Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Типи цінностей (гедонізм, евдемонізм, аскетизм, утилітаризм).





Гедонізм (від грец. - насолода), етична позиція, що затверджує насолоду як вище благо й критерій людського поводження й, що зводить до нього все різноманіття моральних вимог. Прагнення до насолоди в Гедонізмі розглядається як основний рушійний початок людини, закладене в ньому від природи й предопределяющее всі його дії, що робить Гедонізм різновидом антропологічного натуралізму. Як нормативний принцип гедонізм протилежний аскетизму. У Др. Греції одним з перших представників Гедоніхма в етиці був основоположник киренской школи Арістіпп (нач. 4 в. до н.е.), що бачив вище благо в досягненні почуттів, задоволення. В іншому плані ідеї Гедонізму одержали розвиток в Эпикура і його послідовників, де вони зближалися із принципами евдемонізму, оскільки критерієм задоволення розглядалася відсутність страждань і безтурботний стан духу (атараксія). Гедоністичні мотиви одержують поширення в епоху Відродження й потім в етичних теоріях просвітителів. Гоббс, Локк, Гассенді, французскі матеріалісти 18 ст. у боротьбі проти релігії розуміння моральності часто прибігали до гедоністичного тлумачення моралі. Найбільш повне вираження принцип Гедонізму одержав в етичній теорії утилітаризму, що розуміє користь як насолода або відсутність страждання (И. Бентам, Дж. С. Милль).

Евдемонізм (від грец. - щастя, блаженство), античний принцип життєрозуміння, пізніше й етиці - принцип тлумачення й обґрунтування моралі, щастя (блаженство) є вищою метою людського життя. Передумовою античного Евдемонізму є сократовская ідея внутрішньої волі, що досягається завдяки самосвідомості особистості і її незалежності від зовнішнього миру. Хоча Евдемонізм виник одночасно й у тісному зв'язку з гедонізмом, вони у відомому змісті протистояли один одному: щастя є не просто тривале й гармонічне задоволення (Аристотель), а результат подолання прагнення до почуттів насолодам шляхом самообмеження, вправи, аскезы, відмова від прихильностей до зовнішнього миру і його благ і воля, що досягається при цьому, від зовнішньої необхідності й превратностей долі; це розумність, тотожна справжньої чесноти. Кініки виставляють як життєвий принцип боротьбу зі страстями, що поневолюють людини. Кіренаїки в сутності розвивають ті ж мотиви: щастя залежить не від зовнішніх обставин, а від вироблення правильного відношення до них. Стоїцизм характеризує внутрішню волю людини як радісну покірність долі, тому що значення для нього має тільки те, що залежить від його відношення до зовнішніх обставин, а не від превратностей долі. У новий час цей ідеал внутрішньої волі розвивали багато філософів, особливо Спиноза, що з виключить, гостротою поставив антитезу розумного пізнання й почуттів, страстей і висунув чисто інтелектуальне розуміння блаженства («інтелектуальна любов до бога»).



Аскетизм(від грец. - упражняющийся в чому-небудь, а також пустельник, чернець), обмеження або придушення почуттів, бажань, добровільне перенесення фізичної. болю, самітності й т.п., властивій практиці деяких філософських шкіл (наприклад, кініків) і особливо різних религий (чернецтво й т.п.). Метою Аскетизму може бути досягнення волі від потреб, зосередженості духу, підготовка до екстатичних станів, знаходження «надприродних здатностей» йога), у християнстві - співучасть в «стражданнях» Христа й т.д. Нерідкий мотив Аскетизму - відмова від користування привілеями в умовах суспільного, нерівності (толстовство й ін.). Аскетизм являє собою одну з характерних рис ранніх селянських рухів.

Утилітаризм(від лат. utilitas — користь, вигода): 1) принцип оцінки всіх явищ із погляду їхньої корисності, можливості служити коштами для досягнення який або мети; 2) Напрямок в етиці, що вважає користь основою моральності й критерієм людських учинків.

Одержало широке поширення у Великобританії в 19 в., відбивши умонастрою деяких верств англійської ліберальної буржуазії. Бентам, основоположник Утилітаризму, уважав основою моралі корисність, що він ототожнював з насолодою. Виходячи з натуралістичного й неісторичного розуміння природи людини, Бентам бачив кінцеве призначення моралі в тім, щоб сприяти природному прагненню людей зазнавати насолоди й уникати страждань. У сприянні «найбільшому щастю» (задоволенню) для «найбільшого числа людей» і складається, згідно Бентаму, зміст етичних норм і принципів. Загальне благоденство він розглядав як суму благ всіх особистостей. Спосіб мислення буржуа відбився в етиці Бентама й у тім, що він зводив проблему морального вибору до простого розрахунку вигід і втрат, насолод і страждань, які можуть викликати різні дії. Дж. С. Мілль спробував згладити егоїстичні моменти етики Утилітаризму. і прийшов у підсумку до еклектичного сполученню різних принципів.

Колективізм та індивідуалізм — це етичні принципи, що відображають соціальну сутність людини як її специфічну видову ознаку, а саме — наявність розумних, свідомо організованих стосунків. Сенс їх у збереженні та удосконаленні суспільної організації життя, з одного боку, та удосконаленні людської особистості — з іншого. Розвиток і збереження суспільності досягаються єдністю колективізму та індивідуалізму. Колективізм — сутнісна ознака специфічно людської життєвості. Становлення людини пов´язане з творенням відношення, де першим предметом є інша людина. Це стосунки, що їх Л. Фойєрбах визначив як відношення "я" і "ти". Становлення людини розумної відбувалося шляхом творення специфічних "знарядь" спілкування: міміки, жестів, мови. Вони стали засобом депривації, тобто позбавлення організму нормальних подразнень зі зовнішнього середовища або біологічно нормальних реакцій на них. Між природним світом і людиною постало опосередковуюче начало: органи другосигнального спілкування людей. У генезі — це саме органи депривації. Увесь процес відбувався у формах встановлення гармонії спілкування з метою порозуміння для психічно комфортного виживання. Колективізм виростав на ґрунті наявного в природі людини альтруїзму, але з самого початку супроводжувався свідомим процесом творення стосунків. Тварини, навіть у зграї, є перш за все індивідуальними організмами. Людина, навіть наодинці, є перш за все носієм другосигнальних впливів і тим самим соціального досвіду та соціальної історії. Суспільність є тому видовою ознакою людини, укорінена в її "другій" природі і постійно відтворює себе у спілкуванні, засвідчуючи органічність його людському суспільству.

Брак спілкування призводить до величезної психічної напруги, спричиняє розлад психіки, нервові стреси тощо. Те ж саме відбувається, коли спілкування не налаштоване на гармонію, а має відвертий чи прихований агресивний характер. Знаменно також і те, що люди часто воліють терпіти агресивність інших, аніж уникати спілкування взагалі.

Колективізмісторично складається як породжений еволюцією антропогенезу. Він створює умови для прогресивного відбору шляхом взаємної допомоги і підтримки. Вона сприяла збе­реженню індивідів із різноманітними властивостями, як біологічно сильних, так і біологічно слабких. Колективізм та альтруїзм споріднені на тій підставі, що альтруїзм є особистісним виявом сутності колективізму. Здатність людини сприйняти своїм серцем інше "я", чужі індивідуальності, сприяти їх розвитку, страждати їх стражданнями — вияв безкорисливої людинолюбності. Колективізм— історично найбільш рання форма творення стосунків та усвідомлення їх цінності. В міфології, що є історично першою формою світогляду, створюється і утверджується образ злагодженого життя людини зі світом та членів спільноти між собою як найвища цінність. Колективізм утверджується у його самоцінності шляхом спрямування діяльності окремої людини на спільний (суспільний) інтерес. Індивідуальна доброчесність (ідея її) оперта на уявлення про безсмертя душі: в роді залишаються доброчесні душі. Вони сприяють добробуту та успіхам спільноти, а отже, самі здобувають підстави для безсмертя.

Суспільне (колективне) життя — носій "вічного" життя. Колективізм утверджує сутність людського життя — його суспільність у прямих, невідчужених, безпосередніх формах. Процес має дворівневий характер. У прямих, безпосередніх формах колективізм утверджується діяльністю спілкування, в якій інша людина бачиться метою. Відомий французький письмен­ник Антуан де Сент-Екзюпері визначив цей феномен як "розкіш людського спілкування". Опосередковано він наявний у спільному творенні засобів виживання та взаємній допомозі та підтримці. В названому аспекті функціонування колективізм має сенс засобу людської життєвості. Усвідомлення його цінності відбувається шляхом творення ідей та образів-символів злагоди. Вони утверджують колективізм стосунків як найвищу цінність, надаючи йому досконалості попри обмеженість його історично-конкретних форм. На метафізичному рівні ідея колективізму утверджується як ідея злагоди, гармонійного зв´язку людини і людства зі світом, тобто бачиться ідеалом стосунків.

В етико-психологічному плані колективізм стосунків надзвичайно важливий тим, що налаштовує психічні структури людини на гармонійну взаємодію із навколишнім середовищем. Вона, в свою чергу, спирається на практику взаємин, а отже, Дає відчуття стабільності життя, очікуваного перебігу подій. Суспільність бачиться гарантом виживання кожного з її членів, а отже, і гарантом вічності та незнищенності людського життя. Суспільність як така, що постійно відтворює себе в стосунках, є умовою самозбереження людства. Колективізм утверджується в його самоцінності, а творення стосунків колективізму шляхом усунення джерел виокремлення і протиставлення людини — одним із засобів здобути безсмертя душі. Саме так бачиться християнський образ доброчесного життя: відмова від багатства заради врятування душі (зберігаюче, рятівне начало — життя у злагоді зі світом). Порада Христа багатому юнаку роздати багатство і йти за ним для життя духовного лежить у названій площині.

Історично склалося і визначилося декілька типів колективізму: первісний, феодальний, соціалістичний. Це не означає, що в інші періоди історії колективізм стосунків відсутній. Колективізм — іманентний вияв суспільності людського життя. Мова йде лише про домінуючі тенденції його вияву.

Названі історичні форми колективізму були провідними у відповідні історичні епохи, а саме: в первісному, феодальному та соціалістичному суспільствах. В епоху рабовласництва та у добу вільної конкуренції провідною є тенденція індивідуалізму. Колективізм відходить на другий план, зберігаючись у локальних людських спільнотах, але не втрачає свого значення формуючого начала суспільності. Інша справа, що кожна з історичних форм колективізму, виконуючи своє основне призначення, розкривається також історичною обмеженістю. Основ­ною його вадою можна вважати те, що колективізм у його історичних формах тяжів до збереження суспільності коштом особистості. Так, у первісну епоху саме завдяки підпорядку­ванню інстинктів системі регулятивів, що визначали межі дозволеного та забороненого, розвиток виду "людина" ставав можливим на ґрунті злагодженості стосунків. Увесь процес виглядав як явище міжіндивідуального та внутрішньо індивідуального регулювання поведінки, спрямування її на злагоду.

Патріархальний колективізм як тип соціальності доби феодалізму своїм корінням сягає родового ладу. Він складається у середовищі селянства, розгортаючись тут у порівняно розвинуті форми стосунків: регулювання спільного общинного землеволодіння, допомога в межах общини слабшим, зокрема хворим, немічним або потерпілим від стихійного лиха тощо. Слов´янофільство та російський філософський ідеалізм XIX — початку XX ст. при обґрунтуванні ідеї "всеєдності людства" спиралися на реальні підстави — практику російського общинного колективізму. Зазначимо однак, що общинний колективізм об´єктивно спрямований на формування моральних якостей непротиставлення індивіда загалу. Неминучим її наслідком є усереднення людини.

Колективізм як явище суспільності і як тип соціальності складався об´єктивно і визначився своєю цінністю в соціогенезі. Його слід відрізняти від колективізму доби соціалізму в СРСР (20—80-ті роки XX ст.). Це умоглядна ідея творення вільного суспільства, заснованого на соціальній справедливості, рівності та соціальній захищеності членів суспільства. Ф. Хайєк у праці "Дорога до рабства" пропонує розрізняти ідеал соціалізму та методи, з допомогою яких прихильники доктрини соціалізму намагаються її досягнути. Хайєк показує, що контроль у галузі економіки, зокрема планова економіка, обмежує свободу особистого вибору, а влада, що базується на плановій економіці, неминуче прямує до тоталітаризму. Носії тоталітарної ідеології апелюють до "людей маси", тобто людей невисокого рівня моральної свідомості.

Формою заперечення однобічності історичних типів колективізму є індивідуалізм. Індивідуалізм як принцип відношення до світу сучасна наука включає, поряд з колективізмом, до низки чинників, що активно впливали на творення фізичних та духовних умов виживання.

Характеризуючи схему універсального еволюціонізму, академік М. Моисеев говорить, що на певному етапі становлення суспільства рівновага первісних орд з природним середовищем зумовила потребу в новому рівні колективної пам´яті. Тут недостатньо було принципу "роби, як я", властивого і стадним тваринам. Виникає необхідність зберігати умільців і знавців не менше, ніж самців з могутніми біцепсами. З цією метою виникають різні табу, що змінюють механізм природного відбору. Він поступається місцем відбору надорганічному. Укорінюються в житті ті племена, в яких вироблялися раціонально-моральні норми поведінки. Вчений називає період, коли розпочався названий процес, "мезолітичною революцією". Принцип індивідуалізму складався на ґрунті індивідуалізації досвіду ставлення людини до світу в діяльності опредметнення. Об´єктивною підставою індивідуалізації є виділення суб´єкта із загалу на основі відмінного в уміннях, здібностях до формування предметності, а отже — відмінного в духовному досвіді. Прискорення темпів суспільного розвитку пов´язане з принципом індивідуалізації, природа якої має творчий характер. На ґрунті принципу індивідуалізації якісно змінюється зміст спілкування. Люди відтворюють у спілкуванні не те, в чому вони подібні, а те, в чому відмінні одне від одного. Названий тип спілкування — це обмін специфічно людськими сутнісними силами.

Індивідуалізація базується на ідеї "абсолютної особистості". Це поняття є вихідним у змісті християнської релігійної свідомості. Воно зумовлює "західний принцип індивідуальності", — як його визначає Геґель. Поняття індивідуалізації містить у собі утвердження особи в її діяльнісних здібностях. Воно відображає об´єктивний процес становлення особистості в діяльності творення нових життєвих умов: матеріальних та духовних. Початки індивідуалізації наявні в міфології. Герої міфів — приборкувачі природних стихій, такі, скажімо, як Геракл, Тезей чи Орфей — відображають різні види творчих умінь. Геракл завдяки фізичній силі упорядковує стихійні прояви могутності природи. Тезей перемагає Кентавра кмітливістю розуму. Орфей утверджується мистецьким талантом, завдяки якому схиляє на свій бік навіть бога підземного царства Аїда. Герої міфів уособлюють родові уміння спільноти і тому не протистоять іншим, а утверджують особисті якості як спільне досягнення. Індивідуалізація на підставі концентрації в особливому рис всезагального має виражене моральнісне спрямування. Саме виходячи з ідеї єдності особливого і загального в діяльності суб´єкта, етична теорія утверджує цінність його особистості: його духовного досвіду і практичних умінь. Завдяки зростанню особистих умінь людство розширює межі досвіду і позбувається страху існування.

Із часу становлення особистості, що історично пов´язаний з культурою Давньої Греції, досягнення в галузі науки, мистецтва, техніки є наслідком творчих зусиль "індивідуалізованого" людства, тобто особистостей, кожна з яких має здібності до того або іншого виду формування дійсності. Названі здібності моральні за своєю природою, оскільки відображають моральне ставлення до предмета формування, уміння укладати свої конкретні життєві потреби в естетично визначені форми: досконалої, красивої предметності. Моральність процесу індивідуалізації, вираженої в діяльності опредметнення, полягає і в тому що вона є джерелом розширення меж свободи людства завдяки усуненню страху існування.

Етична теорія від часів Сократа, Платона та Арістотеля звертається до індивідуально визначеного суб´єкта життєвості. Вона апелює до його свідомості з тим, щоб спонукати на примноження моральних чеснот для повноти особистого самоутвердження з привілею відчути себе людиною. Ідею людяності вона утверджує як самоцінну. Розумність людини вона вважає засобом морального поступу: людина покликана свідомо применшувати в собі тваринне єство, приборкувати природний егоїзм, щоб формувати хороші стосунки з собою та з іншими.

Акцент етичної теорії на егоїстичній природі людини, особливо характерний, починаючи з доби раціоналізму, не варто розуміти як приниження людини. Філософсько-етична теорія прагне відійти від тенденції ідеалізації людини. Натомість вона розкриває недосконалість її природи, спонукаючи на удосконалення себе для особистісного самоутвердження. Тобто, процес індивідуалізації відображає об´єктивну потребу самоутвердження людства як виду в багатстві та неповторності його творчих здібностей. Виходячи з цієї потреби, Гоббс говорить про важливість знати людську природу. Філософ пише: "Природа людини є сума її природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, таких, як почуття, розум тощо". Відповідно дається розгорнутий аналіз багатства людських почуттів і пристрастей, таких, як прагнення до слави, смирення, сором, хоробрість, гнів, помста, надія, каяття, заздрість, любов, доброзичливість тощо. Описуючи їх, філософ говорить про складність удосконалення людських пристрастей. "Людське життя можна порівняти з бігом. Потрібно лише уявити, що єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників цього змагання — опинитися попереду своїх конкурентів". Наведена думка цінна тим, що показує межу переходу індивідуалізації в індивідуалізм: пристрасті спонукають людину до змагальності, часто за рахунок інших, викликаючи з глибин людської психіки зло, помсту, егоїзм та інші негативні якості. Тобто, егоїзм як свідомо обраний принцип самоутвердження за рахунок інших стає на заваді моральному самоутвердженню суб´єкта, штовхаючи його на розпорошення сил і здібностей.

Згідно з Шопенгауером, егоїзм волі, що прагне самоздійснення, неминуче призводить до індивідуалізму: утвердження над будь-якими іншими засобами. "Головна і провідна пружина у людини, як і у тварини, є егоїзм, тобто потяг до буття і благополуччя. ...Все для мене і нічого для інших — такий його девіз. Егоїзм колосальний — він підноситься над світом. Адже якщо кожній окремій людині був би наданий вибір між її власним знищенням і загибеллю усього іншого світу, то немає потреби говорити, куди зазвичай схилявся б цей вибір".

Отже, якщо порівняти явище індивідуалізації і принцип індивідуалізму, то перше відображає об´єктивний процес становлення особистості. Індивідуалізація є відображенням морально визначеного змісту духовного досвіду суб´єкта. В особливому відображається всезагальна цінність досвіду. Етична теорія спрямовує свій інтерес саме на носія індивідуально визначеного образу дійсності, закріплюючи набутий ним досвід бажаного в моральнісних взаємодіях. У моральному ідеалі наявні риси індивідуального досвіду особистості в його суттєвих проявах.

Індивідуалізм — це принцип ставлення особи до себе та інших у формі самоутвердження через протиставлення себе іншим. Тобто, принцип індивідуалізму є виявом порушення міри морального відношення в бік абсолютизації суб´єктом власного "я". Стосунки вільної конкуренції, що ставлять особу перед необхідністю вибору діяльності для укорінення в світі, де панує змагальність, неминуче підштовхують на ігнорування моральних засобів самоутвердження. Особа опиняється перед вибором: або діяти, реалізуючи свій інтерес, і не зважати на моральні вимоги та на інших людей, або ж уникати моральної відповідальності за вибір шляхом уникнення діяльності. Складність віднайдення міри моральності ставить перед питанням зв´язку мети і засобів діяльності.

«Суспільство відкрите і суспільство закрите» — терміни, вперше запропоновані А. Бергсоном і запроваджені К. Поппером для характеристики соціально-політичних систем, властивих різним суспільствам на тих чи тих етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тлумачиться як суспільство творче й динамічне, засноване на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо найрізноманітніших змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики і самокритики, протиставляється закритому суспільству, як ураженому стагнацією, авторитаризмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явним переважанням соціально-масового начала над індивідуальним. Цей контрапункт є лейтмотивним для філософсько-історичних побудов Поппера, на думку якого розвиток сучасної цивілізації, започаткований "грецькою революцією" V—IV ст. до н.е., доводить переваги і перспективність суспільств відкритих (на зразок стародавніх Афін чи сучасних західних демократій) над закритими (на кшталт Спарти, царської Росії, фашистської Німеччини чи СРСР часів сталінізму). За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер у післямові до російського видання 1992 р. книги "Відкрите суспільство і його вороги", зазнав краху, створилися умови для глобального історичного поступу до відкритого суспільства.

До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він відносить такі: 1) зміцнення свободи й усвідомлення відповідальності, що випливає з неї; 2) мир у всьому світі; 3) боротьба із бідністю; 4) боротьба з демографічним вибухом; 5) навчання не-насильству. Концепція С.в. і с.з., викладена, зокрема, у положеннях програми переходу до відкритого суспільства у планетарному масштабі відіграє конструктивну роль у позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, окреслених у сучасному суспільстві. Однак потенціал концепції Св. і с.з. у Поппера залишається значною мірою не тільки нереалізованим, а й навіть незапитаним через труднощі операціоналізації її вузлових, надто абстрактних і есеїстично викладених понять і через певну заідеологізованість позицій автора.

Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійну сферу розпочинається досить рано (напр., у греко-римській культурі, ймовірно, з Арістотеля). Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядро якого утворює сукупність наук про суспільство, С. формується лише десь з середини XIX ст. Так, словники німецької мови фіксують у 70-ті роки неологізм, "науки про дух", який виник як еквівалент терміна при перекладі на німецьку мову англійських позитивістів, зокрема у перекладі Шіля "Логіки" Дж.Ст. Мілля. У неокантіанстві Баденської школи зустрічається дещо інша назва — "науки про культуру" (Віндельбанд, Рікерт). У працях цих мислителів, напр. у книзі Дільтея, було здійснено чи не перші спроби різко розмежувати С. і природознавство. З подальшим конституюванням С. як своєрідної цілісності відбувається і формування двох магістральних підходів у тлумаченні і розвитку С: наукоцентричного та на у побіжного . Немарксистська традиція виникнення наукоцентричного підходу пов'язана з іменами основоположників першої "класичної" форми позитивізму, насамперед О. Конта, Дж.Ст. Мілля та Г. Спенсера; марксистська — з революційним переворотом у С. К. Маркса та Ф. Енгельса. З позитивістською (Т. Кун, П. Фейерабенд, С. Тулмін, К. Поппер, Г. Альберт тощо) та марксистською орієнтаціями пов'язаний і подальший розвиток наукоцентричного С. Наукобіжний напрям С. бере початок з Баденської школи неокантіанства (Г. Рік-керт, В. Віндельбанд) і конкретизується у філософії життя (Ф. Ніцше, Г. Зіммель, В. Дільтей, О. Шпенглер), філософській антропології (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен, Е. Ротхакер та ін.), герменевтики (пізній Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, Г.Г. Гадамер, А. Апель, П. Рікьор), екзистенціалізму (М. Бердяєв, Л. Шестов, К. Ясперс, М. Бубер, Г. Марсель, А. Камю, Ж.П. Сартр), Франкфуртської школи філософії і соціології (Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, Е. Фромм), персоналізму (М. Лосський, Дж. Ройс, Є. Муньє, В. Штерн та ін.), доходячи подекуди до войовничого, нігілістичного антисцієнтизму (А. Клагес, Е: Юнгер, А. Боймлер, А. Розенберг). Неспроможність найрадикальніших представників обох напрямів або ж звести С. до сукупності наук про суспільствознавство (наукоцентризм), або ж, навпаки, взагалі вивести його за межі наукового пізнання, виявила однобічність обох підходів і необхідність її подолання, "зняття" шляхом розробки глибшого, конкретнішого розуміння своєрідності С, притаманних йому пізнавальних форм і зв'язків між ними.

Вирішенню цих проблем підпорядковуються, зокрема, започатковані з 70-х років розвідки, спрямовані на типологізацію форм пізнання суспільної реальності (наукова та позанаукова), розмежування на основні форми (філософське, загальнонаукове, спеціально-наукове, традиційне гуманітарне знання і соціальне знання як таке, що виникає на стику С, природознавства і технікознавства), виділення основних типів суспільствознавчих теорій відповідно до властивих С. основних форм пізнання та знання і з'ясування типологічних особливостей їх взаємозв'язку з життєдіяльністю людей в історичному процесі.

Альтруїзм ( лат. Alter -Другий, інші) - поняття, яким осмислюється активність, пов'язана з безкорисливою турботою про благополуччя інших; співвідноситься з поняттям самовідданість - тобто з приношенням в жертву своїх вигод на користь блага іншої людини, інших людей або в цілому - заради загального блага. В деяких сенсах може розглядатися як протилежне егоїзму. У психології іноді розглядається як синонім або частину просоциального поведінки.

Згідно В. С. Соловйову, під альтруїзмом розуміється "моральна солідарність з іншими людськими істотами ".

Поняття альтруїзму ввів французький філософ і засновник соціології Огюст Конт. Він характеризує їм безкорисливі спонукання людини, що тягнуть за собою вчинки на користь інших людей. Згідно Конту принцип альтруїзму говорить: "Живи для інших". Згідно О. Конту, альтруїзм протилежний, антонімічен егоїзму, і має на увазі таку поведінку і активність людини, якими він приносить іншим людям більше користі, ніж вимагає від них докладання жодних витрат.

Опозицією такого розуміння альтруїзму виступають Чарлі Л. Харді, Марк ван Вугт, Девід Міллер і Девід Келлі, які у своїх дослідженнях показали, що альтруїзм і альтруїстичне поведінка не пов'язані з прямою вигодою, або з комбінаціями різних вигод, але в кінцевому рахунку, в довгостроковій перспективі створюють більше переваг, ніж було витрачено на вчинення альтруїстичних дій.

Згідно Джонатон Сеглоу, альтруїзм - це добровільний, вільний акт суб'єкта, який, проте не може бути здійснений без того, щоб вчинене альтруїстичне дію не втратило своєї альтруістічеcкой природи.

Російський філософ Володимир Соловйов у роботі «Виправдання добра» обгрунтовує альтруїзм через жалість і вважає його природним проявом людської природи ( всеєдності), тоді як його протилежність ( егоїзм, відчуження) є пороком. Загальне правило альтруїзму згідно В. С. Соловйову може бути пов'язане з категоричним імперативом І. Канта : стався до інших так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою.

Б. Ф. Скіннер провів аналіз такого явища, як альтруїзм, і прийшов до наступного висновку: "Ми поважаємо людей за їх добрі вчинки тільки тоді, коли ми не можемо пояснити ці вчинки. Ми пояснюємо поведінку цих людей їх внутрішніми диспозиціями тільки тоді, коли нам не вистачає зовнішніх пояснень. Коли ж зовнішні причини очевидні, ми виходимо з них, а не з особливостей особистості ".

Віра в те, що люди повинні надавати допомогу тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди в майбутньому, є нормою соціальної відповідальності. Саме ця норма спонукає людей, наприклад, підняти книгу, яку впустив людей на милицях. Експерименти показують, що навіть тоді, коли надають допомогу залишаються невідомими і не очікують ніякої вдячності, вони часто допомагають нужденним особам.

Ті, хто любить, завжди прагнуть прийти на допомогу коханому. Проте інтуїтивне, неусвідомлене бажання допомогти зовсім не обов'язково повинно ставитися до того людській істоті, з ким вас пов'язують узи любові або дружби. Зовсім навпаки, альтруїстичне прагнення надати допомогу абсолютно сторонній людині здавна вважається доказом особливо вишуканого благородства. Подібні безкорисливі пориви альтруїзму котируються в нашому суспільстві надзвичайно високо і навіть, як стверджують знавці, як би самі несуть в собі моральну винагороду за заподіяні нам клопіт.

Відчуваючи емпатію, ми звертаємо свою увагу не стільки на наш власний дистрес, скільки на страждання інших. Найяскравіший приклад емпатії - беззастережне, моментальне надання допомоги людям, до яких ми відчуваємо прихильність. У середовищі вчених, що вивчають взаємозв'язок егоїзму і емпатії були різні точки зору, проводилися численні експерименти: дуже вже хотілося достовірно визначити, чи здатний взагалі людина на абсолютне безкорисливість ... Результати експериментів свідчили, що так, здатний, але вчені-скептики стверджували, що жоден експеримент не може виключити всіх можливих егоїстичних мотивів надання допомоги. Проте, подальші експерименти і саме життя підтвердили, що є люди, які піклуються про благо інших, іноді навіть на шкоду своїм власним благу.

"Яким би егоїстичним не здавався чоловік, в його природі явно закладені певні закони, що примушують його цікавитися долею інших і вважати їх щастя необхідним для себе, хоча він сам від цього нічого не отримує, за винятком задоволення бачити це щастя."

Альтруїзм в соціумі також може бути вигідний, оскільки призводить до підвищення репутації. Іншою перевагою альтруїзму може служити самореклама, названа ізраїльським зоологом Амоцем Захаві "ефектом потлача ".

Моральна, етична сторона альтруїзму може бути осмислена через моральний імператив І. Канта. Інтеріорізованние людиною, то чи інше розуміння моральності може стати таким внутрішньоособистісних освітою як совість, виходячи з якої, а не з прагнень до тих чи інших вигод, буде діяти людина. Таким чином, моральний / моральний альтруїзм полягає в дії відповідно до власним сумлінням.

Ще однією формою, або одним розумінням морального альтруїзму, є його осмислення в рамках уявлень про правосуддя або юстиції, соціальні інститути яких широко поширені в західних суспільствах. В рамках уявлень про правосуддя людина розглядається як нерідко готовий безкорисливо діяти за правду і її торжество в світі соціальних взаємин, а також проти різного роду несправедливостей.

Дії в дотримання зобов'язань (які людина дає самому собі або іншому) і очікувань (які мають по відношенню до людини інші люди) іноді розглядаються як певна ступінь альтруїзму. Разом з тим, нерідко такого роду дії можуть чинитися і діями з розрахунку.

Альтруїзм може бути пов'язаний з різного роду соціальними переживаннями, зокрема з симпатією, співчуттям до іншого, милосердям і доброзичливістю. Альтруїсти, доброзичливість яких поширюється за межі родинних, сусідських, дружніх відносин, а також відносин зі знайомими, називаються також філантропами, а їх діяльність - філантропією.

Крім доброї волі і співчуття альтруїстичні дії нерідко робляться з прихильності (до чему-то/кому-то) або загальної подяки до життя.

Раціональний альтруїзм - це балансування (а також спроба його осмислити) між своїми інтересами та інтересами іншої людини і інших людей.

Виділяється кілька напрямків раціоналізації альтруїзму:

Альтруїзм як мудрість (Пруденція) (через моральне право (почуття "має право") і добрі справи може бути виправданий розумний егоїзм (Крістоф Лумер).

Альтруїзм як взаємний (реципрокного) обмін. Раціональність взаємного обміну очевидна: дія, засноване на нормах взаємності (справедливість, чесність), орієнтовані не точний облік вироблених зусиль і їх компенсацію. Скоріше, мова йде про запобігання використання альтруїстів егоїстами, таким чином, щоб процес обміну міг бути продовжений. Взаємність є засобом для запобігання експлуатації.

Альтруїзм як узагальнений обмін. Узагальнені системи обміну характеризуються тим, що вони засновані на зусиллях, які додаються в односторонньому порядку без прямої компенсації. Будь-хто може опинитися одержувачем вигоди (від альтруїстичної дії) або тим, хто це дію робить. Раціональність узагальненого обміну полягає в тому, що кожен, хто потребує допомоги, може отримати її, але не прямо від когось, але побічно; важливу роль тут відіграють відносини довіри між людьми.

Раціональний баланс власних і чужих інтересів (наприклад, теорія раціональних / соціальних рішень Говарда Марголіс).

Парето-альтруїзм. Згідно з італійським економісту і соціологу Парето, Вільфредо, його відомому розподілу, "80% наслідків породжують 20% причин", альтруїстичні дії можливі і не вимагають привнесення ніяких жертв у вигодах. Є безліч дій (у тому числі - егоїстичних), від здійснення яких ні від кого не потрібно ніяких жертв і не приносить ні кому ні якого шкоди. Такі дії можуть бути зараховані до альтруїстичним актам.

Утилітарне розуміння альтруїзму. Альтруїстичний акт розглядається як заснований на максимізації якогось загального блага, в тому числі за допомогою залучення інших людей для цього. Приклад: у людини є деяка сума грошей і він хоче її пожертвувати на розвиток якоїсь території. Він знаходить якусь організацію, яка працює з цією територією і жертвує їй гроші, сподіваючись що в ній вони витратяться потрібним чином. Разом з тим, як випливає з прикладу, таке, утилітарне розуміння альтруїзму може призводити до упередженості і переслідуванню певних власних інтересів.

З розвитком емпіричних психологічних досліджень такі нечіткі поняття як альтруїзм, корисність, поступово замінюються на більш уживаний термін "просоциальное поведінку".

Існують статеві відмінності в альтруистическом поведінці: жінки, як правило, показують більш довгострокове просоциальное поведінку (наприклад, турбота про близьких). Для чоловіка, більш вірогідні, унікальні "подвиги" (наприклад, при пожежі), в яких нерідко порушуються конкретні соціальні норми.

Є також дослідження з області еволюційної психології, в яких показано, що люди виживають за рахунок співпраці і нормальної взаємності. Як висловився Герберт Саймон, просоциальное поведінка має перевагу в ситуації природного відбору / еволюції, і в деякому сенсі, альтруїзм може розглядатися як генетично закладена в людині програма.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.