Мовознавство Давнього Риму

Поступове накопичення протягом XVI—XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лін­гвістичних досліджень. У мовознавстві утверджу­ються принципи порівняння мов й історичного під­ходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми — порівняльно-історичного мово­знавства.

Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напря­мів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства

Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї, які лягають у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час «носитися в повітрі», визрівати. Не є винятком і порівняльно-істо­ричне мовознавство. Ще на початку XIV ст. італійсь­кий письменник Аліг'єрі Данте (1265—1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307—1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. з'являється праця францу­зького вченого Гівельма Постеллуса (1510—1581) «Про спорідненість мов». Про подібність мов ідеться й у «Роз­праві про європейські мови» Юлія-Цезаря Скалігера (1484—1558). У XVII ст. уже сформувалось уявлення про спорідненість семітських (Етьєн Гішар, Йов Лудольф), германських (Ламберт Кате), романських (Франсуа Ренуар), слов'янських (Юрій Крижанич) мов. Особливе зна­чення для порівняльного вивчення мов мали видані Пилипом-Юханом фон Страленбергом у 1730 р. порівняль­ні таблиці мов Північної Європи і Північного Кавказу, завдяки чому було створено класифікацію уральських та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівня­льного мовознавства. Вагома роль у цьому процесі нале­жить зібранням лексики різних мов, представленим у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч» (1787— 1789) Петра Палласа й «Мітрідаті» (1806—1817) Иогана-Кристофа Аделунга та Йогана-Северина Фатера, що дава­ло змогу виділити спільну лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало порівняння мов.

Ідея історичного вивченйя мов Виразно проступає у праці німецького мовознавця Йогана-Готфріда Гердера (1774—1803) «Дослідження про походження мови» (опублікована в 1772 p.), де висловлено думку, що мова пов'язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого розвитку вдосконалюється. Вважають, що ця думка є підступом до майбутнього історичного мовознавства.

Однак справжнім поштовхом для зародження порі­вняльно-історичного мовознавства, яке передбачає син­тез порівняльного та історичного дослідження мов, ста­ло ознайомлення із санскритом. Перші відомості про санскрит у Європу стали надходити вже в XVI ст. (листи з Індії італійця Філіппо Сассеті, який прожив у Індії з 1583 до 1588 р.). Однак детальне ознайомлен­ня із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдя­ки працям англійця Ульяма Джонса (1746—1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азі­атському товаристві (його нерідко називають Інститу­том східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між формами санск­риту і латинської, грецької та англійської мов. На його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскіль­ки санскрит серед названих мов — найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою.

Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвер­див німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, ні­мецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Важливим є те, що Шле­гель уперше не тільки наголошував на ролі граматич­них елементів для встановлення мовної спорідненості, а й вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як і Джонс, він уважав санскрит най­давнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.

Сассеті, Джонс і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного мовознавства. Основи порів­няльно-історичного мовознавства було закладено в пе­ршій половині XIX ст.

Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

Основоположниками порівняльно-історичного мово­знавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова.

У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскрит­ської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп до­водить спорідненість санскриту з переліченими мова­ми. Його заслугою є те, що він уперше розробив загаль­ну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висно­вку про систему їх відповідників у різних мовах. Уче­ний вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методоло­гії лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апро­бував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вжи­вали термін індогерманські мови).

Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової лін­гвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він від­крив спорідненість санскриту з деякими мовами Євро­пи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудо­ви самостійної науки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на ос­нові іншої, пояснення форм однієї мови формами ін­шої — ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр 1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках індо­європейської прамови подібно до Колумба, який від­крив Америку в пошуках шляху до Індії».

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас­муса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-слов'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується вико­ристання матеріалу для порівняльно-історичних дос­ліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти гра­матиці: у процесі взаємодії мов лексика може запози­чуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмі­нювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові змі­ни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регуляр­ними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для по­значення найнеобхідніших понять.

Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.

У 1819 р. з'явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. На­справді це перша порівняльно-історична граматика гер­манських мов. У ній автор акцентує на історичному під­ході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писем­них пам'яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив за­кон пересунення приголосних, за яким система зімкне­них приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь: індоєвропейські [bh], [dh], [gh] змінились у германських мовах у [b], [d], [g]; індоєвропейські [b], fd], [g] — в германські [р], [t], [k], а індоєвропейські [р], [t]t M — в германські [f], [th], [h] (nop. лат. pater — нім. Vater, лат. cornu — нім. Horn, лат. duo — нім. zwei (із twei; див. англ. two). Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучас­ній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєв­ропейських мов.

У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781—1864) у «Розвідці про слов'янську мову» виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично пе­рша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. її значення не тільки в конк­ретних висновках щодо слов'янських мов (історія слов'янських мов, стосунок давньоруської мови до ста­рослов'янської, польської та сербської), а й у визначен­ні методів історичного дослідження споріднених мов.

Так, практично одночасно в різних країнах було «відкрито» порівняльно-історичний метод досліджен­ня мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропей­ських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, ла­тинської та балто-слов'янських мов, Грімм на матері­алі германських, а Востоков — слов'янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взає-модоповнювальних висновків щодо порівняльно-істо­ричного методу. За ними пішли інші вчені, які опра­цьовували принципи порівняльно-історичного дослі­дження різних груп індоєвропейської мовної родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794—1876) створив порівняльно-історичну грама­тику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних па­м'ятках. Згодом його реконструкції було підтвер­джено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856) напи­сав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813— 1891) — першу «Порівняльну граматику слов'янсь­ких мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика» з'явився в 1852 р., другий «Морфологія» — в 1856 р., третій «Синтаксис» — у 1874 р.).

Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

Відкриття порівняльно-історичного методу в мово­знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав­ством.

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний ма­теріал і результати зроблених до нього наукових дослі­джень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами (ціка­вився не тільки мовознавством, а й антропологією, ет­нографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та праг­ненням до теоретичних узагальнень.

Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристокра­тії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 рр. обіймав посаду міністра на­родної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлін­ський університет, який нині носить ім'я його та йо­го брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий вне­сок у філософію, естетику, юриспруденцію, літерату­рознавство. Однак найбільше він прислужився мово­знавству.

Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзви­чайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх пра­цях використовував також матеріали давньоєгипетсь­кої, японської та інших мов. Найбільше його цікави­ли загальнотеоретичні й філософські проблеми мово­знавства.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ­них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлін­ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль­ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль­ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер­ше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розгля­дає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального роз­витку народу: народ, «який більше від інших обдаро­ваний природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й най­досконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гум­больдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вва­жають помилковим, сама ідея структурного зіставлен­ня мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радян­ський мовознавець М. Я. Марр.

Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про буквене письмо та його зв'язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна пра­ця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різнома­нітність будови людської мови та її вплив на духов­ний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоре­тичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на роз­виток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визнача­ється ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провід­ною думкою концепції, її теоретико-методологічною ос­новою є антропологічний підхід до мови, за якого ви­вчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та ду­ховним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це по­ложення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов'язана з люд­ською духовною силою, так кожна конкретна мова по­в'язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[...] ду­ховна сила є найбільш життєвою і самостійною пер­шоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відо­бражає найсвоєрідніші й найтонші риси народного ду­ха, проникає в його таємниці.

Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мо­ва є надбанням окремого народу, а народ — це спіль­ність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невід­дільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мо­ва закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мис­лення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — ор­гани оригінального мислення націй.

Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Мо­ва ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. «Вивчення іноземної мови, — за­уважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозу­мінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним сло­вом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається опи­сово словосполученням або реченням. Для Гумбольдта далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в по­нятті представлене як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це положення Гумбольдта донині викликає бурхливі су­перечки. Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уорфа). Про життєвість гумбольдтівського положення свід­чить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу.

Прогресивним є положення Гумбольдта про твор­чий характер мови. За своєю суттю мова є щось постій­не і водночас у кожний момент змінне. Формою існу­вання мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо­льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ergon), а як творчий процес, безперервну діяльність (energeia), що перетворює «звук у вираження думки».

Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може від­крити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-ново­му сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і збері­гає їх живе дихання, а покоління ті через звуки мате­ринської мови, які й для нас стають вираженням на­ших почуттів, пов'язані з нами національними й ро­динними зв'язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мо­вою і поколінням, яке нею розмовляє».

Положення про динаміку мовного розвитку та зв'язок кожного стану мови з попереднім було реакці­єю на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.

Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ergon і energeia, тобто синхро­нії і діахронії.

Із цим положенням пов'язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих ак­тів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.

Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в дія­льності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови не­обхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольд­та згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сенте­нцію «мова— це форма, а не субстанція».

Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілю­ється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої фор­ми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в непо­вторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від ін­шої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачен­ня. Поняття внутрішньої форми згодом творчо вико­ристав український мовознавець О. Потебня щодо сло­ва. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.

У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торка­ється проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкрет­ний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, ко­жен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.

Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його дум­ку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні за­кони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктивності всезагальної граматики, яка підходить до вивчен­ня конкретних мов від готових логічних схем. Грама­тики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.

Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об'єктивного і суб'єк­тивного, індивідуального і колективного та ін.

Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунту­вав статус порівняльно-історичного мовознавства, за­клав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоре­тичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напря­ми у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві

Першим напрямом, який виник у надрах порівня­льно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природ­ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурх­ливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німець­кий мовознавець Август Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними праця­ми Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огля­ді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник ли­товської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і най­чіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мово­знавство» (1863) і «Значення мови для природної істо­рії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезо­вано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для ви­дів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класи­фікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, осо­бина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, різно­виду — говірка, особині — мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за за­конами, які не мають винятків (поняття законів розвит­ку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мово­знавстві навіть легше, ніж у природознавстві, просте­жити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тися­чоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організ­мів, так само й мови світу беруть свій початок від най­простіших мов. Відмінності між мовами зумовлені від­мінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким вижива­ють найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знахо­дить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у бо­ротьбі за існування виявляються переважно мови індо­європейського племені; поширення їх безперервно три­ває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова — це природний організм, то люди­на безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складаєть­ся з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному пе­ріоді мова розвивається від простої до складної, збага­чується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови ви­никли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В істори

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: