Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







У сфері інтересів країн Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи: від Вільна 1656 р. до Журавна 1676 р.





«...Химери і байки, що козаки думають, що вони можуть бути Голандцями чи Швейцарцями...»

(з листа Я. Лещинського до Є. Любомирського, 1658 р.)

 

В Європі ранньомодерної доби існувало три основних вузла міжнародних протиріч. На території її західної частини перетиналися торгові, династичні й колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити в міжнародній політиці — це Іспанія (монарший двір Габсбургів), Франція (Бурбонів), Англія (Стюартів) і Голландія (на чолі з республіканськими Генеральними Штатами). На сході європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Турецькою імперією (Османів) та християнськими країнами на чолі з Австрійським цісарством (Габсбургів), куди була втягнута й козацька Україна. На північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузла перепліталися між собою, впливали один на одного й створювали досить неочікувані і складні ситуації в міжнародних відносинах того часу1.

Одним з перших міжнародних конфліктів, що саме таким чином «об’єднав» більшість європейських держав, стала Тридцятилітня війна, яка поділялася на такі періоди: 1) чесько-пфальцський: 1618–1623 рр.; 2) датський: 1625–1629 рр.; 3) шведський: 1630–1635 рр.; шведсько-французький: 1635–1648 рр. У результаті цієї війни могутня Габсбургська монархія, що охопила значну частину Західної й Центральної Європи, поступалася своїм впливом Французькому і Шведському королівствам.

Разом з тим, габсбургська проблема мала дві сторони — західноєвропейську і східноєвропейську2.

Восени 1648 р., коли у східних воєводствах Речі Посполитої все більше й більше розгортався національно-визвольний рух українців, на австрійських землях відбувався грандіозний з’їзд політиків і дипломатів багатьох європейських країн. Під час Вестфальського конгресу представники різних держав, які брали участь у Тридцятилітній війні, намагалися домовитися про загальний християнський «вічний мир», який би охоплював всю Європу, забезпечував рівновагу між християнськими державами та не допускав війн між ними в майбутньому. У ньому могли знайти місце не лише великі, але й малі держави, що підтримувало б бажану рівновагу міжнародних сил того часу3.

Разом з тим положення Вестфальського миру не відображали специфіки розгортання міжнародних процесів, пов’язаних з початком Української революції 1648–1676 рр. Але саме революційні події в Україні, починаючи з другої половини 50-х рр. XVII ст. спричинили до чергового протиборства за першість між найсильнішими державами Центрально-Східної, Південно-Східної й навіть Північної Європи та стали початком великих міждержавних конфліктів у цій частині континенту після «загальноєвропейського» миру 1648 р.4 Польсько-російська, російсько-шведська, польсько-шведська, шведсько-датська, турецько-польська, російсько-турецька та інші війни так чи інакше торкалися проблеми перегрупування різних країн у зв’язку з постанням нового європейського державно-політичного утворення — Українського гетьманату5.

Українська революція, без перебільшення, стала тією подією, яка значно вплинула на хід світової історії. За визначенням істориків вона, поряд з Тридцятилітньою війною та Англійською буржуазною революцією середини XVII ст., відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на монархії іспанських і австрійських Габсбургів — на заході Європи, й Речі Посполитої — на Сході6. Українська революція, яка завдала непоправного удару Польському королівству, сприяла здійсненню перелому в історичному поступі цього регіону Європи. Адже внаслідок поразок і занепаду держав, що стали опорою феодальних відносин та мали імперські інтереси, провідна роль стала поступово переходити до країн, які стали на шлях творення нових економічних моделей, потужних військово-політичних структур або створили абсолютну монархію нового типу7.

1648 р. характеризується не лише революційними подіями в Україні, він став переломним для багатьох інших держав світу. Так, зокрема, під час переговорів у Вестфалі представник Шведського королівства заявляв: «Видається якимось великим дивом, що в усьому світі чути про повстання народу проти володарів, як-от у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Московії, Туреччині, Великій Татарії, Китаї. Чи є причиною цьому якесь спільне розташування зірок на небі чи щось на зразок загальної змови народів щодо дурних правителів — один Бог може знати»8. Синхронність соціальних вибухів засвідчувала універсальність протиріч між владою й нижчими станами, що виникали в суспільствах різного типу. У цей же час поглиблювався і конфесійний розкол Європи на католицькі, протестантські та православні країни.

Розглянемо двядцятирічний процес уміжнароднення гетьманату в останні роки правління Б. Хмельницького (адже лише з 1654 р. правовий статус козацької держави почав по-справжньому цікавити міжнародну дипломатію) та до завершення Української революції у 1676 р., зосередивши увагу на дослідженні ходу переговорів та мирних договорів між тими державами європейського регіону, які у зв’язку з тими чи іншими обставинами були причетними до розгортання подій навколо козацької держави. Саме тексти міждержавних угод знаменували собою не лише завершення кривавих військових дій та напружених дипломатичних зусиль, але й акумулювали багаторічні зовнішньополітичні домагання (династичні, територіальні, релігійні, торгівельні та інш.) тієї чи іншої країни. Разом з тим, не будемо забувати й про те, що справжня вартість кожного міжнародного договору вимірювалася лише його практичними результатами.

Отже, з усією гостротою питання про приналежність новоствореної держави до сфери впливу того чи іншого монархів постало на польсько-російських переговорах у невеличкому селищі Нємєжі поблизу Вільно (12 серпня — 24 жовтня 1656 р.), які закінчилися прийняттям обопільного перемир’я між Річчю Посполитою та Московською державою, що мало антишведську й антибранденбурзьку направленість. Під час переговорів 1 вересня польський комісар П. Бжостовський у своєму щоденнику записав: «...коли ми рішуче запропонували про повернення України, то вони (московські посли — Т. Ч.) відповіли, що про Україну нема чого і згадувати, тому що українські козаки добровільно піддались»9. Позиція московської делегації на чолі з М. Одоєвським була не менш рішучою. Росіяни, зокрема, заявляли, що «Польща повинна віддати малу Русь, Волинь і Подолію по Буг, і не повинна торкатися України»10. Невдовзі обидві сторони намагалися досягнути певного компромісу й домовлялися про те, що «запорозькі козаки... повинні бути готові для воєнних послуг як королю Й.М. (його милості — Т. Ч.) так і царю Й.В. (його величності — Т. Ч.) проти кожного ворога, де буде необхідність»11.

Віленський трактат було укладено згідно поширеного на той час міжнародного принципу uti possidetis («як володієте, так і володійте») й таким чином, по суті, передбачав не лише припинення військових дій між обома державами за Україну, але й визнання за кожною з країн тієї території, де на час укладення домовленостей знаходилися королівські чи царські війська. Також було погоджено, що на найближчому сеймі Речі Посполитої відбудеться елекція московського государя на королівський трон, але з особливою умовою — цар Олексій Михайлович лише після смерті Яна II Казимира підпише pacta conventa зі шляхтою й здобуде собі польську корону.

Ні Варшава, ні Москва в цей час ще прямо не ставили питання про розподіл Українського гетьманату, а вимагали одна в одної підтвердження зверхності над усією його територією. У зв’язку з відносною рівністю військових і дипломатичних можливостей обох сторін, ці питання відкладені на невизначений термін. Разом з тим, віленські переговори створили міжнародно-правовий прецедент обговорення проблем України поза її «спиною» й змусили Б. Хмельницького та його оточення шукати нових шляхів у зовнішній політиці.

В історичній літературі вже було відзначено, що своєрідною відповіддю гетьманського уряду на Віленське перемир’я 1656 р. стало підписання ним у грудні того ж року багатосторонньої угоди в трансільванському містечку Раднот з Швецією, Трансільванією, Бранденбургом та литовським князем-«дисидентом» Богуславом Радзивілом12. По суті, це був перший акт про розподіл територій Речі Посполитої. Адже шведський король забирав собі Пруси Королівські, Куявію, північну Мазовію, Жмудь, Інфлянти з Курляндією, бранденбурзький кюрфюрст — більшість великопольських земель, князь Б. Радзивіл — Новогродське воєводство, трансільванський князь — решту Польської Корони. Вперше на міжнародно-правовому рівні було визнано існування Української держави — за гетьманом Хмельницьким остаточно закріплювалася територія, якою він оволодів у результаті виступу проти Польщі.

Контрзаходом Польсько-Литовської держави стало підписання 18 липня 1657 р. угоди з Данією й Норвегією, що була спрямована проти основного учасника Раднотської коаліції Швеції й змусила її відвести війська з центрально-східноєвропейського регіону. Ця обставина, помножена на поразку Трансільванського князівства від поляків під Чорним Островом та смерть українського володаря Б. Хмельницького, стала причиною того, що положення Раднотського договору так і не були впроваджені в життя.

Велику участь у вирішенні більшості міжнародних питань тогочасної Європи брали дві найсильніші держави — Австрійське цісарство та Французьке королівство. Габсбурги були зацікавлені в припиненні війни між Московською державою й Річчю Посполитою, тому вважали за потрібне направити військові сили проти Османської імперії.

Однак міжнародні інтереси австрійського двору розходилися з планами українських гетьманів, які не хотіли примирення між польським королем та московським царем, розуміючи, що це неодмінно приведе до поділу України. Так, наприклад, у січні 1661 р. Леопольд I відправив до Москви своє посольство. Результатом дипломатичних дій австрійців А. Маєра і В. Калвуці стала поїздка до Варшави царських послів Ф. Лєонтєва та І. Михайлова з пропозиціями трьохрічного перемир’я13. До речі, Відень був ініціатором і посередником проведення майже всіх польсько-російських переговорів у другій половині 50–80-х рр. XVII ст., зокрема, і в підписанні Віленського трактату та Андрусівського перемир’я.

Протилежних позицій на міжнародній арені в другій половині XVII ст. притримувався уряд Франції, намагаючись відірвати Річ Посполиту від впливу австрійських цісарів. Король-«сонце» Людовік XIV, підтримуючи турецького султана, бажав створити широку міжнародну коаліцію за участю Речі Посполитої, Шведського королівства й Османської імперії, політика якої була б направлена проти поширення впливу Австрійської імперії і Московської держави в Європі. Певне місце в планах фран-цузького короля відводилось й Українському гетьманатові.

Одночасно з перебігом польсько-російських переговорів поблизу Вільно король Ян II Казимир відправив посольство Я. Лещинського до Австрійської імперії. У результаті його діяльності 1 грудня 1656 р. у Відні було укладено австрійсько-польський трактат, який мав дуже важливе значення для подальшого розвитку міжнародних подій у Центрально-Східній Європі. Згідно його положень, імператор Фердинанд зобов’язувався: змусити до покори Польській короні бранденбургського електора та українського гетьмана; відмовити трансільванського князя від наміру напасти на Річ Посполиту; виступати й надалі посередником у переговорах між Варшавою та Москвою; виділити королю чотирьохтисячний загін та певну суму грошей для набору найманців і закуплення амуніції14. Зі свого боку, король зобов’язувався не укладати сепаратного миру з Швецією та Бранденбургом.

Зважаючи на те, що австрійською стороною цей договір не був ратифікований (з огляду на смерть Фердинанда), у квітні 1657 р. до Відня знову виїхало посольство з Варшави. 27 квітня були остаточно узгоджені положення другого польсько-австрійського союзу. Угорський і чеський король, майбутній імператор Леопольд зобов’язувався вислати до Польщі дванадцятитисячний військовий підрозділ з артилерією. Було домовлено, що Австрія стане посередником не лише між Річчю Посполитою й Бранденбурзьким курфюрством, але й буде впливати на переговори між королем та Українським гетьманатом. Окрім того, керівник польської делегації Б. Лещинський підписав додаткову декларацію, яка була завірена від імені короля й п’ятьох найповажніших сенаторів. У ній узгоджувалося, що після смерті Яна II Казимира на польський трон обов’язково висуватиметься кандидатура від Габсбургів на засадах вільної елекції («liberis suffraggis»).

«Ще не володіє він (цар Олексій Михайлович — Т. Ч.) короною польською, ще мирна постанова з Польщею не доведена до кінця, а вже відкрита нова війна з шведами, поляки, без сумніву, звернули б разом з ними зброю свою на Малу Русь»15, — оцінюючи несприятливу міжнародну ситуацію й критикуючи одного з своїх протекторів, говорив на початку 1657 р. гетьман Б. Хмельницький. Вже сучасники неодноразово відзначали складність зовнішньополітичного становища молодої Української держави. Наприкінці свого правління гетьман в одній з дипломатичних інструкцій так описував критичну міжнародну ситуацію, в якій опинився гетьманат: 1) «з намовляння Фердинанда третього, цесаря римського... цесар турський указ учинив сильно готуватися паші силістрійському на мультян і волохів таким звичаєм, якщо підуть з турками на Україну мультяни і волохи нас, козаків, воювати, то дадуть їм спокій...»; 2) «будиймського пашу на венгри послати мають, щоб і венгри на нас їм допомагали...»; 3) «ті ж ляхи посилали двічі до султана турського...»; 4) «хан кримський неодноразово посилав до Стамбулу, щоб султан турський ляхам допомогу дав...»; 5) «цесар римський так постановив з ляхами, що якщо тільки турки з татарами ляхам на поміч вийдуть, то і Фердиданд має з своїми військами допомагати ляхам»16. Мало що змінилося і в наступні десятиліття. Досить цікаве свідчення щодо місця Українського гетьманату в тогочасних міжнародних відносинах висловив у лютому 1658 р. один з польських урядовців. У листі до коронного маршалка Любомирського Я. Лещинський писав: «...Козаки живуть у такому місці, що самі себе без сторонньої допомоги захистити не зможуть» 17.

Боротьбу за право зверхності над Українським гетьманатом, починаючи з другої половини 50-х рр. XVII ст., крім Речі Посполитої та Московської держави, вела також і Швеція. Влітку 1655 р. король Карл X Густав на чолі своїх військ перетнув кордони Польщі. 17 липня 1656 р. шведський монарх свідчив: «...що стосується козаків..., то ми сподіваємось роз’єднати їх з москвитянами..., бо сила козаків має для нас найбільше значення, ніж дружба поляків»18. Етапи відносин шведів з Б. Хмельницьким можна окреслити такими хронологічними рамками: 1) липень-жовтень 1655 р.; 2) жовтень 1655 р. — березень 1656 р.; 3) березень 1656 р. — січень 1657 р.; 4) січень 1657 р. — липень 1657 р.19 Визначальним для них було те, що Шведське королівство намагалося не допустити до зближення Чигирина й Варшави та укладення польсько-українського союзу. 20 лютого 1657 р. у листі до свого посла Веллінга Карл X Густав писав, що є небезпека возз’єднання України «з поляками за порадою наших ворогів»20. Тоді ж шведи запропонували Б. Хмельницькому статті договору, де відзначалося про те, що якщо гетьман виявить бажання стати удільним князем, то «в рубежі його залишитись має тільки воєводство Київське, а воєводство Чернігівське треба Москві поступитись»21. Лише за такої умови шведський король погоджувався стати протектором Українського гетьманату.

Таким чином, український володар повинен був втратити значну частину не лише Правобережної, а й Лівобережної України. Крім того, інші претенденти на «українську спадщину» — Польща і Росія — протягом кінця 50-х — початку 60-х рр. намагались укласти мир з Швецією, щоб мати змогу воювати один на один з противником. Ось про що, наприклад, цього часу повідомляли короля Яна II Казимира його урядовці: «...треба вести переговори з Москвою, щоб вона не хвилювалась, що виникає з козаками угода і від злісті не увійшла в союз зі шведами»22. Поряд з цим, саме шведська військова загроза поступово підштовхувала поляків і росіян до обопільних мирних переговорів, які передбачали розподіл сфер впливу над козацькою Україною. Окрім того, Москва та Варшава почали проводити цілеспрямовану політику на розкол серед козацької старшини, що буде висвітлено в наступних розділах книги.

Крім Польської й Російської корон, на право володіння частиною українських земель претендувало ще й Велике князівство Литовське, яке було федеративною частиною Речі Посполитої «двох народів». Прибувши до Москви в травні 1658 р., литовський дипломат Сакович заявив, що у випадку обрання московського царя на королівський трон політичні кола князівства розраховують на перерозподіл земель Речі Посполитої на свою користь. Зокрема, він вважав, що як і до Люблінської унії 1569 р., при Литві мали залишатися Волинь, Поділля і Підляшшя.

Восени 1658 р. знову мали відбутися переговори поблизу Вільно для укладення т. зв. «вічного миру». В інструкції польським комісарам від 28 липня містився й такий пункт: «Україна після укладення вічного миру між королем, Річчю Посполитою і царем, государем Московським, повинна залишатись при Речі Посполитій, як провінція, що належить Короні Польській»23. Але російські війська ще до початку переговорного процесу зненацька напали на литовські відділи, що мали охороняти представників короля. Таким чином, переговори було зірвано, а військові дії між Москвою й Варшавою за Україну, що перервалися на два роки, відновлювалися.

Росія досить енергійно почала закріплювати своє становище на українських землях. Ще у жовтні 1658 р. її уряд прийняв рішення про введення своїх військ у більшість міст Лівобережної України. За Переяславськими статтями 1659 р. автономні права гетьманського уряду значно обмежувались. Крім лівобережної частини України, московські війська зайняли частину Волині і Поділля. Відомий тогочасний церковний і політичний діяч Ю. Крижанич писав у 1659 р. до царя Олексія Михайловича: «не було зле, коли б це Гетьманство і на двоє розділилось, щоб один гетьман за Дніпром, а другий перед Дніпром володів..., а так, що один другого не повинен слухати, але обидва та будуть однаково» 24. Отже, ще тоді тогочасні інтелектуали передбачали внутрішньополітичний поділ Українського гетьманату.

У 1660 р. відновилися польсько-російські переговори, але знову ж таки «високі сторони» не бажали йти ні на які територіальні поступки одна одній. Кожна зі сторін таємно намагалась укласти мирний договір зі Швецією, який дозволяв би скерувати більше військової сили на розв’язання «українського» питання. У травні того ж року польські дипломати змогли заручитися гарантіями невтручання армії шведського короля в події в Україні. Саме тому 24 травня у Варшаві відбулася військова нарада, де був спланований широкомасштабний наступ на позиції росіян. Слід відзначити, що українське посольство на чолі з полковником В. Золотаренком готувалось взяти участь у переговорах 1660 р. Але польська сторона не погодилась «з хлопами разом засідати»25, а згодом взагалі відмовилась продовжувати виробляти спільну з московитами угоду.

Після підписання польсько-українського договору під Гадячем (1658) і особливо поблизу Чуднова (1660) для Речі Посполитої стало реальним повернення всієї України під владу польського короля, адже Слободищенський (Чуднівський) трактат означав перекреслення другої Переяславської угоди 1659 р. і нове відходження Української держави з-під зверхності московського царя. Незважаючи на це, Москва утримувалась на Лівобережній Україні, а Польща почала підкорювати Правобережжя, зайняття якої до кінця 1660 р. стало фактом.

Такому успіху Речі Посполитої сприяло завершення другої Північної війни 1655–1660 рр. та вигідні для польського короля січневі рішення Оливського конгресу 1660 р. Він проходив за участю таких країн, як Австрія, Швеція, Польща, Бранденбург, Данія, Голландія (при посередництві Франції) в містечку Олива неподалік Гданська. Під час проведення конгресу проявилися дві тенденції: по-перше, австрійські та бранденбурзькі дипломати намагалися не допустити укладення сепаратного миру між Річчю Посполитою й Шведським королівством; по-друге, ряд країн схилялися до розбиття антишведської коаліції й примирення між Стокгольмом і Варшавою. Згідно підписаного в Оливі шведсько-польського договору, між обома державами припинялася війна, однак польський король, хоча й отримував частину Прусії, зрікався права на шведську корону та віддавав Швеції значну частину території Інфлянт. Оливський конгрес також підтвердив положення бранденбургсько-польського договору 1657 р., чого дуже не хотіли коронні дипломати. Такі значні поступки Польської корони стали можливими з огляду, як стверджував коронний канцлер М. Пражмовський, на позицію Росії, що не хотіла поступатися правом протекторату над Україною і прагла сама укласти сепаратний мир зі Швецією проти Речі Посполитої26.

У березні 1661 р. розпочалися мирні переговори між Московщиною й Швецією. Під час спільних засідань боярин А. Ордин-Нащокін першим серед російських дипломатів висловив думку про те, що можна досягнути зовнішньополітичного компромісу з Польщею за рахунок поділу українських земель. Затягуючи переговори зі шведами, Ордин-Нащокін, який був керівником московського посольства, переконував царя укласти мирний договір з Річчю Посполитою. «Якщо заради миру із Швецією ми згодні віддати їм інфлянтські міста, то чому не можемо поступитися Польщі?»27 — запитував він Олексія Михайловича, маючи на увазі «поступлення» Правобережжям. Однак після цього Ордин-Нащокін був відкликаний до Москви. Переговори зі шведами доручили вести боярину А. Матвєєву, прибічнику лінії на продовження війни з поляками за Україну.

Одночасно на варшавському сеймі 1661 р. було складено інструкцію для комісарів на майбутні переговори з Московською державою. Згідно з нею, польські посли повинні були вимагати від царя, щоб той відмовився від протекції над козаками і всією Україною. Поляки навіть погоджувалися на участь у переговорах українських дипломатів. Зважаючи на спротив Москви в справі «повернення» Речі Посполитій України, цьогорічні переговори швидко зайшли в глухий кут. 14 травня 1661 р. було оголошено про їх припинення. Причини такої непоступливості крилися в намаганні як польського, так і московського монарха одержати повний контроль над козацькою Україною шляхом впливу на її гетьманів. Росія в першій половині 60-х рр. мала досить значну підтримку на Лівобережжі в особі І. Брюховецького, тоді як Польща була задоволена обранням на посаду правобережного гетьмана у 1663 р. П. Тетері. Після того, як переговори зірвалися, позиції обох держав за три наступні роки, у зв’язку з багатьма обставинами, не тільки не покращилися (кожний з урядів вважав, що незабаром настане сприятливий момент для відвоювання всієї території України), а й значно погіршилися.

Похід польського війська з метою завоювання Лівобережної України у 1663–1664 рр. закінчився невдачею, а тому 1 червня 1664 р. в с. Красному, що поблизу Смоленська, знову розпочалися польсько-російські переговори. Позиція Москви щодо України не змінилася — вона мала належати царю. Ще наприкінці 1662 р., споряджаючи своє посольство на переговори з представниками польського короля, цар Олексій Михайлович висловлює думку, щоб «черкаси» були поділені «по Дніпру і володіли ними Царська Величність по цій стороні (Лівобережжі — Т. Ч.), королівська Величність по тій стороні Дніпра (Правобережжі — Т. Ч.) і щоб черкаси під тими великими монархами утримувалися»28. Таким чином, московським послам вперше надавалися повноваження у випадку непоступливості польської сторони обмежити свої вимоги лише територією Лівобережжя. 15 липня царські посланці віддали письмові вимоги королівським комісарам, де вперше на офіційному рівні задекларували свою відмову від Правобережної України29. Але представники Польщі не погодилися на такий варіант підписання «вічного миру». Вони відстоювали «нульовий» принцип, за яким слід було повернутися до пунктів Поляновського договору 1634 р. між обома державами. Звичайно, що Москва не бажала навіть слухати про це, і, після майже двадцяти спільних засідань, 22 листопада переговори завершились безрезультатно.

На початку березня 1665 р. Олексій Михайлович відіслав до Варшави своїх представників Г. Богданова і Є. Українцева з пропозицією скликати нову спільну комісію для укладення миру. На знак примирення з Річчю Посполитою московським урядом було звільнено більше півсотні польських полонених30. 15 червня Богданов одержав листа від Яна II Казимира до царя, в якому король давав зрозуміти, що Польща згодна йти на «уступки» в справі України31. У даному випадку, польський король змушений був поступитися натиску делегатів Вального сейму, які ще 31 травня погодились на те, щоб московська держава володіла Лівобережжям за винятком деяких міст, а також Києва32.

Багато що змінилося після вересневих подій минулого року, коли московитам рішуче відмовили в їхньому бажанні володіти Лівобережною Україною. За цей час значно погіршилось внутрішнє політичне становище в Польщі. Рокош магната Є. Любомирського, який розпочався на початку весни 1665 р., втягнув у громадянський конфлікт майже всі верстви польського населення. Крім того, під час боротьби з Яном II Казимиром Любомирський звернувся за допомогою до Австрії, Кримського ханства, Українського гетьманату, а також до головного зовнішньополітичного противника Речі Посполитої — Московської держави. У цей же час на Правобережній Україні спалахнув ряд повстань проти гетьмана П. Тетері та польських військ.

Таким чином, восени 1665 р. польський уряд вислав до Москви чергове посольство на чолі з Г. Комаром. В інструкції королівському комісару вказувалось не те, що він може йти на поступки, аж до визнання за Росією всієї Лівобережної України33. Тим самим король заохочував свого противника до відновлення спільних зустрічей на найвищому рівні. У свою чергу, серед певної частини російських дипломатів існувала думка (виразником якої був А. Ордин-Нащокін) в обмін на «вічний мир» з Річчю Посполитою віддати королеві всю територію України й залишити за царем лише Смоленськ і Сіверську землю34.

10 травня 1666 р. у с. Андрусові поблизу Смоленська розпочалися довготривалі польсько-російські переговори, які могли покласти край багатолітній війні між обома державами. Через декілька місяців, 18 липня польські дипломати нарешті одержали лист-інструкцію від короля, де говорилося, що Правобережну Україну з Києвом і Каневом ні в якому разі не уступати, а щодо Лівобережжя, то слід було вимагати «по Ніжин, або принаймні по Переяслав наше залишилось»35. Польські дипломати також пропонували, «щоб кожний своїх і під собою людей козацьких затримати може»36. Зі свого боку, цар теж погоджувався на відхід під сферу впливу Польщі Правобережжя, за винятком Києва з околицями. Враховуючи це, в кінці листопада московська делегація запропонувала дане компромісне рішення супротивній стороні.

Зважаючи на погіршення ситуації в Україні та поступове витіснення з Правобережжя гетьманом П. Дорошенком польських військ, 30 грудня на засіданні ради польського сенату було вирішено прийняти московські вимоги щодо закріплення за нею Лівобережжя й підписати 10-, 12- або 16-ти річний мирний договір37. Через місяць, 30 січня 1667 р., такий договір був підписаний38. Він увійшов до світової історіографії під назвою Андрусівського — від назви селища, де був укладений39. Андрусівське перемир’я стало угодою про міжнародний розподіл права зверхності над Українським гетьманатом між Річчю Посполитою та Московською державою та припиняло війну 1654–1667 рр. між королем і царем. Його статті встановлювали розподіл сфер впливу польського й московського монархів щодо козацької України. Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя — до Речі Посполитої. Влада царя стала поширюватися на Смоленськ, Дорогобуж, Білу, Невель, Красний Веліж, а також Сіверщину. Київ повинен був відійти до Польщі в 1669 р., а Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох держав. Царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні в один мільйон польських злотих (бл. 200 000 рублів). Укладення російсько-польського перемир’я викликало зростання в українському суспільстві політичного впливу козацької старшини, що опиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханату. Андрусівські домовленості, спрямовані проти військової могутності Туреччини, відображали вимушений компроміс сторін і засвідчували наявність геополітичної рівноваги в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Уряд Османської імперії негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами.

Політичні структури гетьманату (як право-, так і лівобережні) негативно сприйняли підписання Андрусівського перемир’я. Дуже влучно з цього приводу висловився один з церковних діячів того часу, закликаючи козацьку старшину не зважати на польсько-московську угоду: «... яка сторона або частина України кому коли було б тепер і потім голдовала яким монархам, щоб поміж собою пильно мала згоду і одна одній поради давала, врахувавши, що коли б яку сторону, уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна сторона не витримала і мусила б Україна згинути через незгоду, чого не дай Боже» 40.

В зв’язку з тим, що українці продовжували здійснювати самостійну зовнішню політику, більшість із статей Андрусівського договору не виконувалися, а тому в жовтні-грудні 1667 р. переговори між Польщею й Росією продовжились у Москві. Поштовхом до них була небезпека турецької агресії в Україні. У тексті Московського договору говорилося «про уняття свавільних людей там в Україні будучих, в загальнім утриманні обом великим государям в послушанні»41. Під час розмов з польськими дипломатами А. Ордин-Нащокін добився від них згоди проводити переговори з урядом П. Дорошенка42. Однак ні Андрусівський, ні Московський договори між Варшавою та Москвою так і не були впроваджені в практику міжнародних відносин, що якнайкраще засвідчували наступні події. Невдовзі між Річчю Посполитою і Османською імперією розпочалася війна (10 січня 1671 р. Михайло Корибут одержав офіційне повідомлення про початок війни від Мегмеда IV), але московський цар, порушуючи попередні домовленості, так і не прийшов на допомогу польському королеві.

Однак через два роки (1669), на других польсько-російських переговорах в Андрусові, Ордин-Нащокін вже вимагав прислати українських дипломатів на посольський з’їзд, щоб спільними зусиллями добитися переходу Правобережної України під «високу руку» царя. Слід зазначити, що питання про правобережні землі України піднімалося на всіх з’їздах московських і польських дипломатів аж до 1686 р. Статті Андрусівського договору неодноразово підтверджувались (7 березня 1670, 30 березня 1672, 10 січня 1975, 17 серпня 1678 рр.)43, але фактично не виконувалися. Так, зокрема, у тексті договору, який ратифікувався 1670 р. в Каджині, відзначалося, що московський цар «жодну над козаками українськими, з тієї сторони Дніпра від Переяслава, проживаючими, помсту чинити не буде за те, що деякі в сторону ЙКМ і РП (його королівської милості і Речі Посполитої — Т. Ч.) вдавалися...»44. А перед тим, під час останнього засідання каджинської комісії, польські дипломати, відчуваючи негативну реакцію Українською гетьманату на підтвердження домовленостей 1667 р., говорили: «Якось переживаємо, що зараз козаки побачать, що прийти до згоди на комісії маємо, коли почують, що мир і спокій з Москвою затверджені»45.

Переговори щодо польсько-російського союзу було продовжено в 1671 р. Дипломати Речі Посполитої вимагали не посилати царські війська в Україну, а обмежитися лише військовими демонстраціями поблизу кордону. Керівник російського представництва А. Матвєєв наполягав на тому, щоб на переговорах були присутні представники гетьманату46. На що поляки відповіли, що московський цар хоче ніщо інше, як ворогуючих з королем правобережних козаків «прийняти під свою царської величності високу руку»47. Після чого Матвєєв висловив таку думку: «Не питаючи їх, якого великого государя вони, козаки прийняли милість і благодіяння, від бусурман відійдуть, і у того великого государя бути в підданстві захочуть, і принудити їх до іншого великого государя в послушання неможливо» 48.

Отже, російська сторона не відкидала можливості переходу правобережної частини гетьманату під її протекцію. У той же час великий коронний гетьман Я. Собеський так оцінював міжнародну ситуацію та становище Українського гетьманату: «...бо хто ж божевільний буде починати з Україною війну, коли турецький цісар, котрий узяв її в свою оборону, досі ще не з’ясував своїх планів? Адже ж перед ним дрижить увесь світ, і хоч венеціяни і інші пишуть, що та війна напевне обернеться проти нас, але по-старому і вони, і Сицілія, і Мальта чинять всілякі приготування до тієї війни»49. 30 березня 1672 р. Річ Посполита укладає новий договір з Московською державою, який підтверджував Андрусівське перемир’я, а також зобов’язував царя не допускати надання Лівобережною Україною військової допомоги П. Дорошенку та надати польському королю для війни проти султана й гетьмана підлеглих калмиків й донських козаків50.

У результаті прийняття гетьманом П. Дорошенком турецької протекції в центрально-східноєвропейському регіоні з’явилася третя сила, яка ще з часу гетьманування Б. Хмельницького настійливо шукала шляхів до посилення свого впливу в Україні. Після укладення 10 серпня 1664 р. в угорському містечку Уасварі миру з Австрійською імперією, який залишав під зверхністю Османської імперії Трансільванське князівство і більшість комітатів Угорщини, султан Мегмед IV вирішив безпосередньо втрутитися в події, які розгорталися навколо міжнародного визначення політичного статусу Українського гетьманату. У серпні 1667 р., під час перебування в Адріанополі польського посла Висоцького, турецькі урядовці заявили, що мир між Туреччиною й Польщею можна зберегти лише в тому випадку, коли король остаточно зречеться України, яка прийняла добровільно підданство султана51. Агмед Кьопрюлю в листі до польського підканцлера Ольшевського писав, що козаки як вільний народ прийняли підданство короля Речі Посполитої за умови, що він буде поважати їхні права, але він їх порушив, і тому українці попросили захисту в Османської імперії52. За висловом відомого польського історика З. Вуйцика, починаючи з 1672 р., «ключ до вирішення проблеми Правобережної України опинився у Стамбулі»53.

Турецький чауш Агмед, який наприкінці грудня 1671 р. прибув до Варшави для ведення переговорів, заявив королеві, що українці прийняли зверхність короля за умови шанування їхніх прав, а польський володар не дотримався даних їм обіцянок сюзерена і тому «понад 30 років вже не є справжнім паном України»54. Разом з тим, кожний народ може схоронитися «під опікою султана Османської імперії», наголошував турок, маючи на увазі Україну, яка знаходилася під владою Дорошенка. Через чотири роки новий монарх Речі Посполитої через кримського хана відповідав султанові: «Якщо тоді хан буде говорити, що Україна султана, бо Дорошенко з Україною йому піддався. А як Дорошенко міг те віддати, що не є його? А хіба то Дорошенкова держава?...Не був ніколи України Паном, а тільки Гетьманом...»55.

Розпочавши за умовами союзу з П. Дорошенком боротьбу проти Речі Посполитої, Османська імперія поступово відвойовувала територію Правобережжя в польського короля. Поразка в цій війні змусила Польщу схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р. «капітуляційного» мирного договору з турками. Під час перегов







Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.