ТЕМА: АПАРАТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Визначення поняття «апарат державного управління».

Поняття та правовий статус органів виконавчої влади.

Система органів виконавчої влади України.

Визначення поняття «апарат державного управління».

Державна влада має представницький характер. Для того, щоб виконувати своє призначення – визначати загальні правила співжиття, забезпечувати порядок, контроль за виконанням законів, представницька влада утворює спеціальні державні органи. Саме ці органи реалізовують основні повноваження держави шляхом повсякденної та оперативної управлінської (владно-розпорядчої, адміністративної) діяльності. Оскільки ці органи здійснюють управлінську (адміністративну) за своїм змістом діяльність, для їх визначення використовується термін „апарат державного управління ”[1].

Отже, поява апарату державного управління завжди зумовлена чітко визначеною необхідністю реалізації цілей та завдань державного управління як загальних, так і персоніфікованих, відповідно до конкретних сфер суспільного життя. Тому цей апарат утворюється саме як інструмент реалізації цілей та завдань державного управління щодо процесів, які відбуваються в суспільному житті, як засіб конкретизації загальних функцій державного управління у певних сферах суспільного життя2.

Апарат державного управління є складовою більш системного утворення – державного механізму. Зміст поняття „державний механізм” можна визначити як сукупність органів державного влади, організованих на засадах конституційного принципу поділу державної влади для реалізації цілей держави. Причому апарат державного управління, на думку багатьох вчених є його основним елементом, який відіграє важливу роль у виконанні основних функцій і завдань держави.

У свою чергу, апарат управління складається з більш простих складових частин, які також є системами відносно апарату управління – підсистемами. Вони теж включають до себе ще більш прості підсистеми (елементи). В управлінському апараті такими елементами виступають самостійні органи управління. Тому апарат державного управління визначається саме як „система органів управління”.

Потрібно мати на увазі, що апарат державного управління в політико-правовому плану може розглядатися у декількох аспектах: по-перше, як державна адміністрація – система органів виконавчої влади; по-друге, як сукупність державних службовців, тобто працівників, які перебувають на державній службі та займають певні посади в органах виконавчої влади; і по-третє, як окремо взятий орган виконавчої влади.

Отже, апарат державного управління – це система взаємопов’язаних виконавчо-розпорядчих органів (органи виконавчої влади та їх апарат), які діють від імені держави, на основі та на виконання законів, здійснюючи управління державними справами, і наділені для цього владними повноваженнями, компетенцією, певною структурою і кадрами.

Можна виділити специфічні ознаки апарату державного управління:

1. Сувора ієрархія побудови та діяльності управлінських ланок, їх субординація та взаємодія.

2. Велика кількість різних видів виконавчих органів з точки зору компетенції та структурно-функціональної специфіки:

3. Управлінський характер діяльності, що означає підзвітність і виконання законів та інших рішень законодавчих і представницьких органів, а також вирішення питань, що входять до його компетенції.

5. Динамізм, оперативність та конкретність діяльності.

Щодо складових елементів апарату державного управління, то вчені одностайні у визначенні його основного елементу – органу виконавчої влади (суб’єкта державного управління). Отже, зміст поняття „апарат державного управління” можна визначити як сукупність органів виконавчої влади, організованих у систему для реалізації цілей виконавчої влади відповідно до конституційного принципу поділу державної влади.

Головною метою діяльності апарату державного управління є реалізація функцій виконавчої влади. Відповідно система органів виконавчої влади характеризується: чітким розподілом функціональних повноважень; чітко визначеною метою управління; доцільністю форм її досягнення; здатністю діяти від імені держави1. Виходячи з цього, саме чіткий розподіл функцій між органами виконавчої влади та їх структурними підрозділами забезпечує узгодженість їхніх дій в структурі державного механізму та впорядкованість взаємовідносин між ними.

Орган виконавчої влади – це носій виконавчої влади, що має юридичний статус такого органу, утворюється у порядку, встановленому законом, наділений державно-владними повноваженнями, певною організаційною структурою, територіальним масштабом дії, необхідними для здійснення функцій державного управління у притаманних йому організаційно-правових формах із використанням при цьому необхідних методів управління.

Із наведеного визначення випливає, що орган виконавчої влади наділений цілим рядом специфічних ознак:

а) реалізовує функції держави, виконуючи законодавчі та нормативні акти органів вищого рівня. Звідси певна «вторинність» характеру виконавчої влади;

б) орган виконавчої влади, діючи від імені й за дорученням держави, наділений відповідною компетенцією. Саме компетенція визначає предмет відання, права, обов’язки, територіальні межі діяльності кожного окремого органу;

в) управлінській діяльності органу виконавчої влади властивий «зовнішній» характер, оскільки така діяльність у вигляді юридичних актів управління спрямована на середовище;

г) управлінська діяльність органу виконавчої влади носить неперервний характер, чим відрізняється від подібної діяльності, яка лише епізодично здійснюється в органах, що репрезентують інші гілки влади;

д) органу виконавчої влади властиві трудові відносини його особового складу, коли кожен працівник включається у складну систему запрограмованих організаційних зв’язків, що є офіційно встановленою структурою статусів, алгоритмом діяльності1.

Отже, кожен орган виконавчої влади, здійснюючи належні йому функції, відповідно до наділеної компетенції, таким чином реалізує певну частину загальних цілей та завдань державного управління.

Визначення правового статусу органів виконавчої влади має суттєве значення для вдосконалення правових норм, які регулюють різноманітні аспекти суспільного життя. «Правовий статус» - категорія не тільки багатоаспектна, а й батагоелементна2. Цей правовий інститут складається з таких основних елементів: завдання (функції) та цілі, компетенція, відповідальність, порядок формування та процедури діяльності цих органів.

Розглядаючи дане питання, передусім необхідно визначити соціальне покликання тих чи інших органів виконавчої влади. Адже різні управлінські рівні визначають і відповідні завдання (функції) та цілі, що покладаються на ці органи. Компетенція – чітке закріплення в компетенційних актах прав і обов’язків органів виконавчої влади, їх структурних підрозділів, посадових осіб є невід’ємним чинником правового опосередкування їх управлінських функцій.

Повноваження – це закріплені за органом виконавчої влади права та обов’язки (у тому числі обов’язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень – так звані «юрисдикційні» обов’язки). Існують ще так звані делеговані повноваження, що їх набуває певний суб’єкт (орган чи посадова особа) шляхом передачі йому для виконання від іншого суб’єкта за власним рішенням останнього або на підставі закону. «Делегування» означає, як правило, передачу функцій, повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб’єкта права повернути їх до власного виконання. Водночас делегуючий суб’єкт набуває права контролю за станом і наслідками виконання делегованих функцій, повноважень; він може також фінасувати із власних коштів їх здійснення, передавати у користування необхідні для цього майнові об’єкти.

Важливм елементом правового статусу є відповідальність органу виконавчої влади. Там, де є влада, виникає й відповідальність. Відповідальність органів виконавчої влади – певний стан організаційних відносин між органами, за яким певний орган (посадова, службова особа) має право застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових, службових осіб).

Наступним елементом правового статусу органів виконавчої влади є порядок формування цих органів і процедури їх діяльності. Він розкривається шляхом визначення підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності, а також з’ясуванням переліку актів, які видає той чи інший орган у процесі своєї діяльності з метою здійснення встановлених повноважень.

Підпорядкованість – це поняття характеризує, як правило, найвищу організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня. У той же час підпорядкованість може мати різні ступені повноти – повну і часткову. Повна – наявність у вищого органу всіх або переважної більшості важелів керуючого впливу щодо підлеглого органу: установчих питань; визначення правового статусу; кадрових питань; здісйнення контролюючих функцій; отримання звітності; застосування заходів відповідальності. Часткова - це підпорядкованість, коли в організаційних відносинах наявні лише деякі із заначених вище важелів.

Підзвітність і підконтрольність органів виконавчої влади – це певний стан організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а той зобов’язаний надавати необхідні можливості для таких перевірок і звітувати про свою діяльність. За змістом «підконтрольність» дещо ширша ніж «підзвітність», у свою чергу, підзвітність може застосовуватись окремо від здійснення в повному обсязі функції контролю.

Отже, органи виконавчої влади – це самостійний вид органів державної влади, які у відповідності з конституційним принципом поділу державної влади покликані здійснювати функції, покладені на виконавчу гілку влади, надавати громадянам державні послуги та наділені для цього відповідною компетенцією.

Кабінет Міністрів України (КМУ) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи їхню діяльність.

Таким чином, КМУ є центром виконавчої влади, колегіальним органом, своєрідним штабом з організації виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів виконавчої влади держави, хоча чинне законодавство і не вживає такого терміну.

Діяльність КМУ відповідно до демократичної сутності держави спрямована на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Конституція України у статті 116 чітко і детально визначила функції КМУ. Їх перелік починається з таких ключових цілей та завдань виконавчої влади, як забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України.

Характеризуючи організацію та правовий статус КМУ, слід звернути увагу на головний елемент цього статусу – компетенцію КМУ, тобто його численні повноваження – права та обов’язки, на підставі яких виконуються всі основні завдання та функції Уряду.

Діяльність КМУ України ґрунтується на принципах:

Важливою складовою правового статусу КМУ є процедура його формування. Згідно зі ст. 114 КУ до складу КМУ України входять: Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр міністр, три віце-прем’єр міністри, міністри. Склад КМУ формується Президентом України за певної участі ВРУ в термін, що не перевищує шістдесяти днів після припинення повноважень попереднього уряду.

Прем’єр-міністр України як глава КМУ відповідно до КУ керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності Уряду, схваленої ВРУ, на забезпечення проведення внутрішньої та зовнішньої політики держави; спрямовує та координує діяльність Першого віце-прем’єра міністра, віце прем’єр-міністрів, міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; взаємодіє з урядами інших держав.

КМУ утворюється на строк повноважень Президента України, тобто на п’ять років. У зв’язку із закінченням терміну повноважень Президента чи достроково їх припинення достроково припиняються і повноваження КМУ.

Основною формою роботи КМУ є періодичні засідання, на яких обговорюються питання і приймаються рішення відповідно до наданих йому повноважень. З метою підвищення ефективності урядової діяльності та координації роботи центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики у структурі КМУ запроваджено принципово новий для практики державного управління України орган – урядовий комітет. Постановами КМУ створено п’ять урядових комітетів:

1) з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності;

2) з питань промислової політики, паливно-енергетичного комплексу, екології та надзвичайних ситуацій;

3) економічного розвитку та з питань європейської інтеграції;

4) соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку;

Основними завданнями урядового комітету є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно із стратегією, визначеною Урядом. До повноважень урядового комітету належать: попередній розгляд і схвалення концепцій проектів нормативно-правових актів, що підлягають розробленню; розгляд та остаточне врегулювання розбіжностей, які виникають при розробці проектів документів чи прийнятті інших рішень; схвалення проектів нормативно-правових актів та інших документів, що подаються на розгляд КМУ; розгляд інших питань, пов’язаних із формуванням та реалізацією державної політики у відповідній сфері.

КМУ розглядає проекти своїх рішень лише за умови попереднього схвалення їх відповідним урядовим комітетом. Урядовому комітету надано право створювати підкомітети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції.

До складу урядових комітетів входять члени КМУ, керівники центральних органів виконавчої влади. Очолюють їх голови, які за посадою є Прем’єр-міністром, Першим віце-прем’єр-міністром, віце-прем’єр-міністрами.

Організаційні зміни роботи КМУ зумовили необхідність реорганізації його апарату, який після прийняття Указу Президента України «Про склад КМУ» отримав назву Секретаріат Кабінету Міністрів України. Основним його завданням є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Уряду. Секретаріат забезпечує створення умов для колективної роботи Уряду в цілому та урядових комітетів, а також міністрів як членів КМУ.

Очолює Секретаріат Державний секретар Кабінету Міністрів України, який організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, затверджує штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату тощо.

Апарат Прем’єр-міністра, що створений 24 січня 2000 року, називається Службою Прем’єр-міністра. Її структуру і штатну чисельність затверджує КМУ. Служба складається з керівника Служби, секретаря Прем’єр-міністра, керівника протоколу Прем’єр-міністра та групи радників. Чисельність служби – до 38 осіб. Аналогічні служби створюються і для забезпечення діяльності віце-прем’єр-міністрів, однак, на відміну від Служби Прем’єр-міністра, вони організаційно входять до структури Секретаріату КМУ (див. схему).

Щодо повноважень КМУ у відносинах з іншими органами виконавчої влади, то насамперед слід виділити напрями його спливу на очолювану систему органів виконавчої влади.

КМУ спрямовує діяльність усієї системи органів виконавчої влади на додержання визначених законом прав органів місцевого самоврядування, забезпечує плідну взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення та реалізації завдань соціально-економічного і культурного розвитку регіонів, адміністративно-територіальних одиниць.

Структурна схема Кабінету Міністрів України та його апарату

Міністерства – це особливий вид, який принципово відрізняється від інших ЦОВВ, займаючи провідне місце серед цих органів.

ЦОВВ після міністерств за значимістю – державні комітети. Державний комітет – це своєрідне «мале» міністерство. Відповідно до п. 15 ст. 106 КУ його утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-Міністра України Президент України. Завдання комітету схожі з міністерством. Комітет здійснює державне управління в певній, як правило, невеличкій галузі господарства, керівництво підпорядкованими йому об’єктами, реалізацію певного сектора державної політики.

Державний комітет є ЦОВВ, який, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликаний сприяти уряду в реалізації цієї політики в частині відповідної галузі або шляхом виконання функцій державного управління міжгалузевого, між секторного характеру.

Державний комітет очолює його голова, який на відміну від міністра, не входять до складу КМУ, а отже, самостійно не виробляє урядову політику. Відповідно він має статус державного службовця.

Державні комітети, як і міністерства, є єдиноначальними органами, хоча сама назва «комітет» властива саме колегіальним органам. Вони можуть видавати загальнообов’язкові нормативно-правові акти лише в межах повноважень, визначених для них законами.

Обсяг повноважень конкретного комітету визначає Президент України, затверджує положення про нього. Структуру затверджує його керівник. Штатний розпис, кошторис видатків комітету затверджує керівник за погодженням з Міністерством фінансів України.

Органи виконавчої влади АРК – Рада міністрів, міністерства, республіканські комітети – становлять проміжну ланку між центральними органами виконавчої влади України і обласними державними адміністраціями.

Рада міністрів АРК як орган виконавчої влади АРК самостійно здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до самостійного відання АРК Конституцією України, Конституції АРК і законами України, а також здійснює державні виконавчо-розпорядчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до КУ.

Рада міністрів формується ВР АРК та термін її повноважень і є відповідною перед нею. Очолює уряд АРК Голова ради міністрів АРК, який призначається на посаду і звільняється ВР АРК за поданням Голови ВР АРК і за погодженням з Президентом України.

Рада міністрів АРК здійснює виконавчі функції і повноваження, віднесені до самостійного відання АРК з таких питань: розвитку економіки; планування економічного і соціального розвитку; фінансової, кредитної та цінової політики; промисловості; паливно-енергетичного комплексу; сільського господарства; землеустрою; лісового господарства; зовнішньоекономічної діяльності та зовнішніх зв’язків; транспорту, зв’язку і дорожнього будівництва тощо.

Районні державні адміністрації в АРК мають свої особливості діяльності, порівняно з аналогічними органами виконавчої влади, що функціонують в областях.

З метою сприяння виконанню в АРК повноважень, покладених на Президента України, діє державний орган – Представництво Президента України, яке у межах наданих йому повноважень взаємодіє з органами виконавчої влади АРК.

Представництво, яке очолює Постійний Представник Президента України, утворюється главою держави і безпосередньо йому підпорядковується.

Організація, повноваження та порядок діяльності районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій багато в чому є схожими з обласними державними адміністраціями з урахуванням їх нижчого рівня.

Очолює районну державну адміністрацію, як і облдержадміністрацію, голова, який призначається на посаду Президентом України за поданням КМУ на строк повноважень глави держави. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними.

Районна державна адміністрація складається з апарату, управлінь, відділів та інших структурних підрозділів РДА. Відповідно з Примірним переліком управлінь, відділів та інших структурних підрозділів у районних держадміністраціях утворюються такі структурні підрозділи:

а) управління економіки; управління с/г і продовольства; фінансове управління; управління праці та соціального захисту населення; управління державної ветеринарної медицини;

б) відділ містобудування, архітектури та ЖКГ; відділ з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення; відділ освіти; відділ культури; відділ у справах сім’ї, молоді та спорту; відділ з питань внутрішньої політики; архівний відділ;

Районні держадміністрації є підзвітними районним радам у виконанні програм соціально-економічного і культурного розвитку, районних бюджетів. Районна держадміністрація утримується за рахунок коштів Державного бюджету України. Фонд оплати праці службовців і видатки на утримання районної державної адміністрації встановлюються головами відповідно обласної, Київської, Севастопольської міських держадміністрацій.

Структуру і штатний розклад апарату райдержадміністрації, а також граничну чисельність, фонд оплати праці працівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів районної держадміністрації, у межах виділених асигнувань, визначає голова районної державної адміністрації.

Хоча місцеве самоврядування не належить до системи державних органів влади, будучи самостійним видом публічної влади, воно у певних визначених законодавством межах здійснює функції органів виконавчої влади.

З прийняттям КУ місцеве самоврядування отримало конституційний статус, стало однією із засад конституційного ладу нашої держави. Практичне застосування самоврядного механізму стало можливим з прийняттям у 1997 році Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Місцеве самоврядування, хоч і не є елементом механізму держави, має суттєвий вплив на функціонування місцевих органів виконавчої влади. Так, згідно зі ст. 143 КУ органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади.

Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

У ході адміністративної реформи в Україні передбачається здійснити ряд заходів, спрямованих на якісне поліпшення організації публічної влади на місцевому рівні. Метою цього реформування є оптимізація на регіональному рівні, прийняття управлінських рішень, максимально наближених до реальних потреб населення, удосконалення механізму взаємодії між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями.

До питань, які потребують першочергового законодавчого вирішення, можна віднести такі:

- детальне і чітке розмежування повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування;

- визначення переліку функцій місцевого значення, виконання яких є обов’язковим для органів місцевого самоврядування на всій території України;

- запровадження механізмів відповідальності місцевих органів влади за свою діяльність, насамперед, перед населенням відповідних територій;

- виключення можливості дублювання функцій та повноважень, виходячи виключно з меж своєї компетенції;

- узгодження повноважень та функцій щодо надання державних та громадських послуг населенню органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, виходячи з принципу субсидіарності, визначення переліку послуг, що надаються за рахунок бюджетних коштів і на платній основі;

- врегулювання правового режиму майна, що перебуває у спільній власності територіальних громад, з метою вдосконалення механізму управління та розпорядження таким майном місцевими радами та місцевими органами виконавчої влади;

- розподіл між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідальності за фінансове забезпечення виконання повноважень із надання послуг населенню.

Після законодавчого врегулювання зазначених питань необхідно поетапно провести практичну роботу щодо закріплення відповідних функцій за органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на всіх рівнях управлінської вертикалі. Започаткована в Україні політична та адміністративна реформа – це тривалий процес, ускладнений багатьма об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Одним із головних завдань нинішнього етапу державотворення є подальша децентралізація системи виконавчої влади та роздержавлення місцевого самоврядування у рамках додержання принципу унітаризму Української держави. Досягнення плідної взаємодії та збалансованості обох систем – виконавчої влади і місцевого самоврядування, має стати основою для оптимізації функціонування загалом виконавчої влади на місцях, підвищення ролі та відповідальності її органів і посадових осіб за вирішення покладених на них повноважень і функцій, що позитивно вплине на динаміку політичного та соціально-економічного розвитку України та її регіонів.

1. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 48 с.

2. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. проф. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

3. Войтович Р. Філософсько-методологічні засади системи державного управління // Вісник УАДУ. – 1999. - № 3. - С. 294 – 306.

4. Колпаков К.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

5. Макаренко О. Щодо співвідношення понять «орган виконавчої влади» та «орган державного управління» // Право України. – 2000. - № 6. – С. 23-26.

6. Васильев А.С. Административное право Украины (Общая часть): Уч. Пособие. – Х.: Одиссей, 2001. – С. 78.

7. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.

8. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. - К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

9. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К.: НАНУ, 1995. – 207 с.

10. Научные основы государственного управления в СССР. – М.: Наука, 1968. – 440 с.

11. Нижник Н. Машков О. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посібник / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 160 с.

12. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: Навчальний посібник / Н.Р. Нижник, С.Д. Дубенко, В.І. Мельниченко та ін. / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 164с.

13. Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення // Віче. – 2002. - № 3. – С. 19-23.

[1] Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 48 с.

2 Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. проф. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

1 Войтович Р. Філософсько-методологічні засади системи державного управління // Вісник УАДУ. – 1999. - № 3. - С. 294 – 306.

1 Колпаков К.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

2 Макаренко О. Щодо співвідношення понять «орган виконавчої влади» та «орган державного управління» // Право України. – 2000. - № 6. – С. 23-26.

1 Васильев А.С. Административное право Украины (Общая часть): Уч. Пособие. – Х.: Одиссей, 2001. – С. 78.

2 Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.

1 Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. - К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

2 Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К.: НАНУ, 1995. – 207 с.

1 Научные основы государственного управления в СССР. – М.: Наука, 1968. – 440 с.

1 Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

2 Нижник Н. Машков О. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посібник / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 160 с.

1 Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення // Віче. – 2002. - № 3. – С. 19-23.

1 Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: Навчальний посібник / Н.Р. Нижник, С.Д. Дубенко, В.І. Мельниченко та ін. / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 164с.

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: