Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Лекція III.3. Форми розвитку знання





1. Проблема і її види. Гіпотеза. Верифікація і фальсифікація гіпотез.

2. Структура наукової теорії.

3. Поняття закону. Принцип, закон, норма. Поняття парадигми.

4. Наукове пояснення і його специфіка в технічному, гуманітарному і природничо-науковому пізнанні. Пояснення, розуміння, передбачення.

Основні поняття:Гіпотеза — Закон— Парадигма— Проблема— Теорія— Факт

Формами становлення і розвитку наукового знання виступають факт, проблема, гіпотеза, теорія.

Факт(від лат. factum – зроблене, те, що відбулося) являє собою такий фрагмент дійсності, який встановлюється людиною і тому в науковій фіксації факту має місце сплав об’єктивного та суб’єктивного. Факт – результат раціональної обробки даних спостереження, їх витлумачення з позицій певних теоретичних положень. Факти відіграють велику роль у перевірці, підтвердженні чи спростуванні теорій. Відповідність фактам - одна з суттєвих вимог до наукової теорії. В розумінні природи факту в сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Фактуалізм виходить з положення про незалежність і автономність фактів стосовно різних теорій. Теоретизм стверджує, що факти цілком залежать від теорії і при зміні теорій відбувається зміна всього фактуального базису науки. Необхідно підкреслити, що абсолютне протиставлення факту і теорії, з одного боку, а також цілковите розчинення фактів в теорії є крайнощами в рішенні проблеми співвідношення факту та теорії.

Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти. Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт -це речення, що фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. Роль фактів у науковому пізнанні величезна. Як відзначав

У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалектичного матеріалізму, невірне як абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.

Факт є результатом активної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження. З іншого боку, одержані в результаті експерименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий факт, якому притаманне теоретичне навантаження, порівняно незалежний від теорії, оскільки в своєму підґрунті детермінується матеріальною дійсністю.

Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.

Проблема(у перекладі з грецьк. – перешкода, задача) – певне питання, що об’єктивно виникає в ході розвитку пізнання, відповідь на яке можна досягти за допомогою емпіричного та теоретичного дослідження. Весь прогрес людського пізнання полягає в постановці, уточненні та вирішенні проблем, переході від постановки певних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем. Виявлення та постановка проблеми розкриває неповноту попередніх знань і тим самим є необхідним моментом переходу до нового знання.

Проблема- це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення,, вивчення і дослідження,. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.

Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані.

Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв'язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов'язане з формулюванням закону збереження енергії).

У науковому пізнанні способи розв'язання проблем збігаються з загальними методами і прийомами дослідження. У силу комплексного характеру багатьох проблем сучасного природознавства і соціальних наук великого значення для аналізу побудови і динаміки проблем набувають системні методи. Розвиток наукового пізнання нерідко приводить до проблем, що набувають форму апорій і парадоксів, для вирішення яких потрібний перехід на інший, філософський рівень їх розгляду.

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Добре відомо, які широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли виникають несподівані і плідні ідеї.

Термін "ідеї" (від грец. - вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і використовується в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями в філософії розглядали ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються в розумі. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі своїми ідеями, які є ідеальними формами.

У Новий час, у ХVII-ХVIII ст. на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про походження ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною діяльністю мислення.

Велике місце вчення про ідеї займало в німецькому класичному ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмета в нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно з якими "Я" творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку.

Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, в тенденції розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше.

Таким чином, у науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є підґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання відображається фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. У такому розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція". Концепція (від лат. сопсврИо - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза.

Гіпотеза (від грец. зрухеуІт- основа, припущення) - це науково обгрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена й доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.

Наукова гіпотеза завжди висувається в контексті розвитку науки для рішення якоїсь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення протиріч теорії з негативними наслідками експериментів. В процесі перевірки гіпотези та практичного підтвердження її наслідків, які описують та пояснюють раніше невідомі факти дійсності, виявляється зв’язок гіпотези з науковою теорією. Розвиток наукових теорій завжди відбувається за допомогою гіпотез, оскільки усяке нове знання носить спочатку гіпотетичний характер. Гіпотези виникають в процесі розвитку науки і перетворюються в достовірні положення наукових теорій, коли практика виявляє та підтверджує такі результати

У яких же випадках використовується гіпотеза в процесі розвитку наукового знання?

♦ По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб їх пояснити.

♦ По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як обособлення знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх.

♦ По-третє, тоді, коли пичини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.

Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії:

♦ накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення;

♦ формування гіпотези про причинні зв'язки явищ;

♦ перевірка одержаних висновків на практиці;

♦ перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.

Значення гіпотези в пізнанні навколишнього світу величезне. Без гіпотез взагалі неможливий розвиток наукових знань. Роль її в науці високо цінували всі видатні вчені. Так, М.В. Ломоносов вбачав у гіпотезі головний шлях, на якому видатні люди відкривали самі важливі істини. Д.І. Менделєєв говорив, що гіпотези полегшують наукову працю так, як плуг землероба полегшує вирощування корисних рослин.

На основі наукових гіпотез ведуться дослідження закономірностей природи і суспільства. Наукові теорії, як правило, з'являються на світ у вигляді гіпотез. Гіпотези можуть використовуватися не тільки відносно спільних закономірностей, а й для пояснення одиничних фактів. Наприклад, гіпотеза широко застосовується в діагностиці захворювань. Діагноз хворого, - говорив С.П. Боткін, - є більш-менш вірогідна гіпотеза, яку необхідно постійно перевіряти: можуть з'явитись нові факти, які змінять діагноз або збільшать його імовірність. Вже при першому знайомстві з хворим лікар висуває ту чи іншу "робочу" гіпотезу про його хворобу. На основі цієї попередньої гіпотези ведеться лабораторне і клінічне обстеження хворого. Якщо фактичні дані підтверджують висунуту гіпотезу, то вона перетворюється на остаточний діагноз, який слід розглядати як специфічну форму пізнання.

Всяка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає перевірці, необхідність якої випливає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного знання. Перевірка гіпотези полягає в тому, що її теоретичні наслідки і висновки зіставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим вищий, чим різноманітніші й численніші дослідження, які підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпотеза теоретично і практично межує з вірогідністю.

Будь-яка справжня наукова гіпотеза органічно пов'язана з практикою не тільки тим, що практика є умовою виникнення нових гіпотез, а й тим, що вся наступна виробнича діяльність людей безпосередньо удосконалює гіпотезу, шліфує її, приводить теоретичні положення у відповідність із об'єктивними закономірностями. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Тісний, нерозривний зв'язок гіпотези, теорії, закону й практики розкривається в ході наукового дослідження. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання. Теорія представляє собою форму системного знання, яке відноситься до певної області дійсності або до деяких її аспектів. Вона являє собою найбільш строгу і перевірену частину наукових знань. Мета наукової теорії – осмислити вже відомі результати і визначити шляхи досягнення нового знання, прогнозувати нові явища. Вона досягає цього інтелектуальними інструментами: поняттями, гіпотезами, математичним апаратом тощо. Теорія тісно пов’язана з фактами і гіпотезами. Від наукових фактів вона відрізняється строгою логічною організацією і об’єктивним змістом. Розвинута наукова теорія являє собою систему взаємомопов’язаних законів, дає можливість зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішньому зв'язку і цілісності як систему, виконує такі найважливіші функції як пояснення і передбачення.

Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін "теорія" використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін "наукова теорія" використовується і в більш вузькому розумінні - як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.

У споглядальному, теоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої сфери дійсності і зводить відкриті в ній закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть існувати декілька теорій.

♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати характер об'єктивної істини.

♦ Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.

♦ Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, які можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -це суперечності теорії й досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:

♦ у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області застосування теорії;

♦ друга форма - екстенсифікаційна, коли теорію використовують ширше без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може бути поширення теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ;

♦ третя форма - комбінована, екстенсифікаційно-інтенсифікац-ійна. Такої формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:

♦ еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;

♦ революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

Поняття закон, у філософському сенсі, це відображення об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість уза­гальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого . "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.

Закон – внутрішній, істотний, необхідний, повторюваний зв'язок між явищами чи їх сторонами. Закон— це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.

Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Парадигма виступає як сукупність знань, методів і цінностей, беззастережно поділюваних членами наукового співтовариства. Вона обумовлює спектр значимих наукових проблем і можливі способи їх розв’язання, одночасно іґноруючи ті факти і теорії, що з нею не узгоджуються. У рамках нормальної науки прогрес здійснюється за допомогою кумулятивного накопичення знань, теоретичного й експериментального удосконалення вихідних програмних установок.Процес прийняття нової парадигми являє собою своєрідне переключення гештальта на принципово іншу систему світобачення, зі своїми образами, принципами, мовою, неперекладними і непорівнянними з іншими змістовними моделями і мовами. Запропоноване Т.Куном поняття "парадигма" дуже близьке до поняття "iдеал науковостi знання". Воно дозволяє розумiти результати науково-дослiдницької дiяльностi як концептуальнi, iнструментальнi та методологiчнi моделi, що створюють передумови специфiчно-наукової дiяльностi членiв наукової спiльноти. У книзi "Структура наукових революцiй" виокремлюють бiльш нiж двадцять визначень поняття "парадигма. "Парадигма - це те, що об'єднує членiв наукової спiльноти, i, навпаки наукова спiльнота складається з людей, якi визнають певну парадигму".Властивiсть парадигми визначати проблеми, засоби їх вирiшення, критерiї оцiнок результатiв наукових дослiджень, залишає невизначеним лише пошук методiв та способiв вирiшення усвiдомлених науковцями проблем. Поняття "наукова революцiя" виконує в методологiї Куна конструктивне значення. Лише перехiд до нової парадигми дозволяє обгрунтовано фiксувати змiну в науковому знаннi. Якщо вважати, згiдно з пропозицiями К.Поппера, що змiст наукової дiяльностi зводиться до висування теорiй, їхнього заперечення, пiдтвердження i покращення, тодi наука становить безперервний процес змiни теорiй.

 

Контрольні питання

1. Яким шляхом розвивається знання?

2. Приведіть приклади факту, проблеми, пояснення, гіпотези, теорії, парадигми з областей відомих вам дисциплін.








Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2022 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.