Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Українська держава в міжнародних відносинах





Тарас Чухліб

ГЕТЬМАНИ і МОНАРХИ

Українська держава в міжнародних відносинах

Рр.

Від автора

 

Сім років тому в одній із бібліотек Львова довелося натрапити на одну із книг відомого польського історика Людвіка Кубалі. Грунтовне знання ним революційної доби Хмельниччини, що базувалося на опрацюванні багатющого джерельного матеріалу, підштовхнуло до ознайомлення із значним доробком непересічного вченого. Велике зацікавлення викликало цитування автором влучного висловлювання одного з провідних урядовців Речі Посполитої 50-х — 60-х років XVII ст. Анджея Потоцького. Той, оцінюючи дипломатію гетьманського уряду Івана Виговського, в листі до польського короля Яна II Казимира зазначав, що бунтівливі українці не хочуть бути «...ні під Вашою Королівською Милістю, а ні під царем (російським — Т. Ч.); сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царі — Вашою Королівською Милістю» [1].1 Саме ці слова річпосполитського політика та інтелектуала й стали поштовхом до довгих роздумів над сутністю взаємовідносин гетьманів (як самопроголошених володарів нової України) і тогочасних європейських й азіатських монархів — австрійських імператорів і турецьких султанів, польських і шведських королів, московських царів і кримських ханів, та, зрештою, спричинили до написання цієї книги.

На кого орієнтуватися, в якому напрямі рухатися — на Захід чи Схід, а, можливо, йти своїм шляхом? Це питання, на нашу думку, є чи не найголовнішим з тих, які кожного дня мають задавати собі більшість свідомих своєї ролі представників сучасного українського політикуму. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібна проблема хвилювала і провідників ранньомодерної національної держави з такою незвичною і войовничою назвою «Військо Запорозьке» більш ніж три століття тому — у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Усвідомлення місця і ролі Українського гетьманату (а саме таку історіографічну назву[2] пропонуємо вживати щодо козацької держави названого вище періоду насамперед для того, щоб відрізняти її від Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст.), в його взаємовідносинах з сусідніми країнами Європи дає можливість осмислити не лише події далекої історії, але й сьогоденні проблеми становлення Української держави як складової частини світової цивілізації.

Метою нашого дослідження стало висвітлення процесу міжнародного утвердження Українського гетьманату, що розкривається через призму тогочасної специфіки відносин між різними державами Центрально-Східної, Південно-Східної (до яких політично належали Османська імперія і Кримський ханат) й Північної Європи й був персоніфікований особами своїх правителів та лише в окремих проявах набував модерного політико-правового змісту. Адже з історичної точки зору міждержавно-правові взаємини ранньомодерної доби уособлювалися, головним чином, через династичні зв’язки та сюзеренно-васальні відносини між володарями окремих країн. Вони характеризувалися боротьбою між монархічними правителями та регіональною знаттю, яка намагалася не допустити поступового обмеження власних privilegia et libertates на користь абсолютистської влади2.

Окремо слід наголосити на тому, що автор прагнув дослідити не лише політичні проблеми історії, але й звернутися до її антропологічного змісту через розкриття різних мотивацій та ідей, які рухали творцями зовнішньої політики козацької України. Хронологічні межі висвітлених у книзі подій і явищ обмежуються часовим проміжком кінця 1640-х — початку 1710-х років, що характеризується як цілісний період національної минувшини.

У 2001 р. побачили світ «Нариси з історії дипломатії України», де сучасні історики В. Смолій та В. Степанков на широкому міжнародному тлі дослідили основні напрямки дипломатії та зовнішньої політики гетьманських урядів3. Разом з тим, оцінку процесам міжнародного утвердження Українського гетьманату, починаючи від XIX ст., давало багато вчених, серед яких, зокрема, проблеми залежності козацької держави від європейських та азіатських володарів висвітлювали М. Костомаров, М. Грушевський, Ф. Уманець, М. Кордуба, В. Дубровський, A. Яковлів, Л. Окиншевич, Д. Дорошенко, М. Петровський, І. Крип’якевич, О. Пріцак, З. Когут, О. Субтельний та інші історики.

Окрім вищеназваних, над багатьма питаннями зовнішньої політики та міжнародного становища гетьманату в різний час працювали такі науковці, як Д. Бантиш-Каменський, В. Антонович, В. Липинський, О. Терлецький, С. Томашівський, С. Рудницький, Д. Олянчин, Б. Крупницький, В. Гарасимчук, М. Андрусяк, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, М. Марченко, І. Бутич, В. Голобуцький, Ф. Шевченко, Д. Наливайко, Л. Винар, Л. Мельник, Я. Дашкевич, В. Сергійчук, Ю. Мицик, B. Щербак, Ф. Сисин, О. Гуржій, П. Сас, С. Плохій, С. Величенко, C. Леп’явко, Я. Федорук, В. Брехуненко, О. Галенко, В. Горобець, В. Станіславський. Саме їм та іншим вченим, які не ввійшли до цього переліку, щиро завдячуємо використанням окремих ідей, певного теоретичного й фактологічного матеріалу[3].

Науковим доробком більшості з названих достойників ми керувалися і з методологічної точки зору. Разом з тим, підтримуючи теорію впливу «рівнозначних» факторів (духовного, антропологічного, політичного, соціального, економічного, географічного, біологічного, геополітичного та інш.) на загальноісторичний поступ і звертаючись до висвітлення саме політичної історії, автор намагався вивчити всю сукупність багато-чисельних чинників, що позначалися на ній у досліджуваний період. При цьому відсилаємо зацікавленого читача до спостережень відомого французького вченого Жоржа Дюбі, який наприкінці минулого століття відзначав, що європейська історична наука, починаючи вже з 70-х років XX ст., поступово повертається до висвітлення саме політичної історії. Це стало реакцією на знищення сюжету в працях сучасних послідовників М. Блока та Л. Февра. «Відмова від події зруйнувала хронологію, історична плоть була позбавлена скелету. Постійне розширення поля дослідження, природньо, спричинило його подрібнення і в кінцевому випадку надання переваги вивченню мікросюжета, історичного анекдота» 4, — зауважував Ж. Дюбі, констатуючи, що великі серйозні проблеми разом з Подією і видатною Особистістю знову зайняли своє попереднє місце в історії, а в історичній проблематиці на перший план вийшли питання, пов’язані з вивченням Влади та її сутності.

Поряд з дослідженням складних механізмів зовнішньої політики владних інституцій козацької України, творцями яких виступали ті чи інші історичні особистості, хотілося б також (наслідуючи приклад видатного російського історика Бориса Поршнева, який так вдало «возз’єднав Європу» з історією своєї країни)5 спробувати бодай трохи наблизити, або ж «вписати» вітчизняну минувшину до загальносвітових процесів ранньомодерного часу.

У результаті багаторічної пошукової роботи в книзі репрезентовано опрацьований автором великий масив матеріалу, що зберігається у фондах архівосховищ України, Польщі та Росії. Серед них — Центральний державний історичний архів України у Києві, Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Архів Інституту історії України НАН України, Львівський обласний державний архів, Архів головний актів давніх у Варшаві, Відділ мікрофільмів Національної бібліотеки Польщі, Відділ рукописів Варшавського університету, Відділ рукописів Ягелонського університету в Кракові, Російський державний архів давніх актів у Москві, Відділ рукописів Державної наукової бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі та інш. У зв’язку з об’єктивною неможливістю дослідницької праці в архівосховищах Туреччини і Швеції, використано наративні джерела численних вітчизняних і зарубіжних археографічних збірників, що також допомогло розкриттю тогочасної міжнародної ситуації.

Усвідомлюємо, що тема, яка висвітлюється у книзі, є, по суті, невичерпною для довготривалих і різнобічних досліджень, а тому наші студії не можуть бути позбавлені критичних зауважень. Сподіваємося також на те, що дана праця не буде марною й слугуватиме певним підгрунтям для наступних наукових пошуків.

 

* * *

 

Написання цієї монографії стало можливим завдяки стипендіям і грантам:

— К анадського інституту українських студій ім П. Яцика Альбертського університету в Едмонтоні (Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research of the Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta);

— Каси підтримки науки ім. Юзефа Мяновського у Польщі (Kasa im. Józefa Mianowskiego, Fundacja Popierania Nauki);

— Центру досліджень античної традиції у Центрально-Східній Європі при Варшавському університеті (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną w Europie Środkowo-Wschodniej);

— Міжнародної академії наук у м. Москві, Російська Федерація (Международной акдемии наук в г. Москва, Российская Федерация);

— Державного комітету у справах науки і технологій України;

— Відкритого акціонерного товариства «Мотор-Січ»,

а також сприянню — Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві й особисто доктора габілітованого Терези Хинчевської-Геннель; Інституту історії Варшавського університету й особисто доктора Хєроніма Гралі. Велику подяку складаю Міжнародній громадській організації «Українське козацтво» й особисто її керівникові — доктору історичних наук Івану Біласу, а також колективам Науково-дослідного інституту Козацтва та Відділу історії України середніх віків Інституту історії України Національної Академії наук України.

Науковими консультаціями та цінними порадами щиро завдячую Валерію Смолію, Валерію Степанкову, Валентині Крижанівській, Олександру Гуржію, Віталію Щербаку, Петру Cacy, Сергію Леп’явку, Віктору Брехуненку, Віктору Горобцю, Валентині Матях, Андрію Гурбику, Ярославу Федоруку, В’ячеславу Станіславському, Олексію Струкевичу та Наталії Старченко.

Особлива вдячність любій і дорогій родині — мамі Вірі Федорівні, дружині Оксані, дітям Настуні, Олексі й Максиму, а також сестрі Тані за моральну (й не тільки!) підтримку, довге терпіння і, що найголовніше, розуміння моєї нелегкої праці.

 

Частина I

Частина II

Висновки

 

Очевидно, що люди епохи пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, в тому числі й ті, що населяли «стару» — козацьку Україну, мали зовсім інше політичне мислення, ніж суспільство на початку Третього тисячоліття. Цілком зрозуміло, що три-п’ять століть тому тогочасні інтелектуали та політичні діячі зовсім інакше усвідомлювали й міжнародно-правові відносини між різними державами та політичними утвореннями. А вони значною мірою залежали від процесу перетворення старих «приватних» сюзеренно-васальних феодальних відносин спочатку в «приватно-політичні», а потім і у «державно-політичні» зв’язки, заміни персональних взаємин між главою держави, суверенами та васальними володарями на модерні інституційні відносини між урядами й усією масою підданих тієї чи іншої країни.

Вже на середину XVII ст., незважаючи на певну регіональну специфіку, всі європейські країни були настільки тісно пов’язані між собою політичними, економічними, соціальними та культурними традиціями, що більшість фундаментальних історичних процесів (за усієї специфічності їх проявів у межах окремих регіонів, держав і суспільств) мали загальноєвропейський континентальний характер. Внаслідок розвитку багатоваріантних політичних структур і державних інститутів розпочався процес складання ранньомодерної моделі держави, яка згодом лягла в основу Etat modem. Складовою частиною цього процесу стало утворення нових державно-політичних систем Центрально-Східної Європи, і, зокрема, такого специфічного державного організму як Український гетьманат, що виник у результаті революційних подій 1648–1676 рр. на теренах «руських» воєводств Речі Посполитої.

Автономістські прагнення українського козацтва наприкінці XVI — першій половині XVII ст. призвели до того, що воно у статусі корпоративної військово-політичної структури — «колективного васала» — розпочинає боротьбу за відновлення своїх privilegia et libertates та, з метою впливу на польського короля (який перед тим був довголітнім сюзереном Війська Запорозького), звертається до сусідніх монархів з проханням про прийняття на військову службу й надання допомоги. Наслідком цих дій стало те, що козацтво перетворилося на ту силу, що порушила тогочасну міжнародну систему відносин і, зрештою, поступово набула рис суб’єкта міждержавних стосунків. Одночасно, в результаті чисельних військово-політичних кампаній, козацька старшина добре ознайомилася з проблемою міжнародного утвердження придунайських князівств Молдавії, Волощини, а також Трансільванії. Вона полягала в орієнтації місцевих еліт на три потужні сусідні сили — турецького султана, австрійського імператора та польського короля (а в окремі періоди — ще й на угорського короля й московського царя). Проявом зовнішньої політики правителів цих невеликих держав була почергова зміна своїх сюзеренів, а іноді — й прийняття одночасно двох (і навіть трьох) протекцій задля збереження власної державності. На нашу думку, саме під впливом молдавсько-волосько-трансільванської практики міждержавних стосунків й відбувалося зародження політики полівасалітетної підлеглості Війська Запорозького — Українського гетьманату у досліджуваний період. Досить жвавим також був політико-культурний обмін між козацькою корпорацією та Кримським ханатом.

Українська національна революція 1648–1676 рр., яку розпочав шляхтич і козацький старшина Богдан Хмельницький, стала своєрідним продовженням загальноєвропейської Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр., адже провідники революції довершували ті завдання, які не змогли вирішити керівники антигабсбургської коаліції в першій половині XVII ст., а саме протидіяти планам Австрійського дому щодо відновлення та розширення наднаціональної Імперії Габсбургів доби Карла V. Виникнення нової, по суті національної, держави на східних землях Речі Посполитої не лише ослабило цю могутню країну — «неофіційного» католицького союзника Відня, але й зруйнувало габсбургську концепцію «східного бар’єра» у планах модернізації Священної Римської імперії.

Протягом десяти революційних років Український гетьманат, завдяки впроваджуваній Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону. На території Центрально-Східної Європи з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що їй у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори. Самопроголошений правитель гетьманату Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом «dux».

Гетьман України укладає ряд міжнародних угод серед, яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо «возз’єднання», «приєднання», «об’єднання» і т. д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Україною та Росією виникли декілька документів — 23 пункти-«статті», які послав Б. Хмельницький до Москви і які мали лягти в основу майбутнього договору та 11 пунктів-«статей» разом з «Жалуваною грамотою», які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих «статей» (їх називають ще «Березневими») дотримувалися протягом наступних років. За твердженням багатьох істориків, ні українська, ні російська сторони не виконували більшості з досягнутих домовленостей, а отже можна говорити лише про номінальний царський протекторат над Українською державою. До речі, у цей же час Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати захист турецького султана та рухався у напрямку визнання протекції угорського князя й шведського короля. Отже він «лякав» одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для створеної козацької держави.

Ще сто років тому, в далекому 1903 р., один з найбільших українських істориків Михайло Грушевський всупереч ідеологічній машині Російської імперії у своїй невеличкій статті «250 літ», що була написана до часопису «Ruthenische Revue», так схарактеризував міжнародну діяльність гетьмана Б. Хмельницького перед та після 1654 р.: «Він веде переговори з Турцією, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією, стараючися всякими способами втягнути їх у свою війну з Польщею і залізним перстнем здушити її. Ся моментальна ціль стоїть перед його очима, і він лишає завтрашньому дневі журитися завтрашніми справами». Отже, згідно влучних слів видатного вченого, події 350-ти річної давнини, що відбувалися під час січневої Старшинської ради у Переяславі та лютнево-березневих переговорів українських дипломатів у Москві, можна сприймати лише як певний етап у зовнішній політиці гетьманського уряду на шляху до творення незалежної від тогочасної Польщі України.

Політику Богдана Великого продовжили його наступники на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика своїх протекторів протягом 60-х рр. XVII — початку XVIII ст. була неможливість забезпечення ними об’єднання України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави або султаном Османської імперії (а саме у цьому трикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих вольностей для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства — тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.

В окремі історичні періоди протекторами України погоджувалися виступати кримський хан, трансільванський князь і шведський король. Досить частий перехід гетьманів від одного до іншого монарха, а також їхня політика полівасалітетності (адже інколи вони визнавали себе васалами відразу двох, а то й трьох сюзеренів) могли означати лише те, що такими діями вони намагалися забезпечити status quo своєї влади та сприяти руху в напрямку здобуття для себе більшої непідлеглості.

Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку між монархом-сюзереном і станами залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Б. Хмельницького. Однак вже під час правління його наступника І. Виговського ситуація дещо змінюється, зважаючи на делегування цим гетьманом частини своїх владних повноважень королеві Речі Посполитої. Правовий статус гетьмана Ю. Хмельницького, згідно Чуднівського трактату 1660 р., значно понижувався: з васального але все ж таки володаря України він мав перетворитися на регіментаря-управителя з обмеженими адміністративними правами. Однак цей його статус все одно був вище за той, який планувалося впровадити в Україні згідно укладеної в 1659 р. з Московською державою Переяславської угоди. З 1660 р. планувалося, що безпосереднім сувереном України стане король Речі Посполитої, як це й було до 1648 р. Однак цьому двохсторонньому правовому акту випала така ж сама доля, що і Гадяцькій угоді 1658 р. — їхні положення залишилися лише на дипломатичних паперах.

Незважаючи на принесену присягу «дідичному пану», Ю. Хмельницький й надалі вважав себе за фактичного володаря Українського гетьманату. Це підтверджувало й підписання гетьманом мирних договорів з Кримським ханатом, і висилання до Стамбула чисельних козацьких посольств, що засвідчили зовнішньополітичну самостійність гетьманського уряду та бажання молодшого сина Б. Хмельницького знайти собі кращого протектора. Найсильнішим аргументом, що закріплював реальний статус гетьмана-володаря, були його кроки щодо усунення з української території польських урядовців — старост і підстарост, а також державців королівських маєтностей. Такі дії скасовували постанову Вального сейму Речі Посполитої про повернення шляхти в Україну та суперечили змісту Чуднівської угоди.

Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Але це вже відбувалося за гетьманування П. Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою «королівської милості». Наступного року він відправив українських послів на черговий Вальний сейм, наказавши їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана повинна була відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї (й так урізаної угодою 1660 р.) влади, викликало незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, що Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому були окреслені статус гетьмана як васального володаря України, а у другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Колабораційну діяльність П. Тетері в кінці 1660-х — першій половині 1670-х рр. продовжили інші гетьмани — М. Ханенко і Є. Гоголь.

Разом з тим з 1667 р. політику полівасалітетної підлеглості гетьманату відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти П. Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало на меті порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин гетьманату. Але в той же час Дорошенко налагоджує стосунки з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем, а саме — обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир’я між царем і польським королем та певною мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра». Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також султанську протекцію, гетьман неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всіх українських земель під зверхністю московського монарха. Та це було лише декларацією, з огляду на складні дипломатичні комбінації гетьмана. Їхньою ж кінцевою метою було якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні.

Турецька протекція (як і будь яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П. Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник Дорошенка, правобережний гетьман М. Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Оцінюючи українські вимоги під час підготовки Острозької комісії 1670 р. підканцлер Ольшевський зазначав, що гетьман Дорошенко разом зі своїми прихильниками хоче «народ руський і провінцію руську зробити самостійною і незалежною».

У зв’язку з різними причинами проект трансформації гетьманату в Українське князівство Дорошенкові не вдалося втілити в життя, а тому він знову повертається до традиційних, хоча, як засвідчувала багаторічна практика, безперспективних договірних стосунків з Польською короною. У лютому 1675 р. він висилає до Варшави т. зв. Чигиринські пункти, які, в основному, опиралися на гадяцькі положення. Згідно них, український гетьман мав перебувати на таких самих правах як і Великий литовський князь у межах Польсько-Литовсько-Української федерації. Але вже вкотре ці домагання були відхилені королівським урядом.

Протягом 1675–1676 рр. зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду П. Дорошенка щодо одночасної підлеглості України двом монархам. Такий невтішний результат спричинило не лише намагання обох сторін — польського короля й турецького султана — інкорпорувати козацьку державу на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який попри десятирічні зусилля, так і не зумів сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. Його добровільний перехід на бік російського монарха і здача булави на користь І. Самойловича стало відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу Українського гетьманату, розділеного між Варшавою, Москвою і Стамбулом.

Головним «яблуком розбрату» у цьому дипломатичному та військовому суперництві, яке, починаючи від середини XVII ст., не могли розділити між собою провідні монарші двори Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи, залишалася проблема належності нової регіональної держави до сфери впливу одного з них. З огляду на це міжнародно-правовий статус України довгий час продовжував бути невизначеним. Ні Андрусівське перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою, ні Бучацький мир 1672 р. між Варшавою й Стамбулом, ні Багчисарайський мир 1681 р. між Стамбулом і Москвою, ні «Вічний мир» 1686 р. між Варшавою і Москвою не встановили остаточної влади якоїсь із династичних родин над усією українською територією. Разом з тим, вже з середини 70-х рр. поступово починають окреслюватися межі modus vivendi між Польщею, Туреччиною і Росією. Перші дві держави тимчасово обмежують свої територіальні апетити Правобережною Україною, остання ж намагається не випустити із своїх рук Лівобережжя. Хоча всі «високі сторони» цього міжнародного спору не полишали планів оволодіти всіма українськими землями, поступово їхні дипломати починають дотримуватися концепції рівноваги у стосунках між своїми країнами, з огляду на загальноєвропейські тенденції у міжнародних відносинах того часу.

Розуміючи, що Лівобережна Україна далі вже не може перебувати у стані зовнішньополітичної невизначеності (це призводило до її внутрішньополітичного, економічного та соціального виснаження) та з огляду на військово-політичну потугу Москви, гетьман І. Самойлович визнає зверхність російського монарха і робить все можливе для того, щоб змусити українську еліту орієнтуватися лише на одного протектора. Однак несприятлива геополітична ситуація, залежність від Московської держави не завадили Самойловичу проводити різні заходи політичного, військового і дипломатичного характеру для відновлення єдиного гетьманату. В останні роки свого правління він, так само, як і його попередники, намагається започаткувати власну династію, відновити непідлеглість козацької держави та утворити «удільне князівство».

Ідея утворення «Козацько-Руського» князівства була викладена ще наприкінці XVI ст. у теоретичних розробках С. Наливайка та Й. Верещинського. З перших днів революційного вибуху в 1648 р. серед українського населення ходили чутки про започаткування Б. Хмельницьким окремого національного князівства. Досить близько до втілення цього задуму підійшов у 1658–1659 рр. гетьман І. Виговський, який уклав з представниками польського короля угоду про утворення в межах козацької України Великого Руського князівства, яке було б автономним державним суб’єктом в структурі тепер вже Речі Посполитої «трьох народів». Однак практичного завершення гадяцькі домовленості тоді ще не набули. Лише Ю. Хмельницькому протягом короткого періоду часу — від початку 1676 р. й до половини 1681 р. на руїнах колись єдиного Українського гетьманату та за допомогою турецького султана вдалося започаткувати князівську форму управління. Згідно доступних джерел, це князівство було у повній васальній залежності від султана, що співпало із політичними стремліннями частини козацької старшини не визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів.

У той же час, в останній чверті XVII — на початку XVIII ст., на території Правобережжя існував інститут наказного гетьманства «від імені Його Королівської Милості». Підкоряючись польському уряду у напрямку захисту від турецько-татарської агресії та витіснення османських сил з території України й Молдавії, наказні гетьмани С. Куницький, А. Могила, Г. Гришко, С. Самусь не давали змоги утвердитися їм на землях Київщини та Східного Поділля. Разом з тим, отримавши в середині 80-х рр. королівський дозвіл на освоєння спустошених внаслідок довголітніх війн земель Правобережної України, козацька старшина розпочинає діяльність, направлену на відродження тут державних органів Українського гетьманату. Протягом зазначеного періоду козацькі структури Правобережжя виступали важливим чинником в геополітичних планах європейської «Священної ліги», направлених на боротьбу з турецькою загрозою в Центральній та Східній Європі. Прагнення керівників правобережного Війська Запорозького до об’єднання з Лівобережжям здійснювалися не лише у площині їхніх стосунків з «тогобічними» гетьманськими урядами і їхніми протекторами, а й примушували діяти їх у межах визнання сюзеренітету королів Речі Посполитої Яна III Собеського та Августа II Сильного. Тим більше, що у попередні роки саме Польська корона стимулювала відродження козацьких структур на території Київщини й Брацлавщини.

Численні військові перемоги шведського короля Карла XII Густава, капітуляція законнообраного короля Речі Посполитої Августа II Сильного, невдоволення в середовищі козацького війська зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату у Північній війні — ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора й сюзерена російського царя Петра I (поступове обмеження тим владних повноважень не лише гетьмана-регіментаря, а й політичної та економічної автономії козацької держави, спроби реформування підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана І. Мазепу спочатку до кореляції усталеної орієнтації на Москву, а з 1707 р. і до її кардинальної зміни. Але непідлеглість від московського царя у цьому випадку українському гетьманові мали забезпечити нові протектори в особах монархів Польського та Шведського королівств.

Таким чином, дослідивши у контексті міжнародних відносин країн Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи основні аспекти зовнішньої політики Українського гетьманату, можемо відзначити факт визнання правителями козацької держави одночасної підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так гетьман Б. Хмельницький протягом 1654–1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І. Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю. Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. П. Дорошенко протягом 1669–1676 р. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. Гетьман І. Мазепа довгий час перебував під скіпетром російських монархів (1687–1708), а потім польського та шведського королів. Його наступник П. Орлик визнавав зверхність шведського короля і турецького султана, але у Конституції 1710 р. заклав положення про самостійне існування козацької держави. Витоки такої поведінки основних творців міжнародної політики гетьманату слід шукати у практиці міждержавних стосунків даного регіону Європи на переломі середньовіччя та ранньомодерного часу.

Більше ніж півстоліття українські правителі, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність ранньомодерної Української держави. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень. Очевидно, при уважному розгляді зовнішньополітичної моделі Українського гетьманату протягом другої половини XVII — початку XVIII ст. можна відзначити, що вона полягала у дотриманні політики полівасалітетної підлеглості по відношенню до регіонально наближених династичних та станово-представницьких дворів і ставила за мету набуття більшої незалежності від системи монархічної влади у тогочасній Європі.

 

1996–2002 рр.

Київ — ВаршаваСанкт-Петербург — Москва — Краків — Львів

 

Додатки

 

№ 1 Зборівський трактат 1649 року:

 

Список посилань

 

Від автора

 

1 Дану цитату польський історик (Kubala L. Wojny duńskie і pokój Oliwski 1657–1660. — Lwów, 1922. — S. 256) взяв із опублікованого в середині XIX ст. збірника документів: Пам’ятники, изданные временною коммиссією для разбора древних актов. — Т. 3. — Отд. III. — К., 1852. — С. 300. У 1993 р. вона також була наведена у праці Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині XVII–XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993. — С. 34.

2 У цьому контексті див. праці О. Субтельного: Subtelny Orest. Domination of Eastern Europe: native nobilities and foreign absolutism. 1500–1715. — Quebec, 1986; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994.

3 Смолій В. А., Степанков В. С. Становлення української дипломатичної служби. Зовнішня політика уряду Б. Хмельницького (1648–1657) // Нариси з історії дипломатії України / Ред. В. А. Смолій. — К., 2001. — С. 107–162; Вони ж. Дипломатична боротьба за збереження Української держави. Перетворення України на об’єкт міжнародних відносин (1657 — XVIII ст.) // Там же. — С. 163–207.

4 Дюби Жорж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950 года // Одиссей. Человек в истории. Культурно-антропологическая история сегодня. — Москва, 1991. — С. 56.

5 Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. — Москва, 1976. — С. 7.

 

Додатки

 

1 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — С. 184–185; Документи Богдана Хмельницького. — С. 128–131; Універсали Богдана Хмельницького. — С. 52–56; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 3. — С. 210–213.

2 Держа







Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.