Національно-державне будівництво у 20-х рр. ХХ ст.

У радянський період процеси національно-державного будівництва в 1920 - 1930 рр.. внаслідок догматизації науки і панування ідеології сталінізму зображувалися переважно як хода від одного успіху до іншого. У пострадянський час ситуація різко змінилася, і теперісторики відкрито пишуть про допущені в минулому помилки, пов'язані з встановленням меж між автономіями, утиском прав російського народу і т.д.

З 136.9 млн. чоловік, що населяли нашу країну до 1922 р., близько 65 млн. становили невелікоросси, багато з яких раніше в тій або іншій формі піддавалися національного гноблення. Після 1917 р. радянський уряд взяв курс на усунення взаємної недовіри різних народів, подолання їхньої політичної, соціально-економічної та культурної відсталості. Реакція мас національних окраїн на що відбувалися після революції процеси була, тим не менш, далеко не однозначною. Позитивне сприйняття нової влади і введених нею порядків поєднувалося з негативним, і з цим мусили рахуватися комуністи, тим більше що економічна відсталість країни і неможливість швидко покращити становище населення не сприяли підвищенню авторитету радянської влади. За доповідями ОГПУ Сталіну, відбувалися і відверто антирадянські виступи. На національних околицях взяти й утримати владу було дуже важко. "Всю нашу політику в Дагестані, - говорилося в листі одного з керівників місцевих комуністів секретарю ЦК РКП (б) В. М. Молотову від 13 липня 1921 р., - можна визначити таким чином: уявіть собі людину, балансував на мотузці над прірвою. Людина ця - ми і наша політика в умовах жахливого зубожіння країни, бідність наших ресурсів і політичної темноти населення...". У доповіді уповноваженого Адигеї-Черкесского політвідділу ГПУ (грудень 1922 р.) повідомлялося, що найбідніше населення області вважає: "Навіщо нам автономія, що вона нам дає доброго - нічого, а поганого хоч відбавляй... У Поради - лише багатих". А подекуди деякі завзяті російські члени більшовицької партії, як зазначалося в закритому листісекретаря Південно-Східного бюро ЦК А. І. Мікояна (вересень 1923 р.), затівали боротьбу з "зароджуються капіталом" у вигляді контрибуцій, що накладаються на "буржуазію", а фактично на простих людей.

З жовтня 1917 р. по квітень 1924 діяв Народний комісаріат у справах національностей, що грав провідну роль у реалізації державної національної політики. Його діяльність докладно проаналізована В. Г. Чеботарьової. Після розпуску Наркомнац національними проблемами в 1925 - 1938 рр.. займалися відділ національностей і Рада національностей ЦВК Союзу РСР. При цьому частина працювали там комуністів щиро прагнула перевлаштувати суспільство на революційних засадах, але, не маючи в своєму розпорядженні необхідними матеріальними ресурсами, а нерідко і під впливом інтернаціоналістських догм, форсувала процеси, що проходили в національних районах, або механічно повторювала в республіках те, що робилося в промислово розвиненому Центрі Росії. Але були і радянсько-партійні бюрократи, відстоювали свої, вузько відомчі апаратні інтереси і не вважалися з інтересами народних мас, що завдавало великої шкоди налагодженню мирного співжиття народів країни.

30 грудня 1922 був утворений Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі РРФСР, УРСР, БРСР, ЗРФСР, а вже 4 січня 1923 Президія ЦВК сформував комісію з розробки першої Конституції СРСР, яка виділила зі свого складу ряд підкомісій. Потім принциповінастанови конституційного порядку дав XII з'їзд РКП (б), що засідав 17 - 23 квітня 1923 Нарешті, 27 квітня 1923 ЦВК СРСР створив розширену комісію з вироблення Конституції Союзу РСР під головуванням М. І. Калініна. До неї увійшли: від РРФСР 14, від УРСР - 5, від ЗРФСР - 3, від БРСР - 5 членів. Причому в делегації РРФСР було 5 представників автономних національних республік. До складу цієї Розширеної комісії увійшли представники ЦВК всіх союзних республік і колишньої комісії ЦВК з вироблення Конституції. Комісія засідала по червень 1924 р., а ліквідована була постановою Президії ЦВК СРСР від 6 квітня 1925 Поряд з цим функціонувала і комісія ЦК РКП (б) з розробки Конституції СРСР у складі 13 чоловік з представниками по партійній лінії від всіх союзних республік. Розширена комісія з вироблення Конституції Союзу РСР виділила зі свого складу підкомісію, яка на підставі Договору, прийнятого на I з'їзді Рад СРСР, виробила текст Конституції і представила його 8 червня 1923 на обговорення Розширеної комісії. Раніше проект Конституції обговорювалося на з'їздах Рад союзних республік або сесіях республіканських Циков. Підготовлений на засіданні розширеної комісії проект було винесено на розгляд Пленуму ЦК РКП (б), який відбувся 26 - 27 червня 1923 Пленум вніс деякі доповнення щодо посилення гарантій суверенітету союзних республік, уточнивши, що знаходиться в їх віданні. Правда, яка 6 липня 1923 2-я сесія ЦВК СРСР ухвалила: "Основний закон (Конституцію) Союзу Радянських Соціалістичних Республік затвердити і негайно ввести його в дію". Але остаточно текст був затверджений на II з'їзді Рад СРСР 31 січня 1924

Обговорення тексту Конституції в Розширеної комісії, як свідчать стенограми її засідань, проходило зазвичай досить бурхливо.Представники української делегації серйозно побоювалися рецидивів великоросійського шовінізму, і вже на першому засіданні 8 червня 1923 представник делегації України Д. З. Мануїльський заявив: "... Я думаю, що треба читати Конституцію пункт за пунктом. Якщо там знайдеться що-небудь від своєрідного творчості тов. Сапронова, що представляє великоросійську національність, то ми можемо дати цьому відсіч ". Додам, що між Т. В. Сапроновим і українською делегацією, не довіряють йому, в комісії постійно спалахували суперечки. Важливо підкреслити, що на розгляд Розширеної комісії були представлені паралельні проекти Конституції від Білорусії, Україні та РРФСР. Були і поправки до офіційного проекту від Закавказької Федерації. У підсумку в основу деяких голів союзної Конституції були покладені пункти з паралельних республіканських проектів.

Обговорення виявило ряд гострих проблем. Дискутувалося, наприклад, питання про структуру ЦВК СРСР і про компетенцію його палат - Союзної ради та Ради національностей. На засіданні розширеної комісії 14 червня 1923 член української делегації Х. Г. Раковський звернув увагу на те, що, хоча друга палата ЦВК СРСР створюється для захисту інтересів окремих республік, до її складу входять 300 членів від РРФСР і тільки 75 від інших союзних республік разом узятих. Чи буде авторитетна ця палата, питав Раковський, якщо вона з'явиться не органом національностей, а органом Росії? Однак підтримки з боку інших членів комісії глава українського уряду не знайшов. Звертає на себе увагу, що фактично вже в той час була ніби запрограмовано явне протиріччя між показним демократизмом ряду розділів Конституції і реальним станом справ у системі управління країною. Так, згідно з проектом Конституції, ЦВК СРСР повинен був складатися з двох палат - Союзної ради та Ради національностей. Перша формувалася з делегатів від союзних республік пропорційно їх населенню. У другу повинні були увійти по 5 представників від кожної союзної і автономної республіки і по одному - від автономних областей РРФСР. Особливе правило встановлювалося для автономних республік Аджарії та Абхазії, а також для автономних областей Південно-Осетії, Нагірного Карабаху і Нахічеваньській АТ, які теж направляли до Ради національностей по одному представнику. Насторожувало, проте, висловлювання Троцького на XII з'їзді РКП (б) 24 квітня 1923 р., який заявив: "На найближчий рік-два ми постараємося, щоб над всім цим апаратом стояла в якості гарного суфлера партія, яка буде через цей апарат промацувати, де що робиться, де у кого що болить. Якщо будуть гострі конфлікти про фінанси і т.д., в кінці кінців, в якості арбітра буде виступати партія ". Життя показало, що така міра виявилася не тимчасовою, а постійною і зберігалася практично до кінця існування СРСР.

Конституція визначала, що найвищим органом влади в країні є з'їзд Рад. Під час обговорення в Розширеної комісії механізму виборів делегатів на з'їзд Сапронов та А. С. Єнукідзе внесли пропозицію не про двоступеневих, а прямих виборах їх населенням з тим, щоб у складі делегатів було більше представників народу, а не керівної бюрократії. Але ця пропозиція не отримала належної підтримки, оскільки при двоступеневих виборах партії було легше регулювати склад делегатів з'їзду. Відповідно до статті 10 проекту Конституції, делегати повинні були обиратися на губернських з'їздах Рад, а в тих республіках, де немає губерній, - на з'їзді республіканських Рад. У результаті виправдалося побоювання про засилля на з'їздах Рад бюрократичної верхівки.

У проекті Розширеної комісії зазначалося, що між з'їздами Рад вищу владу в країні здійснює Президія ЦВК. В українському проекті це положення було виключено, що фактично означало відмову від наявності діючої вищої влади в державі в міжз'їздівських період. Ця прихована конфедералістская позиція не отримала, однак, підтримки. При обговоренні питання про межі компетенції загальносоюзного законодавства ЦВК Україні наполягав на тому, що воно має лише встановлювати загальні основи права, але не деталізувати їх. Це положення було враховано. Конституція СРСР законодавчо закріпила положення про те, що всі члени Союзу проводять єдину зовнішню політику, мають спільну валюту і єдину мережу комунікацій, загальний план розвитку народного господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Складним виявилося питання про громадянство. У проекті, представленому України, говорилося, що "громадянин однієї республіки, переходячи на територію іншої республіки, користується всіма правами даної республіки". Єдине ж загальносоюзне громадянство розцінювалося як непотрібний "космополітизм". Однак учасники обговорення з такою позицією не погодилися, і Конституція СРСР затвердила (ст. 7) єдине союзне громадянство.

Дискусію викликало і питання про право виходу республік з Союзу РСР. Представник ЗРФСР С. Тер-Габрієлян на засіданні розширеної комісії 14 червня 1923 різко заперечив проти спроб контролю над цим процесом з боку союзного уряду. "Вирішив і вийшов, і роз'їхалися по сторонах, - сказав він. - А якщо цього немає і ви залишитеся в Союзі, то Благоволіть відчувати деяку руку". Калінін запропонував надати автономним республікам право "виділення від РРФСР" і самовизначення. Тим не менш ст. 4 Конституції закріпила право вільного виходу з Союзу РСР тільки за союзними республіками. При цьому не був розроблений конкретний механізм виходу.

При обговоренні питання про зміну меж території республік і їх Конституції М. О. Скрипник (УРСР) заявив, що вони можуть бути змінені лише рішенням республіканських органів. Таким чином, союзним органам могло належати лише право постановки, а не вирішення таких питань. Ст. 6 прийнятої Конституції свідчила, що територія союзних республік не може бути змінена без їх згоди. За республіками закріплювалося і право змінювати свою Конституцію.

Прийняття першої Конституції СРСР стало важливою подією в житті молодої радянської держави. Процес її підготовки здійснювався як щодо державної, так і по партійній лінії і проходив у формі гострих дискусій. При цьому навіть прийняття остаточного проекту, за словами секретаря ЦВК СРСР, затягувалося "зважаючи систематичного відсутності представника Україні і Білорусії". Представники республік боролися в Комісії ЦВК СРСР за забезпечення свого суверенітету і рівноправності, які формально були закріплені в прийнятій Конституції, але, під впливом партійної та державної бюрократії втілювалися в життя з великими відступами. Конституційний механізм регулювання міжнаціональних відносин вже до початку 1930-х рр.. фактично перестав діяти.

Період після прийняття в 1924 р. першої Конституції СРСР ознаменувався активним процесом утворення нових республік і автономних областей. 15 вересня 1924 III надзвичайна сесія ЦВК Туркестанської АРСР прийняла закон про проведення розмежування на території республіки. У результаті на території Туркестанської АРСР, Бухарської і Хорезмськой Соціалістичних Республік були утворені: Узбецька РСР, Туркменська РСР, Таджицька АССР у складі Узбецької РСР, Кара-Калпакская автономна область у складі Казахської АРСР і Кара-Киргизька автономна область у складі РРФСР. За рішенням Президії ЦВК СРСР від 2 січня 1925 р., до складу Таджицької АРСР включили територію Паміру, де була утворена Гірничо-Бадахшанська автономна область. Кара-Киргизька АТ у травні 1925 р. була перейменована в Киргизьку автономну область, а в 1926 році перетворена в Киргизьку АРСР. У квітні 1930 р. ця автономна республіка отримала право безпосереднього входження (представництва) в Раднарком СРСР і Рада праці та оборони.

Утворені в лютому 1925 р. Узбецька РСР і Туркменська РСР у жовтні того ж року увійшли до складу СРСР. Таджицька АССР у грудні 1929 р. вийшла зі складу Узбецької РСР і увійшла до складу СРСР на правах союзної республіки - Таджицької РСР. Кара-Калпакская автономна область, створена 11 травня 1925 р., в травні 1932 р. стала автономною республікою.

У 1924 р. у складі УРСР виділилася Молдавська АРСР. На відміну від інших автономій, вона мала свою Конституцію. З огляду на те, що Білоруська РСР включала лише 6 повітів колишньої Мінської губ. і не мала достатньої господарської бази для свого національного розвитку, до її складу в 1924 р. передали ряд повітів Вітебської, Гомельської і Смоленської губ. РРФСР, де переважало білоруське населення. У 1926 р. Президія ВЦВК РРФСР прийняв постанову про передачу Білоруської РСР Гомельського та Речицького повітів.

Складні процеси проходили на Північному Кавказі. 7 липня 1924 Президія ВЦВК РРФСР прийняв рішення про ліквідацію Горської АРСР. Замість неї створювалися дві автономні області: Північна Осетія і Інгушетія, а також автономний Сунженський округ. Владикавказ ставав адміністративним центром Північної Осетії та Інгушетії, але набував самостійний статус і підкорявся ВЦВК РРФСР. Питання розмежування між Осетією і Інгушетією почали дебатуватися ще в 1923 р. Як вважав заступник постійного представника ГПУ на Південно-Сході Росії, одним із мотивів виділення Осетії з Горреспублікі була "національна ворожнеча, існуюча здавна між осетинами і інгушами". ВЦВК створив спеціальну комісію з питання про встановлення меж між частинами колишньої Горської республіки. Мотивація зміни межі викладалася в "Пояснювальній записці до проекту встановлення обласних кордонів між Інгушської і Осетинської областями". В основу розмежування була покладена тривалість проживання відповідної національності в даній місцевості.

До 1924 р. на Північному Кавказі існували такі національні одиниці в складі РРФСР: автономна республіка Дагестан, а також Карачаєво-Черкеська, Кабардино-Балкарська, Адигейська (Черкеська), Чеченська, Північно-Осетинська та Інгушська автономні області.Крім того, в якості самостійних адміністративних одиниць існували Сунженський округ і міста Владикавказ і Грозний. У Кабардино-Балкарії і Карачаєво-Черкесії - автономних областях, наділених правами губерній, виконкоми Рад обиралися не на загальних підставах, а на з'їзді кожної національної частини окремо. Потім на паритетних засадах складався загальний об'єднаний виконавчий комітет.

Незважаючи на більш низький статус національної самостійності, народи, що входять в ці територіальні утворення, отримали свою школу, суд, місцеві органи влади з правом населення користуватися рідною мовою, місцеві громадські, політичні та освітні установи. На жаль, згодом ці права нерідко порушувалися розпорядженнями з Москви. Разом з тим при визначенні меж автономій не враховувалися, за рідкісним винятком, інтереси самого численного з проживали там народів - російського. Був відсутній і належний аналіз відбувалися в національних районах процесів, не дотримувалися такт по відношенню до національних кадрів. Складні проблеми у взаємовідносинах Центру і республік виникали при вирішенні економічних та інших питань. Коли, наприклад, Москва спробувала включити ДагестанськуАРСР у Північно-Кавказький край, пленум Дагестанського обкому РКП (б) (квітень 1924 р.) заявив, що національні інтереси не можуть приносити в жертву економічному районуванню. Центр не став наполягати на своїй позиції, надавши можливість республіці на власному досвіді переконатися у вигодах такого об'єднання. У 1931 р. Дагестан сам увійшов до складу цього краю.

Виділення тих чи інших народів на самостійні національні утворення збуджувало аналогічні бажання в інших. "В даний час, - говорилося в записці Оргбюро ЦК РКП (б) Про радянське будівництво в національних республіках і областях (листопад 1925 р.), - є прагнення до виділення в автономні одиниці тунгусов в Якутії, мордви в Пензенській губернії, корела в Приморській губернії. Чукотський окружком вважає за необхідне виділення тунгусов (13 000 чол.) в автономну область з метою вибити грунт з-під ніг націоналістичного і бандитського руху на Північному узбережжі ". Вирішуючи питання про виділення тієї чи іншої національної автономії, Президія ЦВК СРСР пов'язував їх з економічними проблемами і наявністю на даній території не менше половини населення даної національності. В іншому випадку питання не вирішувалося, як, наприклад, з мордовської автономією (лише пізніше, в 1930 р. була утворена Мордовська автономна обл.). Іноді ж, як це було з корейської національної одиницею, відмова в організації дотримувався "з політичних міркувань" (таку думку висловило Дальбюро ЦК партії). Один з видних корейських комуністів Хан Мен-Ше в своєму листі в Наркомнац обурювався твердженням про небезпеку "розширення впливу японців через корейців". У НКЗС висловлювалася і заклопотаність небезпекою стихійного заселення краю корейцями та кітайцамі30. Тим не менш в серпні 1924 р. Дальбюро ЦК РКП (б) прийняло рішення про створення двох корейських районів.

Через бідність державної скарбниці практично всі бюджетні справи здійснювалися з напругою. У записці Оргбюро ЦК РКП (б) "Про радянське будівництво в національних республіках і областях" (1925 р.) говорилося, що волосний бюджет там "знаходиться в жалюгідному стані і поки залишається формою без змісту". У національних республіках і областях відзначалися низька фінансова дисципліна і недостатній облік національних моментів.

Процеси виділення багатьох національних республік і автономних областей мали чимало негативних наслідків. Більшість з них піднімало питання про перегляд своїх зовнішніх кордонів у бік їх розширення. Вотську обл., Наприклад, претендувала в 1925 р. на прикордонну частину одного з округів Уральської обл., Чуваська АРСР - на Алатирський повіт Ульяновської губ., Башкирія - на район Баскунчак. У ряді місцевостей національне розмежування призвело до загострення міжнаціональних відносин. У Туркестанському повіті справа дійшла навіть до збройного зіткнення між киргизами і узбеками (1925 р.). Найбільш типовим було загострення відносин титульних національностей з народами, що населяють нові національно-територіальні утворення. Представники нетитульних народів становили до середини 1920-х рр.. значну частину населення автономій півдня РРФСР. У Північній Осетії, наприклад, - 16%, в Адигеї - 54%. У ряді республік і областей утворилися нові національні меншини. Такими стали росіяни. У результаті аналізу положення російського населення в місцевостях, де воно є національною меншиною (документ був представлений в ЦВК СРСР у серпні 1923 р.), було встановлено, що "у багатьох утвореннях Союзу РСР інтереси російського населення терплять збитки на користь корінного населення... ". У 1924 р. в ВЦИКе змушені були навіть утворити спеціальну комісію з врегулювання становища російської меншини в автономних республіках і областях.Створилася і загроза зниження культурного рівня населення цих районів внаслідок виїзду російських вчителів та інтелігенції. В одному із звернень представників російського населення Горської АРСР говорилося: "Життя російського населення... стала нестерпною і йде до поголовного розорення і виживанню з меж Горської республіки... Повне розорення економіці краю несуть постійні і щоденні грабежі і насильства над росіянами... ". У Чечні лунали заклики до виселення російських, так що в Урус-Мартан змушений був виїхати Калінін і на мітингу доводити політичної шкоди, які принесла б така акція. Аналогічні скарги йшли і з Калмикії. "Нам потрібно надати право нарівні з калмиками", писав російський житель на прізвище Букрєєв. У доповіді ОГПУ (осінь 1928 р.) повідомлялося, що у зв'язку з включеннямВладикавказа і Грозного до складу Північної Осетії і Чечні російські робітники побоювалися, що їх "викинуть на вулицю", і "в кілька разів зросте безробіття серед російського населення". Але в особливо тяжкому становищі опинилося російське козацтво. "Однією з груп нацмен, що стоїть в особливому положенні, - говорилося в зазначалося вище записці" Про радянське будівництво в національних республіках і областях "- є російські козаки в нацрайонах. Серед них слабо поставлена ​​робота і часом їх огульно розглядають як контрреволюціонерів". В одній з доповідних записок в РНК СРСР (1927 р.) повідомлялося "про ненормальностях взаємин між росіянами і тубільним населенням уКазахстані і Киргизії". Відзначалася напруженість і між деякими іншими народами - південноосетин і грузинами, вірменами і тюрками і т.д.У секретному "Огляді політичного стану СРСР" за квітень 1928 р., підготовленому ОГПУ, зазначалося, що у Вірменії антирадянськими елементами проводиться агітація за переселення тюрків в Азербайджан через "неминучості різанини тюрків вірменами".

У грудні 1933 р. Президія ВЦВК РРФСР прийняв постанову про створення Чечено-Інгуської автономної області з центром у Грозному, а Владикавказ був переданий Північної Осетії. Відлуння цієї постанови дають про себе знати і в наші дні. У 1936 р. Північно-Осетинська АО була перетворена в Північно-Осетинської АРСР, а також утворена автономна область Кабардино-Балкарія. У 1936 р. рішенням VIII Надзвичайного з'їзду Рад СРСР Казахська і Киргизька автономні республіки отримали статус союзних. Була скасована ЗРФСР. Грузинська, Азербайджанська і Вірменська республіка ввійшли до складу СРСР як самостійних членів.

Поряд з виділенням союзних і автономних республік і автономних областей проводилося і національне адміністративно-територіальне районування. Їм займалася Адміністративна комісія при ВЦВК (з 1920 р.), паралельно діяв Наркомнац, а також Комісія з районування під головуванням Калініна ("Комісія Калініна"). У 1921 р. остання виробила "Тези з районування". Подібний документ розробляв навесні 1923 р. А. І. Риков.

Друга сесія ВЦВК 8-го скликання прийняла основні положення з питань районування. Виділення національних районів і сільрад покликане було забезпечити правове становище національних меншин і стимулювати їх залучення у державне будівництво. Низове національне районування здійснювалося з метою "наближення влади до маси населення" та надання компактно проживають людям однієї національності, що становить половину населення району, можливості розвивати свою культуру, користуватися рідною мовою і т.п.Проведене районування повинно було в однаковій мірі враховувати як економічні, так і національні особливості стосовно специфіки побуту і культури народів. З січня 1925 р. національне районування проводилося виконкомами Рад тільки з дозволу ВЦВК. Всі матеріалиподавалися для обговорення у Відділ національностей.

Зважаючи на складність національного розселення, крім однонаціональних, створювалися й адміністративні одиниці, що представляли дві національності. У Смоленській обл. в 1927 р. з 12 національних сільрад 5 були єврейсько-російськими. У Татарській республіці, поряд з татарськими і російськими, був організований у 1926 р. ряд змішаних сільрад. Незалежно від національності всі громадяни району, волості, мали однакові права і обиралися в органи влади, маючи на них рівні права.

До 1 грудня 1933 р. в Російській Федерації налічувалося 117 національних районів і більше 3 тис. сільських рад з чисельно переважаючим населенням з національних меншин. Створення національних адміністративних одиниць у певній мірі сприяло національному самовизначенню численних народів, які компактно проживають на інонаціональної території. Люди відчули повагу до їх національної гідності і, відповідно, посилилося довіру до влади. Влада говорила зрозумілою мовою. Працювала національна школа. Разом з тим національна районування одних народностей супроводжувалося пробудженням самосвідомості інших, які прагнули добитися і для себе окремої території у вигляді району чи сільради, причому відмова в цьому викликав невдоволення, заздрість і ворожнечу. Спостерігалося і прагнення деяких осіб створити свою адміністративну одиницю без обліку умов і можливостей, а іноді навіть проти волі людей своєї національності, що проживають в даній місцевості. Відокремлення людей на національній основі подекуди супроводжувалося сплеском сепаратистських, націоналістичних настроїв, шовінізму по відношенню до менших за чисельністю національних груп. У багатьох національних областях і республіках піднімалося питання про перегляд зовнішніх кордонів у бік їх розширення. До мінусів національного розмежування необхідно віднести і ослаблення економічних зв'язків між окремими районами. Проявилося і небажання місцевої влади виділяти такі національні одиниці. Згодом (1937 р.) Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло рішення про ліквідацію національних районів, відзначаючи, що в деяких місцях вони створювалися "штучно", без урахування національного складу їх населення і що багато хто з цих районів нібито були створені "ворогами народу з шкідницькими цілями ". Зміна курсу була пов'язана із загальною установкою про "рішеннями" національного питання в СРСР і форсуванням міжнаціонального зближення.

Слід підкреслити, що в середині 1920-х і початку 1930-х рр.. національна політика будувалася з урахуванням специфіки і рівня розвитку різних районів. Відповідно до записки "Про радянське будівництво в національних республіках і областях", що носила підсумковий характер, в СРСР виділялися, зокрема: кочові і напівкочові райони - Казахстан, Туркменістан, Киргизька, Ойратського (Республіка Алтай), Якутська, Башкирська, Бурятська і Калмицька області, а також національні області Північного Кавказу; райони, що пройшли через стадію промислового капіталізму - Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Білорусь; інші райони.

Центральним завданням у національних утвореннях було забезпечення класового підходу при організації органів влади.Організаційно-партійні органи ЦК більшовиків нарікали на слабкість низових ланок радянської влади на місцях. "Є сільради, не скликалися з дня виборів", - говорилося в одному зі звітів Бурятського окружкому. "У більшості випадків сільрад фактично немає, а є голова - колишній староста" (Ойрато). У грудні-Буди (Узбекистан) низові Поради на 50% складалися з колишніх аксакалів при еміра. У селі Айюли (Азербайджан) головою сільради був колишній пристав царського і мусаватістского часів. "Всі ці дані, - відзначалися у вищезгаданій записці Оргбюро ЦК РКП (б), - говорять про те, що в національних республіках і областях на околицях, в аулі і кишлаку фактично не існує радянської влади, немає дійсно пов'язаних з трудящими масами і колективно працюють в соворганах радянських керівників ". Апарат центральних і місцевих органів влади в Туркестані з середини 1920-х рр.. на 60 - 80% складався з колишніх чиновників старої феодальної адміністрації. "Велику роль в аулі і кишлаку у східних національних] республіках, - говорилося в тій же записці, - грає зберігся інститут амінів, аксакалів, Мірабо (водораспределітелей). Зазвичай на цих посадах перебувають особи з байських середовища, вони фактично замінюють низовий апарат і своїм авторитетом впливають на нашу совработу. Наші директиви на місцях... проводяться через цих людей, зазвичай зловживають владою ". В одній з інформзведень Дагестанської губчека (червень 1921 р.) зазначалося: "У більшості випадків сільські та дільничні ревкоми складаються з елементів, які займаються тільки хабарництвом і обірательством громадян. Роблять вони все це від імені радянської влади, яка дала нібито їм необмежені повноваження. Яким же може бути після цього відношення мас горців до компартії? ". Багато "дров" наламали завзяті "революціонізатори" в Чечні до виділення її в автономію51. За 1921 - 1925 рр.. тут було зареєстровано 32 збройних зіткнення з 120 убитими і пораненими, так що новому керівництву автономії довелося застосувати великі зусилля для нормалізації обстановки та встановлення твердої влади в цьому районі.

Складності були і в інших місцях. "Сир-Дар'їнської губком вказує, - йшлося в записці Оргбюро ЦК РКП (б), - що дехкани прямо говорять, що їм соваппарат обходиться дорожче, ніж царський, так як тоді чиновників було менше і хабарів доводилося давати менше".Подекуди, наприклад в Чечні і Якутії, на початку 1920-х р. "ліваками" практикувалася політика штучного розшарування населення і проводилася так звана "тактика диференціації". Так, в Якутії з'їзди ревкомів вирішили "допомогти класового розшарування якутів", вдавшись до ізоляції "всіх куркульських елементів, тойони" за допомогою їх вислання і ув'язнення. У краї спалахнуло повстання, яким скористалися залишки білогвардійських формувань, що залишалися ще на Далекому Сході. Ліквідація повстання стала можливою тільки після того, як в Якутії була проголошена автономна республіка.

Населення нерідко виявляло небажання брати участь у виборах до Рад. У 1925 р. в більшості місць у національних республіках і областях у перевиборах брали участь менше 30% виборців: в Калмицькій обл. - 23%, в Бурятській - 21%, в Ойратського -34% 55. Певною мірою такий стан справ пояснювався відсутністю авторитету місцевих партійних і радянських органів серед населення, в тому числі і внаслідок неправітельного підходу до селян і спроб командувати ними. У Туркестані в 1924 - 1925 рр.. знову активізувалося басмацтво, застосовувало невдоволення дехкан діями деяких органів радянської влади. У 1926 р. були відзначені 190 бойових зіткнень з басмаческое бандами. До кінця року з великими бандами було покінчено, але восени 1929 і потім навесні 1931 басмачі знову активізувалися. Населення виявляло значні коливання. Давалася взнаки і культурна відсталість цієї колишньої околиці Російської імперії.

Гостро відчувався протистояння радянської влади і духовенства. Повально закривалися і руйнувалися церкви, мечеті. Однак релігійні школи в регіонах, де населення сповідувало іслам, брали верх над радянськими. Так в Дагестані в 1925 р. в радянських школах навчалося 15 тис. дітей, а в медресе - 40 тис. У Башкирії і Казахстані до 1925 р. в деяких волостях відкрилася до двох десятків релігійних шкіл.

Радянська влада і РКП (б), прагнучи наблизити влади до населення, здійснювала так звану "коренізацію" держапарату, залучаючи корінне населення в роботу владних органів. Здійснювалася установка на те, щоб всі партійні і радянські органи "націоналізувалися" і працювали мовою, зрозумілою для населення. У всіх центральних і губернських установах Україна українці в 1924 р. становили 39.9%. У Закавказзі представників місцевих національностей налічувалося 54.3% з них: грузин - більше 29, вірмен - 22.5, тюрків - 1.5%. УТуркменістані "націоналів" у республіканських органах було 10%, в Казахстані - 8.3%. У 1925 р. в центральних органах Білорусі працювали 42.6% білорусів. У Башкирському ЦВК "націонали" становили 50.5%, в Якутській обл. - 16%. До 1930 р. осіб "корінної" національності в республіканському апараті було: у Білорусії - вже 59.4%, на Україну - 36.2, в ЗРФСР - 29.94, в Казахстані - 12.7, Татарстані - 33.8, Азербайджані - 36.79, Вірменії - 93.53, Грузії - 74.6% 58. Разом з тим "коренізація" супроводжувалася витісненням з владних органів представників інших національностей, в тому числі російських. У виступі Г. К. Орджонікідзе на XII з'їзді РКП (б) відзначалися факти ігнорування в республіках так званих "нетитульних" народів. Наприклад, в Раднаркомі Грузинської РСР (за даними на 1923 р.) не було жодного наркома з російських або вірмен, в ЦК Грузинської компартії спостерігалося те ж саме. У Тифлісі в складі Тіфліського ради другого скликання грузини становили 43% (незважаючи на те, що серед жителів грузинської столиці їх було тільки 25%) і 17% вірменів (у складі населення Тіфліса їх було більше третини).

Існувала й установка про переведення діловодства в національних республіках і областях на язик "корінного" населення. У Закавказзі велика частина центральних установ у 1925 р. вела діловодство на місцевих мовах. У Білорусії на білоруській мові здійснювалося діловодство ЦВК, на Україну українською мовою - діловодство всіх губернських і окружних установ. Однак у промислових районах України процес переходу на українську мову йшов повільно. Пленум ЦК КП (б) У призначив граничним строком українізації 1 січня 1926, хоча такий поспіх явно не йшла на користь справі. Дуже погано було з перекладом діловодства на мови "корінних" національностей в Калмикії і Ойратського обл., Де своя писемність тільки ще вводилася, а також у Таджикистані. У Білорусії при перевиборах Рад жителі кількох сіл в прикордонних з РСФРР районах, на додаток до наказу депутатам, прийняли постанову "не вводити білорусизації в школі". Це пояснювалося аж ніяк не відсутністю патріотизму, а потребами життя. Наприклад, деякі голови єврейських сільрад у Смоленській обл.виступили в 1927 р. проти переведення діловодства на єврейську мову, вважаючи це нездійсненним. Кадрів, які володіють національними мовами, було мало, або вони взагалі були відсутні. Зустрічалися труднощі й іншого порядку: якщо у районі було, наприклад, російське населення, то на якій мові йому слід було звертатися до органів влади? Декрет ВЦВК про реалізацію прав національних меншин дозволив знайти наступний вихід з положення: росіянам дозволялося звертатися до органів влади російською мовою. Висувалося, наприклад, вимога українізації всіх установ районів (поза Україною), де проживали українці, що викликало осуд з боку самих українців.

Велика увага приділялася народам Півночі. У червні 1924 р. декретом ВЦВК був створений Комітет сприяння народностям північних околиць. Йому ставилося в обов'язки "сприяння планомірному облаштування малих народностей Півночі в господарсько-економічному, адміністративно-судовому та культурно-санітарному відношенні". Комітет функціонував до серпня 1936 р. і чимало зробив для нечисленних народів Півночі.

Істотне місце в національній політиці партійного керівництва займала боротьба з "націонал-ухильництва", до якого відносили рецидиви великодержавності, великоросійського шовінізму, колонізаторства, пов'язані з недооцінкою значення національних особливостей у партійній роботі або небажанням рахуватися з національною специфікою культури і побуту, історичним минулим тих чи інших національностей. Що стосується комуністів з місцевого "корінного" населення, то у них, навпаки, часто спостерігалося перебільшення значення національних особливостей на шкоду "класовим інтересам трудящих". До останнього Сталін відносив, насамперед, діяльність, спрямовану на відстоювання незалежності республік і областей, підвищення рівня їх суверенітету. Боротьбу з "націонал-ухильництва" він пов'язував з висунутої ним на червневому (1923 р.) пленумі ЦК РКП (б) концепцією посилення класової боротьби у міру наближення до соціалізму. З метою зміцнення своєї влади Сталін неодноразово заявляв, що боротьба проти "націонал-ухильництва" є втілення в життя ленінських ідей. За цим звичайно переховувався свавілля і неповага до принципу самостійності республік. Ленін же був супротивником огульних звинувачень такого роду, і в грудні 1922 р. він різко висловлювався про ті, хто "зневажливо кидається звинуваченнями в" соціал-націоналізм "". "Націонал-ухильників" вишукува

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: