Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Релігійна реформа Володимира Великого





Київська Русь

Початок державності

Київська Русь виникла на основі східнослов’янських племен. Про їх назви нам повідомляє Нестор літописець у «Повісті минулих літ» таке:

Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, і полочани, дреговичі, сіверяни, бужани – бо сидять вони по [ріці] Бугу, а потім же волиняни.... Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов'ян і назвалися деревлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] від ляхів. І жили в мирі поляни, і деревляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх до сьогодні.

До «географії Нестора», як інколи називають цей літописний фраґмент, сьогоднішні дослідники ставляться обережно, оскільки на підставі археологічних пам'яток VIII—IX ст. ідентифікувати етнічні відмінності між літописними племенами майже не можливо.

Питання, коли виникає київська державність також є дискусійним. Літопис нам повідомляє:

«Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми..., то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом... А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря... відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв од [того] цесаря..., при котрім він цесарі приходив [туди]»

Ці кілька рядків літопису породили гігантську наукову літературу. В дискусіях, які, мабуть, ніколи не завершаться, нині досить часто лунає думка, що Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь племінного об'єднання полян. Гіпотетичний час Києвого життя Боріс Рибаков та його послідовники відносили до правління візантійського імператора Юстиніяна І (527–565). або його попередника Анастасія (431–518), а Михайло Брайчевський – до часів імператора Іраклія (610–641). «Часи Кия», згідно з цим поглядом, стали переломними в "житті полянського союзу племен. Інша група науковців, послідовників Боріса Ґрєкова, обстоювала тезу про існування у 6-7 ст. антської держави Куявії, відомої зі згадок в арабських джерелах, центром якої нібито з VII ст. був Київ. Врешті, опоненти тих і других уважають Кия за леґендарного персонажа, що знадобився літописцеві на те, аби пов'язати витоки руської держави зі славою та блиском Константинополя, де Кий «прийняв велику честь»; піднесення ж Києва до ролі полянського центру відносять аж на IX століття.

Отже, Кий – полянський князя засновник Києва, між 5-6 ст.

 

Походження слів «Київ», «Русь» та самої руської державності породили у наці диспут між так званими норманістами та антинорманістами.

Нормани/скандинави/варяги/вікінги – населення північної Європи, що через свою військову на економічну активність справили значний вплив на розвиток.

Перша нині відома достовірна згадка русів зафіксована під 839 р. у франкській хроніці «Бертинські аннали». Перші згадки про росів/русів у візантійських джерелах належать теж до другої чверті IX ст. Врешті, детально описав русів на підставі власних подорожніх вражень у 922 р. Ібн-Фадлан:

«Я бачив русів, коли вони прибули в своїх торговельних справах і розташувалися коло річки Атил [Волги]. Я не бачив [людей] із досконалішими тілами, ніж вони. Вони подібні до пальм, біляві, червоні обличчям.... І при кожному з них є сокира, меч і ніж, [причому] із усім цим він [ніколи] не розлучається.»

Певні деталі опису Ібн-Фадлана, зокрема оповідь про поховання знатного руса шляхом спалення у човні та змалювання жіночого вбрання, вказують, як і згадка у «Бертинських анналах», на те, що руси були скандинавами.

Дискусії вчених довкола етимологи слова Русь (а відтак - і походження самих русів) точаться з прадавніх часів. Протистоянні «норманістів» та «антинорманістів» було започатковане ще баталіями в Санкт-Петербурзькій академії наук середини XVIII ст. між Ґерхардом Фридрихом Мюллером і Михайлом Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, точніше шведи (руси), а другий був певен, що це вкриває ганьбою Росію.

Період від IX до середини XI ст. називають «епохою вікінґів» (від давньо-шведського viking - учасник морського походу). Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Европи називали норманами «північними людьми»], а на сході варягами [varingi, від шведського var - клятва], з кінця IX - початку X ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала з небагатих північних теренів майбутньої Данії, Швеції та Норвегії молодих членів родових общин, які, згідно зі звичаєм, не отримували в спадок ні землі, ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку мечем. На скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових, спорядивши легкий вітрильник (а всі скандинави були чудові мореплавці), прямувати по здобич до будь-яких берегів.

Прямуючи на схід Европи, скандинави керувалися радше торговельною, ніж військово-грабіжницькою метою. 3 IX ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який в історіографії отримав назву «Путі з варяг у греки» З озера Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх сплачувати данину, або вступали з ними у союзницькі відносини. Арабський географ X ст. Ібн-Русте, оповідаючи про щорічні об'їзди території цих племен «царем» для збору данини, пише, що «руси годуються лише тим, що привозять із землі слов'ян». У щойно згаданому трактаті Константина Багрянородного вперше наведено й назву цієї данини, що її збирали шляхом кругового об'їзду данників - «полюддя»:

«Коли настає місяць листопад, їхні архонти разом з усіма росами виходять із Києва і відправляються в полюддя, що називається кружлянням.... Годуючись там протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане лід на річці Дніпрі, вертаються до Києва. Потім же..., взявши свої моноксили, вони споряджають їх і вирушають в Романію [Візантію]».

Імовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію.

Отже, нормани-руси як певна «політична» сила впродовж IX ст. помалу осідали на теренах розселення східних слов'ян, а їхні групи мали характер відносно не великого й мобільного військового колективу, що накидав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Саме таку «державу без території», де військовий колектив живе окремо від решти населення, а джерелом його добробуту є збирання з навколишніх теренів данини та її наступний перепродаж у Візантії, започаткували руси і в Києві, що був ключовим пунктом на торговельному шляху. Процес же поступового об'єднання слов'янських племен довкола київського (надплемінного) центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці X - на початку XI століття.

 

Руські землі на 800-ті роки
Існує багато концепції походження слова «Русь»: скандинавська (від місцевості зі схожою назвою); наддніпрянська (від назв річок із коренем «рос» у басейні Дніпра), фінська (від слова «ruotsi», яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що «рус сю» називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово варязькі дружини князів поповнювалися слов'янами назва «русь» поширювалася взагалі на всіх дружинників. Згодом вона застосовуватися до східних слов'ян у значенні «руський народ» або «народ Русі» та стала назвою території, яку вони заселяли — Руська земля.

 

Нині норманістими (прибічників скандинавського походження слова Русь і князів Рюриковичів) є більшість фахівців, тож із їхніх гіпотез про коріння етноніма «руси» варто розпочати побіжний огляд тлумачень цього питання. Така версія пов'язує слово Русь із давньоскандинавським коренем rоð, який засвідчено в давньошведських поняттях roðer - веслування, судноплавання, Roðslaghin (Roslagen) - округ, що поставляє в ополчення одне веслове судно, rothi - морський похід на веслових суднах тощо. Ймовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почали з'являтися тут від середини І тис., називали по-естонському Rotsi, а по-фінському Ruotsi.

Іншим бачить коріння слова «Русь» відомий орієнталіст Омелян Пріцак, ви-водячи його від кельтського етноніма Rut(h)eni, який у німецьких діялектах трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz-Russ-/Rus. Історичними носіями назви Ruzzi, за Пріцаком, були фризькі купці, що вели трансевропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об'єднання, котре згодом слов'янізувалося й розвинулося в державу русів.

2. Висадка вікінґів із корабля для нападу на узбережжя (реконструкція)

На противагу цим етимологіям, існує припущення про зв'язок слова «Русь» з іраномовними мешканцями одного,а регіонів Середнього Подніпров'я, чия присутність тут засвідчену у назвах річок Рось, Роська, Росава тощо; відтак, витоки політоніму належить шукати в іранському ruxs/roxs - світлий. Носієм самоназви «рос» [рус, русь], як уважають прихильники цієї гіпотези, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов'янізованих, племінних груп, що входили до антського союзу племен. З іншого боку, відомий російський мовознавець Олєґ Трубачов припускає, що слово «Русь» відображало ще дослов'ян-ську і дотюркську регіональну традицію називати Північне Причорномор'я «білою, світлою стороною», чому відповідав би індоарійський корінь *russ.

Нарешті, є прибічники слов'янської етимології поняття Русь, прив'язаної до праслов'янського кореня *rud/rus зі значенням «світлий, русий». На можливість творення політоніма від такої основи, як уважають, указує назва річки Русса, що впадає в озеро Ільмень. За гіпотезою Боріса Рибакова, який археологічні знахідки антських скарбів у Подніпров'ї ідентифікував (на думку опонентів, безпідставно) як «старожитності русів», східнослов'янське плем'я з такою назвою мешкало на цих теренах уже в VI-VIII ст., доказом чого може бути згадка народу Hros у сирійського письменника VI ст. Захарії Ритора (насправді «народ Грос» у Захарії є алюзією до пророцтва Єзекіїла про прихід народів-чудовиськ під берлом антихриста). Врешті, за ще одним варіянтом слов'янської версії, носіями назви «Русь» могли бути руґії (Rugi) -слов'янське населення острова Рюґен на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці торгового Новгорода.

 

Причини провідної ролі Києва:

1) Розташування та торгівельному шляху «із варягі у греки»

2) Притік населення з інших земель

3) Високий рівень соціально-економічного розвитку

4) Знаходився на межі розселення декількох слов’янських племен

 

Періодизація історичного розвитку Київської Русі
Період Особливості
882-972 рр. Швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави. Охоплює князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.
980-1054 рр. Економічний і культурний розквіт Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Охоплює князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
1054-1132 рр. Поступове політичне ослаблення Київської Русі князівські усобиці. Охоплює правління Ярославичів. Зміцнення і відновлення одноосібної влади київського князя за правління Володимира Мономаха і Мстислава Великого.
1132-1241 рр. Поліцентризація Русі, яка була насильно перервана монгольською навалою. У землях-князівствах формуються місцеві династії — Ольговичів, Ростиславичів, Мономаховичів, Мстиславичів тощо, які були гілками династії Рюриковичів.

 

Аскольд та Дір

(860-ті – 882)

Князь -глава держави-киязівства. Великий князь - вищий князівський титул у Київській Русі. У10-13 ст. титул великого князя належав київським князям.

Гіпотези про Аскольда та Діра:

1) варяги Дір та Аскольд жили в різний: Дір, котрий якраз і був «хаканом русів» згаданим у «Бертинських анналах» - правив умовно між 838-859 рр., а Аскольд - між 860-883 роками;

2) «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов'ян», сформувалася у першій третині IX ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримувався про владі, ад доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім'я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк);

3) Асколь і Дір були сучасниками й співправителі, аналогом чого є побутування схожої моделі влади у тодішніх південних сусідів Русі мадяр, а також у Хозарії, де водночас правило двоє осіб - «найбільший», тобто власне цар по крові (хакан [каган]), та його «заступник» (хакан-бек). Згідно з цією гіпотезою, Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено - справді з місцевої племінної знаті), а Асколь – його «заступником».

4) За літописом Асколь і Дір є варягами

 

Аскольдові часи (за літописом, між 862-882 рр.) держава русі в охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західних сіверян.

У 852–853 рр. руські дружини на прохання мешканців Кахетії у Східній Грузії брали участь у відсічі арабського наступу в Закавказз я. У 864 р. руські воїни з'явилися біля міста Абесчун на південному березі Каспійського моря. Проте найвідомішим став похід руської дружини на Константинополь 860 р. Тоді Візантія змушена була сплатити відкуп київському князю. З князем Аскольдом пов’язують першу спробу запровадження християнства на Русі. Візантійські джерела датують цю подію 866 р. Як зауважує літописець саме з цих часів затверджується назва Руська земля.

 

Існують відомості, що Аскольд ходив походами проти хозарів, дунайських болгар, уличів, деревлян. Щоб підняти авторитет своєї влади, Аскольд прийняв титул кагана, що за тих часів прирівнювався до титула імператора. Разом зі своїми дружинниками він прийняв християнство. Повернувшись додому, князь здійснив спробу запровадити на Русі християнство (у візантійських джерелах цю подію датують 866 р.). Проте Аскольду не вдалося впровадити християнство як державну релігію. Проти християнізації виступили прихильники язичництва. Вони заручились підтримкою новгородського правителя варяга Олега. Олег здійснив похід на Київ і підступно вбив Аскольда.

 

Ø 860-ті похід на Константинополь

Ø 860-ті хрещення Аскольда

Ø Затвердження назви Руська земля

Язичництво – релігійні вірування, відповідно до яких обожнюють сили природи, рослини і тварин, а також людиноподібних істот: русалок, берегиньта ін.

Християнство – віра в триєдиного Бога - Бога Отця, його сина Ісуса Христа та Святого Духа.

Олег

882–912

 

Іншим осередком східнослов’янської державності була Славія, існування якої пов'язують з ільменськими слов’янами на півночі. Їх стольним градом була Ладог а. 862 року ці племена вигнали варягів «за море», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус – у Білоозері, Трувор – в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські – мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу [зі скандинавського Helgu] і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд із цим є відомості, що Ігор був сином Олега. 882 року Олег із великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ, заявивши, що вони не «князі, ні роду княжого». Довкола постаті Олега суперечок не менше, ніж довкола постатей його попередників. Зокрема неясно, чи Олег справді був родичем ладозько-новгородського князя Рюрика й опікуном малолітнього Рюрикового сина Ігоря, чи самозванцем. За літописною версією, саме цей «віщий» князь-чарівник відкрив генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: «Се буди мати градам руським»

Року 885 Олег приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів і тиверців. Князь підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян. До складу Київської держави ввійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь. Отоже, Київ став політичним центром, навколо якого об’єдналася значна частина східнослов’янських племен.

Здійснив декілька походів на узбережжя Каспійського моря проти Арабського халіфату.

Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік – «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. У такий самий спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід.

Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда. У Повісті минулих літ описано похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній в інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря. 911 року було підписано новий, значно вигідніший і ширший договір. Було укладено і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротах Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь). Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, оскільки засвідчило міжнародне визнання Руської держави.

 

Ø Правив від імені малолітнього Ігоря

Ø Походи на Візантію 907, 911

Ø 911 р. найвигідніша торгівельна угода з Візантією

Ø Об’єднав північно та південного східнослов’янські племена

Ø Київ перетворився на центр словянських племен

Ігор

912–945

 

Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря [Ingvar]. У 903 р. Ігор одружився із псковитянкою Ольгою (існує припущення, що вона мала болгарське походження).

 

Ігор утверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, хозар.

Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Владу київського князя визнали у Новгороду, Псковську і Смоленську, де віднині сиділи спадкоємці або родичі київського князя.

Двічі ходив на схід: 913 року за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Підкорив радимичів, кривичів та сіверян, що раніше залежали від хозар. У 943 року ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. 915 року вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитись у Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо у Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі.

 

Найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і 941 року починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш – «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував новий похід 944 року, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. 944 року було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені. В той же час домовленість регулювала комерційні справи та механізми вирішення конфліктів, гарантувала безпеку купцям зі Русі в Константинополі й навпаки.

 

Загинув Ігор 945року під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводили до того, що в населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні загалом, а надто у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина (військо).

 

Ø Розширив межі держави

Ø Мирні угоди з Візантією 941, 944

Ø Поява печенігів

Ø Загинув від повстання деревлян

Ø Перший київський князь з династії рюриковичів


 

Ольга

945–964

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги. Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади.

 

Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень (946). Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів.

 

Ольга в основному зосередила свою увагу на вдосконаленні внутрішньої політики. Щоб уникнути нових повстань, вона встановила чіткі розміри данини – уроки. Відбулися зміни в механізмі стягнення данини з населення. Ольга організувала спеціальні укріплені місця – погости, в яких перебували її представники. Данина завозилась на погости, а звідти відправлялась до Києва. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «кунаа» – шкурка куниці.

Полюддя (від «ходіння по людях») — щорічний об'їзд у Київській державі князем з дружиною власних володінь і підлеглих племен з метою збирання данини у Х-ХІІІ ст, Збирали п. натурою (хутрами, медом, /воском) або грішми, Розмір не був визначений, що вело до зловживань.

 

Ольга скасувала правління древлянського князя Мала, підпорядкувавши древлянську землю безпосередньо Києву.

 

В зовнішній політиці Ольга орієнтувалась на мирні, дипломатичні методи досягнення цілей. Вона здійснила у 957 р. поїздку в Константинополь на чолі великої мирної делегації. Під час цього візиту Ольга та її оточення прийняли християнство. Але християнство на цей час ще не стало державною релігією. Київська Русь залишалась язичницькою. Існує також переконання, що на момент поїздки до Царграду, Ольга вже була хрещеною, а метою поїздки було – поновлення раніше підписаних мирних міждержавних угод. Візит руської княгині на чолі великого посольства з 1500 осіб справив велике враження на візантійців, про що свідчить опис, залишений імператором Костянтином Багрянородним. Було укладено русько-візантійську угоду, за якою руські дружини служили імператору і Візантія за це сплачувала данину Русі. На ЇЇ виконання Ольга надсилала руських воїнів допомагати Візантії у війні з арабами в 961 р., боротися з норманами й болгарами.

 

Деяке погіршення відносин з Візантією змусило Ольгу розширити зовнішньополітичні контакти. Після відвідання Константинополя за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до німецького короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов'язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах так званого «города Кия». Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

 

У часи правління Ольги розбудовувався й прикрашався її стольний град. У Києві з'явилася нова князівська резиденція – Ольжин двір з «теремом кам'яним». Археологічні розкопки свідчать, що це був, ймовірно, двоповерховий, вкритий червоним шифером кам'яний палац, прикрашений мармуром і декоративною керамікою. За свідченням літопису, Ольга збудувала в Києві дерев'яну християнську церкву Святої Софії. Недалеко від цієї церкви, що згоріла у 1017 р., Ярослав Мудрий побудував кам'яний Софійський собор.

Померла Ольга у 969 р.

 

Ø об'єднаним держави безпосереднім підпорядкуванням племінних князівств;

Ø відсутність значних військових конфліктів, наданні пріоритету дипломатії;

Ø підвищення міжнародного авторитету Київської держави.


 

Святослав

964–972

У 1964 р. на чолі держави стає Святослав, який славився своїми військовими походами.

 

Він розпочав князювання походами на Оку та Волгу у 964–965 рр. (проти Волзької Булгарії)

 

Пройшовши землю в'ятичів, він завдає удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім розбиває Хозарський каганат. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також зміцнив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів, загалом, завершив об'єднання всіх племен східних слов'ян у єдиній державі.

Внаслідок походу 964–965 рр. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Русичі захопили Саркел 965 року і перейменували його у Білу Вежу. Зруйнував столицю хозар – Ітиль.

Однак поразка цієї країни, що три століття стримувала навалу зі Сходу, призвела до небажаних наслідків: було відкрито шлях кочовикам на захід. Від цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Рось стали печеніги, що блокували торгові шляхи до країн арабського Сходу.

 

Зовнішньополітична активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія потайки намагалася зіштовхнути Русь із одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством. 967–968 року перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, як він казав, «усі добра сходяться: із греків – паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів – срібло й коні, із Русі ж – хутро і віск, і мед, і невільники». За свідченнями літопису, Святослав захопив близько 80-ти міст і столицю (Переяславець).

 

Для того щоб вигнати з Болгарії руського князя, Візантія й хозари підкупили печенізьких ханів, які в 968 р. напали зі своїми ордами на Київ. Стрімким маршем князь рушив додому й розбив печенігів. Після цього він вирішив остаточно розправитися із підступними хозарами. Результатом другого хозарського походу стало знищення Хозарського каганату як держави. Це мало однозначні й далекосяжні наслідки для Київської Русі: з одного боку, було остаточно ліквідовано хозарську загрозу на південно-східних кордонах, з іншого — знищення Хозарського каганату відкрило шлях у причорноморські степи новим кочівникам, які рухалися на захід із глибин Азії.

Кияни, як твердить літописець, дорікали: «Ти, княже, шукаєш чужої землі, а свою покинув». Однак Святослав турбувався й про рідну землю. Звільнивши її від сплати данини хозарам, вік приєднав до Русі землі вятичів, які найдовше зберігали свою незалежність від Києва. Перед тим як розпочати другий болгарський похід, князь здійснив адміністративну реформу. Зробивши синів своїми намісниками в племінних княжіннях, він зміцнив князівську владу на місцях. Старший син Ярополк правив у Києві, Олег — в Овручі (деревляни), центрі землі деревлян, Володимир — у Новгороді. Повернувшись до Болгарії, Святослав погрожував підступним візантійцям, що незабаром захопить Константинополь і вижене їх до Азії.

 

Сам Святослав 969 року повертається на Дунай і починається його другий Балканський похід. Коли київський князь здобув низку перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн I Цимісхій пішов із величезним військом вибивати свого недавнього союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба. У низці битв візантійців було розбито. Однак в останній, одній із найбільших, битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд із цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 року відновлював дію угод 907 та 944 рр., у результаті чого Русь повернулася до мирних і союзних відносин з Візантією.

Під час повернення до Києва у 972 р. біля дніпрових порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких очолював князь Куря. Подробиці останнього бою Святослава Ігоревича історії невідомі: біля порогів разом з ним загинули всі його дружинники. Існує легенда, що Куря з його черепа зробив святковий кубок з якого частував найшанованіших гостей.

 

Святославу приписують вислів: «Хочу на вас іти!» «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею [мусимо] стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає».

Лев Диякон, сучасник Святослава, описуючи війну русів із греками (971) склав словесний портрет Князя. «Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясносиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одне вухо в нього була втягнута золота сережка; вона була прикрашена карбункулом в обрамленні двох перлин. Одяг його був білий і відрізнявся від одягу його наближених тільки чистотою».

Згаданий тут прообраз козацького оселедця справді служив ознакою знатного роду серед степових племен; що ж до інших прикмет зовнішності Святослава, то вони, як припускають, могли бути не його особистими ознаками, а відображенням стереотипних уявлень візантійців про варвара-степовика.

 

Ø Значну частину завойованих Святославом земель після його смерті Русь не втримала

Ø Часті війни виснажили Русь

 


 

Володимир Великий

980–915

Після смерті в 972 р. князя Святослава князівство було поділено між його синами на три частини. На Київському столі сидів Ярополк, у Древлянській землі – Олег, в Новгороді –Володимир. Однак згоди між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Рятуючись від можливої розправи, Володимир утік, як каже літописець – «за море», тобто в Швецію. Проте вже 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня, залякавши заколотом киян. У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю, Володимир взяв у наложниці.

Отже, з 980 р. «став княжити Володимир у Києві один». Саме за нього державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на «державу-територію» – із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах[1].

 

Князь повернув захоплені поляками західні землі хорватів і дулібів. В цьому регіоні князь заснував нове велике місто – Володимир Волинський. Біли приєднані до Києва хорвати і дуліби (981 р.), в'ятичі (982 р.), радимичі (984 р.). Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

 

Реформи Володимира:

1) Адміністративна: Київський володар викорінював на землях підкорених племен будь-як ознаки місцевої родоплемінної влади, передаючи їх у володіння своїм синам або урядовцям-посадникам. Підлеглі території втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Отже, за. правління Володимира відбулася замша родоплемінного, поділу Київської Русі на територіально-адміністративний. Він замінив племінних князів своїми синами. Відтепер представники династії Рюриковичів правили не тільки в столиці, але й в регіонах. Були обмежені повноваження місцевої знаті, її прагнення від’єднатись від Києва.

2) Військова реформа Володимира спрямовувалася на посилення оборони держави. Суть її полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті воєнної системи з системою феодального землеволодіння. Великий князь роздавав земельні маєтності конкретним особам із зобов'язанням військової служби та організації оборони в масштабах тих володінь. Наслідки військової реформи виявилися дуже скоро і мали великий вплив на хід державних справ. З одного боку, вона дозволила створити могутній заслон на південних рубежах країни проти степовиків, а з другого – спричинила утворення нової або молодшої знаті – дружини, цілком залежної від великого князя. В давньоруському епосі новостворена знать була опорою Володимира на противагу родовому боярству.

3) Судова реформа Володимира полягала в розмежуванні єпископського та місцевого судів. Спроба ввести смертну кару за особисто тяжкі злочини зазнала невдачі.

4) Освітня. З прийняттям християнства освіта і шкільництво набули розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури та науки. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов'язане з її хрещенням. Князь Володимир відкрив при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося 300 дітей. Вони функціонували як школи підвищеного типу, де викладали 7 вільних мистецтв. Навчання здійснювалося у процесі роботи з книжкою, з т







Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.