Позитивізм та його історичні форми.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового по­зитивізму зводилася до таких засад:

- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтер­претації;

- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подо­лав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представни­ками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істин­ної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. За­перечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводить­ся до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різно­види: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мо­ви, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям ви­значає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні ко­лізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн та ін.

23. „Філософія життя” – формування нової філософської парадигми.

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму – Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше – це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.

Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами.

Для Шпенглера життя – це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого – відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику.

Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання.

Неокантіанство розвивалося двома школами – марбурзькою та баденською.

24. Філософська антропологія, як напрямок сучасної філософії.

В ХХ веке произошло становление специальной отрасли философского знания, которая сложилась в Германии в 20-е годы и занимается изучением человека. Она получила название философской антропологии. Ее основоположником выступил немецкий философ Макс Шелер, а значительный вклад в дальнейшее развитие внести Г.Плесснер, А.Гелен и ряд других исследователей. Появление философской антропологии как специального учения о человеке явилось своеобразным итогом наращивания философского человекознания. В 1928 году М.Шелер писал: "Вопросы: "Что есть человек и каково его положение в бытии?" - занимали меня с момента пробуждения моего философского сознания и казались более существенными и центральными, чем любой другой философский вопрос» Шелер разработал обширную программу философского познания человека во всей полноте его бытия. Философская антропология, по его мнению, должна соединить конкретно-научное изучение различных сторон и сфер человеческого бытия с целостным философским его постижением. Поэтому, по мнению Шелера, философская антропология - это наука о метафизическом происхождении человека, о его физическом, духовном и психическом началах в мире, о тех силах и потенциях, которые им движут и которые он приводит в движение.Основой для выводов философской антропологии стали общие догадки Ф.Ницше о том, что человек не является биологическим совершенством, человек - это нечто несостоявшееся, биологически ущербное. Однако современная философская антропология - это сложное и противоречивое явление, в котором уживается множество школ, соперничающих друг с другом, и часто представляющих настолько противоположные мнения, что выделить в них что-либо общее, кроме внимания к человеку, весьма сложно.Термин «философская антропология» употребляется в двух основных смыслах. Часто под ним называют раздел философского знания, посвященный всестороннему рассмотрению проблемы человека. Вместе с тем, термин «философская антропология» закреплен и за конкретной современной философской школой, главными представителями которой были немецкие философы М.Шеллер, А.Гелен, Г.Плесснер и др.Представители «философской антропологии» выдвинули программу философского познания человека во всей полноте его бытия. Они предложили соединить онтологическое, естественнонаучное и гуманитарное изучение различных сфер человеческого бытия с целостным философским постижением. Принципиальной задачей философской антропологии является разработка проблемы сущности человека. По мнению основателей, философская антропология – это «базисная наука о сущности и сущностном строении человека». Последователь М.Шеллера, Г. - Э.Херстенберг уточняет: «Философская антропология – это учение о человеке с точки зрения бытия самого человека. Тем самым она в корне отличается от всех наук, которые также изучают человека, но делает это с региональных точек зрения: философской, биологической, психологической, лингвистической и т.д.».В чем конкретно «философские антропологии» усматривают сущность человека? В решении этого вопроса их взгляды расходятся. М.Шеллер, полагает, что такой сущностной идеей человека является антропологический дуализм духа и жизни. Сущностное определение человека, с точки зрения немецкого, есть одновременное определение его особого положения в порядке бытия. Соответственно принцип антропологического дуализма будет в качестве сущностной характеристики человека, если будет доказано на основе этого принципа особое положение человека в бытии. И поскольку жизнь как один из способов антропологического дуализма в представлении М.Шеллера является чем-то общим для человека и остального органического мира, то человек может претендовать на особое положение в бытии, если только дух предстанет как нечто принципиальное для жизни.В работе «Положение человека в космосе» статус человеческого бытия выявляется в космической перспективе через соотношение человека с другими формами органичного мира в плане становления и эволюции психического начала: чувственного порыва, инстинкта, ассоциативной памяти и практического интеллекта. Жизнь человека содержит в себе эти формы отношения с миром и в этом смысле человек в принципе не отличается от животного. И.М.Шеллер убежден, «человек – естественный человек есть животное. Он не развился из животного царства, а был, есть и всегда останется животным». Однако между человеком и остальными животным миром, по мнению М.Шеллера, имеется сущностное различие. Это различие обусловлено наличием у человека духа. Наиболее базисно важной характеристикой человеческого духа объявляется его «открытость миру». Животные органы средой обитания, дух же человека преодолевает ограничения среды и выход в открытый мир, осознавая его именно как мир. В силу этой свободы дух способен постичь качественное бытие предметов в их объективном бытии. В силу этого человеческий дух предстанет как объективность. Из этих базовых качеств человеческого духа вырастают такие его составляющие, как способность к интеллектуальному познанию и эмоционально-чувственное отношение к миру.

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: