Філософські погляди В.І.Вернадського.

Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов'язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

Консерватизм соціально-філософських поглядів В.Липинського.

Консервати́зм (франц. conservatisme, від лат. conservo - охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931).

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв-плутократів», або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних а приватних інтересів окремих угруповань. Розмежування і умовах демократії політичних них партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча»' конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації', але не заперечує її як свободу.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: