Знущання над засудженим Ісусом

У Церкві благодаттю Духа ми стаємо співучасниками земного життя Ісуса. Його мука, Його смерть, Його похорон, Його переможне зшестя в ад — перед нами і в нас довершуються. А гріб, висічений в скелі — ніщо інше, як цей світ, запечатаний смертю.

Великий Піст звершується у Хресній дорозі, дорозі надії, яка веде до найяснішої ночі Пасхи. Розважаючи над найболючішими текстами Євангелія, ми супроводжуємо Ісуса, як супроводжувала Його Мати з „прошитою мечем" душею (Лк. 2,35). Однак лагідний голос Христа шепоче:

- Не ридай наді мною, Мати, я третього дня воскресну як переможець (Текст натхнений ірмосом 9 пісні канону Утрені Великої Суботи, івторства Косми Маюмського).

Уся історія світу віднаходить свій сенс у цих трьох днях, коли Богочоловік ішов нас шукати вже не на горі Преображення, а в безодні та темряві. Він, невіддільний від Отця, буття якого є Причастям. Він скеровує всіх до Отця і залишається назавжди серед нас. Мовчання.

Господи, вчини, щоб наші закам'янілі серця сокрушилися, дивлячись на Твої терпіння, і стали співчутливими серцями.

Нехай сила Твого хреста розвіє наші упередження. Образом Твого поєдинку зі смертю, який роздирає серце, знищ нашу байдужість і наш бунт.

Господи, вчини так, щоб ми більше не тягнули жереб на Твою одежу, як солдати біля підніжжя хреста. Вчини, щоб ми більше не жили випадковостями, що виникають зі сліпої історії, ризикуючи знову роздерти цілотканну одіж Твоєї Церкви.

Нехай Богородиця впровадить нас у Твоє таїнство, в містерію любові Пресвятої Тройці. Бо Отець є в Тобі, коли Ти терпиш, і Дух чуває з Тобою, коли вмираєш.

Тобі, Отче, через Христа у Дусі, належить всяка слава, честь і поклоніння на віки вічні. Амінь.

І приходять вони на місце, що зветься Гетсиманія, — та й каже своїм учням:

І взяв із собою Петра, Якова та Йоана, і почав жахатись та тривожитись. Потім каже до них:

„Душа Моя вся смутиться аж до смерті. Лишіться тут і чувайте".

Пройшовши трохи далі, Він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула Мого ця година. І мовив:

„Авва - Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти". (Мр. 14, 32-36)

Сад, де ростуть тисячолітні оливи... Треба розчавити оливки, щоб вогнистий єлей, Дух Святий, витік на рани світу. Страсті Ісусові... Самотність... Найближчі друзі поснули...

Господи, визволи нас від цього сну, в якому Страсті Христа продовжуються у людських стражданнях. Страждання Ісуса... Мовчання Отця...

Я і Отець — одно (Йо. 10, 30), єдина воля, єдина любов.

Але людська воля Ісуса волає в скорботі, ніби Його глибинне боголюдське єство розривається.

Людська воля Ісуса солідарна з нашою самотністю, з нашим смутком та бунтом, з нашим вигнанням із саду. У Христі Бог переживає всі людські терпіння, безмежну агонію історії, незмірний крик Йова про нашу долю, кривавий піт.

Та все ж крізь пітьму пробивається довір'я, тремтливий голос, ще непевний:

Згода... В Ісусі людство погоджується з волею Отця.

Зробімо ж місце цій волі, ми, що потопаємо в пітьмі, бо оливки вже розчавлено.

У кожнім дереві прокидається переможний Хрест, який повертає нам первісний райський Сад:

той самий Лик, який в тіні обливається кров'ю,

Нехай страждання людське стане в Тобі Воскресінням.

Слава та хвала Тобі, Христе, що собою твориш нас більшими за нас самих.

Наповни собою, своєю любов'ю всі людські терпіння і кожну нашу смерть.

І відразу ж, коли Він ще говорив, прибув і Юда, один з дванадцятьох, а з ним юрба з мечами та киями — від первосвящеників, книжників і старших. Його зрадник дав їм знак, кажучи: „Кого поцілую, Той і є: беріте Його й ведіте обережно". І скоро він прибув, то підійшов до Ісуса та й каже: „Учителю" — і поцілував Його. А вони наклали на Нього руки й схопили Його.

Одні поснули, а той, що не спить, - зраджує. Оспалість, зрада...

Поцілунок, знак любові, стає знаком ненависті.

Страсті Ісусові - тепер це вже зраджена любов, любов, перетворена в ненависть.

У пітьмі виблискують мечі, а Бог не захищається.

У своїй безмежній повазі до людини Він віддається в руки убивць.

Віддає себе так само, як дасть убити себе, щоб через власну смерть дарувати їм своє життя.

Ті, хто вважали, що володіють Богом, - первосвященики, книжники і старші, - воліли мати суворого володаря, який був би далеко.

А коли до них прийшов Бог, що воплотився в людину, лагідний та покірний серцем, вони кинули Його до в'язниці.

Господи, я не дам Тобі поцілунку, як Юда, але, як розбійник, визнаю Тебе:

Про Юду нічого не знаємо, окрім його відчаю. Милосердя Боже безмежне.

Тому викорени в нас, Господи, Юду, який є в кожному, коли жадоба наживи чи влади запановує над нами. Пригадай нам, Господи, що мечі, які проколють, і киї, які розтрощують,

можуть скарати на смерть, але не можуть смерть перемогти. Надто часто ми були гонителями своїх ворогів. Даруй нині християнам силу покірної любові.

Первосвященики ж і вся рада шукали свідчення на Ісуса, щоб Його вбити, та не знаходили...

Тоді первосвященик, уставши посередині, спитав Ісуса, мовивши: „Не відказуєш нічого, коли оці свідчать проти Тебе?". Та Він мовчав і нічого не відповідав. Знову спитав Його первосвященик і каже Йому: „Чи Ти єси Христос, Син Благословенного?". „Я є", - відповів Ісус... І всі вони присудили, що смерті Він гідний.

З того часу книжники і владарі постійно засуджують Його.

Одні кажуть, що Його ніколи не було. Інші кажуть, може, й був, проте ми нічого про Нього не знаємо. А ще інші кажуть: це великий поет, великий пророк, але людина, — і нічого більш.

Однак настає день, коли нас починає тривожити запитання: чи Ти — Христос, в якому Благословенний Бог дарує нам себе?

Тому, зі звуками церковних дзвонів та з красою ікон, Ісус в глибині нашого серця перестає мовчати, кажучи: „Так, це Я", і говорить: „Я є", що означає: „Я є Бог".

І тоді нічого нам не залишається, як убити Його або впасти до Його ніг, повторюючи слова,

які Він промовив: „Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам, бо так Тобі було до вподоби". (Мт. 11,25-26)

Ісусе невинний, що приходиш здалека, ми так прагнемо невинності,

Дай нам єднання невинних, юродивих у Христі,

тих, котрі нікого не знають — нікого, крім Тебе, —

в той час, коли їх кидають до камер чи у пекло морозу,

в той час, коли їх кидають до катівні, до тієї катівні, якою часто є життя.

Ти прийшов не засуджувати, а спасати, не ув'язнювати, а звільняти.

Вклади свою невинність у нашу боротьбу, у великі змагання духу,

Поклади свою невинність у нашу любов, у наші сім'ї.

Вклади її у наші погляди, щоб ми споглядали в Тобі лик Отця

І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього:

„Перше ніж півень заспіває двічі, — тричі Мене відречешся". Та й заридав гірко. (Мр. 14, 72)

Півень віщує день, безконечний день Царства.

Однак Петра огорнув страх, бо Царство прийшло не з легіонами ангелів, не з людьми в озброєнні мечів та київ, а через смерть, і найперше через смерть Учителя.

„Це хай не станеться з Тобою", — сказав Петро Ісусові, коли Господь провістив свої Страсті. Але саме це і сталося. Ісус передбачив таємну слабкість найсильнішого, поспішний запал, який несподівано охолоне: „Перше ніж півень заспіває двічі, — тричі Мене відречешся".

Юда йде повіситись, втративши надію на спасіння в день, коли спасіння світу настало.

Петро ж розридався. Сльози Петра, в яких гасне його гордість... Сльози Петра... Він буде першим, як перший прощений грішник, аби провадити не в славі, а в любові.

Господи, дай нам сльози Петра, коли ми не захочемо визнати, що Страсті — ціна Пасхи,

що Ти переміг смерть, але ціною власної смерті.

Коли не захочемо визнати, що Хрест — єдине дерево життя.

Ми гордимося своєю вірою, прагнемо сп'яніти на її порозі

і раптом безсильно падаємо, коли надходить випробування.

Господи, дай нам сльози Петра: вони — Твоє незмірне милосердя.

...А вони ще гірше кричали: „Розіпни Його!"... Пилат, бажаючи догодити юрбі, відпустив їм Варавву, Ісуса ж, бичувавши, видав, щоб Його розп'яли. (Мр. 15,14-15)

Коли Ісус входив у Єрусалим натовп вітав Його. Тепер той самий натовп кричить: Розіпни Його! Це вже не люди - вони стали єдиним хижим звіром, який прагне катувань і крові.

Скільки ж зла є в людині, яка ж влада пітьми, щоб жертвою ритуалу жорстокості обрати Невинного?

Ісус - Цар. В Єрусалим Він увійшов як Цар. І ось Він нині - Цар без царства.

Таким є наш Бог, якого ми прогнали з Його творіння і який, втілившись у ньому, взяв на себе

Жорстока історія, що керується гіпнозом руйнування.

Жорстока історія і якась іронічна, бо ж ім'я Варавва — означає „син Отця".

А правитель, Пилат, що не знає іншої істини, окрім своєї влади, лестить натовпові, щоб опанувати його безумство і зберегти порядок кесаря.

Страшна мудрість правителів, які кидають масам „офірного ягня".

Але все може змінитися, бо слуга, який терпить „принесе своє життя в покуту,

побачить світло і насититься своїм знанням" (Іс. 53,10-11).

А через Нього усі вигнанці, всі люди „без обличчя" (тоді так невільників називали) побачать світло й наситяться.

Господи Ісусе, Царю без царства, відчини двері наших сердець,

щоб Твоє світло, яскраве, як життя без смерті, сяяло у світі варав та пилатів.

Господи Ісусе, нашими гріхами збичований, в Тобі немає навіть тіні зла.

Вирви нас із пітьми, із запаморочення в небутті,

щоб ми більше не потребували „офірного ягня"

і щоб у кожній людині ми розпізнали „варавву", сина Отця,

Коли первісний сад закрився, Бог возвістив, що земля родитиме терня.

Землю проклято, людина стала підвладна смерті. Ось терням наших страждань та ненависті

кати вінчають Тебе. Отець поклав на Тебе усі наші провини. Мордовано Тебе, та Ти упокорявся і не розтуляв своїх уст, немов ягня, що на заріз ведуть його.

Усі члени Твого Святого Тіла перенесли за нас ганьбу: голова Твоя — терня, лице Твоє — удари, спина Твоя — бичування, а рука Твоя — тростину:

Кати вінчають Тебе, зодягають у царствену багряницю Твоєї крові.

Але Ти — священик: у спокійній величі Ти несеш страждання світу, щоб спалити його в огні своєї любові. Ти був на весіллі в Кані. А тепер Ти — на весіллі крові.

Покажи нам себе в обличчі кожної катованої людини.

Покажи нам себе в обличчі кожного голодного,

Покажи нам своє обличчя серед людської захланності,

що провадить до смерті. Покажи нам в людині образ Бога.

Коли над Ним наглумилися, зняли з Нього багряницю й одягнули Його в Його одежу. Опісля ж повели Його на розп'яття.

Після багряниці одягнули Його у біле: після царя — священик. І ось жертовник: Хрест.

Вивели Його геть, геть зі святого міста, геть зі святості, що ревно охороняється і де немає місця нічому світському. Бо віднині Він — джерело святості, і немає вже вигнання „геть",

Вивели Його геть, далеко від святині, де кололи ягнят: це Він — Агнець, що несе гріхи світу;

немає вже іншої святині, як Тіло Його: Євхаристія, наше спасіння.

Вивели Його геть, далеко від людей і від Бога, від того Бога, якого вони начебто знали,

адже повішений на хресті — це прокляття Боже.

Але в Ньому об'явився істинний Бог. Вивели Його геть з хрестом...

Зціли моє розірване серце, щоб воно стало Твоїм помешканням.

О Ісусе вигнаний, будь завжди у наших Церквах,

коли ми Тебе виганяємо, протиставляючи їх одна одній.

О Ісусе вигнаний, для того, щоб ніхто вже більше не був вигнаний,

щоб нікого вже не прогнали зі святкової трапези,

О Ісусе, вигнаний з цього світу, тепер Ти освячуєш його.

Симон — єврейське ім'я, але Киринея — місто грецьке, десь в Африці.

Повернувшись на землю батьків, він обробляв її. Кремезний селянин, вимазаний болотом масної, родючої землі, повний радісного відчуття, бо на деревах вже розпустився цвіт.

Проходив біля воріт міста, нічого не знаючи про те, що діється.

Римський сотник, побачивши здорового та бідного чоловіка, зажадав, щоб він якийсь час ніс хрест Ісуса. Не учень він, ані друг, апостоли розбіглися. Однак він не ховався і ніс хрест, що не йому був призначений.

Скільки є людей, яких життя примушує нести хрест, і не знають вони, що це хрест Христа.

Вони несуть його щоразу, коли переборюють самі себе, аби нагодувати, одягти, прийняти незнайомого. „Ми не бачили Тебе", — скажуть вони Христові, а Він відповість: „Усе це ви Мені зробили".

Перед очима у Симона було ще дерево в цвіту, але під згустками крові він, мабуть, розгледів

променисте лице і, може, відчув, що несе не сухе дерево, а нове дерево життя.

Господи, ми несемо наші пристрасті як хрести,

вони не позбавлені любові, не позбавлені й брехні.

Страстями Твоїми звільни нас від ілюзій та переміни наші пристрасті на співчуття.

Господи, ми несемо хрест своєї смерті, смерті тих, кого любимо.

Відкрий нам, що в небезпечній ущелині Ти нас чекаєш,

Ти, що перетворюєш мій хрест на Твій хрест, Воскресіння.

Жінки у голосінні йшли за Ним. Але Ісус сказав їм: Не плачте.

Не ридай наді мною, Мати, Третього дня я воскресну.

Не треба плакати над священиком, який приносить себе у цілопальну жертву за життя і спасіння світу. Плакати треба над долею людства, тому що людина сама визначила собі долю.

Лазар помер і вже чути, місто вже в облозі ворогів, сили небуття облягають людину і тягнуть в сторону порожньої безодні. Ісус приймає цю долю, щоб її перемогти.

Він воскресив Лазаря і готується до поєдинку з тим, який роз'єднує, і який нічого не має у Ньому. Тому одного дня Христос зможе нам сказати:

Витру сльозу всяку з очей ваших; і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло.

Силоамська вежа все падає й падає, війська безупинно підпалюють міста.

Це не Ти нас караєш — це відбувається, тому що деревом всохлим ми стали.

щоб ми могли витерти сльози єрусалимським жінкам.

щоб Твоє Лице на наших іконах, було для нас дверима у вічність,

Тоді розіп'яли Його й поділили Його одежу, кинувши на неї жереб, хто що візьме. (Мр. 15, 24)

У цей день розіп'яли на дереві Господа, який землю і води створив. Прикутий цвяхами Наречений Церкви. Списом пробитий Син Діви.

Поклоняємося Страстям Твоїм, Христе, нехай прийде Твоє Воскресіння.

У цей день Ісус одночасно пізнав муки тіла, простягнутого на хресті, розпач душі та зневагу людей. Бід тієї хвилини Він є братом усіх, хто зазнав тортур, відчаю і погорди.

У цей день Єдиний Живий, — Воскресіння і Життя, — без болю народжений від Діви,

пізнав біль, що перевищує всякий людський вимір.

Недоступний Бог і цей Чоловік, покритий кров'ю, — це є, однак, один і той самий... той самий... Розп'ятий Бог, ганьба для тих, хто почитає Закон, глупота для тих, хто почитає мудрість, а для нас Божа могутність і Божа мудрість.

О Ісусе, що навіки розкрив обійми, з Твого пробитого боку б'ють джерелом води хрещення та кров Євхаристії. Кілька крапель крові оновлюють весь світ, світанок Духа піднімається зі змордованого Тіла.

Ми потребували воплочення і смерті Бога, щоб мати сили відродитися. Дерево ганьби стало Деревом Життя, віссю світу, яка збирає всі наші скорботи, щоб віддати їх вогневі Духа.

Це дерево сягає від землі до Небес. Драбина Якова, дорога ангелів, його плід таїть в собі життя, ми споживаємо його, а споживаючи його, не помремо.

О Хресте Христовий, тільки Ти можеш нас засуджувати,

тільки Ти відкриваєш нам безмірну любов Бога.

О Хресте Христовий, єдина відповідь Йові й незліченним Йовам історії,

що Твій вигляд вгамовує в нас усякий бунт і чинить смішною всяку ненависть.

О Хресте Христовий, дозволь нам у найважчі хвилини не впасти у відчай,

а впасти до Твого підніжжя, щоб Той, кого на Тобі підняли,

пригорнув всіх нас до себе у своїй парадоксальній славі.

Уся наша доля міститься в долі цих двох злочинців.

Не чужі вони нам, вони — це ми. Не маємо іншого вибору, як між тим, що праворуч і тим, що ліворуч. Злочинець ліворуч пропонує Ісусові останню спокусу: якщо Ти — Христос, спаси себе самого! Священики й солдати вже говорили Йому: „Нехай спасе себе самого, і ми увіруємо в Нього".

Але коли Ісус мовчав, інший злочинець звернувся до першого й сказав: Ми вбивали людей і нас убивають, смерть записана в глибинах нашого єства. Але в Ісусі, в якому немає жодного зла, немає також і фатальної присутності смерті, а тільки смерть з любові.

Злочинець, паралізований болем, зберіг останню, найвищу свободу, свободу віри, і кликав: „Ісусе! Пом'яни мене, коли прийдеш, у Царстві Твоїм".

Чи передчував він, що Царство не прийде в майбутньому, бо воно вже тут, воно — це Ісус у своїй жертві любові?

Воно ось тут, воно — Ісус як подих, єдиний з Отцем. У Ньому земля смутку раєм стає.

Тому, звертаючи погляд до розбійника, Він промовив: „Сьогодні ще будеш зі мною в раю".

Ісусе, кожен із нас — злочинець, водночас, той, що хулить і той, що вірує.

Я прикутий цвяхами до смерті, нічого не залишається мені,

як благати: Ісусе, пом'яни мене, коли прийдеш, у Царстві Твоїм.

Ісусе, я нічого не знаю, нічого не розумію у цьому світі жаху.

Але Ти, Ти прийди до мене, з відкритими обіймами, з відкритим серцем,

Слава і хвала Тобі, Тобі, що прийняв не здорових, а немічних,

Тобі, чиїм несподіваним другом є злочинець, відкинутий людським правосуддям.

Ти вже сходиш до аду й звільняєш тих, що засудженими себе вважали,

і волають вони до Тебе: Пом'яни нас, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм.

Біля підніжжя хреста Марія та Йоан, Мати та улюблений учень.

Марія, Мати Божа, вона сказала ангелові: „Так" (Лк. 1,38), царствено розв'язавши трагедію нашої свободи. Вона народила Дитя у тихій прозорості свого тіла. Тепер меч пронизує їй душу.

Йоан, єдиний учень, вірний до кінця. Під час останньої вечері голова його лежала на серці Учителя, на серці світу. Це він зберіг останні слова, єдність Ісуса з Отцем, обіцянку Святого Духа.

„Жінко", — сказав Ісус. Жінко... В Ній уся жіночність, уся ніжність, уся краса. Жінка сильна та гідна, що все зберігала у серці своїм. Твій Син воскресне і зникне з людських очей, та ось син у Твоєму Сині. Заступнице усиновлення, Мати всіх людей, радуйся, благодатна, Господь з Тобою.

І прийняв Йоан її до свого дому, у своїй любові, мовчазну присутність у тиші споглядання.

Нехай Вона буде також у наших оселях, Мати усякої вірності та чуйності. Нехай Вона буде також в оселі світу, землі безмежного врожаю.

Ось початок Церкви, народженої хресним древом. Перша П'ятидесятниця, коли Ісус, схиливши голову, віддав Духа.

зроби нас синами землі і неба, молитвами Пречистої Богородиці.

Ісусе, спис пробив Твій бік. А Тобі, Маріє, меч прошиває душу.

Господи, дозволь нам увійти в це страшне таїнство, молитвами Пречистої Богородиці.

Ісусе, Сину Діви, вчини нас, як улюбленого Твого учня, свідками світла й життя,

О дев'ятій же годині Ісус скрикнув голосом сильним: „Елої, Елої, лема савахтані?" — що означає у перекладі: „Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?".

Побіг один і, намочивши губку оцтом та настромивши на тростину, давав йому пити.

А Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав духа. (Мр. 15: 34, 36-37)

Ісус, Воплочене Слово, віддалився так далеко, як людство віддалилося у своєму упадку.

„Боже мій, Боже мій, нащо Ти мене покинув?". Безконечна відстань... Безмежна прірва... Чудо любові... Між Богом і Богом, між Отцем і Його воплоченим Сином, покладено наш відчай,

Відсутність Бога — це справжній ад. „Спраглий я!", — сказав Ісус, як відлуння псалма: „Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки, кладеш мене в порох смерті".

Бог прагне людини, а людина Його уникає, зводячи стіну поділу.

Прикутий цвяхами на тій стіні, Ісус говорить: „Спраглий я!", і приймає оцет.

Вічні обійми Отця і Сина стали відстанню між небом і адом.

„Елої, Елої, лама савахтані?". Так, розіп'ятий Бог якусь мить почувається поза Богом.

А отже, все змінюється, в Ісусі людська воля, як у Гетсиманії, згоджується з Отцем.

Безодня відчаю розсіюється, як мізерна крапля ненависті у безконечній безодні любові.

Відстань між Отцем і Сином вже є не місцем ада, а оселею Духа.

Ісусе, Ти сам себе понизив, прийнявши образ слуги

Віднині небо, земля і пекло наповнені світлом.

Куди мені піти від Духа Твого? Ліг би я у Шеолі — і там Ти.

Пастирю, заколений в жертву, візьми нас на руки Твої і приведи до свого Отця.

Нехай найбільш зболений безбожник знайде, нарешті, відповідь у Тобі.

Слава Тобі, Ісусе, Боже наш, бо Ти перетворюєш хрест відчаю на хрест пасхальний.

А Йосиф, купивши полотно, зняв Його, обгорнув полотном і поклав Його у гробі, що був висічений у скелі. (Мр. 15, 46)

Один Йосиф піклувався про Тебе, коли Ти був дитям, а інший Йосиф обережно знімає Тебе з хреста. На його руках Ти ще більше беззахисний, ніж тоді, коли був немовлям на руках Матері.

Йосиф зложив на лоні скелі святиню Твого непорочного Тіла.

Привалено камінь, і все мовчить. Це таїна Великої суботи. Усе затихає... Творіння затамовує подих...

У цілковиту пустку любові сходить Христос. Сходить у перемозі. Христос сяє вогнем Духа.

У цьому вогні згоряють людські пута. О Життя, як же Ти можеш вмирати?

Вмираю, щоб знищити владу смерті й воскресити померлих в аду. Усе затихає.

Велика битва завершена. Сіяча поділу переможено. Під землею, у глибині наших душ зайнялася іскра вогню. Переддень Пасхи. Усе затихає, але в сподіванні.

Адам останній простягає руку першому Адамові. Богородиця витирає сльози Єви. Довкола скелі смерті розквітає сад.

О мій Спасителю, далеко від Тебе я утікав, у смертоносну скелю гріхів. Але Ти розбиваєш усі перепони, Ти виводиш усіх в'язнів, в'язнів себе самих та диявола. Ти їх провадиш до світанку Пасхи, любов бо сильніша від смерті.

Душу свою бережу у мирі та мовчанні, немов дитятко,

нехай світ не буде вже тільки порожнім гробом!

Два Адами зливаються воєдино у променях світла,

Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував.

Життя кожного з нас від хвилі народження - це шлях, дорога. Метою цієї дороги є дім нашого Отця. Ісус каже нам у Євангелії, що Він є дорога і правда, і життя. І нема іншої дороги, якою б людина могла прийти до Бога. На цьому шляху часто нам зустрічається багато труднощів і перепон. Від раннього дитинства до старості світ намагається нас торкнутися проказою і в такий спосіб звести з дороги. Ісус каже: „Я - світло для світу. Хто йде за Мною, не блукатиме в темряві".

Розважання над хресним шляхом Ісуса Христа дає нам можливість у Його світлі по-іншому глянути на своє життя і зробити вибір, щоб піти за Ним.

Час Великого Посту стоїть посередині церкви, щоб пильно вглядаючись у нього ми у ньому могли взяти свій хрест і чітко прямувати до накресленої мети - до поєднання з Богом. Це поєднання здійснюється через участь у Тайнах, через Євхаристію.

Тобі, Отче, через Христа у Дусі, належить всяка слава, честь і поклоніння на віки вічні. Амінь.

І приходять вони на місце, що зветься Гетсиманія, — та й каже своїм учням:

І взяв із собою Петра, Якова та Йоана, і почав жахатись та тривожитись. Потім каже до них:

„Душа Моя вся смутиться аж до смерті. Лишіться тут і чувайте".

Пройшовши трохи далі, Він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула Мого ця година. І мовив:

„Авва - Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти". (Мр. 14, 32-36)

Я і Отець — одно (Йо. 10, 30), єдина воля, єдина любов.

Але людська воля Ісуса волає в скорботі, ніби Його глибинне боголюдське єство розривається.

Та все ж крізь пітьму пробивається довір'я, тремтливий голос, ще непевний:

Згода... В Ісусі людство погоджується з волею Отця.

Зробімо ж місце цій волі, ми, що потопаємо в пітьмі, бо оливки вже розчавлено.

У кожнім дереві прокидається переможний Хрест, який повертає нам первісний райський Сад:

той самий Лик, який в тіні обливається кров'ю,

Нехай страждання людське стане в Тобі Воскресінням.

Слава та хвала Тобі, Христе, що собою твориш нас більшими за нас самих.

Наповни собою, своєю любов'ю всі людські терпіння і кожну нашу смерть.

Одні поснули, а той, що не спить, - зраджує. Оспалість, зрада...

Поцілунок, знак любові, стає знаком ненависті.

Страсті Ісусові - тепер це вже зраджена любов, любов, перетворена в ненависть.

У пітьмі виблискують мечі, а Бог не захищається.

У своїй безмежній повазі до людини Він віддається в руки убивць.

Віддає себе так само, як дасть убити себе, щоб через власну смерть дарувати їм своє життя.

А коли до них прийшов Бог, що воплотився в людину, лагідний та покірний серцем, вони кинули Його до в'язниці.

Господи, я не дам Тобі поцілунку, як Юда, але, як розбійник, визнаю Тебе:

Про Юду нічого не знаємо, окрім його відчаю. Милосердя Боже безмежне.

Первосвященики ж і вся рада шукали свідчення на Ісуса, щоб Його вбити, та не знаходили...

З того часу книжники і владарі постійно засуджують Його.

І тоді нічого нам не залишається, як убити Його або впасти до Його ніг, повторюючи слова,

Ісусе невинний, що приходиш здалека, ми так прагнемо невинності,

Дай нам єднання невинних, юродивих у Христі,

тих, котрі нікого не знають — нікого, крім Тебе, —

в той час, коли їх кидають до камер чи у пекло морозу,

в той час, коли їх кидають до катівні, до тієї катівні, якою часто є життя.

Ти прийшов не засуджувати, а спасати, не ув'язнювати, а звільняти.

Вклади свою невинність у нашу боротьбу, у великі змагання духу,

Поклади свою невинність у нашу любов, у наші сім'ї.

Вклади її у наші погляди, щоб ми споглядали в Тобі лик Отця

І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього:

„Перше ніж півень заспіває двічі, — тричі Мене відречешся&qu

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: