Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Тема 1. Вступ. Наука як продуктивна сила





ЕСє

де Ее — сума реального економічного ефекту, який отримано від впровадження результатів НДР за рік;

ЕСє — загальна сума витрат на НДР за рік.

 

Коефіціент економічної ефективності, яка очікується, розраховується від закінчених, але ще не впроваджених НДР або попередньо, в процесі впровадження за формулою:

£ Ео
Ко=
---- (5.2)

£Е

де £Ео — сума економічного ефекту, що очікується.

Розрахунок економічної ефективності науково-дослідних робіт має свої особливості. Найбільше чітко ці роботи поділяють на три етапи.

Вибір теми, виконання науково-дослідних робіт, впровадження у виробництво. Тому і розрахунок потрібно проводити поетапно.

Результати наукових досліджень, особливо на перших двох етапах, чітко встановити не представляється можливості. У зв’язку із цим розрахунки економічної ефективності іноді мають прогнозно-імовірний характер. Наукові дослідження розробляють і впроваджують протягом 2-5 і більше років. Отже, при розрахунку економічної ефективності необхідно врахувати фактор часу.

Визначення річного економічного ефекту НДР ґрунтується на зіставленні наведених витрат по базовому й новому варіантах техніки, технологій процесу й т.д. Наведені витрати визначаються по формулі:

ЗПР =З + ЕН * К (5.3)

де ЗПР – наведені витрати на одиницю продукції(роботи), грн.

З – собівартість одиниці продукції (роботи), грн.

К – питомі капітальні вкладення в виробничі фонди, грн..

Ен – нормативний коефіцієнт капітальних вкладень (Ен = 0,15)

 

Розрахунок річного економічного ефекту провадиться по формулі:

Е = (ЗЗП1 - ЗПР2) * А2 (5.4)

де Е – річний економічний ефект, грн.

ЗЗП1, ЗПР2 – наведені витрати на одиницю продукції (роботи) відповідно до і після впровадження НДР, грн.

А2 ­ - річний обсяг виробництва продукції (роботи) після впровадження результатів науково-дослідних робіт у розрахунковому році, натуральних одиниць.

 

6. Організація науково-дослідної діяльності в України. Підготовка кадрів та їх зайнятість.

 

Наукова галузь в Україні має розвинену мережу організацій. Вона об'єднує наукові заклади, проектно-конструкторські організації, дослідно-експериментальні лабораторії та підрозділи.

До наукових і науково-педагогічних працівників належать:

1) академіки і члени-кореспонденти всіх ака демій (Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, Академії медичнихнаук України, Академії педагогічних наук України, Академії правових наук України)3;

2) всі особи, що мають науковий ступінь і вченезвання, незалежно від характеру і місця роботи;

3) особи, які ведуть науково-дослідну роботу в наукових закладах, а також науково-педагогічну роботу у вищих навчальних закладах;

4) спеціалісти, зайняті науковою роботою на промислових підприємствах та у проектних організаціях.

Провідною ланкою системи наукових кадрів є наукові працівники вищої кваліфікації, тобто особи, що мають науковий ступінь і вчене звання. У нашій країні будується трирівнева система наукових ступенів: магістра, кандидата наук, доктора наук. Присуджуються вчені звання академіка і члена-кореспондента Національної академії наук, професора, доцента, старшого наукового співробітника. Ці звання надають особам за результатами науково-дослідної та науково-педагогічної діяльності. Крім того, в наукових закладах є посади провідного, старшого і молодшого наукових співробітників.

Науковий потенціал України зосереджений у чотирьох основних секторах: академічному, галузевому, вищої освіти і заводському.

Найбільша частина наукових кадрів країни (~ 54 %) зайнята у галузевому секторі. Цей сектор науки виконує переважно прикладні дослідження, які забезпечують зв'язок науки з виробництвом. За ним слідують сектор вищої освіти (7 %), де основним завданням науковців є передача знань та підготовка профільних висококваліфікованих спеціалістів, а також заводський (6,5 %). Основним функціонально-структурним підрозділом навчального закладу, що здійснює освітню і наукову роботу, є кафедра. Також при вищих навчальних закладах можуть бути організовані науково-дослідні заклади: інститути, проблемні або галузеві лабораторії, центри, навчальні, дослідні, експериментальні господарства тощо.

Решта науковців (близько 1/3) припадає на академічний сектор, де проводяться фундаментальні дослідження. Науково-дослідні інститути академічного сектору здійснюють фундаментальні наукові дослідження, координують свою роботу з іншими дослідними закладами, готують наукові кадри, організовують конференції, пропагують наукові знання.

Важливе значення для інноваційного розвитку країни мають регіональні наукові комплекси (великі об'єднання наукових закладів, створені у Києві та Харкові з метою прискорення фундаментальних досліджень і розробки стратегічних проблем, та галузеві наукові центри, націлені на розробку комплексу проблем переважно в рамках однієї науки або галузі народного господарства).

На 2001 р. в Україні за типами наукових закладів за чисельністю фахівців, які виконували наукові та науково-технічні роботи, складалась така структура: 67,54 % науково-дослідних інститутів; 1,79 — конструкторських організацій; 8,99 — вищих навчальних закладів; 7,46 — науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових під­приємствах; 1,79 — проектних та проектно-пошукових організацій; 0,31 — дослідних заводів; 3,47 % інших організацій4. Причому, більше половини дослідників виконують в поточному часі наукові розробки у сфері технічних наук (50,9 %). За ними у порядку зменшення частки слідують природничі (34,1 %), суспільні (5,4 %) та гуманітарні (1,5 %).

Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-наукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектору до супроводу інновацій протягом усього їх життєвого циклу.

На думку експертів, збільшення загальної кількості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їх подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої кількості працівників наукових організацій. У 1991 р. вона становила 219 осіб, у 2000 р. — 81, у 2004 р. — 71 особу. Разом із тим, чисельність працівників основної діяльності наукових організацій з 1995 по 2004 р. скоротилась у 1,7 раза5.

Заслуговує на увагу те, що при зменшенні кількості працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їх загальна чисельність у країні. Отже, дедалі більше людей зі вченими ступенями працюють за межами сфери наукових досліджень.

Незважаючи на значне скорочення кількості працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою.

У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 4,8 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у тому числі дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівню таких країн, як Польща, Угорщина, але більш як удвічі поступаються промислово розвиненим країнам, наприклад Японії та Німеччині6.

Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура. Підготовка кандидатів і докторантів наук здійснюється вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

За даними Державного комітету статистики, після набуття державою незалежності спостерігався стрімкий розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, за останні 15 років кількість аспірантур зросла в 1,7 раза, докторантур — у 2,6 раза.

Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук — 29 %, Міністерству освіти і- науки — 26, Українській академії наук — 9, Академії медичних наук — 6, Міністерству охорони здоров'я та Міністерству аграрної політики — по 5 %.

Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкова­ністю докторантур: Міністерству освіти і науки — 41 %, Національній академії наук — 31, Українській академії аграрних наук — 5, Міністерству охорони здоров'я — 4, Академії медичних наук — 3 %.

Аспірантури та докторантури досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах працює 48 % (235) аспірантур та 61 % (151) докторантур, а при науково-дослідних інститутах відповідно 52 % (255) та 39 % (95).

Стабільне зростання мережі закладів з підготовки наукових кадрів привело до відповідного збільшення їх контингентів. Так, за вказаний період чисельність аспірантів збільшилась у 2,2 раза, докторантів — у 2,3 раза.

Переважна більшість аспірантів і докторантів навчаються у галузі технічних, економічних, фізико-математичних, філологічних, юридичних, педагогічних, медичних, біологічних наук, що в сукупності становить відповідно 78 та 64 %. Привертає увагу кількісне зростання наукових кадрів, що готуються у галузі державного управління: у 2001 р. навчалось 177 аспірантів та 37 докторантів, що відповідно у 5 та 6 разів більше, ніж на чотири роки раніше.

Розвиток мережі закладів, які надають можливість підвищувати рівень освіти, призвів до відповідного збільшення прийому до аспірантури та докторантури. Природним наслідком збільшення контингенту майбутніх наукових кадрів стало зростання кількості осіб, які закінчили аспірантуру та докторантуру. Проте лише один із шести аспірантів залишає заклад із захищеною дисертацією. Ситуація з докторантами ще гірша — там співвідношення 18 із 100.

.Розподіл аспірантур та докторантур за регіонами нерівномірний. Більшість із них зосереджена у м. Києві — відповідно 199 і 101, Харківській області — 64 і 32, Донецькій та Одеській — відповідно 25 і 14 та 28 і 14, Львівській та Дніпропетровській — відповідно ЗО і 12 та 29 і 12. В інших регіонах їх кількість обчислюється одиницями, хоча немає жодного регіону, де не було б аспірантури чи докторантури.

На 1 жовтня 2001 р. в економіці України працювало 77,4 тис. докторів і кандидатів наук. Кожен третій з них брав участь у виконанні науково-дослідних робіт. Більше половини загальної кількості дослідників вищої кваліфікації, що займаються науково-технічною діяльністю, працює у вищих навчальних закладах, третина — в установах академічного профілю, понад 15 % — у галузевих і наукових організаціях і лише 7 докторів і 121 кандидат наук (0,3 % від загальної кількості) зайняті у заводському секторі науки.

Має місце відплив спеціалістів з науково-технічної сфери. Лише в 2004 р. з організацій, які займалися виконанням наукових робіт, вибуло 28 тис. працівників, у тому числі 10,2 тис. безпосередніх виконавців наукових досліджень. У числі тих, хто вибув, понад 268 докторів та 1427 кандидатів наук. Близько 1,2 тис. працівників звільнено за скороченням штату, 56 осіб — у зв'язку з виїздом за кордон. Водночас було прийнято на роботу 25,9 тис. працівників, з яких близько 1,6 тис. спеціалістів вищої кваліфікації. Останніми роками зростає число фахівців, які виконують наукові дослідження та розробки за сумісництвом, причому близько половини спеціалістів-сумісників мають науковий ступінь доктора (6439 осіб) або кандидата наук (23 666 осіб).

 

7. Організаційно-функціональна трансформація науково-технічного потенціалу

Національні інтереси України вимагають ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технічного потенціалу, забезпечення ефективного його використання для подолання кризових явищ у соціально-економічному розвитку. З метою організаційно-функціональної трансформації цього потенціалу передбачається реалізувати цілу систему заходів*, а саме:

— побудувати організаційну структуру науки на основі поєднання галузевого підходу, зорієнтованого на забезпечення загального прогресу наукових знань, і проблемно орієнтованого, що найбільшевідповідає ринковим відносинам. Галузевий підхід має домінувати у сфері розвитку фундаментальних досліджень і базуватися на використанні достатньо сталих організаційних структур, а проблемно орієнтований — у галузі прикладних досліджень і розробок, для виконання яких можуть бути залучені як постійні, так і тимчасові організаційні структури;

— здійснити чітке структурне розмежування наукового потенціалу на комерційну і неприбутковучастини: неприбуткова охоплюватиме науку, пов'язану з безприбутковим приростом наукових знань,а комерційна — прикладні дослідження і розробки нових технологій та продуктів;

— створити мережу головних галузевих інститутів, які разом із проведенням наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт повинні виконувати функції координаторів розробок, моніторингу інноваційної діяльності у відповідній галузі, експертів технічного та технологічного рівнів виробництва, розповсюджувачів науково-технічної інформації;

— визначити мережу державних науково-дослідних організацій, що складається з вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів і наукових підрозділів у складі державних

підприємств і організацій та науково-дослідних інститутів, які виконуватимуть функції головних організаторів або координаторів національних, галузевих, регіональних соціально-економічних, наукових, науково-технічних програм, з наданням їм статусу національного, галузевого чи регіонального центру;

— сформувати національні наукові центри на базі науково-дослідних інститутів, які проводять фундаментальні дослідження, забезпечувати їх переважне фінансування за рахунок державного бюджету (не менш як на 3/4 від потреби).

Для комплексного вирішення найважливіших науково-технічних проблем соціального призначення доцільно створювати національні та державні галузеві науково-технічні центри. Назріла необхідність розвитку недержавного сектору у сфері науково-технологічної та науково-інформаційної діяльності.

Подальшого розвитку мають набути організаційно-правові засади діяльності структур, що поєднують науково-дослідний процес з виробництвом, реалізацією нової продукції та послуг. Це можуть бути, зокрема, технополіси і технопарки, які вже формуються на базі територіальних науково-технічних центрів. Глобальним завданням науково-технічної діяльності у перспективі є створення стійкого, здатного до саморозвитку організаційно-економічного механізму виробництва інтелектуальної продукції, втілення її у матеріальних формах. Такі форми мають сприяти сталому розвитку продуктивних сил суспільства і зростанню його життєвого рівня. Реалізація цього завдання має здійснюватися поетапно, включаючи:

— структурну перебудову науки і науково-тенічної діяльності;

— часткове роздержавлення і приватизацію наукової сфери;

— регіоналізацію науки та науково-технічної діяльності (деяке зміщення повноважень з центру врегіони з урахуванням як державних, так і регіональних інтересів та пріоритетів);

— посилення відтворювальної функції науково-технічної діяльності;

— оптимізацію матеріально-речової та інтелектуальної складової науки в цілому.

Завдання регіоналізації, у свою чергу, вимагає:

— формування системи місцевих джерел фінансування науково-дослідних, дослідно конструкторських робіт та інноваційної діяльності (у тому числіспеціальних фондів підтримки регіональних програм), забезпечення правового механізму їх утворення і використання;

— створення територіальних науково-виробничих, інформаційних, сертифікаційних та інших центрів;

— завершення формування регіональних організаційних структур управління науково-технічним розвитком;

— заснування експериментальних зон науково-технічного розвитку, діяльність яких базуватиметься на активному використанні переваг "горизонтального" методу управління інноваційним процесом.

Світова практика засвідчує, що інтеграція науки та середнього і малого бізнесу має здійснюватись через спеціальні структури — бізнес-інноваційні центри і науково-технологічні парки, які виступають засобами стимулювання розвитку регіональної економіки.

Проведення ефективної науково-технічної та інноваційно-інвестиційної політики на сучасному етапі не можливе без створення дієвого механізму взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади. Головним завданням такого механізму є гармонійне поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів при вирішенні проблем соціально-економічного та екологічного розвитку України, що потребує ефективної системи підготовки та перепідготовки кадрів для всіх галузей і сфер економіки, а також надійного інформаційного забезпечення.

8. Міжнародна науково-технічна співпраця України

Для України, яка має вагомий науково-технічний потенціал, міжнародна науково-практична співпраця є одним із пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики.

У сучасному світі міжнародне співробітництво стало невід'ємною складовою наукового життя. Жодна, навіть найбагатша країна у вирішенні актуальних проблем фундаментальних досліджень і визначенні пріоритетів науково-технологічного розвитку не покладається лише на можливості власного наукового потенціалу.

Україні вдалося зберегти у діючому стані ряд наукових шкіл лише завдяки співпраці із вченими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів: підписано десятки міждержавних угод про співпрацю у сфері науки і технологій, розвивається науково-технічна співпраця між Україною та Європейським Союзом — реалізуються такі ініціативи:

— TACIS — програма технічного сприяння країнам, що виникли на теренах СРСР (за винятком країн Балтії). Надається допомога економічним, соціальним реформам і демократичним перетворенням;

— NCO COPERNICUS — програма комісії Європейської спільноти з науково-технічного співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи вартістю 350 тис. євро. Орієнтована на підтримку прикладних досліджень і дослідно-конструкторських робіт.

Крім того, активізується співробітництво з INTAS, спеціальною науковою структурою при Євросоюзі, яка займається фінансуванням спільних наукових проектів з країнами СНД.

Досить вагомою є співпраця через американські міжнародні фонди. Зокрема, особливу роль у розвитку наукових відносин між Україною та США відіграє Фонд цивільних досліджень і розвитку: за його програмами вітчизняні вчені беруть участь у виконанні спільних наукових проектів.

Одним із перспективних видів діяльності у науково-технічній сфері є співпраця України з НАТО. У рамках програм Ради євроатлантичного партнерства українськими науковцями отримано понад 480 грантів, причому за їх кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росії. Україною підтверджено її членство у такій міжурядовій міжнародній організації, як Об'єднаний інститут ядерних досліджень. Це надає українським науковцям можливість брати участь у проведенні фундаментальних досліджень у галузі високих енергій.

Активізується науково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи — Іспанією, Італією, Португалією та Грецією. Як стратегічно важливе слід розглядати партнерство у сфері науки і технологій з науковцями країн Азії, Африки, Латинської Америки, оскільки ці економічні регіони оцінюють­ся як перспективні ринки для вітчизняних наукових розробок і технологій.

Традиційно значне місце у міжнародній кооперації науки України посідає Росія та інші країни СНД. Особливого значення набувають формування і виконання спільних українсько-російських науково-технічних проектів у сфері новітніх технологій. Україна робить лише перші кроки на шляху до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір. Вона ще не досягла визнаного статусу рівноправного суб'єкта науково-технічної співпраці і тому залишається країною, що переважно постачає кваліфіковані кадри промислово розвинутим державам. Але така ситуація потребує кардинальних змін.

Загальні вимоги

При написанні науково дослідницької роботи студент повинен дотримуватися наступних вимог:

· Робота виконується державною мовою України.

· Робота готується кожним студентом індивідуально.

· Науково дослідницька робота має бути науковою працею, яка сприятиме вирішенню проблем у сфері фінансів.

· В науково дослідницької роботі мають бути представленні відомості щодо практичного застосування одержаних результатів дослідження.

· Науково дослідницька робота повинна розкрити вміння студента стисло, логічно та аргументовано викладати матеріал. Текст має бути без граматичних і стилістичних помилок, а оформлення – відповідати вимогам, що ставляться до роботи.

· При написанні роботи студент повинен давати посилання на автора та джерело, звідки запозиченні матеріал або окремі результати.

Вимоги до структури роботи

Рекомендується наступна структура науково дослідницької роботи:

1. Титульний аркуш.2. Індивідуальне завдання.3. Зміст.4. Вступ.5. Основна частина:

- теоретичний розділ;

- аналітико-дослідницький;

- розділ розробок та рекомендацій.

6. Висновки7. Список використаних джерел8. Додатки (якщо необхідно).

 

 

Структура роботи та обсяг окремих її підрозділів залежать від особливостей теми науково дослідницької роботи з урахуванням наступних умов:

· Громіздкі обґрунтування, гіпотези, перспективні міркування чи значні математичні розрахунки доцільно виносити в додатки.

· Висвітлення положень та рекомендацій має бути конкретним, без зайвих пояснень та викладень загальновідомих міркувань.

· Кількість сторінок в окремих розділах не регламентується, але повинно відповідати вимогам достатньої інформативності та обґрунтованості рішень та висновків.

 

Кожний розділ роботи включає декілька параграфів. Обсяг науково дослідницької роботи – 40 сторінок машинописного тексту.

У науково дослідницької роботи згідно з планом мають бути розглянуті теоретичні і практичні питання досліджуваної теми. Окремий параграф необхідно присвятити огляду сучасної наукової літератури з питань, що розглядаються в науково дослідницької роботі. Науково дослідницька робота повинна мати обгрунтування актуальності теми, опис методів дослідження, методів розрахунків, самі розрахунки, аналіз отриманих результатів, висновки та рекомендації щодо практичного використання результатів дослідження, графіки, схеми, в тому числі блок-схеми проведення розрахунків на ЕОМ, результати розрахунків.

Зміст. Розташовується після завдання на науково - дослідницьку роботу.

Вступ. Студент обґрунтовує актуальність наукового дослідження проблеми, ступінь її вивчення в літературних джерелах, формулює мету та завдання роботи, визначає об'єм дослідження, методологічні засади дослідження.

У вступі наводиться загальна характеристика роботі в наступній послідовності.

Актуальність проблеми. Проводячи критичний аналіз та порівнюючи з відомими розв’язаннями проблеми (завдання) обґрунтовується актуальність та доцільність роботи. При висвітленні стану досліджуваної проблеми слід назвати авторів, котрі внесли найбільш значний вклад у розробку проблеми, основні закони та нормативні акти, на яких базується робота.

Мета. Не рекомендується формулювати мету як „дослідження...”, „вивчення...”, тому що ці слова вказують на спосіб досягнення мети, а не на саму мету.

Завдання дослідження, які ставляться в роботі,повинні відповідати цілям дослідження. Завдання дослідження відповідають змісту розділів і підрозділів роботи.

Об’єкт дослідження – це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію й обране для вивчення. Не слід називати об’єктом дослідження конкретне підприємство або організацію, його підрозділ на прикладі якого виконується.

Предмет дослідження – конкретна проблема, що міститься в межах об’єкта дослідження.

Методи дослідження. Слід перерахувати використані методи дослідження з посиланням на конкретні завдання, що вирішувалися за допомогою цих методів.

Практичне значення одержаних результатів. Наводять відомості про практичне застосування одержаних результатів або рекомендації щодо їх використання. Визначаючи практичну цінність одержаних результатів, необхідно подати інформацію щодо ступеня готовності до використання або масштабів використання. Коротко характеризуються основні прикладні результати роботи (рекомендації за окремим напрямком діяльності об’єкта дослідження або аспекту предмету дослідження, моделі, доповнення до діючого законодавства і т. ін.), визначається можлива область їх впровадження та вплив на проблему, яка досліджується в разі впровадження.

Апробація результатів роботи і публікації. При наявності оприлюднення результатів науково дослідницької роботи наводиться інформація про наукові та науково-практичні конференції, семінари, наради, на яких оприлюднені результати роботи, а також вказується наявність публікацій основних результатів дослідження в статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій.

Обсяг - 2 сторінки.

Основна частина науково дослідницької роботи складається з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. Кожний розділ починається з нової сторінки.

Розділ І - теоретичні дослідження. Включає розгляд проблемних питань та їх висвітлення в літературних джерелах. Досліджуються методологічні та теоретичні аспекти обраної теми роботи, визначаються методи, способи, інструменти, напрями реалізації економічних процесів та явищ. В даному розділі студент дає огляд наукової літератури по темі дослідження, окреслює основні етапи розвитку наукової думки за своєю проблемою, визначає дискусійні питання, здійснює критичний аналіз різних точок зору з теми на основі дослідження даних наукових монографій, наукових періодичних видань, законодавчих та нормативних актів. Бажано закінчити цей розділ коротким резюме стосовно необхідності проведення досліджень у даній галузі. Огляд опрацьованих публікацій необхідно завершити думкою автора про існуючі проблеми та їх вирішення.

Рекомендований обсяг - до 12 сторінок.

Розділ 11 - аналітичний. Він містить глибокий та всебічний аналіз систематизованого фактичного матеріалу. На початку конкретного розгляду студент дає коротку характеристику об'єкта дослідження (фінансового органу, підприємств різних форм власності тощо). Аналітичний матеріал має знайти відображення у статистичних, розрахункових таблицях, графіках, діаграмах, які характеризують досліджувані питання.

. Фінансово-економічний аналіз проводиться на основі даних бухгалтерської та фінансової звітності, статистичних та інших фактичних матеріалів. В теоретичних роботах розкривають методи розрахунків, гіпотези, що розглядають, в експериментальних – принципи дії і характеристики факторів, явищ та процесів, визначають оцінки похибок вимірювань.

В результаті аналізу виявляються тенденції, недоліки в системі оподаткування, у фінансовій системі та фінансовій діяльності, проводяться узагальнення стану досліджуваного об'єкта, обґрунтовуються висновки, спрямовані на вирішення проблемних питань.

Обсяг цієї частини – до 12 сторінок.

Третій розділ. Він носить прикладний характер і має на меті розкрити зміст запропонованих заходів, спрямованих на вдосконалення управління державними фінансами та фінансами підприємств, установ різних форм власності. Запропоновані рекомендації та пропозиції повинні бути науково обгрунтовані і випливати із аналізу фактичного матеріалу (II розділу роботи).

На основі даних аналізу автором встановлюються причини недоліків та напрями поліпшення ситуації, оцінюються можливості використання різноманітних економічних чинників, для цього окреслюються напрями вирішення актуальних фінансово-економічних проблем і науково їх обґрунтовують. Пропозиції автора повинні базуватись на теоретичних положеннях і аналізі фактичного матеріалу по об’єкту, що досліджується, а також давати оцінку повноти вирішення поставлених задач, оцінку достовірності одержаних результатів (характеристик, параметрів), їх порівняння з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних праць. Ці пропозиції повинні бути чітко викладені, реальні і мати практичне значення. При їх обґрунтуванні і формулюванні необхідно виходити перш за все з державних інтересів. Бажано також розрахувати і обґрунтувати економічну ефективність від впровадження запропонованих заходів, показати їх переваги.

В кожному розділі роботи студент повинен показати реалізацію індивідуального завдання, отриманого від наукового керівника.

Рекомендований обсяг— до 12 сторінок.

У висновках (до 3 сторінок) автор у логічній послідовності чітко узагальнює результати наукового дослідження, формулює висновки та пропозиції по кожному розділу науково дослідницької роботи в цілому.

Викладають найбільш важливі узагальнення, наукові висновки, практичні рекомендації до яких дійшов автор в процесі розв’язання обраної наукової проблеми. Далі формулюють висновки та рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих результатів. В першому пункті висновків коротко оцінюють стан питання. Далі у висновках розкривають напрями вирішення поставленої в роботі наукової проблеми (задачі), їх практичний аналіз, порівняння з відомими розв’язаннями.

У висновках можна наголосити на якісних та кількісних показниках здобутих результатів, обґрунтувати достовірність результатів підсумковими цифрами з власних розрахунків, викласти рекомендації щодо їх використання. Таблиці, графіки, схеми у висновках не наводяться. Також висновки не повинні містити нового матеріалу, який не був викладений в основній частині.

Кожний розділ науково дослідницької роботи є самостійним, але має бути підпорядкований основній меті та органічно пов'язаний з іншими розділами.

Список використаних джерел

Список використаних джерел розміщується після висновків по роботі за наскрізною нумерацією. У списку повинні вказуватись лише джерела, які були безпосередньо використані автором при написанні роботи, а не всі переглянуті по темі роботи джерела.

Список джерел можна розміщувати одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті (найбільш зручний для користування і рекомендований при написанні робіт), в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, у хронологічному порядку.

Бібліографічний опис джерел складають відповідно до чинних стандартів з бібліотечної та видавничої справи. Зокрема, потрібну інформацію можна одержати із таких стандартів: ГОСТ 7.1-84 “Библиографическое описание документа. Общие требования и правила составления”, ДСТУ 3582-97 “Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові в бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила”, ГОСТ 7.12-93 “Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила”.

Додатки

Для більш детального розкриття теми науково дослідницької роботи рекомендується використовувати додатки, до яких відносяться:

- проміжні математичні доведення, формули і розрахунки;

- таблиці допоміжних цифрових даних;

- використані форми фінансової звітності;

- статистичні таблиці;

- графіки та схеми;

- інструкції та методики, як використані так і розроблені самостійно автором у процесі виконання роботи;

- ілюстрації допоміжного характеру.

 

 

Таблиці

 

Цифровий матеріал, як правило, повинен оформлятися у вигляді таблиць.

Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) в межах розділу. В правому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщують напис «Таблиця» із зазначенням її номера. Номер таблиці повинен складатися з номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: Таблиця 1.2. (друга таблиця першого розділу).

Якщо в роботі одна таблиця, її нумерують за загальними правилами.

При переносі частини таблиці на інший аркуш (сторінку) слово «Таблиця» і номер її вказують один раз справа над першою частиною таблиці, над іншими частинами пишуть слова «Продовження табл.» і вказують номер таблиці, наприклад: Продовження табл. 1.2.

Кожна таблиця повинна мати назву, яку розміщують над таблицею і друкують симетрично до тексту. Назву і слово «Таблиця» починають з великої літери. Назву не підкреслюють.

Заголовок таблиці повинен відповідати її змісту. Всі елементи таблиці повинні бути логічно підпорядковані, тобто кожен заголовок над графою стосується всіх даних цієї графи, кожен заголовок рядка в боковику -- всіх даних цього рядка. Графу «Номер рядка» необхідно використовувати при наявності посилань у тесті на окремі рядки. Заголовки ставлять у називному відмінку однини або множини. Позначення одиниць величин рекомендується приєднувати до попередньої частини заголовка без дужок та без прийменника, наприклад: «млн. грн.».

Заголовок кожної графи в головці таблиці має бути по можливості коротким. Слід уникати повторів тематичного заголовка в заголовках граф, одиниці виміру зазначати у тематичному заголовку, виносити до узагальнюючих заголовків слова, що повторюються.

Боковик, як і головка, вимагає лаконічності. Повторювані слова тут також виносять в об’єднувальні рубрики; загальні для всіх заголовків боковика слова розміщують у заголовку над ним.

У прографці повторювані елементи, які мають відношення до всієї таблиці, виносять в тематичний заголовок або в заголовок графи; однорідні числові дані розміщують так, щоб їх класи співпадали; неоднорідні – посередині графи; лапки використовують тільки замість однакових слів, які стоять одне під одним.

Заголовки граф повинні починатися з великих літер, підзаголовки – з маленьких, якщо вони складають одне речення із заголовком, і з великих, якщо вони є самостійними. Висота рядків повинна бути не меншою 8 мм. Графу з порядковими номерами рядків до таблиці включати не треба.

Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті, таким чином, щоб її можна було читати без повороту переплетеного блоку роботи або з поворотом за годинниковою стрілкою. Таблицю з великою кількістю рядків можна переносити на інший аркуш. При перенесенні таблиці на інший аркуш (сторінку) назву вміщують тільки над її першою частиною. Таблицю з великою кількістю граф можна ділити на частини і розміщувати одну частину під іншою в межах одної сторінки. Якщо рядки або графи таблиці виходять за формат сторінки, то в першому випадку в кожній частині таблиці повторюють її головку, в другому випадку – боковик.

Якщо текст, який повторюється в графі таблиці, складається з одного слова, його можна заміняти лапками; якщо з двох або більше слів, то при першому повторенні його замінюють словами «Теж», а далі лапками. Ставити лапки замість цифр, марок, знаків, математичних і хімічних символів, які повторюються, не слід. Якщо цифрові або інші дані в якому-небудь рядку таблиці не подають, то в ньому ставлять прочерк.

5.Формули

 

Формули в роботі (якщо їх більше одної) нумерують у межах розділу. Номер формули складається з номера розділу і порядкового номера формули в розділі, між якими ставлять крапку. Номери формул пишуть біля правого берега







ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.