Підстави та умови встановлення і застосування (призначення) довічного позбавлення волі

Враховуючи зазначене в попередньому пункті даного курсового дослідження, відмічу, що довічне позбавлення волі – як раніше зазначалось, фактично і юридично найбільш суворий вид покарання з передбачених чинним КК. Фактично найсуворіший характер довічного позбавлення волі визначається істотністю і тривалістю позбавлень та обмежень прав і свобод особи, засудженої до цього покарання.

Найсуворіший характер покарання у виді довічного позбавлення волі позначається на порядку і умовах його встановлення та застосування (призначення.

По-перше, воно встановлюється лише за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 1 ст. 64 КК). У ч. 5 ст. 12 КК прямо зазначено, що злочин, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, є особливо тяжким1.

Враховуючи ж, що, з одного боку, фактично довічне позбавлення волі визначене за скоєння не усіх особливо тяжких злочинів, а тільки за деякі їх умисні види, а, з іншого - передбачення його за необережні делікти, як видається, недопустиме, варто безпосередньо у ч. 1 ст. 64 КК вказати, що це покарання встановлюється за вчинення лише умисних особливо тяжких злочинів.

По-друге, це покарання застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК (ч. 1 ст.64), тобто лише тоді, коли воно встановлене у санкції статті, за якою засуджується особа (лише за вчинення злочинів, за які визначене покарання у виді довічного позбавлення волі), і за жодних умов не може бути призначене у будь-якому іншому разі. Інші ж види основних покарань, як відомо, можуть застосовуватись і тоді, коли їх прямо не передбачає санкція відповідної статті (наприклад, при призначенні покарання у порядку ст. 69 КК чи у випадку його заміни відповідно до ч. 4 ст. 53, ч. 3 ст.57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК).

На сьогодні, як вже раніше зазначалося, довічне позбавлення волі передбачене за вчинення 11 видів злочинів1.

Порівнюючи КК України 1960 р2 який встановлював довічне позбавлення волі за 5 загально-кримінальних злочинів, пов'язаних, як правило, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів, вчинюваних у воєнний час або у бойовій обстановці, чи зв'язаних з умисним вбивством, та чинний КК України, не важко помітити, що порівняно з попереднім чинний КК більш як наполовину зменшив кількість видів злочинів, за які встановлене довічне позбавлення волі, обмеживши їх коло лише діяннями, пов'язаними з умисним посяганням на життя особи або спрямованими проти миру та безпеки людства.

У ч. 1 ст. 64 КК коло випадків, у яких допускається застосування довічного позбавлення волі, визначено словами «у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом». Не важко, проте, зауважити, що це визначення потребує уточнення, оскільки воно не вказує з необхідною конкретністю (ясністю), у яких саме випадках може застосовуватись дане покарання. Між тим довічне позбавлення волі застосовується не просто (не взагалі) у випадках, спеціально передбачених КК, а лише у разі, якщо його передбачає санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується особа. З огляду на викладене погоджуючись з думкою Б. Крися1, пропонуємо, у ч. 1 ст. 64 КК слова «спеціально передбачених цим Кодексом» замінити словами «коли воно передбачене у санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

По-третє, в усіх санкціях, які встановлюють довічне позбавлення волі, воно передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк, причому останній вид покарання завжди вказаний перед довічним позбавленням волі. Така їх конструкція означає, що закон розглядає як типове (звичне) покарання за відповідні злочини саме позбавлення волі на певний строк, вважаючи довічне позбавлення волі крайнім (винятковим) заходом впливу на винного. Це, своєю чергою, зобов'язує суд у кожному випадку призначення покарання за вчинення такого злочину спочатку вирішити питання про можливість застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

В-четвертих, відповідно до ч. 1 ст.64 КК, довічне позбавлення волі призначається лише у випадках, якщо «суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк». При цьому не має значення, яку роль виконувала особа у вчиненні злочину - виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача, пособника, і був він закінченим чи мало місце тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення довічного позбавлення волі, а у зв'язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у вироку.

Довічне позбавлення волі може призначатись як самостійно, так і у поєднанні з додатковими покараннями.

Що, однак, означають слова закону, що довічне позбавлення волі призначається тільки тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк?

Прямої і безпосередньої відповіді на це запитання КК не дає. За такої умови наведений текст ч. 1 ст.64 КК, якщо його сприймати буквально, дає ґрунт для висновку, що рішення про застосування чи незастосування довічного позбавлення волі цілковито залежить від погляду суду (є суто суб'єктивним), оскільки жодних конкретних підстав для його прийняття ця кримінально-правова норма не називає.

Відповідаючи на поставлене запитання, треба мати на увазі наступне. У ч. 2 ст. 65 КК вказано, що «особі, яка вчинила злочин, мас бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів». З цього, зокрема, випливає, що при альтернативній санкції суд, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, спочатку повинен з'ясувати, чи може у даному випадку виправлення винного та попередження нових злочинів, тобто мета покарання бути досягнута застосуванням найменш суворого з передбачених нею покарань, і у разі позитивного висновку з приводу цього обрати його засудженому. І лише якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення цієї мети, призначається більш суворе покарання із числа передбачених за вчинений злочин.

Викладене повною мірою стосується і умов застосування довічного позбавлення волі. Це означає, що оскільки в усіх санкціях, які встановлюють довічне позбавлення волі, дане покарання передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк, воно має призначатись тільки тоді, коли мета покарання не може бути досягнута застосуванням позбавлення волі на певний строк. Саме так і слід розуміти слова ч. 1 ст.64 КК, що довічне позбавлення волі призначається лише у випадках, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк1. Однак з огляду на те, що у цій кримінально-правовій нормі положення про те, що довічне позбавлення волі призначається тільки тоді, коли мета покарання не може бути досягнута застосуванням позбавлення волі на певний строк, текстуально викладено явно невдало, у ній слова «суд не вважає за можливе застосувати» варто замінити словами «мета покарання не може бути досягнута застосуванням».

Аналіз судової практики дає підставу зробити висновок, що обставиною, яка зумовлює призначення довічного позбавлення волі і водночас вказує на неможливість досягнення мети покарання шляхом застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, є винятково (вкрай) високий ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи злочинця. Вона визначається сукупністю усіх зібраних у справі даних, що стосуються вчиненого злочину, особи винного і обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. На таку небезпеку можуть, зокрема, вказувати:

- множинність (сукупність, повторність, рецидив) вчинених особою злочинів;

- наявність у вчиненому діянні декількох з альтернативно передбачених диспозицією ознак відповідного складу злочину;

- наявність обставин, що обтяжують покарання, і відсутність обставин, що його пом'якшують;

- вкрай негативна характеристика особи злочинця.

За даними судової статистики, у 2000 р. довічне позбавлення волі було застосоване до 94 осіб (0,04% від загальної кількості засуджених), у 2001р. - до 138 осіб (0,1% від загальної кількості засуджених)2. В 2003 році 751 засуджений3.

Що стосується коло осіб, яким може призначатися довічне позбавлення волі, то відмічу, що воно обмежене. Відповідно до ч. 2 ст. 64 КК, це покарання не застосовується:

1. До осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років. Цим особам довічне позбавлення волі не може бути призначене, навіть якщо на момент постановления вироку вони досягли повноліття;

2. До осіб, що вчинили злочини у віці понад 65 років. Якщо ж особа вчинила злочин до досягнення нею 65 років, вона підлягає довічному позбавленню волі і тоді, коли на момент постановления вироку їй було понад 65 років;

3. До жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановления вироку. При цьому строк вагітності значення не має. Чим керувався законодавець, забороняючи застосування довічного позбавлення волі до названих осіб, питання.

П.С. Матишевський пише, що принципом гуманізму1. Але якщо не забувати, що гуманізм - це ставлення до людини як до найвищої цінності, людинолюбство, то така відповідь навряд чи може бути визнана задовільною. По-перше, якщо враховувати, що мова йде про довічне позбавлення особи волі, то посиланням на гуманізм можна виправдати (мотивувати) заборону застосування даного покарання взагалі, а не лише до осіб, зазначених у ч. 2 ст. 64 КК. По-друге, якщо вважати, що незастосування до цих осіб довічного позбавлення волі дійсно є проявом гуманізму до них, то тоді необхідно буде визнати, що до всіх інших осіб, які вчинили такі ж самі злочини як і вони, закон ставиться не гуманно. І тоді дивний якийсь виходить гуманізм.

І справді, чому, скажімо, особа, що за місяць до досягнення нею 18 років вчинила декілька злочинів, за кожний з яких передбачене довічне позбавлення волі, користується імунітетом від цього покарання, а до особи, що вчинила лише один такий злочин, але на наступний день після досягнення нею повноліття, воно застосовується? Або чим, наприклад, особа, що вчинила заздалегідь запланований злочин, за який встановлене довічне позбавлення волі, на наступний день після досягнення нею 65 років саме з метою уникнення цього покарання, «краща» за особу, що вчинила такий самий злочин за день до досягнення нею 65 років, оскільки до першої з них дане покарання застосоване бути не може, а друга йому підлягає? Чому, врешті, жінка, що не була у стані вагітності ні під час вчинення відповідного злочину, ні на момент постановлення вироку, підлягає довічному позбавленню волі, а до жінки, яка винятково з метою уникнення даного покарання завагітніла перед вчиненням такого злочину або постановленням вироку, а після скоєння злочину чи ухвалення вироку зробила аборт, воно застосовуватися не може?

Обмеження кола осіб, які підлягають тому чи іншому видові покарання, може бути визнане виправданим лише тоді, коли для цього є необхідні підстави. Так, не викликає сумніву, скажімо, обґрунтованість заборони застосування громадських і виправних робіт до інвалідів чи до громадян, які досягли пенсійного віку, оскільки характер цих покарань передбачає працездатність засуджених до них осіб. Заборона ж застосування довічного позбавлення волі до зазначених у ч.2 ст.64 КК осіб, як видається, жодних підстав під собою не має. Самі по собі досягнення чи недосягнення певного віку або стан вагітності такою підставою вважатися не можуть. Тому заборона застосування довічного позбавлення волі до вказаних у ч. 2 ст. 64 КК осіб є не лише порушенням принципу рівності громадян перед законом, але й свого роду індульгенцією цим особам на вчинення особливо тяжких злочинів.

З огляду на викладене було б правильно із ст. 64 КК її другу частину виключити. Натомість доцільно передбачити можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Таке звільнення могло б застосовуватись, якщо засуджений відбув відповідний строк покарання (скажімо, не менш як 25 років) і довів, що уже не становить небезпеки для суспільства. І тоді особа звільнялася б від довічного позбавлення волі не за сам факт досягнення чи недосягнення нею певного віку або наявності у неї вагітності, тобто не з огляду на наперед встановлений для неї законом привілей, а саме тому, що вона заслужила це звільнення своєю поведінкою під час відбування покарання. І це буде і гуманно, і справедливо. До речі, за даної умови КК повністю відповідав би положенню п. «а» ст. 37 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989р.1 стосовно того, що довічне тюремне ув'язнення може призначатися за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років, лише тоді, коли буде передбачена можливість звільнення їх від цього покарання.

Також відзначу, що у разі призначення хоча б за один із вчинених особою злочинів довічного позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів та вироків визначається шляхом поглинення усіх будь-яких менш суворих основних покарань довічним позбавленням волі (ч. 2 ст. 70, ч.2 ст. 71 КК).

Окрім цього, також цікавим є питання строку давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, за який може бути призначено довічне позбавлення волі. Оскільки сам, по собі сплив передбаченого ст. 49 КК п'ятнадцятирічного строку давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, за який може бути призначено довічне позбавлення волі, як і встановленого ст. 80 КК п'ятнадцятирічного строку давності виконання обвинувального вироку, котрим особа була засуджена до довічного позбавлення волі, не тягне за собою звільнення її відповідно від кримінальної відповідальності чи від відбування цього покарання. Питання про застосування обох видів давності до такої особи вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк. У випадку ж вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439 і ч. 1 ст. 442 КК, ні давність притягнення до кримінальної відповідальності, ні давність виконання обвинувального вироку аж до призначення і відбування довічного позбавлення волі взагалі не застосовується (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК).

Також, зазначу, що до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), а до тих з них, які відбувають це покарання, і умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК).

Щоправда, на відміну від викладеної вище позиції, у літературі вказується, що умовно-достроковому звільненню від відбування покарання не підлягають особи, засуджені до довічного позбавлення волі1. Це твердження є не зовсім точним. Згідно з ст. 81 КК, можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання залежить не від покарання, до якого особа була засуджена, а від покарання, яке вона відбуває. Причому порівняно з КК 1960р., який не допускав умовно-дострокового звільнення від відбування покарання деякої категорії засуджених, у тому числі й осіб, котрим довічне позбавлення волі було замінено позбавленням волі на певний строк (ст. 52), чинний КК жодних обмежень з цього приводу не містить. Тому, якщо особі, засудженій до довічного позбавлення волі, це покарання з передбачених законом підстав було замінено позбавленням волі на певний строк (ч. 3 ст. 74, ч. 5 ст. 80, ч. 3 ст. 86, ч. 2 ст. 87 КК), то за наявності вказаних у ст.81 КК умов до неї може застосовуватись умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Отже, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не застосовується до осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, а не до осіб, засуджених до цього виду покарання.

Також зазначу, що до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається. Про це прямо зазначено у п. «б» ч. 1 ст. 3 Закону України від 1 жовтня 1996р. із змінами від 19 грудня 1996р., 18 травня 2000р. «Про застосування амністії в Україні»1.

Правда, деякі автори, посилаючись на ст. 85 і ч. 3 ст. 86 КК, пишуть, що «законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк»2. Це твердження потребує уточнення. Дійсно, у ст. 85 і ч. 3 ст. 86 КК вказано, що законом про амністію призначене засудженому покарання може бути замінене іншим видом покарання. Але кожний закон про амністію повинен відповідати вимогам базового з цього питання нормативно-правового акта - Закону України від 1 жовтня 1996р. «Про застосування амністії в Україні». Останній же встановлює, що, по-перше, закон про амністію взагалі не може передбачати заміну одного покарання іншим (ч. 2 ст. 2) і, по-друге, що до осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії взагалі не допускається (п. «б» ч. 1 ст. 3). При цьому ч. 3 ст. 3 названого Закону наголошує, що «положення закону про амністію, які не відповідають вимогам цієї статті, не мають сили і застосуванню не підлягають». Наведене, таким чином, свідчить, що у даний час законом про амністію призначене засудженому довічне позбавлення волі будь-яким іншим покаранням, у тому числі і позбавленням волі на певний строк, замінене бути не може. Практично така заміна зможе мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України від 1 жовтня 1996р. «Про застосування амністії в Україні».

Що, стосується помилування то, згідно зі ст. 2 Положення про здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 19 липня 2005 року № 1118, довічне позбавлення волі може бути замінено на позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі застосовується тільки за вироком суду. Інші ж види покарань можуть застосовуватись і не лише судом, і не тільки вироком суду. Так, застосування до засудженого іншого замість призначеного за вчинений ним злочин судом покарання здійснює у порядку помилування Президент України. Застосування ж до особи іншого порівняно з призначеним за вчинений нею злочин виду покарання, скажімо, у касаційному порядку чи у випадку заміни їй невідбутої частини покарання більш м'яким хоч і здійснюється судом, проте не вироком, а відповідно ухвалою і постановою.

Кримінальні справи про злочини, за вчинення яких передбачене довічне позбавлення волі, підсудні як суду першої інстанції апеляційним (а не місцевим) судам і розглядаються вони судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (а не одноособово суддею). Такий порядок розгляду цих справ (ч. 3 ст. 17, п. 2 ч. 1 ст. 34, п. 3 ч. 2 ст. 36 КПК) покликаний виключити необґрунтоване застосування даного покарання1.

У справах про злочини, за які передбачене довічне позбавлення волі, участь захисника є обов'язковою, причому з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення (п. 4 ч. 1 ст. 45 КПК). До того ж як захисники у цих справах спочатку допускаються лише адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи (ст. 44 КПК), тобто особи, що здатні найкваліфікованіше здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомогу при провадженні у кримінальній справі. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у таких справах лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, причому тільки з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. За загальним же правилом участь захисника при провадженні у кримінальній справі не є обов'язковою, він може вступати у справу на будь-якій стадії процесу, а як захисники допускаються не лише адвокати та інші фахівці у галузі права, але й близькі родичі, опікуни і піклувальники обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого.

Розглянуті питання, і висловлені пропозиції щодо вдосконалення ст. 64 КК, на нашу думку, сприятимуть правильному і ефективному застосуванню довічного позбавлення волі на практиці.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: