|
Нариси української кюріогрофГС ⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3
наука: Мета: З'ясувати особливості сучасного етапу розвитку української історіографії, зумовленого відновленням державної незалежності України і пов'язаного з відродженням національних традицій української історичної науки, поверненням їй її природних функцій. Звернути увагу на методологічну переорієнтацію істориків України, їх співпрацю із зарубіжними ученими, зокрема української діаспори в ім'я створення наукової історії України, інтеграції української історіографії в європейську та світову. Відновлення державного суверенітету і незалежності України, її міжнародне визнання, курс на демократизацію суспільного життя сприяли створенню нової історіографічної ситуації в пострадянській Україні, поступовому очищенню істориків від ідеологічних догм минулого, осягненню цивілізаційного розуміння історичного процесу. Відхід від партійно-класового трактування історії, звільнення істориків від кон'юнктурних стереотипів тоталітарної доби відбувається суперечливо і непослідовно, наштовхується на спротив прокомуністичних і проімперських сил. Основна частина колишніх радянських істориків ще й на сьогодні залишається в полоні пристосуванства і конформізму, насаджуваних протягом десятиріч комуністичних догм і методологічних принципів, побудованих на пріоритеті партійно-класових та проімперських підходів до історичних подій і явищ. Істориків, що звільнялися від стереотипів радянської історіографії, нерідко звинувачують у «зрадництві», «перефарбуванні», «перелицюванні» та кон'юнктурі. Розвиток історичної науки, реформування історичних установ, системи підготовки кадрів істориків стримується об'єктивно-суб'єктивними труднощами державотворення, економічною кризою, політичним протистоянням національно-демократичних і консервативно-проросійських сил, прорахунками в інтеграційних процесах на шляху України до європейських та трансатлантичних структур. Розбудова України як незалежної правової і демократичної держави стала лише імпульсом для переходу до нового етапу в розвитку української історіографії, створення справді наукової історії українського народу. 1990-ті роки характеризуються як радикальними змінами у тематиці наукових досліджень, у змісті викладання історичних дисциплін у всіх ланках освіти, створенням принципово нового покоління підручників і навчальної літератури, так і певною стагнацією української історіографії, зумовленою тяжінням частини істориків до стереотипів минулого, застарілих оцінок, регіональним підходом до оцінок загальноукраїнських проблем, недостатньою увагою до історіософських, світоглядних і методологічних засад української історичної науки. Особливо суперечливо і непослідовно відбувається переорієнтація частини старшого покоління пострадянських істориків, утвердження соборності української історичної думки. Соборність української історичної думки, її інтеграція у світове поле історіографії збіглися у часі з глобалізацією цивілізаційних процесів у сучасному світі, гармонізацією міждержавних і міжнаціональних відносин, що відкриває шанс українським історикам осягнути здобутки світової історичної науки, не загубивши при цьому самобутність національних традицій. XVIII. 1. Методологічна переорієнтація пострадянських істориків України Як зазначалося в попередній лекції, проголошення України суверенною і незалежною державою закладало фундамент для відмови від ідеологічних парадигм марксистської історіографії, для методологічної переорієнтації істориків. Цьому сприяло їх вивільнення з-під ідеологічного диктату, цензурного пресу, національне відродження, визнання плюралізму, ріст державницької свідомості, прилучення до спадщини західних істориків. Криза марксистської методології доповнилася кризою історичної науки взагалі, яка не обминула її західних шкіл і осередків. Вихід з цієї кризи набув затяжного характеру через ряд об'єктивних і суб'єктивних причин. В одній із статей заступник директора Інституту історії України Олександр Реєнт образно порівняв сучасну вітчизняну історичну науку з флотом «без пізнавального прапора», маючи на увазі методологічну невизначеність більшості істориків, відсутність чітких наукових засад, апробованого методо- логічного інструментарію. Результатом цього, на його думку, є поява праць, що у кращому разі човгають рейками, прокладеними ідеологами партапарату радянської доби, а в гіршому -линуть у вільне плавання з вітрилами, в які дмуть вітри кон'юнктури1. Сформовані на методологічно-ідеологічних конструкціях марксизму: «базис-надбудова», «класи і класова боротьба», «партійність науки», «інтернаціоналізм», «хто не з нами - той ворог» та ін., переважна більшість пострадянських істориків формально «розпрощалися» з рудиментами історіографії авторитаризму, перестали вживати марксистську термінологію, але фактично продовжували підсвідомо сповідувати традиції старої науки, її організаційні форми. Це яскраво виявилося у спробах ряду істориків наукових інституцій та осередків поєднати формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації світового та українського історичного процесу, формально «перелицювати» методологічні принципи марксистської історіографії, кон'юнктурно пристосувати їх до принципово нових конкретно-історичних умов незалежної України, її входження у світове співтовариство. Методологічній переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання українською мовою теоретико-методо-логічних праць західних учених. Маємо на увазі дослідження Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» (К.: Основи, 1994), двотомника Арнольда Тойнбі «Дослідження історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій фундаментальній праці А. Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О. Шпенглером, обґрунтував концепцію нелінійного, а поліцентричного розвитку історичного процесу, в основі якого лежить зміна людських цивілізацій. Кожна нова цивілізація збагачує і утверджує нову систему загальнолюдських цінностей та їх пріоритетів. З рядом важливих проблем методології історії українське суспільство ознайомилося завдяки публікації в Україні праць істориків діаспори: Л. Винара, О. Пріцака, О. Оглоблина, І. Ли-сяка-Рудницького, Р. Сербіна, Р. Шпорлюка та ін. Особливий інтерес становлять теоретико-методологічні дослідження Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984) відомого українського історика і педагога, вихованця Львівського та Берлінського 1 Див.: Реєнт О. П. Деякі проблеми історії України XIX - початку XX ст.: стан і перспективи наукової розробки // У країн, істор. ясурн. - 2000. - № 2. - С. 3. університетів, професора Альбертського університету (Канада), зібраних у двотомнику «Історичні есе» (1994). Йдеться, зокрема, про розвідку «Проблеми термінологій і періодизації в українській історії» (т. І), в якій викладені погляди історика на принципи періодизації українського національно-визвольного руху в контексті європейського історичного процесу. Американський історик українського походження Роман Шпор-люк дослідив як спільні ознаки українського національного відродження його три фази: академічну, культурну і політичну, так і його особливості на Наддніпрянщині та в Галичині1. Свідченням зрослого зацікавлення істориків проблемами методології стали дослідження відомого львівського історика Леоніда Зашкільняка 2. У них методологія історії розглядається як окрема наука, що вивчає природу, принципи і методи історичного пізнання, створення і поширення в суспільстві історичних знань. Автор простежив розвиток світової історичної науки та основних історіософських течій від давніх часів до кінця XX ст. Як своєрідна «наукова революція» 50-60-х рр. XX ст. розглядається звернення істориків до методів і теоретичних засад соціальних, гуманітарних і природничих наук, як «шлюб з розрахунку», що стало наслідком сцієнтизації наук про природу та суспільство. Завдяки працям Л. Зашкільняка та інших дослідників історики України дістали змогу ознайомитися із сучасними західноєвропейськими парадигмами історії, зокрема постструктуралізму, постпозитивізму, неомарк-сизму, когнітивно-соціологічної, соціокультурної, інформаційної та інших теоретично-пізнавальних моделей. Автор виділив у структурі методології суб'єктивно-об'єктивний та об'єктивно-суб'єктивний сегменти. На підвищення рівня теоретичної та історіософської підготовки істориків спрямований підручник Івана Бойченка «Філософія історії» (2000). У ньому ґрунтовно висвітлено предмет історіософії, її завдання та значення для осягнення самої ідеї історії, визначені рівні загальнонаукового (теоретичного) та власне історичного дослідження минувшини. Особливий інтерес у цьому контексті викликає монографія відомого 1 Див.: Шпорлюк Р. Українське національне відродження в кон 2 Зашкільняк Л. Методологія історичної науки. - Львів, 1999; його українського дослідника історії політологічної думки Володимира Потульницького «Україна і всесвітня історія» (2002), в якій розглянуті вузлові проблеми історіософії світової та української історії ХУІІ-ХХ ст. Автор проаналізував генезу історіософських поглядів німецької, французької, британської, єврейської, польської, російської та української історіософії, виявив їх спільні та відмінні підходи до історії світового й українського історичного процесу, окреслив шляхи інтеграції української історіографії в світову, створення наукової версії всесвітньої історії з особливим розглядом історії України на основі застосування теорії морфології. Пошук нових методологічних конструкцій дослідження історичного процесу плодотворно ведуть В. Ткаченко, О. Реєнт «Україна: історіософія самоорганізації» (1994), «Україна: на межі цивілізацій» (1995), «Методологічні засади теорії цивілізаційного процесу» (1996), Ю. Павленко «Стадійна та полілінійна природа цивілізаційного процесу» (Сучасність, 1996, № 5). Останній підкреслює, що стадійний підхід та розгляд історичного процесу з погляду полілінійності дають змогу з'ясувати глобальні явища світової історії в їх основних, типізованих формах. Ряд важливих методологічних проблем порушили М. Брай-чевський, Я. Дашкевич, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, І. Курас, С. Кульчицький, М. Ковальський, І. Колесник, Л. Таран, В. Масненко, О. Удод, О. Реєнт, В. Смолій, В. Ульяновський та інші історики. Сучасний методологічний арсенал української історіографії дедалі більше наповнюється тими здобутками світової історичної науки, що пов'язані, насамперед, з антро-пологізацією історико-наукового пізнання, за яким у центрі історичного процесу стоїть Людина у її багатоманітних і різнопланових взаємозв'язках з природою і соціумом. Водночас дедалі ширше обстоюється ідея історіографічної синерги (поєднання) набутків методології західних істориків та національної традиції, закладеної В. Антоновичем, М. Гру-шевським, Д. Дорошенком, І. Крип'якевичем, Ф. Шевченком та іншими українськими істориками. Нові методологічні підходи до вивчення українського середньовіччя, осмислення теорії повсякденної культури, теорії еліт, осягнення візантійсько-православних та європейсько-латинських традицій української духовності порушуються на сторінках щорічника «Месііауаііа Йсгаіпіка: ментальність та історія ідей» (редактори О. Тол очко, Н. Яковенко). Важливу роль у методологічному переозброєнні істориків старшої генерації та методологічній підготовці молодого покоління служителів Кліо відіграють наукові, науково-методологічні та методичні конференції, творчі дискусії. Всеукраїнська наукова конференція «Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи» (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила не тільки зрослий інтерес до методології історичної науки (доповіді А. Болебруха, М. Дмитрієнко, А. Епштейна, Л. Зашкільняка, Я. Калакури, І. Колесник, Ю. Пінчука та ін.), але й наявність великих розбіжностей у підходах українських істориків до вузлових методологічних питань історії. Роздавалися голоси про «доповнення» формаційного підходу, про недопустимість «переінакшування» історії, про доцільність збереження та використання «науково-теоретичних досягнень марксизму-ленінізму». Болючі проблеми методології сучасної української історіографії були порушені на Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, серпень 1999 р.). 3. Когут, О. Реєнт, Л. Таран, С. Водотика та інші аналізували причини і характер кризи історичної науки в Україні, шляхи виходу з неї, оновлення методологічних засад, подолання стереотипів радянської історіографічної спадщини. У листопаді 2001 р. в Києві проходив міжнародний семінар «Інноваційні підходи до вивчення та викладання історії в школі», на якому значна увага приділялася методиці уникнення упереджених, суб'єктивних оцінок на уроках історії, пристрастей, як протистояти спотворенням історичної правди, з якими учні стикаються в телепередачах, кіно, публіцистиці тощо. Учасники семінару наголошували, що вчитель історії покликаний формувати в учнів уміння самостійно аналізувати і оцінювати різні підходи та інтерпретації не тільки самих подій, але й джерельного матеріалу, виробляти власний погляд, виховувати в них критичне мислення. Одна з особливостей нинішньої історіографічної ситуації в Україні полягає в тому, що в її науково-методологічному та суспільно-інформаційному просторі побутує різна за спрямуванням навчальна та популярна історична література, в т. ч. зарубіжна, зокрема російська, яка містить далеко не адекватні оцінки української і світової історії. Тому пріоритетне завдання професійних істориків всіляко запобігати некритичному сприйняттю знань, стереотипному мисленню та міфологізації історії. Подоланню негативних явищ у викладанні історії покликана Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої школи, опрацьована в 2001-2002 рр., яка спрямована на особистісно-орієнтовану парадигму історичної культури та поетапно-ступеневий принцип формування історичної свідомості молоді. На поліпшення методологічної підготовки істориків спрямована перебудова роботи історичних факультетів класичних та педагогічних університетів. Мова йде, насамперед, про своєрідну модернізацію змісту підготовки істориків, яка почалася з середини 1990-х рр. їй сприяла Всеукраїнська нарада завідуючих кафедрами соціально-економічних дисциплін вищих навчальних закладів (квітень 1997 р.). Цієї проблеми торкався у виступі на нараді академік В. Смолій, акцентуючи увагу на пошуках нових теоретичних та методологічних підходів до історичної науки, на оновленні змісту і методів навчання. Про характер цієї модернізації можна судити з досвіду роботи історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ректор В. Скопенко, декан А. Слю-саренко, тепер В. Колесник). Внесені зміни у навчальні плани усіх 4-х спеціальностей (історія, археологія, архівознавство, етнологія) у навчальні програми фундаментальних, професійно-орієнтованих і спеціальних дисциплін спрямовані на те, аби майбутні історики, археологи, архівознавці, етнологи мали не тільки ґрунтовну фахову підготовку, але й опановували новітні здобутки фундаментальних наук, філософських, економічних, правничих, педагогічних та екологічних знань. Значно зросла питома вага методології, історіографії, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, самостійної роботи студентів. Докорінно оновлена тематика курсових, бакалаврських, дипломних та магістерських робіт, домінуюче місце в якій відведено замовчуваним або сфальсифікованим у радянській історіографії проблемам, недостатньо дослідженим подіям, особам. Характерною рисою студентської наукової творчості є обов'язкове опрацювання нового джерельного матеріалу, в т. ч. почерпнутого в архівних фондах. Значних змін зазнала система аспірантської підготовки істориків. Написання дисертацій дедалі більше поєднується з методологічною, науково-теоретичною та педагогічною підготовкою аспірантів і докторантів. І все ж у цій ділянці ще чимало вузьких місць, труднощів, особливо щодо прогнозування і визначення тематики досліджень, роботи аспірантів та викладачів за рубежем. Не сприяють останні «новації» в системі атестації науково-педагогічних кадрів, її бюрократизація. Говорячи про методологічну переорієнтацію пострадянських істориків, слід мати на увазі, що вона проходить не в ізоляції від трансформації всього українського суспільства від авторитаризму до демократії, від перемін в інших галузях суспільствознавства: філософії, політології, правознавстві, літературознавстві, культурології, соціології та ін. Історики поступово беруть на озброєння набутки суміжних наук, прислухаються до пропозицій їх представників, до думки громадськості. Важливі питання методології сучасної української історіографії порушив визначний літературознавець Іван Дзю-ба, наголосивши, що Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами XX і XXI ст., але й з проблемами, успадкованими з XVII, XVIII і XIX ст. Проблемне поле української нації, а значить й української історіографії, має значно складніший рельєф, ніж більшість модерних націй. Насамперед, це проблема історичної ідентичності України, усвідомлення єдності українського етносу, народу, нації з часів Київської і козацько-гетьманської доби, яка потребує всебічного дослідження. По-друге, подолання комплексу малоросійства, що пов'язана з синдромом меншовартості та провінційності, а також вкрай небезпечного стереотипу «зрадництва» українських еліт1. Як засвідчили результати всеукраїнського опитування, проведеного на замовлення Інституту політики (директор Микола Томенко) у листопаді-грудні 2002 р., лише 47,7 відсотка опитаних ідентифікують себе з Україною, тоді як 40,9 відсотка -з Радянським Союзом. Більше - 63% респондентів позитивно оцінюють те, що Україна після Переяславської ради увійшла під протекторат Російської держави. Така ж кількість опитаних позитивно ставиться до перебування України в Союзі РСР2. Все це не може не позначатися на сучасній історіографічній ситуації. У руслі методологічної переорієнтації пострадянських істориків і засвоєння ними здобутків західних історичних шкіл, 1 Див.: Дзюба І.М. Україна перед сфінксом майбутнього // Україн. 2 Див.: Сучасні символи та цінності українців // Голос України. - і підготовки нових генерацій дослідників пріоритетна роль відводиться історіографії, яка в умовах трансформації радянської історичної науки в національну висувається на передній план теоретико-методологічної праці. Має рацію професор І. Колесник, що на сучасному етапі генези історичної свідомості та науки соціальний статус і функції української історіографії набули нового характеру і змісту1. Вона поряд з науковими, пізнавальними, виховними функціями набуває широкого соціокультурного значення, стає засобом формування історичної і національно-державницької свідомості народу, особливо молоді. Аналізуючи дослідницьку лабораторію класиків української історії, їх методологічний інструментарій, історіографія передає кращі набутки сучасним поколінням істориків. Ось чому праці про видатних істориків, історіографічні висліди І. Верби, Л. Винара, І. Войцехівської, С. Водотики, С. Гелея, Я. Дашкевича, М. Ковальського, І. Колесник, В. Короткого, А. Коцура, В. Коцура, В. Кравченка, В. Масненка, Ю. Пінчука, П. Радька, О. Рафальського, В. Солдатенка, С. Стельмаха, О. Удода, В. Ульяновського та інших сприяли актуалізації методологічних аспектів відродження національних традицій української історіографії, прилученню українських істориків до світової науки. У працях з історіографії акцентується увага на документалізації історичних досліджень, послідовному дотриманні принципів наукового історизму та об'єктивності, критичного переосмислення всього попереднього досвіду, уникнення політичної заангажованості та ідеологічної упередженості. У монографії О. Рафальського, наприклад, історіографія національних меншин України у XX ст. розглядається шляхом порівняння дорадянської, радянської та пострадянської історіографій, насамперед, на методологічному рівні, обґрунтовується висновок про те, що тоталітарний режим на кілька десятиріч позбавив істориків свободи творчості, незалежності від влади та ідеології, етнологія була дискредитована як наука, а саме поняття «національні меншини» було вилучено із вжитку. І тільки в 1990-х рр. колишні радянські історики, позбуваючись ідеологічних доктрин, партійно-класового підходу до аналізу суспільних і етнонаціональних 1 Див.: Колесник І. І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладання // Дніпропетровський історико-архео-графічний збірник. - Вип. 1. - Дніпропетровськ. - 1997. - С. 309. процесів, відтворюють історичну правду про драматичну долю українців та етнічних груп1. На розвитку української історіографії, її змісті і світоглядній спрямованості праць негативно відбивається деукраїнізо-ваність частини суспільства, національна індиферентність і знекоріненість багатьох істориків, брак у них почуття українського патріотизму. Дають про себе знати десятиріччями нав'язуваний інтернаціоналізм, глорифікація старшого брата, кривава боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом, комплекс меншовартості. Не мало істориків виявилися неспроможними відповісти на виклик сучасності, зосередитись на нових проблемах, застосувати нову методологію до переосмислення минувшини. Очевидним є те, що владні структури недостатньо спираються на здобутки науки, в т. ч. й історичної, не надають належної підтримки, зокрема фінансово-організаційної, її інституціям. Методологічне переозброєння пострадянських істориків, методологічна зрілість нової генерації дослідників, їхнє сповідування національно-державницької парадигми - важлива умова підвищення соціальної ролі історичної науки, виходу із системної кризи і побудови демократичного, громадянського суспільства. Отже, методологічна переорієнтація пострадянських істориків триває. Реформування діяльності наукових і видавничих історичних інституцій, кафедр в умовах переходу від монополії державно-компартійної ідеології до ідейного плюралізму, національно-державницьких і загальнолюдських цінностей - складний і тривалий процес. Хоч досі не вдалося подолати упередженість, необ'єктивність, перекручування історичного минулого, заангажованого трактування подій, фактів, явищ і персоналій, все ж склалися набагато сприятливіші умови для реалізації природних функцій історичної науки, для створення наукової історії України та української версії всесвітньої історії. Можна солідаризуватися з думкою О. Реєнта про те, що криза будь-якої діючої системи є однією з фаз її поступальної ходи2. Це стосується й історичної науки. 1 Див.: Рафальський О. О. Національні меншини України у XX сто 2 Див.: Реєнт О. У робітних історичної науки. - К.: Просвіта, 1999. XVIII.2. Створення наукової історії України Найголовнішим завданням українських істориків в умовах відновлення державної незалежності України стало створення фундаментальної, по-справжньому наукової історії українського народу. Реалізація цього завдання включає переосмислення всієї попередньої історіографії, комплексне вивчення і нове прочитання джерел з історії України від найдавніших часів до сучасності без будь-яких ідеологічних упереджень, на традиціях національної і зарубіжної історіографії, на засадах наукового академізму. Воно можливе лише за умов об'єднання зусиль провідних учених академічних інститутів та університетів, представників української діаспори, а можливо й учених зарубіжних країн. Координатором створення наукової історії України виступає Інститут історії України НАНУ (директор академік В. Смолій), творчий потенціал якого представляють 2 академіки, 4 члени-кореспонденти, 24 доктори та 76 кандидатів наук. Серед них такі відомі історики, як П. Тронько, С. Білокінь, В. Верстнж, С. Кульчицький, О. Реєнт, В. Даниленко, С. Віднянський, В. Горбик, М. Котляр, О. Лисенко, Р. Пиріг, Ю. Пінчук, О. Гуржій, О. Рубльов, Г. Касьянов та ін. В Інституті 13 відділів та кабінет українсько-грецьких відносин, які охоплюють дослідження усіх періодів української минувшини: від середньовіччя до новітньої історії і політики, а також проблем всесвітньої історії, міжнародних відносин, української історіографії, спеціальних історичних дисциплін, історичного краєзнавства, регіональної історії. Хоч, як відомо, «кадрової революції» в колективі Інституту за роки незалежності не відбулося, все ж керівництво дирекції та відділів помітно обновилося, а колектив частково поповнився свіжими силами. Не слід дорікати, що переважна більшість його науковців - це колишні радянські історики, сформовані на засадах історичного матеріалізму та інших «ізмів», але природно, що це позначається на підходах до створення наукової історії України. Очевидно, мають рацію автори рецензій, відносячи появу праць з цієї серії до досліджень перехідної доби, перехідного характеру. У них ще багато від старої науки, але вже й немало паростків нового. Важливим здобутком колективу Інституту, його співпраці з інститутами археології, української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, українознавства ім. І. Крип'яке-
вича, з істориками вузів стало створення «Історії України: нове бачення» (У 2-х тт., 1995-1996), що вийшла під загальною редакцією В. Смолія. Хоч структура обох книг, періодизація історії, на перший погляд, мало чим відрізняються від подібних праць радянських часів, все ж авторам вдалося справді по-новому підійти до оцінок багатьох подій української історії, особливо XX ст. Автори першого тому висвітлюють історичні події, суспільно-політичні та культурні процеси на території України з прадавніх часів до початку XX ст. Аналіз стародавньої доби (автор О. Моця) дав змогу зробити висновок, що в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя починаючи з епохи бронзи зароджується праслов'янський етнічний масив, який з часом посів провідне місце і став основою формування українського етносу. У розділі «Київська Русь» (автор М. Котляр) все ще фігурують такі поняття як «давньоруський народ», «давньоруська держава», наголошується, що нащадками народу Київської Русі є три східнослов'янських народи. Новими підходами характеризується козацько-гетьманська доба (автори В. Смолій, В. Степанков). Вона розглядається як боротьба за створення і зміцнення незалежної української держави. Падіння гетьманства П. Дорошенка оцінюється як останній акт Національно-визвольної війни українського народу. Другий том відкривається темою «Українська революція: доба Центральної Ради» (автор В. Верстюк). І це цілком закономірно, оскільки утворення Української Народної Республіки, її унезалежнення, а згодом й Західноукраїнської Народної Республіки, їх об'єднання - знакові події новітньої історії, пов'язані з відродженням української нації і відновленням національної соборної держави. Природно, що найбільше місця в томі відведено радянській добі, події якої трактуються принципово по-новому. Встановлення радянської влади розглядається як воєнно-більшовицька експансія Росії в Україну. Як аргумент спротиву насильницькому експорту більшовицького режиму автори розглядають масовий селянський антикомуністичний повстанський рух 1919-1920 рр. Нове бачення торкнулося й таких традиційних для радянської історіографії питань, як політика «воєнного комунізму», нова економічна політика, культурна революція (автори С. Куль-чицький, В. Даниленко). Системно викладені замовчувані тоталітарним режимом масштаби репресій в Україні, катастрофічні наслідки голодомору, прорахунків і стратегічних по- милок сталінського керівництва в роки Другої світової війни. Автори подали нове трактування руху опору нацистському режиму, вбачаючи в ОУН та Українській повстанській армії потужну силу, яка надавала спротиву загальноукраїнського характеру. Два останні розділи присвячені суверенізації та унезалеж-ненню України, долі українців за рубежем (автори С. Куль-чицький, В. Євтух). Тут простежується складний процес взаємодії української діаспори та етнополітичного ренесансу в самій Україні, стрижнем якого виступає розбудова української держави та досягнення української ідентичності в міжнародному вимірі. Двотомник надовго став своєрідним орієнтиром нового осмислення української історії, послужив основою для підготовки навчального посібника «Історія України» (кер. автор, ко-лект. В. Смолій, К., 1997), а також фундаментального п'ятнад-цятитомника «Україна крізь віки» (творчий задум та загальна редакція В. Смолія). Що являє собою ця унікальна праця, відзначена, до речі, Державною премією України в галузі науки і техніки? її можна розглядати як «генеральну репетицію» до створення багатотомної історії українського народу. Видання побудоване за хронологічно-проблемним принципом, кожна авторська книга присвячена важливій епосі або періоду української історії, в хронологічних рамках якого висвітлюються етнополітичні, соціально-економічні, культурно-духовні процеси розвитку українського суспільства від найдавніших часів до сучасності. Так, третій том «Давні слов'яни» (автор В. Баран) містить значною мірою нову інтерпретацію археологічних та писемних джерел щодо становлення та розселення слов'ян і зародження українського народу, виникнення назви «Україна». О. Рубльов та О. Реєнт - автори дев'ятого тому «Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.» - помітно збагатили знання про передумови, хід і значення Української революції, простежили генезу основних форм державності, ідеї соборності українських земель, виклали значення досвіду та уроків історії для сьогодення. Одинадцятий том «Україна між двома війнами (1921-1939)» (автор С. Кульчицький) синтезує авторське дослідження особливостей 1920-1930-х рр. в історії українських земель як у складі СРСР, так і окупованих Польщею, Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною. Новаторськими підходами до інтерпретації української історії, залученням нового джерельного матеріалу характери- зуються й інші томи, у створенні яких взяли участь Я. Ісаєвич, Г. Касьянов, Н. Яковенко, О. Русина та інші історики. Вчені Інституту історії працюють над п'ятитомною «Енциклопедією історії України», багатотомною «Історією українського народу». З великим інтересом зустріла громадськість перші томи п'ятитомника «Історія української культури», книги із серії «Реабілітовані історією» та інші праці. Сучасний етап розвитку української історіографії та створення наукової історії України характеризується дослідженням на монографічному або узагальнюючому рівнях усіх періодів українського етногенезу та державотворення, опрацюванням вузьких місць, недостатньо вивчених проблем, залученням нових або нового прочитання існуючих джерел. Відрадно, що серед авторів цих праць чимало нових імен, молодих істориків, у т. ч. з регіонів України, зокрема В. Баран, О. Гуржій, В. Ричка, О. Юркова, В. Горобець, В. Литвин, В. Щербак та ін. У 2000 р. побачила світ колективна монографія підсумкового характеру «Етнічна історія давньої України» (керів. автор, колект. П. Толочко). Це своєрідне продовження концептуальних підходів, викладених у тритомнику «Давня історія України». Автори, у числі яких знані археологи Д. Козак, О. Мо-ця, В. Мурзін, В. Отрощенко та С. Сегеда, показали що вже в епоху пізнього палеоліту в межах України склалося декілька культурних зон, де й зароджувалися найдавніші етнічні спільноти. Етногенетичний процес був розірваний інтенсивними міграціями в епоху мезоліту і відновився в енеолітичну добу, коли формується понад десять регіональних етнокультурних спільностей. Етнічні процеси ще більше активізуються в добу бронзи, коли на арену виходять індоарії, а з індоєвропейської етномовної сім'ї виділяється праслов'янський етнічний масив, який на теренах України заявив про себе на початку нової ери. Автори дійшли висновку, що етногенез на теренах України не переривався, що український родовід - це генетично успадкований від найдавніших часів етноантропологічний тип спільноти, що зароджувався і розвивався на загальних тенденціях етногенезу всіх корінних народів світу. Вузлові проблеми давньої історії України, етногенезу українців плідно досліджує Леонід Залізняк — відомий український археолог, історик, автор багатьох праць, зокрема «Нарису стародавньої історії України» (1994), який суттєво відрізнявся від інших публікацій з цієї проблематики, насамперед нестан- дартним висвітленням безперервності етнонаціотворення на українських землях. За своєю спрямованістю дослідження Л. Залізняка ближчі до поглядів М. Брайчевського і на історію слов'ян, Києва, етногенез українців, викладених у монографії «Походженя Русі», яка увійшла до «Вибраних творів Михайла Брайчевського» (1999). Новітня українська історіографія представлена рядом праць, які утверджують наукове осмислення процесу заснування Київської держави як наслідку багатофакторного та органічного розвитку тих слов'янських племен, які склали ядро українського етносу і згуртувалися навколо Києва. Цю думку чітко проводять Р. Іванченко («Київська Русь: початки Української держави» (1995)), О. Моця та В. Ричка («Київська Русь: від язичництва до християнства» (1996)). Підсумковий характер носять монографії П. Толочка «Київська Русь» (1996) та «Від Київської Русі до України» (1998). Відома авторська концепція зазнала в них певної еволюції в бік повнішого визнання пріоритетної ролі Київської Русі в етногенезі українців. Спробу переглянути догматичні концепції так званої феодальної роздробленості Київської Русі і розвитку української державності в період ХП-ХІУ ст. зробив луганський історик Володимир Бодрухин1. На конкретно-історичному і джерельному матеріалі автор доводить, що з розпадом Київської Русі українська державність не зникає, а набуває нових форм не тільки у Галицько-Волинській державі, айв інших удільних князівствах, зокрема, Київському та Чернігівському. Історик простежує особливості української державності за татаро-мон-гольських часів і в литовську добу, коли вона набула характеру територіальної влади (до реформи Вітовта). Серед пріоритетних напрямів досліджень українських істориків 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст. чільне місце посіла козацько-гетьманська тематика як центральне явище в історії України впро Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем... Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом... Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам... Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|