Категорії як структури буття

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речення, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є мільйонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, скажімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв'язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити висновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.

Крім цього прихованого, певною мірою неусвідомленого вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаючись до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У післякантівській філософії намітились дві тенденції:

1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція).

2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють насамперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (meon у Платона). Така позиція об'єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об'єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб'єктивістських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб'єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі, Девід Юм) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «речами», адже речі — це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей в собі. Насправді ж речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг розмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У Керкегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається свідомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється. М. Гайдеггер звинуватив всю попередню європейську філософію, починаючи з Парменіда в тому, що вона звела буття до сущого, розчинила буття в сущому. Буття, за Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб'єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запропонували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відповідно до того, як вони даються людині. Якщо, наприклад, вчений висунув здогад про буття якоїсь мікрочастки, то спочатку вона має модус «гіпотетичного буття». Для того щоб набути модусу «реального буття», вона повинна предстати за правилами, за якими даються реальні речі. А це означає, що вона має прямо чи опосередковано чуттєво зафіксуватись. Отже, людина приписує речі модус «реального буття» тільки за певних умов її даності. Це стосується, скажімо, і художнього твору. Щось набуває статусу художнього твору лише за умови, що воно дається людині за правилами, яким повинен відповідати художній твір.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології прийнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів даності свідомості виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, цінності, світ фантастичних утворень тощо. Всі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.

Вихідним для конституювання всіх сфер є сприймання. У сприйманні даються матеріально-просторові тіла — камінь, будинок, дерево. Предмет сприймання включається в певний горизонт, аж до горизонту всього попереднього життя людини, завдяки якому вона надає предмету сприймання значення матеріально-просторової речі. Якщо вона, наприклад, бачить, що по даху далекого будинку йде слон, то горизонт її попереднього досвіду не дозволить приписати цьому сприйманню реальність, і вона шукатиме іншої інтерпретації свого чуттєвого враження. Живі істоти, наприклад тварини, також даються у сприйманні, однак для конституювання їх буття одного зовнішнього сприймання недостатньо. Необхідно іще внутрішнє сприймання (симпатія). Іншими словами, тварині людина надає буття тварини (на відміну, скажімо, від каміння) завдяки тому, що сама вона є живою істотою і може відчувати (моделювати) їх біль і радість. Так, на думку феноменологів, конституюється буття живого.

По-іншому конституюється буття людини і соціального світу. Інша людина саме як людина дається не просто в зовнішньому сприйманні чи симпатії, як це буває за сприймання тварини. У зовнішньому сприйманні людині не даний внутрішній світ іншої людини. Можна бачити міміку, жести, позу, сприймати тембр голосу, але це не передає переживань іншої людини. Однак можна їх відтворити, опираючись на свій внутрішній світ, на власні переживання. Людина може відчути, сприйняти горе і радість іншої людини, тому що вона переживала ці відчуття і знає, яка міміка, тембр голосу тощо їх супроводить. Завдяки цьому вона приписує буття іншій людині саме як людині на основі складної сукупності актів — зовнішнього сприймання, симпатії та «вчуття», в якому вона моделює духовний світ іншої людини на основі власного духовного світу.

Звідси бере свій початок залежність сприймання інших людей від багатства внутрішнього світу. Людина з примітивним внутрішнім світом не може змоделювати складний і суперечливий світ генія, він для неї не зрозумілий. Тільки душа, яка страждала, може «змоделювати» страждання (чи інші відчуття) іншого. Мистецтво тим і привабливе, що, співпереживаючи героям драми чи трагедії, людина розбудовує власний духовний світ, який є запорукою кращого розуміння інших людей. Це дає змогу зрозуміти і таке явище, як конгеніальність (співгеніальність). Перекладач чи режисер-екранізатор художнього твору, режисер театру повинні досягти рівня автора. В іншому разі неминучими будуть примітивізація, спрощення.

Особливий шар буття утворюють переживання людини, акти свідомості (те, що у філософії традиційно називається душею). Переживання людини — це, на думку феноменологів, єдине, що дано їй безпосередньо. Сприймання, пригадування, міркування, мріяння є її актами свідомості, вона не може мати в них сумніву. Очевидність для неї її переживань є основою ідентичності її особистості. Саме завдяки цій очевидності вона знає, що це було з нею, а не з кимось іншим, що це саме вона пережила.«Я» як особа існує в переживаннях.

Предмети культури утворюють свою сферу буття. Щось є предметом культури (витвором мистецтва, технічним приладом, предметом побуту та ін.) завдяки тому, що містить певний смисл, є втіленням (опредметненням, матеріалізацією) думок людей. Статуетка з каменя відрізняється від каменя, з якого вона зроблена, тим, що люди надали їй певного смислу (вона була символом родючості чи краси). Звідси висновок, що сприймання предмета культури відрізняється від сприймання предмета природи. Предмет культури людина повинна зрозуміти, проникнути в його смисл. Відмінність сприймання і розуміння добре ілюструє ситуація, за якої людина сприймає, але не розуміє іноземної мови. Отже, щось постає для людини як предмет культури, коли вона проникає в його смисл, осягає, що цим хотіла сказати інша людина.

Ще одною сферою буття є ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні), Цінності, казкові образи та ін. Їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями. Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії та завдяки фантазії.

При цьому, на думку Е. Гуссерля, кожна сфера буття має свої принципи побудови. «Логіка» (правила гри героїв) казкового світу, відрізняється від логіки співвідношення математичних чисел, а ця, в свою чергу, відрізняється від принципів побудови реального світу. Феноменологія, наголошуючи на тому, що різні види сущого даються в різних актах свідомості (що їм, отже, задаються різні модуси буття зі своєю «логікою»), виявилась плідним методом дослідження в естетиці, етиці, філософії культури.

Усе це дає підстави стверджувати про правомірність концепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам — інший, казковим героям — ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійшла від субстанційно-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.

Поняття буття пов'язане з поняттям «світ», яке близьке за значенням до слів «свій», «община». (У російській мові й тепер «мир» означає і «світ», і «сільську общину».) В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище.

Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов'язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знання їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) часто регламентувалось через табу (соціальні норми).

Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих світів також був задіяний соціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) задавала єдності й упорядкованості цим «світам». Такому впорядкованому світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини. Цим породжена практика «узаконеного» виу хаосу — сатурналії (свята на честь Сатурна), карнавали, на яких допускався відхід від усталеного соціального порядку.

Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об'єктивних властивостей і відношень речей. Уже в натурфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції XVI — XVII ст., формується натуралістичне розуміння світу. Під світом починають розуміти світ об'єктивної природи, яка охоплює й людину. Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Все суще сприймається в горизонті наукового знання.

Слово «закон», яке спочатку означало моральні та юридичні норми (тобто вживалось у сфері культури) було перенесено на характеристику порядку речей. Мислителі Відродження думали приблизно так: Бог дав закони не тільки людям, а й тілам природи (зокрема, небесним тілам, рух яких характеризувався повторюваністю, упорядкованістю). Наука повинна шукати досконалі (математичні за формою, на думку неоплатоніків Коперника, Галілея, Кеплера) божественні закони. Поступово ідея єдиного упорядкованого світу науки витісняє і заміщує ідею світу, упорядкованого культурою. І нині поняття світу вживається переважно в науково-натуралістичному розумінні, в якому він постає як щось само по собі суще, а світ культури мислиться як маленька часточка цього об'єктивного природного світу. Тому на рівні буденної свідомості можна стверджувати про поступовий перехід від культуро-центричної до натуроцентричної моделі світу.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущого (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологічно-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідомості (екзистенцію) заговорили лише з часів Керкегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень).

На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До першої відповіді вдаються матеріалісти, які розуміють під світом сукупність матеріальних речей. Такий світ, на їх думку, не потребує потойбічних причин для свого існування. Матерія вічна, незнищувана, вона лише перетворюється з однієї форми на іншу. Світ, за Гераклітом, не створений ніким із богів і ніким із людей.

У своєму розвитку матеріалізм пройшов кілька етапів. Погляди давньогрецьких та деяких давньоіндійських і китайських мислителів, які основою світу вважали воду, вогонь та інші речовини, прийнято називати наївним матеріалізмом. У Новий час під впливом розвитку науки, особливо механіки, формується так званий механістичний матеріалізм, який вважав основою світу незнищувану масу, речовину. В XIX ст. виник марксистський матеріалізм, або, як було прийнято називати його в радянській філософії, діалектичний та історичний матеріалізм. У його розумінні світу домінувало дві тенденції: Енгельс і Ленін схилялись до попереднього натуралістичного матеріалізму, а ранній Маркс і особливо неомарксисти брали за основу пояснення світу практику. В неомарксизмі відбувся розрив з попереднім матеріалізмом, оскільки світ приймався як сфера практичної діяльності людини і завдяки цьому свідомість залучалася в процес детермінації (визначення) світу. Не дивно, що ортодоксальні марксисти «таврували» неомарксистів як гегельянців-ідеалістів.

Марксистському розумінню світу, безумовно, властиві як сильні, так і слабкі сторони. Тлумачення світу як сукупності матеріальних речей, включно з людиною, обмеження світу матеріальним сущим збігається з науковим підходом до світу. Наука також зводить світ до сукупності матеріальних речей. Такий збіг позицій матеріалізму і науки є як сильною, так і слабкою стороною матеріалізму як філософії. Сильна сторона полягає в тому, що успішний розвиток науки, її вторгнення у всі сфери людського життя є аргументом на користь істинності матеріалізму, який поділяє з наукою однаковий підхід до світу. Слабкість позиції матеріалізму, яка також витікає з цього збігу, полягає, по-перше, в тому, що філософія, яка постає як узагальнення наукового знання, потрапляє в залежність від розвитку цього знання. З кожним етапом розвитку науки матеріалізм повинен змінювати свою форму (Ленін).

Приклад позитивізму, позиція якого в цьому питанні аналогічна матеріалізму, засвідчує, що така інтерпретація філософії призводить до релятивізму. Недолік філософії, яка зводиться до узагальнення наукового знання, полягає в тому, що в ній відсутній специфічно філософський підхід до світу. Крім цього, вона фактично консервує вчорашній день науки. Саме це породжувало постійні конфлікти філософії та науки (гоніння на генетику, кібернетику тощо) в СРСР. Безплідність матеріалістичної марксистської онтології, постійне плентання в хвості науки спричинили те, що з 60-х років XX ст. у радянській філософії провідною дисципліною замість онтології стала гносеологія, яка хоч якоюсь мірою коректно відтворювала відношення філософії та природознавства. Онтологічні дослідження, які поновились у 80-ті роки, пов'язані фактично з відходом від ортодоксальної матеріалістичної онтології та переходом на позицію неомарксизму, коли за основу бралася практика (культура). По-друге, філософія, яка звела суще тільки до матеріального сущого, знецінює інші види його — ідеї, цінності, все, що є витвором людської свідомості. Якщо буття матеріальних речей оголошувалося абсолютним і необхідним, то буття духовного сущого — похідним і випадковим. Такий підхід не тільки звужував сферу філософії, він деформував її предмет: матерії та її формам марксизм приділяв більше уваги, ніж людині. Наголошування на релятивності (мінливості, відносності, неабсолютності) духовних цінностей у марксизмі було провокативним щодо існування людини в світі.

Людина повинна визнавати абсолютність певних цінностей, бути націленою на них, прагнути до їх здійснення, інакше вона втрачає опір поверненню до тваринного буття. Людина — це плавець проти течії. Навіть для того, щоб перебувати в одному і тому ж місці, їй потрібно докладати багато зусиль. Щоб бути людиною, потрібно постійно плекати, стверджувати духовний світ, творити його, надавати йому абсолютного буття. Для людини духовні цінності мають не менші сенс і буттєвість, ніж матеріальні речі. Цього якраз і не бере до уваги ортодоксальна марксистська онтологія, яка фактично обезсмислює людське існування. Духовна катастрофа (знецінення моральних, релігійних, філософських, правових і художніх цінностей) і, як наслідок, знецінення людського життя в СРСР (голодомори, концтабори, невиправдані втрати у війнах) — усе це великою мірою є наслідком провокативної позиції марксизму стосовно духовних цінностей.

Звичайно, матеріалізм не обов'язково пов'язаний з таким кардинальним знеціненням (позбавленням буттєвої основи) моральних та інших цінностей. Можна бути матеріалістом і виводити моральні норми з природи людини, як це робили французькі мислителі, чи в інший спосіб стверджувати їх буттєвість. Зрештою, навіть офіційна ідеологія в СРСР змушена була поступово реабілітувати духовні цінності, адже нормальне суспільство не може функціонувати без ідеалів і духовних регулятивів. Однак всі матеріалістичні течії певною мірою знецінюють духовну сферу, проголошують її буття вторинним, надають їй суто інструментального характеру, тобто розглядають її як засіб пристосування людини до світу. Важливою в матеріалізмі є проблема матерії. Парадокс матеріалізму полягає в тому, що він прагнув визначити матерію як суще, як щось таке, що існує поза речами — знайти абсолютну, незмінну і не знищувану субстанцію — основу світу. Однак такий пошук в історії науки нічого не дав. Матерії як певної речовини, що входить до складу всіх речей і є незмінною, не існує.

У радянській філософії зразком розвитку матеріалізму вважалося ленінське визначення матерії: «матерія — це філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них». Справді, тут поняття матерії не пов'язується з конкретними рисами речей. Його зміст зводиться до об'єктивності, тобто протилежності свідомості й відображуваності у відчуттях. Однак це визначення, по-перше, спирається на не менш невизначене, ніж матерія, поняття «об'єктивна реальність». Об'єктивним стосовно свідомості є і матеріальний предмет, і духовні цінності, а для віруючої людини — і Бог. Тому об'єктивність не є критерієм розрізнення матеріального і нематеріального сущого. Щодо поняття «реальність», то воно не більше визначене, ніж поняття «матерія» і не прояснює суті справи. По-друге, впроваджується двозначне в межах даного визначення поняття «відчуття». Якщо відчуття — це щось матеріальне, то виходить тавтологія: матерією є те, що відображається в матеріальному. Якщо ж відчуття — ідеальне (не матеріальне), тоді виходить протиставлення матеріального та ідеального. І, таким чином, весь позитив цього визначення зводиться до того, що матеріальне не є ідеальним, протилежне ідеальному, що і так було закладено в зміст цих понять.

Загалом в матеріалістичній традиції поняття «матерія» характеризується такими ознаками, як незнищуваність (матерія не зникає і не виникає), просторовість (у Декарта протяжність є синонімом матеріальності), причинність (поняття «матерія» виключає свободу волі у світі самому по собі). І нарешті, матеріальне визначає себе як протилежне ідеальному. У цьому значенні, як правило, і вживаються поняття «матерія», «матеріальний». У тлумаченні поняття «матерія» як субстанції, незмінної основи всіх речей наука в XX ст. досягла не більше, ніж у XIX. Це тлумачення залишається гіпотезою, яку підтвердити фактами неможливо. Матерія як субстанція є швидше символом віри матеріалістів, ніж науковим поняттям, на яке воно претендує.

Об'єктивний ідеалізм також зводить світ до сукупності матеріального сущого. Світ ідей як самостійне суще притаманний хіба що вченню Платона. У мислителів-ідеалістів Нового часу ідеї не становили самостійної сфери буття. Щодо цього підхід до світу матеріалістів та ідеалістів принципово не відрізнявся. Ідеалізм теж тлумачить світ як матеріальне суще, яке вивчає наука. Вони лише по-різному розуміли підстави існування світу, вважаючи, що він створений Богом.

Залежно від особливостей розуміння відношення Бога і світу в філософії Нового часу сформувалось три концепції — теїзм, пантеїзм і деїзм. Риси пантеїзму, який ототожнює Бога і світ, притаманні неоплатонікам М. Кузанському, Дж. Бруно, а також Б. Спінозі, Ф.-В.-Й. Шеллінгу, Г.-В.-Ф. Гегелю. Концепцію деїзму, за якою Бог створив світ, дав йому імпульс для руху і розвитку і далі не втручається в його справи, сповідували Р. Декарт, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, французькі просвітники. І пантеїзм, і деїзм в принципі узгоджувались з науковим підходом до світу, оскільки в них Бог був позбавлений свободи волі. На відміну від них, теїзм вважає Бога духовною особою. Будучи духовною особою, Бог може втручатись в розвиток подій у створеному ним світі (Керкегор). Отже, класичний об'єктивний ідеалізм, як і матеріалізм, розумів світ як сукупність матеріального сущого.

У XIX ст. це розуміння світу було піддано критиці й переосмислено. В цьому процесі окреслилося два напрями:

1. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон за світом матеріального предметного сущого (завершеного, оформленого) вбачали буття (волю, творчий порив), що не було сущим (не було завершеним, оформленим у предметність). До речі, неомарксизм, зокрема Г. Лукач, під впливом філософії життя також розглядав світ речей (предметів) як похідне від практичної діяльності (процесу), вважав, що світ сприймається в предметній формі тому, що праця має предметний характер;

2. Чеський математик і теолог Бернард Больцано (1781— 1848), німецький мислитель Рудольф-Герман Лотце (1817— 1881), математик Готлоб Фреге (1848—1925), а також Е. Гуссерль (в «Логічних дослідженнях»), які схилялись до платонізму, висунули концепцію буття «ідеального сущого». На їх думку, математичні числа, юридичні закони (цінності) мають таку ж предметну форму, належать такою ж мірою до буття, як і матеріальні речі, тобто стосовно людської свідомості вони об'єктивні, є сущим. Отже, мають буття незалежне від свідомості: «2x2 = 4» для людини таке ж незалежне суще, як і дерево за вікном.

3. Неокантіанці Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936), які розвивали концепцію цінностей, стверджували існування «світу цінностей» поряд зі світом реальних речей. Так поряд зі світом матеріальних речей постав світ логіко-математичних предметів і цінностей. Єдина до того сфера буття розпалась на кілька сфер.

Пізніше у феноменологічній концепції суще розпадається на різні сфери буття (різні світи) відповідно з актами свідомості, в яких це суще дається. Отже, буття мають не лише матеріальні речі, а й числа, цінності, психічні переживання людини, казкові герої тощо. І це буття підлягає вивченню онтологією.

Нова онтологія, яка сформувалася на основі феноменології, досліджує різні сфери буття, різні буттєві світи. Якщо класична філософія, як матеріалістична, так й ідеалістична, формує натуралістично-об'єктивістську традицію (вона трактувала світ як сукупність матеріального сущого), то феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика належать до культурологічно-суб'єктивістської традиції. У них світ за способом конституювання суб'єктом (культурою) сущого розпадається на множинність сфер буття (реальних речей, математичних предметностей, цінностей тощо). Натуралістично-об'єктивістська традиція причини існування світу шукає в ньому самому і в Богові (тобто в чомусь об'єктивному, незалежному від людини), культурологічно-суб'єктивістська — в діяльності суб'єкта і в культурі.

Зіставивши об'єктивістську і суб'єктивістську традиції в філософії з тими значеннями, яке поняття «світ» мало в первісній і має в сучасній буденній свідомості, помітимо, що суб'єктивістська традиція схиляється до поняття світу, в центрі якого культура, а об'єктивістська — до сучасного поняття світу, в центрі якого природа і наука, що її пізнає. У зв'язку з наявністю двох підходів до світу (на філософському рівні і на рівні буденної свідомості) закономірно постає питання, який з них є істинним, якому надати перевагу. Крім традиційної відповіді, за якої вибір зумовлюють не аргументи, а схильність, уподобання, віра, можна зазначити, що ці концепції передбачають і доповнюють одна одну.

Так, за об'єктивістсько-натуралістичного розуміння світу як природи постає питання: що таке природа, що розуміти під природою. І стає очевидним, що світ, яким його бачить сучасна наука, — культурно-історичне явище. Скажімо, вчора люди не так сприймали світ, а завтра будуть сприймати по-іншому. Отже, натуралістичний підхід до світу передбачає його доповнення культурологічним. З іншого боку, суб'єктивістсько-культурологічне розуміння світу не могло бути в своїй основі чужим природі. Звичаї та соціальні порядки спрямовані на виживання людини, вони враховували природу людини та навколишню природу. Ворожа природі культура приречена на загибель, тому вона мусить бути співмірною природі. Отже, суб'єктивістсько-культурологічне розуміння світу повинно враховувати світ як природу.

Сучасне людство прагне до гармонійного поєднання світу природи і культури. Філософія покликана обґрунтувати цю єдність з єдиної методологічної позиції.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Арістотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно переплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. Так, у філософії Декарта виділяються дві субстанції (сфери буття) — тілесна, яку вивчає механіка, і душа — предмет дослідження психології. З часів Декарта в розумінні світу запанував механіцизм, слабкий опір якому вчинила хіба що телеологія Г.-В. Лейбніца.

У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія,філологія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шеллінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).

Під впливом цих ідей, а також позитивізму О. Конта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчається відповідною

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: