Державність України у роки Другої світової війни (1939–1945 рр.)

Напередодні Другої світової війни західноукраїнські землі перебували у складі Польщі, Румунії й Чехословаччини. Правове становище цих українських територій було різним. Характерні для польського ставлення до українців насильницька асиміляція, репресивні акції, національне гноблення тощо були в пом‘якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини і у жорстокішій формі виявилися в Румунії. Драматизм і трагічність ситуації полягали у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити питання про умови і механізм возз‘єднання українських земель та про створення української державності.

Західноукраїнські землі знаходилися в сфері геополітичних інтересів різних, насамперед великих держав, які напередодні війни намагалися „розіграти українську карту.

Коли внаслідок Мюнхенського пакту 1938 р. значно погіршилося міжнародне і внутрішнє становище Чехословаччини, її уряд 8 жовтня 1938 р. змушений був надати територіально-національну автономію Підкарпатській Русі. Було створено уряд автономії на чолі з А. Бродієм, якого невдовзі змінив новий уряд на чолі з А. Волошиним. Політико-правовий статус автономії визначив конституційний закон від 22 жовтня 1938 р., згідно з яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавчу владу здійснювати обраний сойм.

Але на цей час південна частина автономії була захоплена угорськими військами. Рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р., на якому арбітрами були Німеччина й Італія, 12,1 % території краю з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове відійшло до Угорщини. Столицю автономії було перенесено з Ужгорода до Хуста.

В цих умовах уряд автономії змушений був інтенсивно формувати військову організацію – Карпатську Січ, яка невдовзі налічувала близько 5 тис. бійців і стала основою власного війська. Будівництво національно-територіальної автономії передбачало проведення українізації краю, передусім органів адміністрації, системи освіти, видавничої справи. 30 грудня 1938 р. запроваджено нову назву автономії – Карпатська Україна.

12 лютого 1939 р. за участі 92,5 % населення відбулися вибори до сойму Карпатської України, в ході яких шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування було обрано 32 посли сойму. Але в ніч з 13 та 14 березня 1939 р. в умовах фактичного розпаду Чехословаччини за підтримки Німеччини розпочалася окупація краю угорськими військами. З перших годин агресії частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з удесятеро переважаючим угорським військом. Увечері 14 березня А. Волошин від імені уряду автономії проголосив незалежність Карпатської України. Це рішення підтвердила перша сесія сойму, яка розпочала роботу 15 березня 1939 р. Було ухвалено закон, яким Карпатська Україна проголошувалася незалежною республікою. Президентом республіки сойм обрав А. Волошина. Державною мовою проголошувалася українська мова.

Державним гімном - пісня „Ще не вмерла Україна, кольорами державного прапора – синій та жовтий. Сойм уповноважив уряд за згодою Президента республіки видавати розпорядження, які мали силу закону. Проте такі розпорядження мали розглядатися на найближчому засіданні сойму, інакше вони втрачали обов‘язкову силу.

Переважаючим угорським військам вдалося до 18 березня 1939 р. захопити більшу частину території краю, знищивши понад 3 тис. захисників, які чинили мужній опір. Органи влади Карпатської України змушені були емігрувати за кордон.

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. з нападу фашистської Німеччини на Польщу, до якої входили анексовані за згодою Антанти і США західноукраїнські землі, що становили 35% території і 30% населення польської держави.

17 вересня 1939 р., коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, Червона Армія перейшла кордон, щоб, як пояснювала радянська пропаганда, «подати руку допомоги своїм братам – українцям і білорусам».

Протягом 12 днів, не стрінувши опору, радянські війська зайняли територію Західної Волині і Східної Галичини. Тепер достовірно відомо, що ця акція відбулася згідно з таємним додатковим протоколом до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (пакт Молотова – Ріббентропа). Зокрема, у п. 2 передбачалося, що «у випадку територіальних і політичних перетворень на територіях, що належать Польській Державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев – Вісла – Сян». Проте, пізніше радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р. установив нову лінію кордону між СРСР та Німеччиною – вздовж Сяну та Бугу.

Населення Західної України, яке впродовж століть боролося проти національного й соціального поневолення, із задоволенням сприйняло визволення з-під польської влади. Ще до приходу радянських військ у містах і селах створювалися ревкоми, які роззброювали поліцію й жандармерію і брали на себе владні функції. Пізніше, за підтримки політорганів Червоної Армії, на їх основі були обрані тимчасові управління міст і повітів та селянські комітети. Військова Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові управління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для керівництва місцевими органами народної влади, а також комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

У засобах масової інформації було опубліковане Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. Згідно з ним вибори проводилися «на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні». Реально ж за радянською схемою виборів «громадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього й майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо» голосували за наперед ухвалений список кандидатів. 22 жовтня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутати, в 11 округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані.

26–28 жовтня 1939 р. відбулося засідання Народних Зборів Західної України. У прийнятій Декларації зазначалося, що «віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих». Також було прийняте рішення про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель та земель великих державних урядовців, націоналізацію банків і великої промисловості.

Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням «прийняти Західну Україну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з’єднати український народ у єдиній державі». Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволене Верховною Радою СРСР і відповідно – 15 листопада 1939 р. Верховною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня – початку лютого 1940 р.– 202 сільських та 4 міських (у Львові) районів.

Процес формування представницьких органів влади завершився проведенням виборів до місцевих Рад у грудні 1940 р. Відповідно до наказу Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 р. розпочалася робота обласних управлінь юстиції, обласних та народних судів у західних областях. Судді призначалися відповідними виконкомами з направлених Наркомюстом «східних кадрів», а народні засідателі обиралися трудовими колективами.

Приєднання західноукраїнських земель викликало надії на возз’єднання з усім українським народом серед населення Північної Буковини. Приниження національної і людської гідності українців, знущання над мовою, релігією стали повсякденним явищем у королівській Румунії.

Переділ сфер впливу, спричинений Другою світовою війною, відбувся і в цьому регіоні. Спираючись на таємну домовленість із Німеччиною (п. 3 зазначеного вище протоколу), 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла кордон і, не стрінувши опору, 30 червня 1940 р. повністю зайняла ці території.

За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі і селянські комітети, а потім – новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р.

Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання «делегації трудящих» Бессарабії та Північної Буковини, прийняла Закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей – райони.

Водночас із складу України було вилучено Молдавську АРСР й приєднано до новоствореної Молдавської РСР.

Відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв‘язку північної частини Буковини» була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва.

Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх закладів. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, а до вересня 1939 р. лишилося 139, то на середину 1940 р. їх було відкрито близько 6 тисяч. Полонізація вищої освіти призвела до того, що до вересня 1939 р. серед майже 50 тис. студентів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили лише 3%. Відтепер українська мова стала мовою викладання у західноукраїнських вузах. Широко відкрив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка Львівський університет.

Значно поліпшилось медичне обслуговування населення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малоімущим безоплатно надавалося житло.

Разом із тим, чим більше стверджувалась радянська система, тим більше відбувалась демонтація створеної західними українцями політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На керівні посади в місцевих органах влади, судових та правоохоронних органах призначалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосовуючи «пролетарські» адміністративно-командні методи роботи, вони нехтували місцевими звичаями й традиціями. Щоправда, до роботи в апараті органів місцевого управління, в освітніх та культурних установах залучалися й представники місцевого населення, у тому числі інтелігенції, але вони були жорстко контрольовані режимом. Були заборонені всі українські політичні партії.

Припинило свою діяльність товариство «Просвіта». Українських політичних лідерів було заарештовано, понад 20 тис. активістів національного руху встигли утекти до окупованої німцями Польщі.

Націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні підприємства, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р., за зразком Східної України, розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвернула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною викладання релігії у школі, встановленням високих податків за використання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу. Широко застосовувалась депортація – примусове виселення до Сибіру й Казахстану польських, українських та єврейських підприємців, землевласників, службовців колишнього держапарату, колишніх офіцерів, діячів науки, культури й мистецтва, священиків, навіть колишніх членів Компартії Західної України. За 1939– 1941 рр. було репресовано близько 10% населення Західної України. Отже, перше, нетривале знайомство західних українців із сталінською радянською системою виявилося переважно негативним. Дослідники по-різному оцінюють факт входження західноукраїнських земель до складу УРСР: а) приєднання; б) входження до складу України; в) возз‘єднання, що носило характер окупаційного типу; г) формальне інкорпорування, назване возз‘єднанням; д) анексія; е) інкорпорація.

Проте, приєднання до УРСР споконвічних українських земель Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та частини Бессарабії було важливою подією на шляху соборності України. Населення України збільшилося на 8 809 тис. чоловік, і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., територія зросла до 565 тис. кв. км.

22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймаштабніший етап Другої світової війни – фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Для народів Радянського Союзу ця війна, що принесла найчисленніші жертви й найстрашніші страждання, стала Великою Вітчизняною. Саме події на радянсько-німецькому фронті змінили увесь хід війни, саме тут гартувалась перемога над фашизмом.

Війна спричинила посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні була зосереджена у створеному постановою Президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 30 червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечисельна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Сталіним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голови РНК СРСР. Постанова зобов‘язувала «усіх громадян, усі партійні, радянські, комсомольські та воєнні органи незаперечно виконувати рішення й розпорядження ДКО».

Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної і радянської номенклатури на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним комітети, ради, комісії.

На місцях для оперативного керівництва найбільш важливими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли «штаби», «оперативні групи», «комітети» оборони у складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування.

Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва, під час оборони Одеси у серпні 1941 р., створюються міська і районні оперативні групи з надзвичайними повноваженнями, у жовтні 1941 р.– міські комітети оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі.

Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала створена 23 червня 1941 р. Ставка Верховного головнокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж 19 липня 1941 р. був призначений народним комісаром оборони. З 10 липня 1941 р. по 21 червня 1942 р. діяло Головне командування Південно-Західного напряму, якому підпорядковувались розташовані на території України війська (Південно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот).

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад – вищому військовому командуванню військових з‘єднань. Цим указом на значній території СРСР, у тому числі на всій території УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Військове командування отримало право для потреб оборони застосовувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилучати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підприємств та організацій (встановлювати комендантську годину), забороняти в‘їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністративному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів. Накази, постанови і розпорядження відповідних військових інстанцій були обов‘язковими для місцевих органів влади, державних та громадських організацій, усього населення місцевості. Винні у їх невиконанні притягалися до кримінальної відповідальності за законами воєнного часу.

Потреби фронту спричинили структурні зміни і перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік.

Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота по формуванню військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. «Про загальне обов‘язкове навчання військовій справі громадян СРСР» з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалось військове навчання для всіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років. За роки війни 40-мільонний український народ дав фронту понад 7 млн бійців і командирів.

За питомою вагою воїни-українці та вихідці з України посідали друге місце в армії і флоті (після росіян).

У зв‘язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України центральні органи влади республіки були евакуйовані в Саратов, а пізніше знаходилися в Уфі та Москві. У лютому 1943 р. вони повернулися на територію України, спочатку до Харкова, а потім – до Києва.

Верховна Рада УРСР, місцеві Ради, більшість депутатського корпусу яких перебувала на фронті та в партизанських загонах, припинили сесійну роботу. Продовжували діяти Президія Верховної Ради УРСР та, певною мірою, виконкоми місцевих Рад. Проте, в роки війни тричі збиралися сесії Верховної Ради СРСР (червень 1942 р., січень – лютий 1944 р., квітень 1945 р.), на яких затверджувався воєнний державний бюджет, ратифіковувалися договори з країнами антигітлерівської коаліції тощо.

Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами та постановами якої вводився воєнний стан, проголошувалася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністративно-територіальному устрої, створювалися наркомати та призначалися наркоми, ратифіковувалися міжнародні договори тощо. У зв‘язку із закінченням у червні 1942 р. повноважень депутатів Верховної Ради УРСР ці повноваження указами Президії Верховної Ради УРСР від червня 1942, 1943, 1944 років щорічно продовжувалися.

У березні 1944 р. відновила діяльність Верховна Рада УРСР, яка на своїй шостій сесії розглянула питання про відбудову народного господарства республіки, а також внесла зміни до Конституції УРСР у зв‘язку із створенням союзно-республіканських наркоматів закордонних справ та оборони. На визволеній території України відновлювалась і діяльність місцевих Рад. На 1 червня 1945 р. діяли всі місцеві Ради УРСР (24 обласні, 253 міські, 824 районні, 16 005 сільських та 453 селищні).

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів, що була спрямована на забезпечення потреб оборони, зазнала ще більшої централізації. На Раднаркоми СРСР і союзних республік покладалися основні функції із забезпечення виконання стратегічних рішень ДКО. Для керівництва забезпеченням потреб фронту в озброєнні створювалися нові наркомати (танкової промисловості – у вересні 1941; мінометного озброєння – у листопаді 1941 р.).

Відповідно до постанови РНК СРСР від 1 липня 1941 р., розширились повноваження РНК та наркоматів УРСР. Постановою РНК СРСР від 23 липня 1941 р. РНК УРСР та обласним виконкомам надавалося право перерозподіляти робочу силу в інтересах потреб оборони. Зазнала реорганізації структура державних та господарських установ республіки, скорочувалися та ліквідовувалися безпосередньо не пов‘язані з оборонними питаннями управління й відділи.

Водночас окремі функції органів державної влади покладалися на органи спеціального призначення. Так, у червні 1941 р. було створено загальносоюзну Раду (в Україні – комісію) із питань евакуації; на місцях діяли уповноважені Ради, при наркоматах та відомствах – комітети й бюро з евакуації. До кінця 1941 р. з України було евакуйовано 3,5 млн громадян, 550 найбільших підприємств, понад 400 МТС, велику кількість промислової та сільгосппродукції. В перші дні війни при РНК СРСР був створений

Комітет з обліку і розподілу робочої сили. Відповідні бюро діяли також при РНК УРСР та обласних виконкомах.

З визволенням українських земель уряд республіки розробив низку заходів, спрямованих на відбудову енергетики та видобутку вугілля, промисловості, залізничного транспорту, зв‘язку, сільського господарства, культурно-освітніх закладів. Було прийнято ряд спільних постанов РНК УРСР та ЦК КП(б)У, серед яких «Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу» від 15 лютого 1943 р., «Про відновлення роботи шкіл у районах Української РСР, визволених від фашистських окупантів» від 27 лютого 1943 р., «Про відбудову Ново-Краматорського і Старо-Краматорського заводу» від 30 вересня 1943 р. та ін. Значна увага приділялася житловому будівництву, для керівництва цією галуззю 10 серпня 1943 р. було утворено республіканський Наркомат житлово-цивільного будівництва.

На підставі прийнятих Х сесією Верховної Ради СРСР законів «Про утворення військових формувань союзних республік» та «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин» 5 лютого 1944 р. були утворені союзно-республіканські наркомати УРСР закордонних справ та оборони. Характерно, що право мати власного наркома оборони з усіх союзних республік реалізувала лише Україна.

Проте, робота цих наркоматів значною мірою була обмеженою. Коли остаточно з‘ясувалося питання про вступ України до ООН, наркомат оборони було фактично ліквідовано, а наркомат закордонних справ виконував здебільшого «декоративну» функцію, його діяльність чітко дозувалася центром.

Відбулися й інші зміни в структурі урядових органів. Так, при РНК УРСР були створені Управління у справах поліграфії і видавництв (вересень 1943 р.), у справах архітектури (грудень 1943 р.), у справах сільського і колгоспного будівництва. У січні 1945 р. створюються Управління у справах кінематографії та Комітети у справах мистецтв та у справах культурно-освітніх установ. До справи оборони країни і руху опору були залучені також церква, різні комітети, фонди, народні ініціативи щодо допомоги фронту, патріотично налаштоване зарубіжжя.

Наприкінці 1942 р. розпочалося відновлення місцевого владного апарату.

З цією метою створювалися спеціальні оперативні групи з числа керівних партійних, радянських та господарських працівників, які входили у районні та обласні центри України разом із передовими частинами Червоної Армії.

За умови відсутності до 80% депутатів місцевих Рад, місцеві керівні органи формувалися на основі цих груп із залученням представників партійно-радянського активу. За прикладом центру застосовувалась практика прийняття спільних постанов партійних і радянських органів на місцях.

Характерною особливістю процесу відновлення місцевих органів влади стало безпосереднє об‘єднання партійного і радянського керівництва.

Визволення України завершилось звільненням 28 жовтня 1944 р. Закарпатської України від фашистських окупантів. На звільненій території створювалися тимчасові органи народної влади – народні комітети. 26 листопада 1944 р. у м. Мукачеві І з’їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз‘єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини, а також обрав Народну Раду Закарпатської України як єдиний орган державної влади. Наступного дня було сформовано виконавчий орган Народної Ради (уряд) у складі Президії Народної Ради та уповноважених з питань внутрішніх справ та держбезпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства, промисловості та торгівлі, освіти, комунікації, охорони народного здоров‘я, соціальної опіки.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу розпочалося створення місцевих органів влади та управління (окружних, міських та сільських народних комітетів), судових, прокурорських, слідчих органів, адвокатури та нотаріату. Для підтримання громадського порядку народними комітетами формувалися народна міліція та народна дружина.

29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була створена Закарпатська область. На підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 24 січня 1946 р. на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства України. Відбулося завершення історичного процесу об‘єднання всіх українських земель.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: