Утворення Центральної Ради. Державне будівництво УНР.

Перемога Лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції й повалення самодержавства в Росії привели до кардинальних змін у суспільно-політичному устрої. Найвищим органом влади до скликання Установчих зборів став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демократичні свободи і розпочав реорганізацію органів управління.

На хвилі народного піднесення і згуртування національних сил у Києві 3– 4 березня 1917 р. було створено Центральну Раду. До неї увійшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства та ін. Головою Ради 7 березня було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського. На початку свого існування Рада, претендуючи на роль органу влади загальноукраїнського масштабу, фактично складалася з представників лише київських організацій. Виникало питання відносно її легітимності. На підтримку Центральної Ради 19 березня у Києві була проведена маніфестація, у якій взяли участь 100 тис. чоловік. Багатотисячний мітинг на Софійському майдані висловився за скликання Установчих зборів Росії й надання територіальної автономії Україні.

Важливе значення у становленні і зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з’їзд, що відбувся у Києві 6–8 квітня 1917 р. за участю 600 представників від різних українських політичних, культурних, військових, селянських, жіночих, студентських, кооперативних спілок і організацій. Окрім представників українських територій на з‘їзді були делегати від українських громад Петербурга, Москви, Ростова-на-Дону, Кубані, Саратова, Кронштадта, Виборга. З‘їзд висловився за національно-територіальну автономію України та інших регіонів у складі Російської федеративної демократичної республіки, визначення кордонів автономій, забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні. Було рекомендовано створювати місцеві органи самоврядування у формі 404 сільських, повітових та губернських комітетів, які мали формуватися на основі рівного й загального виборчого права.

З‘їзд обрав новий склад Центральної Ради із 115 чоловік, санкціонувавши її утворення як найвищого територіального органу влади в Україні. Головою Ради знову було обрано М. Грушевського. Рада обрала Комітет у складі 20 (пізніше 40) осіб, який до утворення уряду був, по суті, її виконавчим органом. З‘їзд санкціонував майбутнє поповнення Центральної Ради делегатами від робітників, селян, солдатів, після їх обрання на відповідних з‘їздах.

На підставі цього рішення у червні – липні 1917 р. до Ради увійшли: Всеукраїнська рада військових депутатів (близько 130 осіб), Всеукраїнська рада селянських депутатів (близько 210 осіб), Виконавчий комітет Всеукраїнської ради робітничих депутатів (близько 100 осіб) 52 представники губерній, 23 представники великих міст, по 5 представників від учительської спілки, кооператорів, студентів та ін. Рада здійснювала поповнення свого складу ще й представниками національних меншин (росіян, поляків, євреїв та ін.), які мали становити до 30% депутатського корпусу. За даними мандатної комісії Шостих загальних зборів (сесії), на початок серпня чисельний склад Центральної Ради характеризувався таким чином: а) повинно бути усіх членів – 792; б) скільки обрано – 643; в) скільки присутніх – 447.

Порядок діяльності Ради визначався в Наказі Українській Центральній раді від 5 травня 1917 р., згідно з яким робота її мала проводитись через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори мали скликатися раз на місяць, надзвичайні – в разі необхідності. Комітет або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня визначався як постійно діючий розпорядчий орган, який мав право кваліфікованою більшістю (не менш як 2/3 складу) здійснювати й законодавчі функції. Рішення Центральна Рада приймала у формі універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Таким чином, Центральна Рада, що оформилась шляхом делегування, а не загальних демократичних виборів, за своїм представницьким складом, функціями, значенням і формами діяльності є прообразом парламенту 405 України. До того ж і сама вона в основних своїх документах наголошувала на тому, що є «тимчасовим органом і діє, поки не будуть вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори».

Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917 р.) стратегічною лінією – «однині самі будемо творити наше життя» 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Він складався з генеральних секретарств, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади. Відповідно до Четвертого Універсалу (11 січня 1918 р.) уряд отримав нову назву Рада Народних Міністрів. Компетенція й порядок діяльності Генерального секретаріату визначались «Статутом вищого управління України», який був затверджений Малою Радою 16 липня 1917 р. Однак дію Статуту було припинено Інструкцією Тимчасового уряду від 4 серпня, яка звузила повноваження Генерального секретаріату до рівня крайового (на п‘ять губерній) органу. Свій урядовий статус Генеральний секретаріат поновив з прийняттям 12 жовтня Декларації, що розширила його повноваження. На засіданнях Генерального секретаріату розглядалися питання внутрішньої й зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій.

В організації місцевої влади і місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де «влада зосталась в руках людей, ворожих до українства». В результаті поряд з губернськими й повітовими комісарами Центральної Ради та волосними, повітовими і губернськими земельними комітетами, радами селянських депутатів, на місцях діяло здебільшого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, на які покладалися функції залучення громадян до постачання продуктів та 406 палива, санітарного упорядкування та утримання будинків та ін. У період поширення в містах злочинності (з кінця 1917 р.) головним у діяльності домових комітетів стала охорона майна та особистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм було дозволено мати зброю, яку дозволялося застосовувати у випадку відкритого нападу на будинок.

Непослідовність дій Центральної Ради проявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона вдалася до визнання Рад робітничо-селянських і солдатських депутатів як органів місцевого самоуправління, не визначивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Земельному законі від 18 січня 1918 р., а також запровадивши законом від 6 березня 1918 р. новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність належної правової бази та державного фінансування не дозволили Центральній Раді організувати діяльність органів влади й управління на місцях.

27 січня 1918 р. у Брест-Литовську делегація УНР підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною мирну угоду. Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу. У лютому - березні 1918 р. 33 німецькі і австро-угорські дивізії разом з полками Центральної Ради під командуванням Болбочана, Петлюри, Присовського, Сушка розгорнули наступ проти більшовицьких сил. За військову допомогу Центральна Рада зобов‘язалась поставити Німеччині й Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 400 млн. яєць, 2,75 млн. пудів м‘яса, 37,5 млн. пудів залізної руди.

Протягом двох місяців владу більшовиків було повалено, а територію України – поділено на сфери впливу між Німеччиною й Австро-Угорщиною. Однак це не врятувало Центральну Раду. Поширювалася боротьба українського народу проти окупантів, які вдавалися до репресій і розстрілів. Анархія, яка існувала в країні, поставила в опозицію до Центральної Ради не тільки заможні верстви, а й переважну більшість населення. Німецьке командування було заінтересоване у проведенні політики твердої руки, про що свідчить зустріч 24 квітня начальника штабу німецьких військ генерала Гренера з П. Скоропадським, на якій з‘ясовано умови щодо підтримки німцями майбутнього гетьмана.

Обрання М. Грушевського президентом УНР, яке відбулося, за свідченням Д. Дорошенка, на засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р. вірогідно, було останньою спробою Центральної Ради утримати владу в умовах санкціонованого німецьким окупаційним командуванням державного перевороту.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, для якого були характерні сильні і слабкі сторони; до останніх слід зарахували відсутність політичного й державного досвіду, захопленість автономізмом і федералізмом, культурницькою діяльністю, а не вирішенням нагальних соціально-економічних проблем і розбудовою боєздатного регулярного війська.

П.Скоропадський, нащадок старовинного козацького роду Скоропадських, народився у 1873р. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині, був наближений до царського двору, в роки Першої світової війни почергово командував полком, дивізією, армійським корпусом, був організатором в Україні Вільного козацтва.

В ніч на 30 квітня 1918р. під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено, що переворот дав можливість побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна.

Гетьману вдалося сформувати кабінет міністрів, головою якого було призначено Федора Лизогуба - голову земства Полтавської губернії, міністром закордонних справ – Дмитра Дорошенка (історика, який у роки Першої світової війни був генерал-губернатором Галичини та Буковини, а згодом членом Центральної Ради), міністром освіти та мистецтва – кадета Миколу Василенка, міністерство юстиції очолив син етнографа П.Чубинського, професор криміналістики Харківського університету М. Чубинський.

Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.

Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін.

14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.

Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.

Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського. Україна сповнилася селянськими повстанськими загонами, як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або більшовизованими. В адміністративному апараті в зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовицьких організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського незалежного союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але він ще й не відповідав проголошеному П.Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовила таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроба повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб.

13 листопада на таємному засіданні УНС в Білій Церкві розглядалося питання про збройний виступ проти П.Скоропадського. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений 14 листопада 1918р. гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р.

Члени Директорії спішно прибували до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила – формування Січових стрільців і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18.11.1918р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Основними причинами падіння гетьманату були:

– залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань;

– відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії;

– реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя;

– посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл;

– підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

– наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою (за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.

Згідно домовленості Директорія після перемоги формально повинна була скласти свої повноваження. Але, відновивши Українську Народну Республіку, вона відмовилась від передачі влади Центральній Раді, мотивуючи це тим, що остання скомпрометувала себе і втратила підтримку народних мас.

26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С.Остапенка, Б.Мартоса, І.Мазепи і В.Прокоповича).

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва, серед основних його напрямків були:

- курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

- встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919р. виклакали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому.

Трудовий конгрес. Криза, яка охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). З 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на конгресі працювало 400. Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Депутати сповідуючи ідею суверенності УНР. були поділені в питаннях соціально- економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну, правову республіку, інші орієнтувались на соціалізм. Але навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів:

- він дав змогу українському політикуму перевірити і уточнити свої позиції;

- вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику;

- було обговорено і прийнято тимчасову Конституцію УНР;

- депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р.

- вперше Наддніпрянська Україна об”єдналася з Західною Україною, вперше було створено єдину Українську Державу.

Друга російсько-українська війна. Як і в ХУП ст. молода демократична держава відчула на собі тиск старих, добре знайомих сусідів - Росії і Польщі та країн Антанти.

Першими, використавши “троянського коня” – “Тимчасовий робітничо-селянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну протягом одного року.

Соціалістичний уряд В.Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що “війська Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас, він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики планували експортувати через Україну в Західну Європу.

Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом.

Антанта і УНР. Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення “єдиної і неподільної” Росії і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому мандуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, в тому числі В.Винниченка і С.Петлюру, вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції.

Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії.В таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції. Відмовившись від займаних посад, від’їздять за кордон В.Винниченко, М.Грушевський та багато інших.

Наодинці з проблемами залишився С.Петлюра, який очолив Директорію і щоб не ускладнювати відносин з Антантою, виходить з лав УСДРП. Таким чином він стає не тільки центральною постаттю українського політикуму, а й символом боротьби за збереження Української держави. Він послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна у військах, командування Антанти, на яку зробив ставку новий уряд С.Остапенка, не давало допомоги, висуваючи нові вимоги. В цих умовах уряд С.Остапенка, як антантофільський, втратив сенс існування і постало питання його замінити через те,що він не приніс користі українському народові. Зробивши ставку на французів, він обійшов стороною радикалізацію народних мас, не використав їх у боротьбі з більшовиками, які відкинули Директорію аж на волинські землі, де дуже швидко з’являться польські війська.

Рівненський період Директорії. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізовує Директорію. Є.Петрушевич і П.Андрієвський переїхали до Станіслава.. Вийшов зі складу Директорії і Ф.Швець. В ній залишилися С.Петлюра, А.Макаренко, один представник від ЗУНР і по одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б.Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С.Петлюри, В.Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це, Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

Все ж таки сили українського війська танули. Йому довелося воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків, які захопили значну частину Волині. Не в кращому становищі перебували галичани, які відступили під ударами поляків у трикутник між Збручем і Дністром. Але, здійснивши реорганізацію армії, війська Директорії зуміли вирватися з оточення, перейти в контрнаступ на червоних і досягти лінії Проскурів-Староконстантинів-Кам’янець-Подільський.

Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.

У вересні 1919 р., незважаючи на поради У.Черчілля підтримувати український національний рух, білогвардійці відмовилися від наступу на Москву і розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі, між трьох вогнів – більшовиків, денікінців і поляків. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу.

У цій скрутній ситуації С.Петлюра призначає командувачем армії генерала М.Омеляновича-Павленка, а сам розпочинає у Варшаві переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які увійшли в історію під назвою “Зимового походу”. Це був героїчний партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і села. Як вказував тодішній голова уряду І.Мазепа, під час походів “...армія ні разу не схилила національного прапора.Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні”. Похід закінчився на початку травня 1920 р.

Поки відбувався “Зимовий похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі, підписавши у другій половині квітня 1920 р. Варшавський договір, згідно якого:

- поляки визнавали незалежність УНР і її Директорії на чолі з С.Петлюрою;

- зобов’язались не підписувати ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України;

- визначалися кордони між УНР і Польщею. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, 7 повітів Волині;

- сторони погодилися забезпечувати національно-культурні права українців і поляків;

- воєнні дії повинні були проходити тільки під польським командуванням;

- економічне життя і залізниці підпорядковувалися Польщі;

- Україна зобов’язувалася постачати польському війську харчі і фураж.

Уряд І.Мазепи сприйняв це негативно і подав у відставку. Його замінив В.Прокопович. Вкрай незадоволеними договором були галичани.

Угода дозволила армії УНР весною 1920р. повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти більшовицької Росії, хоча стримати наступ червоної 1-ї кінної армії об'єднані сили не змогли. Ініціатива перейшла до більшовиків, які витіснили війська Української Народної Республіки й Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща).

Ризький мирний договір (березень 1921р.) Радянської Росії і Польщі поклав край добі Директорії й Українській Народній Республіці. І хоча втримати незалежність України не вдалося, все ж таки українська демократична державність заявила про себе на повний голос.

Протягом першої половини 1920-х рр. український народ продовжував збройну боротьбу проти російських більшовитських окупантів. На території радянської України діяли повстанські загони та з'єднання, що завдавали відчутних втрат ворогові (максимальна загальна чисельність до 100 тис. осіб). Найбільш активними були повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська обл.) під командуванням братів Чучупаків, загони отаманів А.Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила (Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес над керівником українського повстанського руху того часу відбувся 1929р. у Черкасах. Більшовицький суд виніс вирок смерті отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці, який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії в Наддніпрянщині.

Ці люди, які врятували честь нації та забезпечили безперервність українського національно-визвольного руху, дотепер не визнані сучасною посткомуністичною владою України.

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорській імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. «Коронним землям» надавалося право створити власні представницькі органи – Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства і студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини. Найближчим часом планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворено три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну – на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини – на чолі з К. Левицьким, для Буковини – на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів Закарпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською владою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жовтня 1918 р. у Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до 490 Польської держави. Був призначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові коменданти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до взяття збройним шляхом влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Галичини влада перейшла до українців.

У зверненнях від 1 листопада УНРади «До населення міста Львова» та «Український народе!» зазначалося, що народною «волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть, Українська Національна Рада». Проголошувалось про усунення старих органів влади і перехід влади до українських організацій. Українці-військовослужбовці, все українське населення мали стати на захист власної держави. Усім громадянам різних національностей і віросповідань надавались рівні права. Національним меншинам (полякам, євреям, німцям) пропонувалось обрати своїх представників до складу УНРади. Наголошувалося, що «як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української держави».

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УНРаді австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях, польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. На допомогу їм надходили численні військові частини безпосередньо з Польщі. Все це спричинило довготривалу кровопролитну збройну боротьбу. Під тиском переважаючих сил ворога українське військо і державна влада 22 листопада 1918 р. залишили Львів, переїхавши спочатку до Тернополя, а на початку січня – до Станіслава.

9 листопада УНРада визначила назву української держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз‘єднання із Східною 491 Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві. Наступного дня він був одноголосно ратифікований Трудовим конгресом УНР. Планувалося скликання парламенту об‘єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, Збройні Сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення. Це з‘єднання, з огляду, перш за все, на воєнно-політичні обставини, мало тільки політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. Зі згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців – до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням.

У червні 1919 р. Рада послів Антанти, щоб «забезпечити мирне населення від небезпеки більшовицьких банд», уповноважила збройні сили Польської Республіки зайняти всю Галичину. Під тиском польської армії основна частина УГА, органи державної влади, тисячі біженців перейшли р. Збруч на територію, що контролювала Директорія УНР. Інша частина УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Тривалий час УГА боролася за Українську державу разом з армією Директорії. Але у листопаді 1919 р. командування УГА оголосило про перехід до Денікіна, а через деякий час підрозділи УГА перейшли до Червоної Армії.

Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919 р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об‘єднання ЗУНР і УНР. 25 липня 1920 р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також 492 диплома

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: