Проблема періодизації історії України.

Вступ. Предмет і завдання курсу історія України.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.
Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.
Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.
Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.
Методи вивчення історії України
Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.
Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.
При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.
Джерела і література з історії України
Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.
Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Вивчаємо історію України в 2,3 і 4 семестрах. Курс закінчується іспитом(4 семестр) та заліком в 3 семестрі. В 2 семестрі вивчаємо історію від появи людини на території України до 1917 р. Відповідно в 3 з 1918 до 1939, а в 4 з початку Другої світової війни до сучасності. Навчальні заняття будуть проводитися у формі лекцій та семінарських занять (в 4 семестрі). Значний масив навчальної інформації буде винесений на самостійне опрацювання.. Контроль знань буде відбуватися у формі опитувань, аудиторних контрольних та самостійних робіт і семінарських занять.

Періодизація історії України та взагалі історії дуже умовна. За часи СРСР існувала єдина періодизація історії побудована на принципах марксизму. Після розпаду СРСР та відходу від офіційного марксизму, були відкинуті і єдино вірні погляди на періодизацію історії.

Взагалі потрібно сказати: “Навіщо потрібна періодизація історії?”. Періодизація історії потрібна в першу чергу для зручності вивчення історії, для того щоб як дослідникам, так і історикам любителям було легше займатися історією, фільтрувати велику кількість історичних джерел за хронологічний, кульутрологічним чи іншими принципами. Також періодизація історії дозволяє поглянути на історію під певним кутом, з точки зору воєнного, політичного, культуного, економічного, соціального розвитку.

На сьогодні, Історична Наука в Україні накопичила велику кількість періодизацій історії України. Розглянемо декілька із них.

Формаційний підхід до періодизації. В основу формаційного підходу покладено соціально-економічний розвиток суспільства, основні періоди:

1. Первісно-общинна формація. Виникає з появою першрї людини на території сучасної України (1 млн. років тому) до появи перших держав на території України (Київська Русь – ΙX ст.). Цей період характеризують: відсутність приватної власності, общинне існування людей, відсутність класів, слабкий розвиток продуктивних сил.

2. Рабовласницька формація. Виникає з появою перших цивілізацій. На території України класично не була представлена в перших слов’янських державах, а лише в іноетнічних державах – міста держави в Північної Причорномор”ї, пізніше Римська імперія. Рабовласницька формація характеризується наявністю приватної власності, експлуатацією (рабство) та більш високим розвитком продуктивних сил. Виникають антагоністичні класи – раби та рабовласники.

3. Феодальна формація. Виникає з появою феодальної держави Київська Русь у ΙX ст. Період феодалізму тривав на території України від ΙX ст до 1861 року – відміни кріпосного права в Російськії імперії. У цей період продовжує існувати приватна власність, людство існує в межах двох великких класів – феодалів, які володіли землею та кріпаками, які були прикріплені до землі, але були особисто вільні. Продуктивні сили набато зростають у порівнянні з рабовласницькою формацією – кріпаки були зацікавлені в результатах своєї праці.

4. Капіталістина формація. На території України виникає після відміни кріпацтва в Росії 1861 рік та Австрії 1848 рік. Тривала до 1917 року – Світової Соціалістиної Революції. В період капіталізму існують два “ворожі” класи – капіталісти (власники капіталів) та пролетаріат. Продуктивні сили розвиваються виходять на небачений рівень.

5. Комуністина формація. Виникає після 1917 року і повалення старого режиму. Характеризується відсутністю експлуатації людини людиною та класів. Проте це було тільки в теорії, на практиці було зовсім інше.

За характером розвитку суспільних відносин існує ще одна, цікава (як на нашу думку періодизація). Періодизація історії України за рівнем розвитком суспільства(американський соціолог Деніел Белл):

1. Доіндустріальне суспільство (аграрне або традиційне). Виникає з появою перших людей на території України, проіснувало до 30-х років ΧΧ ст – примусової колективізації та руйнування традиційного сила. Основна маса населення України – це селяни, які займаються сільським господарством.

2. Індустріальне суспільсвто. Хронологія: 1930-ті до 1991 року. Більшість населення України проживає в містах, основа економіки – промисловість.

3. Постіндустріальне сіспільсво. Ця стадія історичного розвитку триває з 1991 року отриманням незалежності Україною до сьогодні. Більшість населення України працює в сфері послуг.

Культурологічна періодизація. Складена за принципом домінування культурних парадигм:

1. Дохристиянська цивілізація або міфологічна – від появи людини на території сучасної України до прийняття християнства у 988 року. Домінування міфологічного світогляду.

2. Християнстка цивілізація – 988 – 1917 – утворення СРСР та перехід на марксистський світогляд. Домінування християнської культури та світогляду.

3. Марксистська цивілізація. 1917 -1991 рр. – часи існування СРСР. В українському суспільстві домуніє марксистський світогляд.

4. Постхристиянська цивілізація. Від 1991 року – в українському суспільстві домінує постхристиянська культурна парадигма

Остання періодизація яку ми розглянемо – Хронологічна, яка є найбільш простою і побудована за хронологічним принципом. Періодизація історії України за хронологічним принципом, хоч і з невеликими відмінностями, проте практично відповідає періодизації всесвітньої історії (Історії Європи).

1. Давня історія України – від появи першої людини (1 млн років тому) до VΙ ст. – виникнення перших слов’янських державних утворень (проте часто Давню історію України продовжують до ΧΙΙΙ ст. остаточної загибелі Київської Русі).

2. Середньовічна та ранньомодерна історії України – VΙ ст. (або ΧΙΙΙ ст.) до 1772 року – поділів Польщі.

3. Нова історія України – 1772 – 1914 (або початок ΧΧ ст.) до початку Українських національних змагань під час Першої Світової війни. Перебування України у складі Речі Посполитої, а пізніше у складі Австро-Угорської та Російської імперій.

4. Новітня Історія України – Від 1914 року, продовжується і нині. Основні віхи: Укранська національна революція, перебування у складі СРСР, незалежна Україна.

Історіографія (з грець. — опис історії) — дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань.

Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослідницької роботи в галузі історії.

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літ описи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях. У XI ст. з'являються літописні зводи, автори яких пов'язують записи з політичним життям. Перші руські літописи є велетенською історичною епопеєю. Події в ній розпочинаються з «со-творіння світу» і закінчуються XIII століттям.

Волею авторів, події в літописах розгортаються на землі й на небі, в степових просторах і на безмежжі морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і в'язницях, в імператорських палацах і в хижах трударів. У наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував,палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів.

Здається, що в 1113 р. ченець Печерського монастиря Нестор у «Повісті минулих літ» зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її правителів, хто створив державу. Найчастіше літописці належали до найближчого оточення великого князя, були його довіреними особами. Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі із світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в «Повісті минулих літ» узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі «Повісті...».

Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію «Повісті...» переробив і доповнив після Нестора і зробив викладку подій з 1113 до 1116 pp. І все ж таки не викликає сумнівів, що «Повість...» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі.

Як джерелами, так і історіографічним надбанням є також і інші літописи княжої доби. Українські літописи свідчать про відповідну тим часам високу культуру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за батьківщину.

Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. У XVII ст., на відміну від XVI ст., вузькі літописні рамки розширюються, набирають наукового характеру, поширюються компілятивні «хроніки», як, наприклад, Т. Сафанови-ча, 1672 p., складені за зразком польських.

Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Велична, Граб'янки, що передають події часів Б. Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Іннокентія Гізеля зв'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого «Синопсиса», який на довгі роки лишився основним посібником з історії України і Росії. «Синопсис» витримав більш ніж ЗО перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць.

Апологією спільності давньої (княжої) і нової (козацької) історії Руської землі став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики «Історія Русів».

У XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д. М. Бантиш-Каменський (1788-1850 pp.) написав трьохтомну «Историю Малой России».

Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д. М. Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич у 1842-1843 pp. видав друком двотомну «Историю Малороссии» з трьохтомовим додатком історичних документів і приміток. Праця написана під впливом «Історії Русів». М. Маркевич (1804-1860 pp.) може називатися першимнаціональним українським істориком, але він мало що зробив для прогресу вітчизняної історичної науки.

До історичних наук відносяться також етнографія, що вивчає побут і культуру народів, які населяли територію України;археологія, що вивчає історію по речових джерелах — знаряддях праці, домашньому начинню, прикрасах, а також поселеннях,могильниках, скарбах тощо. На таких матеріалах побудовані праці М. Максимовича, який започаткував народницький напрям у дослідженні історії.

Михайло Максимович (1804—1873 pp.), переважно історик літератури і філології, навіть природознавець, дав як на той час значну кількість дрібних статей і розвідок з української історіографії (в основному княжого і козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення з-за цікавого матеріалу та критичних здібностей автора. Не всі роботи М. Максимовича були вдалими через апріорність і необережність у висновках. До недоліків можна віднести також те, що велика кількість дрібних робіт М. Максимовича розкидана по багатьох періодичних виданнях, через що малодоступна широкому читачеві.

М. Максимович є батьком української археології, хоча його досліди на цій ниві не вийшли за межі перших наукових спроб.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808-1877 pp.). за фахом і інтересами — славіст. Він опублікував у московських «Чтениях в обществе истории и древностей российских», де два строки був головним редактором, цілу низку нових джерел, хоч і без критичної обробки. 0. Бодянський мав небагато оригінальних робіт, але першим видав за допомогою друку П. Куліша «Літопис Самовидця» в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров (1817-1885 pp.) в «Історії України в життєписах визначніпших єї діячів» тощо. Однак автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось у таких його роботах, як «Богдан Хмельницький'), «Мазепа та мазепинці».

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, во-лелюбство та ін. Разом з тим цей демократизм і во-лелюбство, не стримані організуючою основою, приводили до негативних наслідків. Одним з них була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руїнницьку силу («Черты народной южно-русской истории». — Исторические монографии и исследования. Т.1).

Середина XIX ст. представлена працями М. Зак-ревського «Описание Киева», А. Скальковського «Очерк Запорожья» про окремі регіони України. А. Скаль-ковський вбачав у козацтві своєрідне військово-монастирське братство.

Відомий історик і етнограф А. О. Скальковський одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі. Він врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців. А. О. Скальковський є маститим істориком Запоріжжя і відомим істориком Новоросії.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом В. Б. Антоновича (1834-1909 pp.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які обійняли згодом кафедри в університетах України. В. Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим і трохи змінюючи його основні тези про особливості духовної природи народів, В. Антонович твердив, що кожен народ в своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву «керівну ідею». В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою — широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівт ості в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В. Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі («Виклади про козацькі часи на Україні»).

У той час, коли навіть у Москві графу Уварову не дозволили відкрити кафедру археології, В. Антоновичу вдалося першому вРосійській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

Найвідомішим представником Київської школи і народницького напрямку є М. Грушевський (1866— 1935 pp.), автор величезної кількості історичних праць, серед них — «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», а також перша багатотомна «Історія У країни-Руси», де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала в наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж XIX-XX століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А. О. Скальковський («Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького»), Д. І. Багалій (1857-1932 pp.) («Історія Слобідської України»), О. Я. Єфименко («История украинского народа»), Д. І. Яворницький (трьохтомна «Історія запорізьких козаків»), І. П. Крип'якевич («Історія України») та інші.

Зокрема, Д. Яворницький (1855-1940 pp.), йдучи шляхом М. Костомарова і В. Антоновича, поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорізької Січі з самого початку і до кінця її існування. Оперуючи джерелами, він прагнув привести читача до висновку, вже зробленого двома його попередниками. Висновок цей був сформульований Д. Яворнчцьким так: «Запорізька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів, при розподілі майна і приватному житті».

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Ґрушевського, почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д - Дорошенка («Нарис історії України»); а також С. Тома-шівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917—1991 pp. складається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії — восьмитомній «Історії Української РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» — Росії.

В умовах незалежності України більшість істориків грунтується в своїх працях на'засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович «Розповіді про запорозьких козаків», М. Брайчевського «Конспект історії України», В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20~30-ті роки», В. А. Смолія, B. C. Степанкова «Українська державна ідея», Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII cm. (Волинь і Центральна Україна)», А. Д. Бачинського «Січ Задунайська. 1775-1828» та інші.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: