Соціальна робота з представниками

Специфіка соціальної роботи з представниками різноманітних проблемних груп (груп ризику); характеристика проблемних груп; конкретна робота з клієнтами проблемних груп

Специфіка соціальної роботи з представниками

Соціальна робота завжди протікає і здійснюється в межах "проблемної ситуації", що характеризується таким станом соціокультурного життя на індивідуальному, груповому, загальносоціальному рівнях, при якому під дією зовнішніх або внутрішніх чинників раніше сталі процеси способу життя, взаємодій людей, їхні динамічні зв'язки з оточенням виявляються необоротно порушеними, а механізми відновлення балансу відсутні; при цьому виникає необхідність перегляду (аж до відмови від них) звичних соціокультурних зразків і т.ін., оскільки за обставин, що змінилися, вони втрачають функції засобів підтримки соціокультурного порядку, що призводять до бажаних результатів.

Виходячи з такого розуміння "проблемної ситуації"" в соціальній роботі, будь-який її клієнт може знаходитися в такій ситуації. Покажемо це на прикладі трьох груп проблем, що виникають у житті дитини (див. таблицю "Групи проблем у житті дитини") [41,9-10].

Крім того, феномен "проблемна ситуація" диктує спрямованість організації соціальної роботи на проблемно-орієнтований підхід до неї, що означає вирішення проблем і клієнтів з акцентом на усвідомлення, стимулювання й; підтримку їхніх власних здібностей і ресурсів [28,8-9].

Подолання "проблемного поля" соціальної роботи припускає також її спрямованість на здійснення завдань реформуванням соціальної роботи в Україні і, насамперед," у таких її сферах, як: соціальна політика, державно-правові основи, здоров'я і здоровий спосіб життя нації, захист і забезпечення цивільних прав і свобод тощо [30;38].

"Проблемна ситуація" в практиці соціальної роботи найбільш адекватно може бути подана поняттями "ризик" і "група ризику".

Ризик - ситуативна характеристика проблемної діяльності, що означає невизначеність її наслідків, при якій можливі альтернативні варіанти помилки або успіху. На основі поняття ризику виникає поняття групи ризику.

Групи ризику - це категорії людей, чий соціальний стан за тими або іншими ознаками не має стабільності, яким практично неможливо поодинці перебороти труднощі, що виникли в їхньому житті, спроможні в результаті призвести до втрати ними соціальної значимості, духовності, морального образу, біологічної загибелі [33,419].

До цієї групи відносять такі категорії людей: інваліди, діти-сироти, діти з відхиленою (асоціальною, девіантною) поведінкою, літні люди й розумово відсталі, біженці, люди, які зазнали насильства, алкоголіки, наркомани, бездомні, жертви екологічних катастроф, сексуальні меншості, злочинці, СНІД-хворі, люди, які займаються проституцією, обдаровані люди, які відчувають труднощі в спілкуванні ("важкі" для інших), та ін. Серед усіх груп осіб ризику найбільш проблемними (у силу своїх найбільш загальних соціальних ознак) є такі, як: дезадаптанти (які порушують процес взаємодії людини з навколишнім середовищем), девіанти (які виявляють поведінку, що відхиляється від норми), деприванти-делінквенти (які здійснили незаконні дії), маргінали (знаходяться на краю, близькі до межі) і ін.

У висновку необхідно відзначити, що в професійному плані робота соціального педагога з представниками проблемних груп пов'язана, у свою чергу, із проблемою його власного соціального ризику (відчуття емоційного виснаження, наявність ворожості стосовно клієнтів і психосоматичних захворювань, негативна самооцінка, зростання агресивності й почуття провини тощо). Звідси виникає необхідність захисту самого соціального працівника, який працює з представниками проблемних груп клієнтів.

Девіанти - особи девіантної (що відхиляється) поведінки - поведінка, що не узгоджується з нормами, не відповідає сподіванням соціальної групи або всього товариства; жертви девіації.

Девіація відбувається в результаті розриву між культурними цілями й засобами їх досягнення, що соціально схвалюються (за Р.Мертоном).

Відповідно до такого підходу девіація може бути подана через типологію девіантних учинків: конформізм, інновація, ритуалізм, ретритизм, бунт.

У сучасній соціології виділяють позитивну девіацію (політична активність, економічна підприємливість, художня творчість) і девіацію негативну (насильницька й корислива злочинність, алкоголізація і наркотизація населення, підліткова девіантність, аморальність поведінки тощо).

У "кризових" товариствах проглядається посилення проявів негативної девіації й послаблення проявів девіації позитивної [25,67-69].

Депривація (буквально з латинської - утрата, позбавлення чого-небудь). Як суспільне й психологічне, явище може бути розглянуте з цих позицій.

У соціологічному розумінні депривація - наслідки; відносної бідності, що припускають позбавлення матеріальних благ "понад першу необхідність". Жертвами такої депривації є ті, хто до визначеного набору благ при відомій особистій самостійності одержує доступ значно меншою мірою, чим більшість населення. Особистість можна вважати як таку, що піддалася депривації, якщо вона опиняється в ураженому положенні принаймні за чотирма позиціями із шести таких позицій нерівності: робота, здійснення інтересів, наявність квартири, матеріальні умови, спосіб життя, стан здоров'я. Якщо ж особистість уражена за двома-трьома позиціями, то її можна віднести до категорії клієнтів, які знаходяться під погрозою депривації.

У психологічному розумінні депривація - суб'єктивні відчуття й психосоматичні реакції особистості, викликані недостатністю навантаження на сенсорику людини в умовах повної ізоляції або часткового обмеження життєвих умов (інваліди, які мають обмеження в рухливості й соціальних контактах, визначена група пенсіонерів; жінки-домогосподарки, безробітні й ін.) [25,69-70].

Маргінали (буквально з латинської - той, хто знаходиться на краю) - "індивіди, які втратили ознаки приналежності до стабільного соціального інституту, прошарку, групи в межах сформованих соціальних стосунків, що знаходяться в проміжному, "прикордонному" стані між ними" [25,155].

Ту основу, що постійно продуціює маргінальність як масове явище, представляють три категорії індивідів: 1) які не бажають розділяти ціннісні орієнтації соціуму; 2) недієздатні адекватно інтегруватися в товариство в силу своїх інтелектуальних, психічних або соціальних особливостей; ->) які мають природжені відхилення від прийнятих норм.

Для особистостей маргінального типу характерні деякі загальні особливості соціально-психологічного пчану:

- стан непевності, коливання між агресивністю і пригніченістю (результат невизначеності в завтрашньому дні, блокади життєво важливих цілей);

- наявність екстремізму (в ідеології), спроможності бути об'єктом маніпулювання (у поводженні);

- нестійкість, схильність до впливу не розуму, а спонукань і настроїв (у психології);

- насторожене ставлення до можливостей змін, схильність до агресивного захисту свого статусу через страх перед подальшим погіршенням положення;

- невміння користуватися демократичними інструментами для захисту своїх прав і свобод, що нерідко, штовхають їх до екстремістських форм протесту.

Антисоціальні особистості - люди, які не відповідають стандартам поведінки, що схвалюється товариством, тобто особистості, суспільна поведінка яких. не збігається з узвичаєними в даному товаристві) соціальними нормами, традиціями, що склалися [25,14].

Найбільш загальною причиною антисоціальних проявів особистості є соціальна невпорядкованість: результат невідповідності об'єктивних властивостей індивіда вимогам позиції, що посідають у системі; суспільних відносин. Найбільш типові "жертви" соціальної ] невпорядкованості - це "бродяги", "дармоїди", "бомжі", і "кримінально карні особи" і ряд інших.

Антигромадська поведінка може бути як кримінально і карною, так кримінально і некарною. Проте особи, які належать до антисоціального типу кримінально некараних, розглядаються як категорії осіб з антисоціальною] поведінкою, що граничить з кримінальним світом. Останнім часом значно погіршилася ситуація з дитячою антисоціальністю. Зросло число алкоголіків і наркоманів, набагато збільшилася кількість тяжких злочинів, убивств, розбійних нападів, зроблених підлітками.

Особи алкогольної й наркотичної залежності. Алкогольна залежність - хронічне захворювання, що розвивається в результаті безконтрольного й систематичного вжитку спиртних напоїв і призводить до фізіологічних, психологічних і соціальних розладів [25,103].

У галузі явища алкоголізму соціального працівника насамперед повинно турбувати таке коло проблем:

- жіночий алкоголізм (ріст чисельності жінок із захворюваннями алкоголізму; відносна швидкість, порівняно з чоловіками, темпів росту алкогольної залежності й великі труднощі, пов'язані з лікуванням; причини жіночого алкоголізму: самітність, особиста, невпорядкованість, схильність до імітації й індукції, прийняття чоловічих форм поведінки, клімактеричні розлади, сексуальні дисгармонії);

- дитячий і підлітковий алкоголізм, уперше ознаки якого з'являються до 18 років (злоякісність плину, що означає швидке прогресування основних симптомів, розвиток запійного пияцтва, похмеління великими дозами алкоголю, низька ефективність лікування, розпад соціальних і сімейних зв'язків, виникнення психозу; чинники, що сприяють алкоголізації: алкогольне оточення й пов'язані з ним стійкі алкогольні традиції; хитливі й епілептоїдні типи акцентуацій і психопатій як характерологічні особливості; властива віку схильність до імітації й об'єднання з однолітками, коли неформальна група стає головним регулятором поведінки; природженість алкогольних синдромів, коли немовлята відчувають фізіологічну залежність від алкоголю в результаті вживання матір'ю спиртних напоїв під час вагітності);

- алкоголізм людей похилого віку, що виникає на основі відчуття своєї неповноцінності й непотрібності, розпаду сім'ї через смерть чоловіка, послаблення здоров'я, погіршення матеріального стану, зміни місця проживання, посилення ізоляції від дітей;

- сімейний алкоголізм, що є причиною сильних внутрішніх конфліктів у сім'ях, їхньої деградації й розпаду (проблема розлучень: погіршення харчування, що позначається на здоров'ї в першу чергу дитини; явище співзалежності типу міжособистісних стосунків, коли все життя сім'ї сконцентроване на алкоголі і стає згодом способом життя сім'ї; атмосфера непередбачуваності й двоїстих комунікацій, коли діти відчувають постійне почуття провини і приймають на себе неадекватну відповідальність за долю сім'ї; високий рівень насильства як між чоловіками, так і між дітьми й стосовно них).

Наркотична залежність (наркоманія) - хронічне захворювання, що виникає в результаті тривалого вжитку психоактивної речовини (речовин), що впливають на емоційний стан індивіда, коли останній не може припинити самостійно його застосування, незважаючи на виникаючі в зв'язку з цим серйозні проблеми (погіршення здоров'я, сутичка із законом, соціальні й матеріально-фінансові ускладнення). Немедичне споживання наркотиків вважається девіацією [25,107].

Для соціальної роботи важливо розуміння таких обставин наркоманії:

- розрізняють декілька груп наркотиків: наркотичні анальгетики (морфін, кодеїн, опійний мак, героїн, метадон), що роблять гальмуючий вплив на центральну нервову систему; депресанти (лібріум, валіум), що при

немедичному використанні викликають стан сп'яніння; стимулятори нервової системи (коноплі, кофеїн, кокаїн, амфетамін і його аналоги), що роблять збуджений вплив, викликають підвищення фізичної й розумової активності, відчуття бадьорості, припливу сил;

- уживання наркотиків звичайно починається в підлітковому віці, коли схильність до наркоманії формується низкою визначених чинників (антисоціальна поведінка в ранньому віці; виховання в сім'ї наркоманів; вплив несприятливого соцішіьного середовища; особистісні характеристики, пов'язані з непокірливим норовом, неприязнь до традиційних цінностей, низьким ступенем особистісної компетенції й соціальної відповідальності);

- поширеність уживання наркотиків у різних групах, можливість несприятливих наслідків і можливість одержати ефективне лікування залежать від статевої й расової приналежності, віку, соціально-економічного статусу (расизм, дискримінація за національною приналежністю, статтю й віком, упереджене ставлення до бідних, інакомислячих та ін. породжують поширення наркоманії);

- існує дві форми наркотичної "залежності": фізична залежність, при якій одна й та сама доза наркотику стає недостатньою і потрібно її збільшення, щоб досягти бажаного результату і не впасти в стан абстинентного синдрому у випадку різкого припинення прийому наркотиків, і психологічна залежність - та залежність, при якій люди, що зловживають наркотиками, відчувають бажання приймати їх, щоб уникнути дискомфорту або одержати почуття задоволення.

Особи-"бомж" (особи без визначеного місця проживання)

Практично у всіх країнах світового співтовариства є особи без визначеного місця проживання, що не мають постійних засобів до існування, що займаються бродяжництвом і жебруванням.

До категорії громадян-осіб "бомж", як правило, уливаються [36,159-160]:

1. Особи з психічною патологією, хворі на алкоголізм або наркоманію, які не бажають лікуватися, що загубили зв'язок із сім'єю й змушені блукати; жертви шахрайства з житлом.

2. Колишні засуджені, які втратили соціальні зв'язки і не спроможні реалізувати конституційне право на житло у зв'язку із:

а) продажем житла родичами або його втратою внаслідок їхньої смерті;

б) небажанням родичів спільно мешкати (людина насильно виганяється із житлоплощі, яку займає);

в) недосконалістю функціонування структур щодо врахування й розподілу житла.

3. Особи, які ухиляються від виконання обов'язків покладених судом, або здійснили злочин і змушені ховатися.

4. Особи, яких виселили за рішенням суду із службової житлоплощі, що вони займали, внаслідок припинення трудових відносин із підприємством, що надало житлову площу.

5. Біженці, змушені переселенці, які незаконно в'їхали в Україну з інших країн..

6. Діти, які втікають від батьків, із виховних закладів і будинків-інтернатів.

Відмінність осіб-"бомж" від інших громадян полягає в наступному:

- категорія бомжів підрозділяється на "корінних", які живуть у підвалах, у покинутих будинках, на горищах, під лініями теплотрас, у каналізаційних криницях і в інших "теплих" місцях, і на "іногородніх", чиє місце проживання - в основному, вокзали й території, що до них прилягають;

- більшість із них не мають житла, прописки, документів, родичів (суб'єктивно), визначених життєвих цілей і перспектив; відрізняються специфічним зовнішнім виглядом і запахом;

- весь спосіб життя бомжів спрямований на боротьбу за існування (відвойовування теплих і прибуткових місць), де джерелом останнього є добродійна допомога, милостиня, злодійство, дрібна крадіжка, епізодичний заробіток (збір і здача склотари, макулатури, лахміття, мийка машин, вагонів і т.ін.).

До тривожних чинників такого явища в нашому житті, як наявність осіб-"бомж", варто віднести такі тенденції: погіршення криміногенної обстановки за їхній рахунок; ускладнення санітарно-епідеміологічної ситуації, особливо в районах масового скупчення бомжів (вокзали, ринки, посадки, громадський транспорт і т.ін.); зростання числа бомжів серед дітей (які втекли з неблагополучної сім'ї, виховного закладу, прив'язані родинними зв'язками до батьків-бомжів) і серед громадян, які свідомо обрали такий спосіб життя.

Особи з обмеженими можливостями — це люди, які ₍мають функціональні обмеження, недієздатні до якоїсь діяльності в результаті захворювання, відхилень або хиб розвитку, нетипового стану здоров'я, унаслідок неадаптованості зовнішнього середовища до особливих потреб індивіда, через негативні стереотипи, забобони, що виділяють нетипових людей у соціально-культурній системі [25,152-154].

У товаристві до осіб з обмеженими можливостями зберігаються стійкі соціокультурні стереотипи в розумінні їхньої нетиповості через їхню відмінність від узвичаєної норми, що створює для таких людей ряд проблем щодо їхньої адаптації в товаристві (порушення принципів людської гідності незалежно від стану фізичного й психічного здоров'я, віку, статі, віросповідання й соціального стану, заснованих на дотриманні прав людини в галузі медичного обслуговування, освіти й трудової діяльності).

Виділення зазначеної категорії осіб обумовлено сучасним розумінням феномена "Здоров'я". Відповідно до преамбули Статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я: "Здоров'я - це стан повного фізичного, духовного і соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів". Для практики соціальної роботи визначальними є такі показники-чинники "соціального здоров'я", як: умови праці, характер і рівень її оплати; рівень співвідношення зайнятості й безробіття, потенційна й актуальна погроза втрати робочого місця й соціального статусу; фахові шкідливості (вплив шкідливих агентів, пов'язаних із технологією й організацією фахових видів діяльності); рівень і якість харчування; житлові умови; особливості способу життя; шкідливі навички або залежності (алкогольна, наркотична, харчова і т.ін.); стан навколишнього середовища; рівень і якість розвитку охорони здоров'я і санітарний стан території.

Таким чином, здоров'я - індивідуальна й соціальна цінність вищого рангу, що не може бути замінено або витиснуто ніякою іншою цінністю без істотних збитків для повноти існування індивіда.

Військовослужбовці та їхня сім'я. Сама специфіка військової служби містить у собі об'єктивні чинники, що негативно впливають на військових і утрудняє виконання ними визначених функцій. Усі проблеми й кризи суспільства знаходять відображення в Збройних силах. Зниження якості здоров'я й інтелекту населення призводить до притягнення на військову службу осіб із серйозними психічними або соматичними захворюваннями. Непосильні армійські навантаження, неякісне харчування, з іншого боку, призводить до появи або загострення у військових різноманітних захворювань. Зростання криміногенності суспільства й збільшення масштабів наркоманії й алкоголізму обумовлюють підвищення числа злочинів, які здійснюються в армії, що підвищує можливість небезпеки для самих військових і їхніх сімей стати жертвами злочину з боку своїх колег.

Крах системи суспільних цінностей і ідеалів, у якому ЗС займають головне місце як символ священного обов'язку, патріотизму й державності, є причиною морально-психологічної кризи багатьох військових, відчуття ними безцільності своєї діяльності, масового відхилення від призову в армію, непевності військових у своєму майбутньому. Неясність планів військової реформи, її уповільнене й мляве протікання також обтяжує морально-психологічне самопочуття військових.

Характерна для нашого суспільства аномія (розпад старих ціннісних систем) і симптоми загальносоціальної морально-психологічної кризи детермінують наявність декількох статусних систем в армії: офіційна (формальна) "статутна" система взаємовідносин, обумовлена загальним законодавством і відомчими документами; неформальна "дідівська" система (широко поширений пріоритет солдатів, які старослужать, що насаджується ними самими, і гноблення, приниження новобранців; "земляцька" статусна система (влада і вплив розподіляються залежно від приналежності до визначеного національного або територіального угруповання). Наслідком багатостатустності в ЗС є падіння дисципліни, насильство, поширення суїциду не тільки серед рядового й сержантського складу, але й в офіцерському середовищі.

Неясність перспектив (кадрових, матеріально-фінансових, житло-побутових і інших) військових створюють проблемний комплекс "перехідного" періоду -між закінченням військової служби й адаптацією до цивільного життя. Перехід до цивільного життя пов'язаний із необхідністю адаптації до нових умов, що не визначаються статутними відносинами й наказами командирів, що характеризується сильною соціально-психологічною кризою (навіть більш сильною, чим криза, пов'язана із виходом на пенсію).

Сім'я військових, крім тих проблем, що відчуває будь-яка сім'я, мають і свої власні труднощі. Це насамперед:

- проблеми зі здоров'ям (неможливість одержати своєчасну кваліфіковану медичну допомогу, несприятливі кліматичні умови, одноманітність і неякісне харчування, вплив шкідливих хімічних, біологічних і ін. чинників, спрямованість і інтенсивність фізичних і психічних навантажень і т.ін.);

- психологічна напруга в сім'ї з ряду причин (декваліфікація і синдром "кар'єри, що не відбулася", у дружин, невдоволення дружин слабкою участю чоловіка в сімейному житті й вихованні дітей, стомлення чоловіка від одноманітної й напруженої служби, утома від матеріальних і побутових позбавлень і т.ін.);

- проблема з освітою дітей (часта зміна місця проживання, неможливість вибору місця навчання, віддаленість від культурних і наукових центрів і т.ін.).

Жінки - соціально-демографічна група населення, яка, у силу своїх особливостей, належить до категорії, що першорядно потребує соціальної допомоги (особливо в нашій країні).

- поширення індивідуалістичних установок сучасного суспільства на сферу сімейних стосунків, що призводить до ствердження самітності, позародинного існування як не тільки прийнятного, але й комфортного способу й стилю життя (у цьому зв'язку цінності гедонізму, особистого щастя, удалої кар'єри тощо можуть ставитися вище, чим цінності сімейного життя, не тільки чоловіками, але і жінками);

- практичний характер розбіжності нормативної рівності чоловіків і жінок, проголошених у відповідних міжнародних і національно-державних документах, і дійсної рівності (вирішення хворобливих соціальних проблем за рахунок менш захищених груп - дітей і жінок; витіснення жінок із роботи під приводами "повернення до сім'ї", "звільнення"; проблеми зайнятості жінок j "депресивних" регіонах; звільнення жінок, які мають малолітніх дітей, дітей-інвалідів, самотніх матерів, які тільки що закінчили навчальний заклад або, навпаки, знаходяться в передпенсійному віці, дружин військових тощо);

- зниження соціального статусу і рівня життя більшості сімей, що в першу чергу зачіпає жінок (зменшення споживання основних продуктів харчування, недостатня білкова-вітамінна його насиченість призводять до погіршення здоров'я вагітних жінок і матерів, які годують, що позначається на майбутньому здоров'я населення; загальна нестабільність і непевність у завтрашньому дні негативно позначаються на моральному й психосоматичному здоров'ї жінок; усе ширше й відвертіше поширюється експлуатація соціальних здібностей жінок, використання їх у якості товару);

- застійно-екстремальна умовність життя, що призводить до наростання в суспільстві прикордонних і психопатичних реакцій і станів, жорстокості й агресивності стосовно більш слабкого (ріст масштабів внутрішньосімейного насильства, брутальних злочинів проти жінок і дітей).

Інваліди. Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), інвалід - будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя в силу вади, природженої або придбаної, його чи її фізичних або розумових можливостей [25,116-118].

Відповідно до Рекомендацій 44-ої сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. суспільство зобов'язано адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того, щоб вони могли жити незалежним життям. При цьому під інвалідністю тут розуміються обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, що не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім'ї або суспільства на таких же підставах, як і інші члени товариства.

Таким чином, сьогодні поняття "інвалідність" розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або хиб розвитку, але й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів товариства, ганебного ставлення до інвалідів. Практичному соціальному працівнику завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: з'являються бар'єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи. Мігранти, біженці й переміщені особи. [23;34;36]. Міграція є неоднозначним соціальним процесом, що визначає багато в чому економічну й соціальну життєдіяльність і вигляд більшості держав сучасного світу. З одного боку, міграція - це життєво необхідний і неминучий процес нормальної життєдіяльності, пов'язаний із перерозподілом трудових ресурсів, освітою, відпочинком і т.ін. З іншого боку, міграція, якщо вона носить змушений характер, призводить до утворення численних проблем: росту соціальної спрямованості, забезпечення житлом і роботою, їжею й одягом, медичним обслуговуванням і т.ін. Саме така змушена міграція (переселення) робить актуальною соціальну роботу з цією групою клієнтів.

Специфіка соціальної роботи у сфері міграції залежить від типу і видів міграції. Виділяють чотири її основних види: епізодичну (поїздка на лікування, навчання, відпочинок), маятникову (переміщення відносно стабільними маршрутами в один бік, а потім назад), сезонну (з різних причин) - поворотні типи; безповоротні -міграція як така в суворому значенні дефініції. За ступенем керованості міграція буває двох видів: організована (за участю держави або суспільних органів) і неорганізована, стихійна (силами і засобами самих мігрантів). Стосовно переміщення виділяють три види міграції: добровільну (здійснюється людиною з власної волі у зв'язку з наявними в неї потребами), змушену (під неї потрапляють особи, змушені покидати місця свого місця проживання через різноманітні природні або антропогенні катаклізми) і примусову (як слідство певної політики держави). Ще одна ознака поділяє мігрантів на тих, хто переселяється в межах держави, і на тих, хто виїжджає з країни на постійне проживання або на більш-менш тривалий термін (імміграція й еміграція).

З існуючих категорій і населення, яке мігрує, насамперед біженці, змушені переселенці, репатріанти й емігранти частіше всього стають клієнтами соціальної роботи на всіх її рівнях. Найбільш гострою є проблема біженців, тобто мігрантів, що, за визначенням Конвенції ООН про статус біженців, прийнятої 28 липня 1951 року, були змушені покинути свою країну через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати за расовими, релігійними, національними причинами, за приналежність до певної соціальної групи або за політичні переконання. Якщо біженець - це іноземець, що прибув в іншу країну, то ця ж категорія мігрантів у власній країні вважається переміщеними особами або змушеними переселенцями.

Таким чином, у практиці соціальної роботи з мігрантами важливо зрозуміти й ураховувати, що мігранти: люди, які більшою або меншою мірою попали через утрату своїх "регіональних" коренів, в ситуацію маргіналізації,; люди з тимчасового або постійного "поразкою" багатьох прав людини (природно-антропологічних, національних, економічних, політичних, мовних і т.ін.).

Жертви насильства - особи, які зазнають насильство як примус, що здійснює соціальний суб'єкт (індивід, група, соціум) для досягнення поставлених цілей.

Можна виділити такі основні проблеми насильства:

- насильство пов'язано з такими його проявами, як: садизм (у галузі сексуальних та інших стосунків) і мазохізм (обертання садизму на власне Я);

- насильство виступає однією із форм прояву агресії як тенденції при сукупності тенденцій, що виявляються в реальній поведінці або фантазуванні, мета якої полягає в нанесенні збитку, шкоди іншій людині, групі (принизити, примусити до яких-небудь дій і т.ін.);

- насильство як агресія, у свою чергу, може бути: реактивною (реакція суб'єкта на фрустрацію у вигляді експресивних, імпульсивних і афективних проявів); ворожою (реактивна агресія, супроводжувана емоційним станом у вигляді ворожості, гніву, ненависті і т.ін., що здійснюється усвідомлено й цілеспрямовано) і інструментальною, що характеризується нейтральністю мети дії суб'єкта;

- агресивність суб'єкта є його стійкою рисою особистості, що може бути спрямована "зовні" (на іншого) ^ і на самого себе (насамперед, це стосується суїцидної

Злиденні - люди, які характеризуються феноменом жебракування - "стан, при якому ведення нормального способу життя стає неможливим або скрутним через відсутність матеріальних засобів і коштів, власності, навичок трудової діяльності, а соціальне функціонування забезпечується в певною мірою збором милостині"[25,205].

Для соціального працівника безпосередній інтерес мають не стільки і не тільки "вічні злиденні-професіонали" (злиденні - діти; злиденні - інваліди; самотні пенсіонери; біженці; ті хто просять грошей на хліб; на квиток додому; на влаштування на новому місці; матері-одиначки; чоловіки, які втратили роботу; подружжя, яке має дитину-інваліда, що просять грошей на її лікування), скільки злиденні, що мають ті ж "проблеми", у межах яких працюють професійні злиденні, але ці проблеми носять реальний характер.

Соціальний працівник так само повинен мати на увазі той факт, що жебрацтво - це породження дестабілізації економічного розвитку (коли найбільш продуктивні сили суспільства - висококваліфіковані спеціалісти в галузі робітників, учених, інтелігентів і т.ін. - поступово переходять до розряду злиденних), і соціальної політики (відсутність системи соціального захисту певної категорії людей).

Самотні — особи, які характеризують феномен "самітності" - соціально-психологічний стан вузькості або відсутність соціальних контактів, поведінкової відчуженості й емоційної незалученості індивіда; соціальна хвороба, що полягає в масовій наявності індивідів, які відчувають такі стани.

Соціальному працівнику практичної діяльності із самотніми необхідно враховувати такі загальні моменти:

- самітність - одне з найменш розроблених соціальних понять; у результаті вибіркових досліджень виділені визначені типи самотніх: "безнадійно самотні" або цілком незадоволені своїми стосунками (люди, які не мали партнера в сексуальному житті або чоловіка; рідко встановлювані зв'язки з будь-ким; із сильно властивими почуттями незадоволеності своїми стосунками з однолітками, спустошеності, ' покинутості; які звинувачують інших людей у своїй самітності); "періодично і тимчасово самотні" (люди, достатньою мірою пов'язані зі своїми друзями, знайомими, хоча й відчувають нестачу в близькій прихильності або не одружені; частіше за інших самотніх вступають у різноманітний соціальний контакт; свою самітність вважають тимчасовою, скороминучою); "пасивно і стійко самотні" (відчувають відсутність партнера з інтимних зв'язків в умовах дефіциту інших зв'язків, але не висловлюють гострої незадоволеності з цього приводу, оскільки упокорилися своєму положенню і приймають його як неминучість);

- на збільшення масштабів самітності особливий вплив робить: шлюбно-сімейна динаміка (у першу чергу нуклеаризація сімей і підвищення рівня розлучень); деперсоналізація великих міст; зміцнення початків індивідуалізму; зростання психіатричних захворювань (шизофренії), прикордонних станів і поширення аутизму (хворобливої нездатності до спілкування в результаті дефектів родопомочі - "грубі руки лікаря" й виховання).

Люди похилого віку. [36;45]. Серед категорій людей похилого віку особливої соціальної допомоги потребують ветерани війни і праці, інваліди, малозабезпечені пенсіо

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: