Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Форми деструктивних чинників у розвитку культури.





6.3. Сучасні процеси глобалізації та культурна самоідентифікація.

6.1. Культура як проблематичне явище

Якми вже з'ясували, творячи культуру, людина змінює природу і закладає в явища та предмети природи ті нові межі та окреслення, які відсутні в природі самій по собі і які людина виробляє своєю інтелектуальною діяльністю. Такі межі та окреслення не притаманні природі, а тому коли культурні явища (артефакти) чомусь випадають із культурного середовища і знову опиняють­ся втягнутими в стихійні природні процеси, вони починають руй­нуватись, втрачати ті якості та форми, що їх надала їм людина.

Тим самим, з одного боку, засвідчується відносність людської

(і культурної) влади над природою. Природа ніби скидає зі себе ті тенета, що їх накинула на неї людина своєю культуротворчою діяльністю, та засвідчує свою самовладність. Щоправда, стовідсотково вона вже не може позбутись людського впливу, і навіть тоді, коли культурні предмети "розмиваються" стихією природи, на них та на ній лишаються своєрідні "шрами" - згадки про те, що людина наклала на них свій інтелектуально зумов­лений відбиток. З іншого боку, в цьому явищі проблискує ще й той факт, що культура не має під собою настільки ж надійної та міцної засади, яку має під собою природа.

Природні процеси становлять якусь грандіозну та безмежну в усіх розуміннях слова єдність всіх своїх дій та проявів. Коли в природі трапляються катастрофи, то вони не тільки не позбавляють природу її вихідної якості, але й не порушують та­кої єдності. Культура же, як засвідчує досвід історії, має власти­вість народжуватись та вмирати, міняти свою якість, позбавля­тись внутрішньої єдності. У чому причина такої відмінності куль­турного (культивованого) від природного? Звичайно ж, у першу чергу в тому, що в процесі культуротворення людина фіксує в природному матеріалі інтелектуально вироблені форми і межі. Останні утворюються не на основі закріплення якоїсь окремої, часткової ситуації, а на основі виявлення та подальшої матеріа­лізації суттєвих, загальнозначущих рис, характеристик та влас­тивостей як людини, так і природи. Наприклад, обробляючи міне­рали, коштовні каміння, людина водночас матеріально, тілесно фіксує як загальні властивості матеріалу (наприклад, виблиск діаманту), так і свої винахідливість та здатність опанувати

прихованими властивостями природних речей. Звідси стає зрозумілим, що такого роду форми та межі не можуть ні утворитися, ні існува­ти більше ніде, окрім людської свідомості. 1 сприйняти їх у предметах культури, зачарува­тися ними, оцінити, поринути в світ духовних винаходів та фантазій може, знову-таки, лише єство, обдароване свідомістю. Тварини, напри­клад, абсолютно байдужі до чудових витворів чи то Ван Гога, чи то Родена.

Ці речі, здавалося б, є зовсім звичайними та зрозумілими, про­те вони приховують той важливий факт, що під світом культур­них речей (артефактів) немає прямої та адекватної їм матеріаль­но-фізичної основи. В цьому сенсі вони ніби перебувають "на під­вісі" (як висловлюються деякі сучасні філософи): між ними та природно-космічним процесом існує сутнісний розрив. В осеред­ді даного розриву перебуває людська духовна активність, люд­ська свідомість, яка у відношенні до всього матеріально-фізич­ного, тілесного, масивного постає чимось нереальним, порожне­чею, нічим. Звідси й випливає відоме формулювання філософії XX ст. стосовно того, що засадою культури є ніщо.

Звідси стає зрозумілим органічний зв'язок культури із люди­ною: то лише на перший погляд здається, що культура знахо­диться ззовні людини; насправді, вона живе лише через злиття артефактів із глибинними людськими прагненнями та реальними діями.

Отже, людська культуротворча діяльність привносить у світ те, що у відношенні до природної єдності та суцільності постає як ніщо: людина заперечує цю природну єдність, протиставляючи їй єдність свого духовного пошуку та прагнень. Культурне заперечує природне, але внаслідок того стає чимось нестійким, крихким, майже примарним: варто людині відняти від культури свою живу енергетичну підтримку, як культура впаде.

 

Тобто змінити природу так, щоби в кінцевих результатах такої зміни з'явились зовсім нові засади існування та функціонування, може лише людина, наділена здатністю сприймати та оцінювати не окремі ситуації дійсності, а буття як єдину основу всього, з чим можна стикатись у будь-яких ситуаціях дійсності.

 

Отже, за своїми вихідними засадами та у порівнянні із природно-космічним процесом культура постає явищем проблематичним, неузасадненим у самому цьому процесі. Розрив, що утворюється між світом природи та світом артефактів, сягає й самої внутрішньої природи культури, тобто світу артефактів.

У природних процесах завжди можна прослід­кувати послідовність певної лінії зв'язку між од­ними та іншими явищами, оскільки природні яви­ща відбуваються у прямому, матеріально забез­печеному зв'язку причин та наслідків. І хоча інко­ли така лінія зв'язку може нам не відкритись, вона існує, і можливість її виявлення є принципово реа­льною.

Чи існує прямий матеріальний зв'язок між якимось офісним стільцем та кріслом якогось давньоєгипетського фараону? Такого зв'язку не існує; потреба у виготовленні стільців та майстерність такого виготовлення ховається винятково в спрямуваннях людського духу. Якби така потреба або така майстерність раптом зникли, саме крісло фараона не породило б офісного стільця. Значить, між одним артефактом та іншим не пролягає матеріально-фізичного зв'язку, а вони існують в особливому просторі - просторі людських потреб, прагнень, життєвих спрямувань. Звідси випливають такі прості, проте далеко не зав­жди належною мірою усвідомлені речі, як, наприклад, необхідність створювати та розвивати музичні школи, художні студії, хореографічні та театральні гуртки для дітей та молоді. Роблячи такі речі, ми можемо сподіватись на те, що забезпечуємо існування та живе підтримування простору, в якому тільки й можуть жити явища культури. Гідні подиву, наприклад, такі явища, коли поет (чи нібито поет?), займаючи посаду в державній обласній адміністрації, видає накази щодо ліквідації музичних шкіл та інших закладів, покликаних розвивати дитячу творчість. Якщо існує матеріальний розрив між окремими артефактами, то так само існує певний розрив і між творцями культури. Люди, що творять культуру, її шедеври, так само не зв'язані фізично чи генетично. Не відбувається і не може відбутись автоматичного наслідування творчих натхнень, вмінь, діянь. Тут також потрібні зусилля, терпіння, наполегливість. Але й за наявності останніх ті, хто наслідує своїх учителів, не можуть автоматично повторювати те, що робили їх попередники. Творець йде вперед, а через це питання про збереження та належне ставлення до попередніх явищ та досягнень культури стає також гострим та проблематичним. Творець повинен творити, але культура повинна жити, а не вмирати із кожним новим актом творення. Тут виникає надзвичайно складна, болюча та суперечлива тема співвідношен­ня в культурі традицій та новацій.

*Отже, за своїми змістовими засадами, за способом здійснення та функціонування, за умовами свого розвит­ку культура постає явищем проблематичним, тобто та­ким, що не має власного самодостатнього статусу існу­вання і потребує постійної підтримки з боку людини, як іс­тоти, що веде духовне життя, має духовні зацікавлення та для свого самоствердження потребує органічного зв'яз­ку із культурою.

 

Проте не слід думати, що проблематичність культури має тіль­ки негативне значення. Американський письменник Б. Мур в ро­мані "Велика вікторіанська колекція" зображує таку фантастич­ну ситуацію, коли одного разу завзятий та наполегливий шукач старовини раптом знаходить в саду свого заміського будинку давно загублену та зниклу Велику вікторіанську колекцію. Зви­чайно, що він був щасливий без меж: адже це лише він єдиний отримав доступ до такої історичної цінності! Проте поступово він став помічати, що деякі предмети колекції мали дивні дефекти: в них не було споду. Але найбільш вражаючим було те, що всі предмети цієї колекції не псувались і не піддавались псуван­ню. Раптом герой усвідомив, що саме в цьому й приховується їх несправжність: предмети культури, які не вимагають зусиль з боку людини, стають байдужими людині, не пов'язаними із її жит­тєвими зусиллями та прагненнями.

 

Отже, проблематичність культури, по суті, стверджує особливий статус культури: вона є результатом боротьби людини із мінливістю та плинністю світу, прагненням вічності, довершеності, абсолютів, проте ці прагнення здійснюються у реальній динаміці життя, де народження межує зі смертю, вічне із дочасовим.

 

6.2. Форми деструктивних чинників у розвитку культури

Відсутність у культури самодостатнього та надійного статусу буття перетворює її на дещо нестійке та ненадійне. А звідси Р. випливає те, що культура сама по собі є явищем, підданим різного роду загрозам: кризовий стан та небезпека стають одвічними її супутниками. З одного боку, шедеврам культури загрожує матеріально-фізичне старіння та руйнування того природного матеріалу, із якого вони виготовлені, а з іншого боку, завжди існує небезпека втрати навичок, технологій культурної діяльності, перерва традицій та ін. Окрім того, існує ще й ціла низка інших чинників, що загрожують життю та розвитку культури. Ознайомимося з найважливішими з них докладніше.

Дослідники виділяють перш за все три форми, в яких проявляється входження культури у кризовий стан: це є аномія (1), асиміляція (2) та впливи ззовні (3).

Аномією (від - "а" - ні, заперечення; "номос" - закон) називають внутрішній розпад культури внаслідок втрати нею своєї цілісності, духовного ядра, традиційних ідеалів, моральних норм та ін. Термін був введений у 90-х рр. XIX ст. французьким соціологом Е. Дюркгеймом. Як відомо, англійський історик А. Тойнбі вважав, що таке внутрішнє ядро культури ви­никає внаслідок відповіді певного етносу на виклики долі з боку природного та соціального середовища. Не викли­кає сумніву те, що ядро культури має,характер пев­них духовних утворень: вироблених норм, пра­вил, стандартів життя та поведінки, уявлень про належне, гідне, священне, про порядок світу та людської спільноти, про мораль та найважливі­ші цінності життя.

Деякі філософи і культурологи (М. Бердяєв, А. Тойнбі) вважають, що всі ці духовні утворення концентруються навколо релігії, релігійних культів та догматів, інші - що навколо цінностей, які переважно носять трансцендентний характер (тобто постають в якості недосяжних, проте найперших та бажаних ідеалів). Навколо культурного ядра існують інші культурні явища, орієнтири, норми та установки, проте вони підпорядковані ядру. Ці останні культурні орієнтири можуть бути мінливими, проте ядро культури повинне зберігатись достатньо незмінним та стійким.

Саме деструкції такого духовного ядра й постають найпершою загрозою культури. З іншого боку, як би представники певної культури не прагнули зберегти її ядро незмінним та недоторканим, воно все одно підлягає певним трансформаціям. Питання полягає в тому, наскільки такі трансформації можуть бути різкими та такими, що загрожують розпаду всього культурного ядра. В історії культури нам відомі різні варіанти вироблення форм його збереження.

Найбільш відомий варіант - це запровадження кастового соціального устрою (Давній Єгипет, Давня Індія). Касти були найбільш консервативними та стабільними формами організації суспільних відносин і саме їм належала вирішальна роль у збереженні найперших культурних надбань та традицій. Тільки представники вищих каст мали доступ до найперших утаємни­чених знань, тільки вони мали право на здійснення священних обрядів та церемоній, а також володіли найбільшою повнотою прав у кастовому суспільстві. Звичайно, кастовий устрій життя не рятував від певних змін, але вищі касти все одно лишались священними, привілейованими, наділеними особливими правами. Звідси, наприклад, стає зрозумілим, чому саме "обезголовлення" кастового суспільства могло спричинити швидку аномію в його культурі. Так сталося, наприклад, у Стародавньому Єгипті, коли внаслідок завоювання цієї країни Олександром Македонським замість фараонів трон посіли чужоземці, які, хоча й намагались перейняти певні, норми та традиції єгипетського суспільства, звичайно ж, порушували їх, що й приводило до поступової деградації системи найвищих давньоєгипетських цінностей.

Щось подібне сталося і з культурою Майя: царі цієї країни вважалися земними богами й користувалися особливими шануванням та привілеями, але коли внаслідок військових зіткнень вони були взяті у полон та страчені, духовна вісь культури була миттєво зруйнована. Колишня могутня та велична культура Майя почала стрімко розпадатись, втрачати свою стійкість, а народ -носій цієї культури - розсіявся, перетворившись на погано організовану та розпорошену людську спільність.

Однією зі специфічних історичних форм збереження культурного ядра було розшарування суспільного життя на низовенародне життя — та вишукане світське життя — життя аристократи (або національної еліти). Аристократія, бажаючи підкреслити свою особливість, як правило, запроваджує якісь особливі форми організації життя, аж до того, що переймає звичаї та мову якоїсь іншої країни. За таких умов народне життя лишається відносно автономним, а оскільки спосіб життя народу в більш-менш традиційних суспільств тривалий час не міняється, то так само незмінними лишаються найперші культурні орієнтири, звичаї, традиції.

Зрощення стихії народного життя із певними культурними цінностями, нормами та традиціями, поєднане із певними релігійними уявленнями та культами, приводить до психологічного консерватизму, який виявляє надзвичайну живучість навіть за умов різноманітних соціальних потрясінь та катаклізмів. Саме такого роду явище ми спостерігаємо в житті української культури. За даними істориків, народне життя та життя аристократичної верхівки суспільства почалось розходитись ще за часів Київської Русі, коли поруч із народною мовою виникла писемна мова, із народними звичаями, де християнство органічно перепліталося із елементами та залишками язичництва, княжа культура, оздоблена вишуканим

Нарешті, дуже загрозливим явищем для культури постають також і впливи ззовні. Вже загадані резервації індіанців на території США постійно зазнають руйнівного впливу високодинамічної, дуже строкатої, можна сказати, що й досить агресивної культури цивілізованої супердержави. Відбувається майже постійний відтік молоді із резервацій: вона залишає їх і вже не повертається. У зіткненні із сильною, динамічною та агресивною буржуазною культурою суттєвого розмивання зазнали численні культури різних етносів, що проживають на територіях США, а також країн Західної Європи. Йдеться, наприклад, про культуру Корсики, деякі етнічні культури півдня Франції, Іспанії і т. ін. У наш час впливи західного світу на інші регіони планети проявляються також і в масовій еміграції представників недостатньо розвинених країн у розвинені. Ясно, що при цьому нормального культурного розвитку, який передбачає існування в осередді своєї рідної культури, вони вже позбавляються.

Вплив ззовні проявляється також і в такому явищі, як виникнення та поширення так званих інтернаціональних (або всесвітніх) мов. Сьогодні в світі явно домінує англійська мова, але в досить спрощеному, збідненому варіанті. Уривчастість цієї мови, відсутність в ній багатої палітри епітетів та інших виражальних засобів мимоволі стандартизує та збіднює мову міжнародних контактів. Величезна кількість англійських слів набувають жаргонного характеру (наприклад, "гірла" - дівчина, "лав" - кохання, "секс" - інтимні стосунки та ін.), проникають в різні галузі науки ("фрейм", "кейс", "сайт" та ін.).

У наш час однією із загрозливих форм зовнішнього впливу на культуру постають також процеси глобалізації - поширення на весь світ та всі країни певних єдиних стандартів їжі, одягу, оздоблення житла, форм економічної та виробничої діяль­ності. Суб'єктами глобалізації виступають деякі гігантські транснаціональні компанії, які є монополістами у певних сферах діяльності та постають недосяжними для інших компаній внаслідок систематичного отримання надприбутків.

В усіх розглянутих формах деградації культури важливим є те, що вони не передбачають нормальний діалог культур, адже діалог принципово виключає стандартизацію: він може бути нормальним лише за умови, що сторони діалогу є оригінальними, своєрідними, здатними збагачувати одна одну. Ще однією проблемою в сучасних процесах глобалізації є позиція творчої особистості: чи повинен творець орієнтуватись на якусь одну-єдину культуру (наприклад, свою рідну), чи він може і повинен "мігрувати" різними культурами, запозичаючи та переінакшуючи запозичені форми? Варто згадати, наприклад, те, що в 90-х рр. XX ст. дехто із наших вітчизняних науковців поспішали затав­рувати М. В. Гоголя як людину, що зрадила свою культуру; щось подібне спостерігалось і в Японії, громадськість якої намагалась звинуватити всесвітньо відомого кінорежисера Акіру Курасаву у зраді національній культурі, а ізраїльтяни висловлювали недовіру філософу М. Буберу.

Отже, враховуючи те, що всі ті явища, які є загрозливими для культури, існують і в наш час, хоча, можливо, і в дещо змінених формах, необхідно звернутись до питання про перспективи сучасного культурно-історичного процесу.

6.3. Сучасні процеси глобалізації та культурна самоідентифікація

Яка доля очікує національно-етнічні культури, а, відповідно, і культурну поліфонію? На це питання культурологи відповідають по-різному. В їх поглядах можна виділити кілька виразних позицій; позначимо та розглянемо найбільш важливі із них.

Ще у XIX ст. під впливом індустріалізації та переможної ходи вільного економічного ринку виникли твердження про те, що в міру подальшого розвитку суспільства різноманітні національно-етнічні культури будуть все більше і більше зближуватись, поки разом не утворять деякої єдиної вселюдської культури. Таку позицію відстоювали, наприклад, Сен-Симон, Гегель, Конт, прихильники марксизму. Декому здається, що сучасні процеси глобалізації діють саме в такому напрямі, тобто ведуть до стирання відмінностей між різними культурами, оскільки глобалізація приводить до того, що різні люди в різних куточках планети, люди різних національно-етнічних коренів, починають недовіру філософу М. Буберу.

Отже, враховуючи те, що всі ті явища, які є загрозливими для культури, існують і в наш час, хоча, можливо, і в дещо змінених формах, необхідно звернутись до питання про перспективи сучасного культурно-історичного процесу.

6.3. Сучасні процеси глобалізації та культурна самоідентифікація

Яка доля очікує національно-етнічні культури, а, відповідно, і культурну поліфонію? На це питання культурологи відповідають по-різному. В їх поглядах можна виділити кілька виразних позицій; позначимо та розглянемо найбільш важливі із них.

Ще у XIX ст. під впливом індустріалізації та переможної ходи вільного економічного ринку виникли твердження про те, що в міру подальшого розвитку суспільства різноманітні національно-етнічні культури будуть все більше і більше зближуватись, поки разом не утворять деякої єдиної вселюдської культури. Таку позицію відстоювали, наприклад, Сен-Симон, Гегель, Конт, прихильники марксизму. Декому здається, що сучасні процеси глобалізації діють саме в такому напрямі, тобто ведуть до стирання відмінностей між різними культурами, оскільки глобалізація приводить до того, що різні люди в різних куточках планети, люди різних національно-етнічних коренів, починають

одягатись. За таких умов ті елементи культури, які традиційно поставали як національні, будуть функціонувати в режимі "клаптиків килима єдиної культури" (метакультури) і використовуватись тими, кому вони внаслідок індивідуальних уподобань будуть близькими.

Друга позиція є прямо протилежною: її прихильники стверджують, що культура ніколи не буде стандартизованою та одноманітною, що національні культури одвічно будуть становити обличчя культури, і лише їх діалог буде утворювати єдиний простір культури людства. Підставою для таких тверджень постає доволі велика живучість національних культур, а також час від часу піднесення їх значущості в історії людства. Окрім того, звернення до начал людської історії засвідчує ге, що культури утворюються на грунті деяких етнічних угрупувань; іншими словами, сьогодні ми не знаємо якихось інших конкретних виявлень культури, окрім національно-етнічних. Вважається також, що і в майбутньому в культурній творчості люди будуть відштовхуватись від певних рис психіки, звичаїв, способу життя, типів людського спілкування: адже культура може набути реальності лише у зверненні до цілком реальних людей та їх спільнот.

Як ставитись до наведених прогнозів щодо майбутньої долі національно-етнічних культур? Досвід історії свідчить, що вона не розвивається за якимось одним-єдиним сценарієм. Скоріше за все, в подальшому будуть спостерігатись якісь поєднання окреслених вище прогнозів, тобто будуть вироблятись і єдині для всього людства культурні цінності та норми, але в той же час будуть існувати і синтетичні культурні утворення і, нарешті, в тих чи інших формах, в ті чи інші періоди історії, в тих чи інших регіонах планети буде спалахувати інтерес до особливого, національного.

Не будемо забувати, що в питанні про співвідношення національного та загальнолюдського в культурі існують різні позиції, серед яких найбільш відомі етноцентризм (піднесення своєї культури над іншими), ксенофобія (вороже ставлення до чужаків та чужої культури), культурний релятивізм (кожна культура має свої виправдання) та космополітизм (кожна людина є громадянином світу, а тому наполягання на національних відмінностях є проявом консерватизму чи просто нездатності людини вийти за межі своїх звужених часткових уявлень та інтересів). Всі ці позиції є достатньо поширеними та живучими, а тому людина може себе ідентифікувати за:

наголосом на тому, що зближує її з групами інших людей;

відштовхуванням від того, що найбільше відрізняє її від чужинців, тобто від тих, із ким вона не бажає ідентифікуватись;

-- вибором тої системи культурних цінностей, які вважає найбільш органічними для свої особистості;

-- тим, що об'єднує всіх людей і постає загальнолюдськими прагненнями.

Коли ж ми ставимо питання про національно-етнічну ідентифікацію, то тут також справа не така проста, як здається на перший погляд. По-перше, більшість сучасних націй та народів складається із (або на основі) різноманітних етнічних груп. По-друге, людина може мати батьків із різних етнічних груп. По-третє, навіть в тій же самій нації (етносі) існують регіональні відмінності. Звідси випливає, що людина може ідентифікувати себе із певними національно-етнічними групами на основі: а) мови; б) вихідної системи цінностей; в) генетичних особливостей; г) історичного минулого; д) перспектив майбутнього; є) особливостей психічного складу характеру.

Можуть існувати й інші підстави для національно-етнічної самоідентифікації. Але зазначимо основне: такий вектор можливих основ самоідентифікації зайвий раз свідчить, що людей не можна загнати в якийсь єдиний тип вибору своєї суспільної та життєвої позиції.

Оскільки в сучасній історії чітко прослідковується тенденція до зростання ролі суб'єктивно-особистісного начала, то це означає, що в майбутньому людство очікує також варіативний сценарій розвитку, в якому полікуль-турність, монокультурність та різного роду культурні синтези є явищами цілком реальними.








Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.