Ідейно-художня єдність збірок Ворскло та Слобожанщина. Мотиви та образи поезії Щоголева.

Творчість Якова Щоголева посідає винятково своєрідне місце в українській поезії другої половини XIX ст. Провідні тенденції її розвитку поет підтримав у свій власний, тільки йому притаманний спосіб: розгортаючи своє розуміння світу, зокрема часоплину, намагаючись поетично відтворити світ у багатстві предметних подробиць, урізноманітнюючи форми вияву ліричного почуття.

У віршових художніх творах окреслилася й відповідна естетика автора — з непоквапливістю щодо "злоби дня" та з очевидною схильністю не в риторичному аргументуванні, а в довершеності поетичного вислову вбачати мету творчості. Яскраве заманіфестування таких характеристик у межах індивідуального творчого набутку безперечно збагатило тогочасну панораму українського поетичного слова, а Щоголева відразу висунуло в ряд авторитетних майстрів та залишило значне поле діяльності для дослідників, що пізніше пропонували свої інтерпретації творчості поета.

Пейзажні описи належать до кращих сторінок творчості поета. В багатьох випадках жанрово виокремленні, усвідомлені як достатня основа самостійного твору, вони розвивають, а багато в чому й формують жанр вірша-пейзажу в поезії національній. Жодної пори року не оминає Щоголів у любовному змалюванні рідних степових ландшафтів, виявляючи тут неабияку спостережливість, настроєво-наснажуючи свої малюнки ("Зимовий ранок", "Зимній шлях", "Весна", "Травень", "Літній ранок", "Степ", "Осінь" та ін.). Те чи те явище природи ентузіастично збуджує поетичну свідомість автора: зміну в природі, а не якусь вправу на задану абстракцію вважає він гідним уваги й поетичного опису, безпосередньо звертаючись до читача ("Не дивуйся, що з весною Інший світ настав: Полем, лісом і водою Травень завладав..."). Неохопні оком степові рівнини, похилі узвишшя й низини, річка з берегами, луги, поля, дороги, оселі — все це стає об'єктом змалювання в названих, суто пейзажного плану, віршах та в багатьох інших, у яких органічно вмонтовано пейзажні фрагменти.

Можливо, як ніхто інший в українській поезії цього часу, Щоголів є майстром зображення предметного явища в динаміці його власного руху та в динаміці суб'єктного сприйняття, як-от, приміром, у вірші "Степ" (погляд поета фіксує ту обставину, що при колиханні степової рослинності покрив із квітів проявляється саме тоді, коли це колихання на мить завмирає: "Іду шляхом, сонце сяє, Вітер з травами говоре, Перед мною і за мною Степ колишеться, як море, А затихне вітер буйний, — Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Весь квітками убереться"). Подібно виявляє й вичленовує поет явище руху у вірші "Заєць" (фіксуючи той момент, коли — при полюванні на зайця — всі об'єкти, що перебувають у полі спостереження, раптово й одночасно починають рухатися: "...В сніг ти спочити зарився, аж ось Псар і хорти уже в поле поспіли, Сам ти подався і все подалось, Всі біжите ви до лісу, як стріли!..").

Змальовуючи природу, поет подає (на чому свого часу зупиняли увагу такі дослідники, як М. Зеров та інші) багату "номенклатуру" степової флори та фауни, наводить побутуючі в народі численні назви рослин, птахів, комах, дрібної звірини, здійснює багато в чому досить точні описи, "натуральні" характеристики природних явищ, — що зовсім не стає на перешкоді розгортанню справді поетичного, ліричного переживання.

На тлі природи, у взаємозв'язку з природою поет змальовує людину, особливо ті типи, чий рід захоплень чи трудових занять такі контакти має своєю суттю. Тло природи, промовисті його подробиці та діяльність обраного персонажа взаємно підсилено в змалюванні поета, у природу по-свояцьки вписуються й невинні трудові знаряддя, як, приміром, у вірші "Рибалка": "... Вдарю раз веслом і вдруге, Човен воду розсіче, І на дві руки доріжка Поза човном потече. Гей, пливе старий рибалка: Розігнись, очерети, Розступись, густе латаття, Дайте човнику пройти!" Можна додати, що в названому вірші колоритний опис природи допроваджується й до незвичного її вигляду, — вигляду, котрий жахає досвідченого рибалку й змушує його думати про присутність "темної сили" ("... Озирнувсь, а гай зелений, Як в огні, увесь горить, Серебром берези блещуть, Травка в золоті кипить..."). Степова природа ще кількох інших творів Щоголева населена міфологічними створіннями ("Лоскотарки", "Ніч під Івана Купала", "Гаївки", "Лоскотарочка", "Клечана неділя"), серед цих творів є й ті, що мають баладний характер

Потужний зображальний струмінь, притаманний поетиці Щоголева, виявляє себе також у портретуванні персонажів, у розгортанні розмаїтих побутових ситуацій. З тим чи тим емоційним супроводом поет виводить представників різних фахів і занять, характерних для простого люду, окреслює обставини їхнього життя, заглиблюється в їхні зацікавлення, мрії й сподівання ("Ткач", ""Пряха", "Мірошник", "Чабан", "Пасічник", "Батюшка", "Чередниця", "Дочумакувався"). Слушно в "суто щоголівську тему" виокремлює такий ряд віршів сучасний дослідник української поезії [4, 47|. Турботи та скромні втіхи хлібороба відтворено у вірші "Поле поорано". Колоритним є портрет (власне, "автопортрет") суспільного маргінала, що уже перестав бідкатися своїм побутом ("... Не дивуйсь, що в мене висне Генеральський епалет: То порвалась трошки свита, Так сорочка лізе геть! Але я вже не боюся Ні пожару, ні ворів? Все, що маю я багатства, Все на себе я надів..."-"Старець"). Можна вчути тут відгомін світогляду злидарів і незаможних, притаманний українській людності XVII—XVIII століть.

Варте уваги, що ряд цих персонажів, портретованих поетом, є носіями не тільки почуттів гармонії зі своєю душею, єднання з природою (як-от "Косарі", "Пасічник", "Чабан"), а й мотивів іншого розряду — особливо ті, хто за характером своєї діяльності дещо відокремлений від природи й більше доторкується до проблем громади, людської маси. Саме тут уже звучать ті прикметно-своєрідні нотки авторської розповіді про світ, яким неможливо відмовити в домінантному значенні для його поезії.

Метафізично-натурфілософський мотив проминання часу, безповоротних змін, що супроводжуються занепадом і щезненням, захоплює в Щоголева й інші об'єкти, зрештою, співдіє з образом "усього світу". На цих ділянках вислів поета, можливо, дещо втрачає індивідуалізовані ліричні інтонації, проте потужність поетичної фразеології навіть зростає, підсилена, в ряді моментів, що відкриваються в темі, притаманним поету предметним зображенням. Символом спустошення світу стають "покинутий хутір" (однойменний вірш), занедбаний маєток, у якому у дні юності квітла надія на "щастя без кінця" і де тепер герой стоїть в самотині ("... І захотілося востаннє Ще раз поглянути на плац, Що бачив наше розетаваннє, на сосну, берег і палац. І що знайшов я? Ніч спадала, В руїнах мур вітри гули, На вежах скрипли завівала [флюгери. — М. Б.], Плющами брами заросли..." — "Плац").

Тема неминучості загибелі всього, що є на землі, викладається у поезії Щоголева з особливим натхненням. Поет у ній широко окреслює сповнені простору, предметні, за своїм настроєм аж ніяк не похмурі картини, як-от та, що у сприйнятті й роздумах героя постає побіля "святого міста", тобто цвинтаря: "... Сів я край могили, В небо углядівся: Мовчки у безмір'ї Жайворонок вився... Віра і безвір’я, Сила і немічність, — Все тут уляглося, Все пішло у вічність..." — "Покій").

Художні рішення Щоголева в цій темі, порівняно з тим, як вона подається у народній пісенності, у творчості інших поетів — його попередників та наступників (М. Петренко, П. Огієвський-Охоцький, П. Карманський), не може не привертати увагу позірною відсутністю пригнічення, розпачу, одноманітного сумування. Спостерігаємо немовби якийсь зсув у механізмі емоційного сприйняття ситуації, явища, ідеї, пов'язаних із переходом у небуття, якусь — безперечно, емоційно наснажену, але в засаді немовби душевно незворушну — своєрідну "байдужість" (мабуть, не випадково О. Білецький обмовився був про "буддизм" у творчості Щоголева, можливо, не наважившись розвинути цю думку в статті радянських часів із їх відповідною ідеологією [5]), в деяких же із цих творів феномен все-загальності зникнення, знищення, загибелі викликає до себе у свідомості героя ставлення швидше врочисте й піднесене, аніж журливе чи тужливе.

Свого часу, по виході збірки "Ворскло" поет вислуховував критичні відгуки з приводу вміщеного там вірша "До бурси", в якому без поштивості висловився про гуртки молоді — осередки громадсько-суспільного ("революційного") руху (перестерігаючи бурсаків: "Ледарі та стриги завели вербунку, Щоб тягнути всяких дурнів у комунку"). Упродовж усього творчого шляху поет ревно обстоював свою явну (а подеколи навіть і викличну) дистанцію щодо ідеології своєї доби, як поліційно -"охранительної", так і революційної. Твором, що вповні виявляє поетове ставлення до ідеалів і програм перебудування суспільства, а також має ширший, філософський смисл, є вірш "Сподівання". Іронічно викладає поет проповідь пропагандиста — утопіста ("... Що під скирдами хліба стодоли погнуться, Що медяними хвилями ріки поллються, Що обіймуться люди і, наче брати, Один одному будуть на поміч іти..."). Тверезий погляд на суспільне життя змушує з подивом сприймати необґрунтовані запевнення та спроби накинути їх іншим ("О прозирник! Дивлюся я, повний жахання На хитку твою віру в свої сподівання: Не віки проминули, як світ наш стоїть, А добро тобі всупереч від світу біжить..."). Не менш промовистим, уже в плані загальної світоглядної концепції, що визначає чи не всю творчість Щоголева, є й закінчення цього вірша: "Але хай би і світ досягнув тієї грані, Щоб побігли по каменю ріки медяні, Так навіщо мені те, що буде в той час, У який тільки попіл зостанеться з нас?.."

Не відбиваючи масових ідеологічних захоплень (а в окремих моментах й у протистоянні щодо них), Щоголів у чималій частині свого поетичного доробку виявив себе митцем нової естетичної культури. Його віршові книги, з різних причин не бувши "типовими" для жодного з десятиліть української поезії, створювали загальнокультурні передумови так необхідного у ній вільного художнього пошуку.

Одним з найхарактерніших з названих віршів є вірш «Чуприна». В ньому поет розповідає, як зустрілись два куми і перший запитує другого, чому у нього настовбурчена чуприна. Другий відповідає, що жінка дала дуката і на-

казала купити чоботи. Та коли він приїхав на ярмарок, щось всередині заболіло. Пораяли йому люди випити горілки з перцем, що він і зробив. Полегшало всередині, але гроші частково пропив, і залишилось жінці тільки на черевики. Купив він жінці черевики, та вона не задовольнилась подарунком, ось і перепало йому.

Цікаво відзначити, що поет не тільки змалював комічну ситуацію, а й з великим умінням індивідуалізував мову персонажів, подаючи через мовну характеристику яскраві реалістичні портрети дійових осіб. Ось мова жінки, що посилає чоловіка на ярмарок:

Поет уміє підхопити колоритний побутовий вираз з народних уст і вдало використати його.

Дуже характерна і мова кума, який «процвиндрив копитала». Спокійно, розважливо, трохи винувато він розповідає, що з ним сталося.

1898 р., вже після смерті Я. І. Щоголева, вийшла друга збірка його поезій — «Слобожанщина».

Над збіркою «Слобожанщина» Щоголів почав працювати майже зразу після виходу першої збірки — «Ворскло». Так, в листі до Д. І. Явор- ницького від 7 вересня 1885 р. поет повідомляє, що робота над другою частиною «Ворскла» по-сувається вперед. Він ще не визначив заголовка для цієї книжки поезій і називав її умовно другою частиною «Ворскла». В листі до цього ж адресата від 24 серпня 1889 р. Щоголів говорить, що друга книга його поезій готова вже давно, але в зв’язку з матеріальними труднощами він не має можливості її видати. В цьому листі поет так само ще не дає назви своїй другій книзі. Лише у листі від 27 січня 1890 р. Щоголів писав до Яворницького: «Ви питаєте, що я роблю? Нічого! Залаштував свою рукопись «На Слобожанщині», та й не знаю, що з нею робити» Отже, з цього листа видно, що перша назва збірки Я. І. Щоголева «Слобожанщина» була «На Слобожанщині» і що збірка в основному була готова вже 1889—1890 рр. Це не означає, що поет нічого пізніше не додавав до збірки. Щоголів написав після 1890 Р. ще багато віршів. Останній вірш «Ангел смерті», що не ввійшов до збірки, він написав за кілька місяців до смерті.

За темами і мотивами збірка Я. І. Щоголева «Слобожанщина» подібна до першої збірки «Ворскло». Хоча, зрозуміло, є і відмінності між двома цими збірками.

Ряд віршів у ній підносить соціальні теми, в багатьох дається поетична інтерпретація теми Запорожжя, багато віршів присвячено змалюван-ню української природи.

В окремих віршах збірки підноситься тема кохання, жіночої краси, деякі поезії мають авто-біографічний характер або написані як рефлексії, роздуми на морально-етичні, філософські та релігійно-дидактичні теми.

Широко використовуються в збірці «Слобо-жанщина» — значно ширше, ніж у збірці «Вор-скло»,— мотиви народної творчості, майстерно розроблені поетом. Кілька поезій написано в сатирично-гумористичному плані.

Час роботи письменника над збіркою «Слобо-жанщина» був часом бурхливого розвитку капі-талізму в Росії і на Україні, коли особливо швид-ко відбувався процес розшарування селянства, найчисленнішого класу дореволюційної Росії, збільшувалась кількість селянської бідноти, що постачала дешеві робочі руки промисловості. Це був період, коли посилились революційні висту.

В багатьох поезіях збірки «Ворскло» Щоголів виявив себе оригінальним майстром ліричного пейзажу. Побіжно ми звертали увагу на деталі пейзажу у віршах, що аналізувалися. Але у Щоголева є ряд поезій, в яких подано, так бій мовити, «чистий» пейзаж (якщо не брати до уваги наявних у багатьох випадках моралізаторських сентенцій) або в яких мотиви краси природи переважають над іншими мотивами. До таких поезій у збірці «Ворскло» належать: «Весна», «Степ», «Осінь», «Вечір», «Рибалка», «Лос котарки» та ін.

Особливість ліричного пейзажу Щоголева полягає в тому, що він у нього мальовничий, багатий на барви, звуки і, що важливо відзначити, реалістичний.

Не раз критики і літературознавці порівнювали Щоголева з російськими поетами А. Фетом,

Ф. Тютчевим. Але вони мали рацію лише частково. Якщо порівняти, наприклад, поезію Щоголева і Фета, то можна побачити, що загалом відмінного в їх творчості більше, ніж спільного. У Щоголева багато віршів на громадянські теми, він з щирим співчуттям говорить про гноблених, у багатьох віршах яскраво відображає нестерпно важкі умови життя трудящих в умовах капіталістичного гніту. Щоголів у демократичному дусі підносить в своїх віршах тему праці, опоетизовує її. Всього цього немає у Фета.

Проте спільне між Щоголевим і Фетом є, і виявляється воно саме у ліричному пейзажі. Це спільне — у любові до природи, в умінні зобра-зити поетичним словом точний в деталях і гли-боко емоційний пейзаж, в умінні тонко і талано-вито відтворити художнім словом кольори, від-тінки і звуки природи.

З Тютчевим Щоголева ріднить глибоке філо-софське розуміння природи, особлива психоло-гічна одухотвореність пейзажу, вміння відчути природу всім своїм єством, вміння на мить немов злитися з нею.

Тонку спостережливість виявляє Щоголів у вірші «Весна». Перед нашими очима виростає велична картина пробудження природи. Причому поет подає не статичну зарисовку з натури. Зо-браження весняного буяння сповнене внутріш-нього руху, життєвої динаміки в безнастанній мінливості звуків і фарб. Тихо повіяло весняним легетом — поет знає, що скоро задзвенять стру-мочки в ярах; заворушиться все живе; низинами піде повідь; у небі весняному, всіяному ясними хмарами, з являться вісники весни — птахи з вирію; зазеленіють ніжною травою луки; запа –

рує засіяна чорна рілля… Ніби майстер пензля, фіксує поет чудесні картини.

Пізніше М. Коцюбинський влучно підмітив, що письменникові необхідно в певній мірі бути художником. «Письменнику, — писав він, — тре-ба знати фарби, як і художникові, а для цього треба бути художником. Це б йому багато пома-гало розбиратися у загальній кольоровій стихії і сприяло б утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії. Так би мовити, щоб фарби приходили на допомогу слову»

Я. Щоголів дуже вдало, саме як художник, використовує кольорову гаму. Це ми бачимо і в його віршах «Січа», «Бурлаки», «Пожежа», і в згаданому вище вірші «Весна», де він спочатку подає кольорові враження («почорніла дорога», «лист зелений», «чиста річка», «темні пучечки куги»). Але загалом поет більше звертається до уяви читача, і тому він має ширші й багатші можливості для зображення предметів і явищ, ніж художник. «Поет, — писав Франко у статті «Із секретів поетичної творчості», — дає нашій уяві далеко більшу задачу, малює їй не одну сцену, не одну постать, а звичайно цілі, не раз безмежно широкі панорами, з кольорами, постатями, з рухом, запахом, смаком, дотиком» 2.

Справді, такі образи у вірші Я. Щоголева “Весна”, як «рушиться по полю сніг», «струмінь в ярочку побіг», «повідь низи і долини покриє», «піде по річці байдак», «з вирія птиця зав’ється», «виплила качка, об воду плеснула», «аїром гра вітерок», «з пасіки в’ється димок», зв’язані не стільки з зоровим враженням, скільки розра-ховані на уяву, на спогади читача про вже бачене.

Створюється ціла картина, сповнена глибокого внутрішнього змісту. Так, змальовуючи повер-нення птиць з вирію, Щоголів зазначає, що вони «без пам’яті будуть летіти», і справді — в уяві читача постає весняний пташиний літ, поспішний, нестримний.

Вдало використовує поет для передачі весня-ного пробудження природи і слухові образи, від-творюючи різноголосий спів птахів, голоси звірів у полі, в лісі. Для передачі криків тварин, голосів птахів поет знаходить точні, єдино можливі слова, широко користуючись народним словником: «свиснув бабак», «закаркає грак», «зозулі в гілках закували», «дятел у сук торохтить», «іволга свище», «шпаки закричали».

Отже, використовуючи різноманітні засоби поетичного зображення — образи слухові, зорові, моторні, — поет створює величну панораму вес-няного відродження природи.

Багату природу українського степу зображає Щоголів у вірші «Степ

Поет точним відображенням кожної деталі пейзажу створює величний образ степу. Постає картина настільки ясна і реалістично правдива, що читач відчуває якусь дивну полегкість естетичного вдоволення. Адже це те, що кожен бачив уже колись, але чомусь не помітив. А поет взяв і оживив картину, надав їй руху, живих фарб і примусив читача спинитися перед нею зачаро-ваним.

Для художнього відтворення картин природи Щоголів вдається тут до найрізноманітніших за-собів словесного зображення. Постійний шелест трави в степу під подувом вітру він передає метафорою — вітер з травами говоре, степ під час вітру порівнює з морем — степ колишеться, як море, а під час тиші — з нерухомим каменем — степ, мов камінь, не двигнеться. Степові рослини подано і в русі, і в кольорі — нагнулась тирса біла; звіробой скрутив стебельці; червоніє мате-ринка; як зірки, горять козельці. Тварин зобра-жено за характерними ознаками їх поведінки («стрепет приснув над тернами», «ходють дрохви табунами»).

В останніх чотирьох строфах вірша поет висловлює гіркий жаль, що знищується дика й незаймана краса степу. В цьому вірш «Степ»

Чудесно відтворено осінню природу в поезії «Осінь». Тут переважають зорові образи, що передають кольорову гаму осені: «синє небо»,! «золоте сонце», «темная діброва», «листя пожов

тіле», «червоніє горобина». В заключних чоти- 1 рьох строфах поет знову-таки висловлює жаль

за молодістю, що рано1 вмирає. Ці думки мають глибоко автобіографічний характер.

Не менш талановито відтворює поет мальов-ничі краєвиди Надворсклянщини у вірші «Рибалка». На відміну від попередніх, є в цьому вірші і елемент фантастики. Старий рибалка, якому надокучило плутатись в очеретах та латат-ті, вирішив поїхати на чисту воду, що біля гаю. Але там побачив гаївок.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: