного розвитку медичного права, враховуючи формально-юридичну ознаку, найбільш виправданою виглядає позиція, за якої, відповідно до існуючих положень законодавства, виникнення права на життя людини (поряд з іншими основними правами і свободами) буде пов'язано з моментом народження, оскільки дане право, як і будь-які інші права, можуть виникати лише в реально існуючої людини.

Знання ж особами, що вивчають медичне право, доводів на користь інших точок зору (виникнення права на життя з моменту зачаття, у різний термін внутрішньоутробного розвитку) необхідно як для формування цілісної картини, так і для адекватного сприйняття всіх явищ, які тією чи іншою мірою стосуються зазначеної проблеми (аборт, евтаназія й ін.).

 

5. На даний час особливу увагу юристів, медиків, філософів, представників інших спеціальностей привертає проблема евтаназії (від грец. «еи» — «легка, блаженна», і «ікапаіов» — «смерть»). Евтаназією є умисні дії чи бездіяльність медичних працівників, які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Необхідність вивчення правових проблем евтаназії у ракурсі медичного права обґрунтовується складною природою самої евтаназії, де тісно переплелись питання медицини і права. Цей термін запропонований ще в XVI ст. англійським філософом Ф. Беконом, якому належать слова: «Обов'язок лікаря полягає не тільки у тому, щоб відновлювати здоров'я, але й у тім, щоб полегшити страждання і муки, що спричинені хворобою...».

Підвищений інтерес до евтаназії пояснюється як прогресом медицини, що дозволяє тривалий час боротись за життя людини, так і пріоритетним правом людини на життя, під яким розуміють свободу вибору, у тому числі й щодо продовження життя.

Питання евтаназії виходять на перший план у багатьох напрямах медичної діяльності, зокрема при здійсненні трансплан­тації органів і тканин. Пояснюється це, з одного боку, постійним дефіцитом донорських органів, а з іншого боку - пріоритетним правом людини на життя

В українському законодавстві, зокрема в Основах законо­давства про охорону здоров'я (ч.З ст. 52) під евтаназією розуміють навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань. У Цивільному кодексі України закріплено заборону задовольняти прохання фізичної особи про припинення її життя (ч. 4 ст. 281). Відповідно до Декларації щодо евтаназії від 1987року евтаназія є актом умисного переривання життя пацієнта, навіть зроблена на прохання самого пацієнта чи на прохання його близьких родичів, є неетичною. Це не звільняє лікаря від врахування бажання пацієнта, щоб процеси вмирання відбувались природним шляхом у заключній стадії лікування. Лісабонська декларація щодо прав пацієнта від 1981 р. проголошує право пацієнта померти з гідністю (п. «д»).

У науковій літературі зустрічається різноманітна видова класифікація евтаназії. Зокрема, її поділяють на:

- «евтаназію», «добровільну евтаназію» та «примусову евтаназію»;

- «активну» і «пасивну»;

- «позитивну» і «негативну»;

- «метод відкладеного шприцу» і «метод наповненого шприцу»;

- «медикотаназію», «фтоназію» («пасивну евтаназію») і
« активну евтаназію »;

- «активну», «пасивну» та «автоевтаназія» тощо.


Зокрема, активна евтаназія - це проведення будь-яких дій, введення лікарських засобів, які прискорюють смертельний результат. Пасивна евтаназія - це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важкохворого пацієнта.

Щодо пасивної евтаназії існує точка зору, що вона дозволена навіть в українському законодавстві. Мова йде про ст. 43 Основ законо­давства України про охорону здоров'я, яка проголошує право пацієнта на відмову від медичного втручання. З цією точкою зору важко погодитися, оскільки право на відмову від медичного втручання — суб'єктивне законне право пацієнта, що може бути реалізоване шляхом відсутності згоди на медичне втручання. У той же час евтаназія - це поєднання індивідуальної свободи однієї людини й обов'язку іншої. Тим самим для здійснення евтаназії потрібні визначені дії з боку медичного працівника, що визначає наявність соціального компонента.

У даний час підхід до проблеми евтаназії характеризується полярністю думок. Якщо прихильники ототожнюють її з полег­шенням хворому його страждань, з «приємною, легкою смертю», то опоненти прямо пов'язують це з убивством. Підвищений інтерес до евтаназії пов'язаний у тому числі й з істотним постарінням населення, що викликає безліч питань соціального, економічного, медичного і правового характеру.

Загалом противники легалізації евтаназії наводять такі аргументи:

- можливість помилкового діагнозу, коли первинно невилі­ковне захворювання, виявляється, надалі піддається лікуванню;

- гуманність професії лікаря, що зобов'язує останнього продовжувати життя, а не прискорювати прихід смерті;

- дозвіл евтаназії здатний призвести до зловживань з боку медичних працівників;

- право людини на евтаназію, виходячи з визначення, повинно передбачати обов'язок медика сприяти прискоренню смерті.

 

У той же час аргументи прихильників легалізації евтаназії зводяться до такого:

- це прояв реалізації права людини на життя;

- законодавство дозволяє хворому відмовитись від лікування;

- краще спокійна гідна смерть, ніж важкі, принижуючі страждання, породжені нестерпним болем;

- обмеження прав невиліковно хворих людей у порівнянні з іншими людьми, оскільки останні для зведення «рахунків з життям» можуть зробити самогубство, у той час як невиліковно хворі за станом здоров'я часто позбавлені такої можливості.

По суті, розглядаючи право людини на евтаназію, можна говорити про право людини на смерть.

Найбільш аргументованою може вважатися позиція М. Малеїной, яка зазначає: «Видається, що в законі повинна бути дозволена й активна, і пасивна евтаназія. Вищою цінністю є реальне благо­получчя людини».

 

 

6. Паліативна допомога – комплекс заходів та послуг, які спрямовані на покращення якості життя невиліковно хворої людини на останніх етапах її життя. Це означає зменшення страждань, підтримка максимально можливої активності та участі у суспільному та родинному житті.

Ще у 1982 році Всесвітня організація охорони здоров'я запровадила окремий напрямок медицини: паліативну допомогу (тоді її визначали як догляд за людиною в останні дні її життя). З 2002 року сферу діяльності паліативної допомоги було розширено: відтоді йдеться ще й про тривале піклування про пацієнтів, яких сучасна медицина не може вилікувати. За визначенням ВООЗу, паліативна допомога - це підхід,що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів та їхніх родин, які зіштовхнулися із проблемою смертельного захворювання.

Я хотіла би розпочати з того, що паліативна допомога населенню, яка полягає в застосуванні комплексу науково обґрунтованих підходів та методів медико-соціального опікуван­ня пацієнтами з хронічними невиліковними хворобами та обмеженим терміном життя, в останнє десятиріччя стає все більш актуальним напрямком медицини та національних систем охорони здоров’я розвинених країн.

Про надзвичайну соціальну значущість паліативної медицини у сучасному світі недвозначно свідчить включення питання «Паліативне лікування: модель інноваційної політики в сфері охорони здоров’я та у суспільстві» до порядку денного засідання Парламентської асамблеї Ради Європи, що відбулося 26–30 січня 2009 р. у Страсбурзі (Французька Республіка) за участю Постійної делегації Верховної Ради України. Показником зростаючої уваги державних інституцій та суспільства в європейських країна­х до цього питання може бути, наприклад, той факт, що організація паліативної допомоги особам з невиліковними хворобами та обмеженою тривалістю життя була проголошена у 2007 р. президентом Французької Республіки поряд з онкологією та лікуванням хвороби Альцгеймера одним із трьох пріоритетних напрямків розвитку охорони здоров’я нації та є об’єктом постійної уваги міністерства здоров’я, молоді та спорту Франції.

На жаль, до останнього часу в Україні була практично відсутня спрямована державна політика, яка б відповідала міжнародним підходам у цій галузі, а наявна нормативно-правова база і до сьогодні не визначає засад та правових відносин, що забезпечували б хворим у термінальній стадії належну доступність паліативної допомоги. До того ж взагалі розуміння важливості цього питання, що врешті-решт стосує­ться кожної людини, кожної сім’ї, у нашому суспільстві в цілому, у тому числі й серед наших колег медиків та фармацевтів, до останнього часу було майже відсутнім. Усе це, а також надзвичайно слабка матеріальна база існуючих декількох спеціалізованих відділень паліативної допомоги та нерозвинута мережа хоспісів для помираючих осіб, — взагалі повна їх відсутність у деяких регіонах, навіть для онкологічних хворих, — і є причиною того, що більшість пацієнтів означеної категорії з тяжкими хронічними захворюваннями у термінальній стадії не отримували та й не отримують до цього часу відповідної допомоги. До того ж чинна сьогодні в Україні жорстка система контролю за обігом опіоїдних анальгетиків унеможливлює забезпечення нормального, цивілізованого доступу до абсолютно необхідних знеболювальних ліків для людей, що страждають від нестерпного болю, і в цьому відношенні наша держава займає одне з «непочесних» останніх місць на європейському континенті.

Одним з національних документів, які можуть розв’язати комплекс окреслених проблем, може стати створена та впроваджена Державна цільова соціальна програма паліативної допомоги населенню. Саме тому МОЗ України підтримало ініціативу Інституту паліативної та хоспісної медицини та Всеукраїнської асоціації паліативної допомоги (ВАПД) щодо розроблення проекту відповідної державної програми. У с­воїй доповіді на розширеному засіданні Колегії МОЗ України, що відбулося 28 березня 2008 р., міністр охорони здоров’я Василь Князевич уперше офіційно позначив паліативну допомогу невиліковним хворим як один з пріоритетних напрямків розвитку галузі.

Процедура прийняття національної програми паліативної допомоги населенню, як, до речі, і інших програм з охорони здоров’я, що вимагают­ь бюджетного фінансування, є доволі складною і потребує, на превеликий жаль, декількох років для її затвердження. Саме тому і фахівці створеного рік тому нового науково-дослідного закладу — Інституту паліативної та хоспісної медицини, і наші колеги — експерти та активісти з ВАПД не чекають відповідного урядового рішення, а вже зараз роблять певні, сподіваємося, абсолютно необхідні та корисні, кроки для створення в Україні системи та служби паліативної допомоги та паліативної медицини, яка буде задовольняти як зростаючі потреби суспільства, нашого старіючого населення, так і, щонайперше (!), кожної конкретної хворої людини, коли вона опиняється на порозі неминучого.

Відповідно до зазначеного вище розуміння вкрай важливої соціальної та гуманістичної проблеми, що розглядається, головними напрямками діяльності нашого інституту як базового науково-методичного і лікувального закладу з питань паліативної та хоспісної допомоги пацієнтам з невиліковними хворобами та обмеженим терміном (прогнозом) життя стали такі завдання:

1. Аналіз стану та потреб у забезпеченні населення послугами паліативної та хоспісної медицини. Створення концепції служби паліативної медицини і організації мережі хоспісів та відповідної нормативно-правової бази;

2. Створення стандартів та протоколів фармакологічного забезпечення паліативних пацієнтів, зокрема медичного знеболення в стаціонарі та при перебуванні пацієнта в домашніх умовах;

3. Підготовка професійних кадрів для паліативно­ї та хоспісної медицини — лікарів та середнього і молодшого медичного персоналу — на післядипломному та частково додипломному рівнях на базі нашого інституту та вищих медичних навчальних закладів України.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.