Розвиток кіно та театру у 20–30–х рр. 20 ст. в Україні.

Найбільш популярним видом масового мистецтва 20-30 рр.. безсумнівно було кіно. Воно в ці роки якісно змінилося: у 1927 році був знятий перший звуковий фільм, у другій половині 30-х років кіно набуло колір. Кінематограф народився 28 грудня 1885 року, коли французи брати Луї і Огюст Люм'єри вперше продемонстрували «рухомі картинки» - знятий епізод про те, як робітники виходять із воріт фабрики, і ряд інших коротеньких кінозарісовок. На глядачів це справило приголомшуюче враження. Кіно швидко стало світовою модою. Почали зніматися ігрові фільми з нехитрим сюжетом. Американець Д. У. Гріффіт зняв їх до 1914 року понад 450. У роки Першої Світової війни центр світової кінопромисловості перемістився в американський Голівуд у сонячній Каліфорнії. Кіно залишалося німим до 1927 року. Це особливо підвищувало значущість зорового образу, здатного передати ту чи іншу ідею. І тут на розвиток кіно, перетворення його у найвпливовіший вид мистецтва вирішальне вплив зробив модернізм. Можна сказати, що сучасне кіно - дітище модернізму. У Німеччині, де післявоєнний криза суспільства відчувався найбільш гостро, фільми мали експресіоністську спрямованість і були присвячені психопатологічним переживань людей, які втратили контакт з навколишньою дійсністю (реж. Р. вини і П. Льоні). Екрани всього світу заповнила продукція голлівудських студій. Це були фільми, різні за жанрами, стилями і якістю. Різної був і їх спрямованість: музично-розважальна, сімейно-побутова, гостро соціальна. Серед останніх фільм Е. Штрогейма «Жадібність», антивоєнний фільм К. У. Віцера «Великий парад». Улюбленим актором мільйонів людей став Чарльз Спенсер Чаплін, який комічним гротеском підкреслював трагедію життя «маленької людини». Він виріс у Лондоні в безпросвітній убогості. У 1897 році почав виступати на сцені. Під час турне його водевільною групи по Америці в 1912 році йому запропонували знятися в кіно. Вже в другій його картині «Автогонки у Венеції» (1914) він створив образ волоцюги, якого він дотримувався в багатьох своїх фільмах. Незабаром Чаплін почав ставити картини, в яких знімався сам: «Малюк», «Золота лихоманка», «Вогні великого міста», «Нові часи». Зірки тодішнього кіно - це в основному американці: Діна Дурбін, Дуглас Фербенкс, Кларк Гейбл, Герольд Ллойд. У таких країнах, як Німеччина, Японія та Італія, аж до їхнього військового розгрому кіно було підпорядковане цілям фашистської шовіністичної пропаганди. У Німеччині та Італії широко демонструвалися «історичні» фільми, які фальсифікували дійсність та історію на догоду фашистським ідеологам. У Японії широке поширення отримали фільми, де оспівувалася доблесть самураїв, їх готовність пожертвувати своїми життями в ім'я імператора, пропагувалися насильство і расова непримиренність. Поступово на перший план у західному кінематографі виходять психологічна глибина характеру, поетичне відображення життя, спроба вирішення проблем «середнього класу», все глибше проявляються демократичні тенденції. Серед кращих фільмів 30-х років: «Під дахами Парижа» (реж. Клеер, Франція), «Життя належить нам» (Ж. Ренуар, Франція). В Англії в 30-х роках зароджується художньо-документальне кіно. У той час режисером номер один був Альфред Хічкок. Широку популярність він здобув завдяки знятої в 1929 році першої англійської звуковий стрічці «Шантаж». А після фільму «Леді зникає» (1938), де в експресіоністському стилі з'єдналися страшне, смішне і романтичне, його стали вважати майстром ігрового напруги. Кращі фільми американського кіно 30-х років, що увійшли до скарбниці світового кіномистецтва, відзначені реалізмом, соціально-критичною спрямованістю, блискучим майстерністю режисерів і артистів. Серед них фільми Чарлі Чапліна «Нові часи», Дж.Фордом «Грона гніву», У. Уайлера «Тупик». Справжньою столицею світового кіно був Голівуд, де щорічно знімалися сотні фільмів найрізноманітніших жанрів. Це були пригодницькі фільми, «гангстерське кіно», комедії, мюзикли, мелодрами, фільми жахів, мультиплікаційні фільми (про Міккі Мауса, Томе і Джеррі, коте Феліксі), історичні та дитячі кінострічки. З метою заохочення найбільш високохудожніх робіт американської Академією кіномистецтва в 1927 році була заснована спеціальна щорічна премія за кращий фільм року (окремо за режисуру, акторську майстерність, роботу оператора, сценарій і т.д.), що отримала назву премії «Оскара». Ця статуетка висотою 32,5 см, покрита 10-ти каратним золотом. А ім'я нагорода придбала в 1931 році, коли Маргарет Херри, бібліотекар Академії, заявила, що приз нагадує їй її дядечка Оскара. У міжвоєнний період найбільший успіх в американському кінематографі випав на долю картини Віктора Флемінга «Віднесені вітром» (1939). Знята за однойменним романом Маргарет Мітчелл, вона отримала одразу 10 «Оскарів», а потім протягом 25 років утримувала перше місце за касовими зборами. Головну героїню зіграла англійська актриса Вів'єн Лі. Вівіан Мері Хартлі з'явилася на світ 5 листопада 1913 в індійському містечку Дарджілінг, біля самого підніжжя Гімалаїв. Батько Вівіан, містер Ернст Хартлі служив в Індії біржовим маклером Британській компанії. У дитинстві Вівіан чарували казки Кіплінга, казки та легенди. Пристрасть до театру передалася їй від батька - він грав в аматорських виставах. Але в сім років її життя в Індії закінчилася - за наполяганням матері Вівіан відвезли до Англії, де вона провела декілька років в єзуїтському монастирі. Роль послушниці навряд чи була їй до душі. Одного разу вона зізналася подрузі: «Я хочу бути акторкою. Великою актрисою». У 18 років Вівіан надійшла в Королівську Академію драматичного мистецтва в Лондоні. У цей же час вона познайомилася з респектабельним юристом, випускником Кембриджа, 32-річним Гербертом Лі Холманом. Розсудливий містер Холман вважав, що захоплення його нареченої театром - всього лише фантазія юних років. Вівіан посміхалася у відповідь. Вона шанувала розум, освіченість і природна чарівність нареченого. 20 грудня 1932 вони побралися, 12 жовтня 1933 Вівіан народила дочку - Сюзанну Холман. Проте ні шлюб, ні народження дитини не охолодили її пристрасть до театру. Продюсер Джон Гліддон посприяв цієї молодої та надзвичайно красивою актрисі отримати роль у виставі. На ранок після прем'єри п'єси «Маска чесноти» Вів'єн Лі (тепер вона буде відома під цим ім'ям) прокинулася в Лондоні знаменитою. Прем'єра фільму «Віднесені вітром» відбулася напередодні Різдва, 14 грудня 1939 року, в Атлантік-Сіті. Скарлетт підкорила серця американців. Роль Ретта Батлера зіграв наймодніший актор Голлівуду Кларк Гейбл. У фільмі «Віднесені вітром» чимало прекрасних сцен, але епізодом, більше за інших сприяють отриманню «Оскара», був той, в якому Скарлетт падає на коліна в полях Тари, посеред обпаленої війною поля, піднімає до неба зелені очі і, б'ючи руками знівечену ворогом землю, заклинає: «Бог мені свідок. Я пройду через все... І коли це скінчиться, я ніколи, ніколи більше не буду голодувати». За краще виконання жіночої ролі вона була двічі удостоєна вищої нагороди американської Академії кіномистецтва - золотого «Оскара». 8 липня 1967 у всіх лондонських театрах на кілька миттєвостей все завмерло, всі схилили голови перед однією з легендарних акторок ХХ століття. Вона зіграла леді Гамільтон і Клеопатру, леді Макбет і Анну Кареніну, Антігону і Скарлетт О'Хара. І вже важко вирішити, хто з них двох - Скарлетт або Вів'єн в образі непокірної південки - представлений в галереї портретів в Музеї воскових фігур мадам Тюссо в Лондоні.

У роки визвольних змагань українців театр стає важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса.

У 1919—1920 роках у Галичині й Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року — Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.

Важливою подією в культурно-мистецькому житті республіки стало присвоєння 1924 року славетній актрисі Марії Заньковецькій почесного звання «Народна артистка України».

Професійний театр розвивався у двох напрямках. Режисер Гнат Юра (1888—1966), спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично- психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка). З ним працювали Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська.

Натомість режисер Лесь Курбас (1887—1937) постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, в якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою як компонентом драматичної дії. Лесь Курбас вперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п’єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Газ» Кайзера тощо. Вперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в Російській імперії не дозволялося ставити п’єси світових драматургів у перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п’єса («Коли народ визволяється», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

Мирослав Ірчан (1897—1937) у річищі експресіонізму написав найкращу свою п’єсу «Родина щіткарів» (1923). Фабулу для твору він взяв із замітки в німецькій газеті, де розповідалося, як єдиний видющий син у сліпій родині щіткаря і музиканта повернувся з фронту Першої світової війни осліплений газами. Конфлікт будується на протиставленні двох родин — щіткаря і фабриканта зброї, професора й винахідника отруйних газів. Долі родин перехрещуються: діти дружили ще в дитинстві, а пізніше їхні дороги розійшлися. Син капіталіста Боб тяжко кривдить сліпу Єву, а винайдені підприємцем гази на фронті позбавляють зору Івана, якого родина щіткарів називала своїми єдиними очима. Для бідняка війна — велике горе, для багатія — час нечуваної наживи. Такий сюжет у дусі поетики експресіонізму дав змогу драматургові зображуване піднести до символічності. Така символічність наявна в самій художній ідеї твору, в похмурості поетичного колориту, уповільненості драматичного ритму п’єси, пильній увазі до настроїв героїв, до підтексту.

На поетиці символізму будували п’єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги (1881—1952) велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), глухого кута («Марко в пеклі»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати у масах руйнівні інстинкти.

Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади. У першій редакції п’єси порушувалась ідея гуманності влади, що мала б стати на захист людини. Проте ця влада не захистила незаможників, прирікши їх на смерть. Антигуманна влада також приречена на загибель. У постановці «Диктатури» за Іваном Микитенком Лесь Курбас показав людину як соціальний об’єкт комунізації, як засіб виконання плану, коли особа підпорядковується силі тоталітарного суспільства. Залежність долі людини від державно-партійного апарату змальовано в комедії Микитенка «Соло на флейті». Пристосуванство Григорія Ярчука, центрального образу комедії, постає не як природна риса українця, а як наслідок панування «нової влади». Антигуманна система відкинула творче, індивідуальне, ініціативне в людині, культивуючи лише самовідданість. Результатом такої селекції є людина-пристосуванець, людина-флюгер.

Глибоким новаторством відзначалися п’єси Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби «диктатури пролетаріату» щодо історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася догматична партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

Жанровий репертуар драматургії 20-х років відзначається великим багатством, оновленням структури і засобів моделювання дійсності. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко. Широкий резонанс мала його драма «Закон» (1923). Значного розмаху набувають трагедія і комедія. Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Модерні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає у соціальну драму. У центрі психологічної драми Івана Дніпровського «Яблуневий полон» (1926), присвяченій подіям національно-визвольної революції, відтворено конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим. Майстерно окреслено характер Іви, яка бореться за незалежну Україну.

Нових жанрових ознак набуває історична драма під пером Івана Кочерги («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»). Спробою актуалізувати події нашого героїчного минулого через образ дівчини з легенди стала лірична віршована драма Михайля Семенка «Маруся Богуславка». Взявши за основу однойменну історичну драму Михайла Старицького та народну думу, поет дає своє трактування теми. Він висвітлює світ почуттів Марусі Богуслав- ки та її національні прагнення, акцентуючи увагу на особистій драмі. Семенкова героїня не зуміла здійснити патріотичний вчинок: намір визволити козаків-невільників з темниці розгадано, і за зраду султанові її страчують.

До історичної теми звернувся Кость Буревій у п’єсі «Павло Полуботок» (1928). Це драма про зраду, яка знищує Україну. В ній змальовано болюче прозріння Павла Полуботка в Петропавлівській темниці. Не приєднавшись до Мазепи, наказний гетьман вважав, що боронити батьківщину від напасників треба не зброєю, а дипломатією, у надії, що Петро І благословить союз України з Москвою як рівноправний. У цьому засліпленні й виявилась найбільша трагедія Полуботка. Виникає фантастична п’єса, що набуває ознак антиутопії(«Син сови» Євгена Кротевича, «Радій» Мирослава Ірчана, «Марко в пеклі» Івана Кочерги).

Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії розпочнеться довга й затяжна криза.

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: