Природа людини та її сутність. Сутність та існування людини.

Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди ви сту Пает загадкою для самого себе. З одного боку, людина - істота фізичне, тілесне, підпорядковане всіма законами біології та фізіології. Він обуріваємий потягами, у ньому сильні несвідомі імпульси, що їм володіють інстинкти і пристрасті, він легко впадає в страх і гнів. З іншого боку, людська природа являє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Людина демонструє здатність бути моральним, підніматися над своїми природними потягами і робити вільний вибір. Свідомість, розум і воля притаманні природі людини.

Саме ця двоїстість завжди змушувала філософів шукати сутність людини, що відрізняє її як особливу істоту від біофізичних проявів його природи.

У філософії антропології сформувалося три основні версії відповіді на це питання.

1. Сутність людини духовна. Ця версія характерна для всіх релігійних та езотеричних вчень. Відповідно до неї справжня самість людини не має відношення до емпіричному світі. Так, у відповідності з християнством Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовний й тому здатний панувати над плоттю. Згідно з езотеричними вченнями істинне «Я» людини - духовна монада - просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самовдосконалення.

2. Сутність людини-розум. Цю версію сформувалася в Новий час. Вона припускає, що розум - особлива самостійна інстанція і людина відрізняється від тварин саме розумом - умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Разум дозволив людині виділитися із тваринного світу, використовуючи сили самої природи, і він же заставу майбутнього щастя і прогресу в суспільстві.

3. Сутність людини - предметно-діяльна, соціокультурна. Визначальну роль в утвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить все нові й нові цілі, створює «друге, олюднених природу» - світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумний і вільний, бо діє «за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси». Будучи істотою трудовим, людина виступає і істотою соціальним. Він не може працювати поза спілкування. Підкорення природи і перетворення її в культуру повязане з постійним взаємодією людей, з формуванням соціальних груп. Тому сутність людини - це «сукупність всіх суспільних відносин». Чи не біологічні риси людини визначають найістотніше у ньому, а його соціально-групова приналежність.

Проблема сутності людини органічно повязана з вирішенням питання про його походження, проблемою антропогенезу.

Виникнення людини - загадка, яка на сьогодні не має відповіді.

У наші дні піддана серйозній критиці еволюційна теорія Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Багато питань зявляється і при логічному розгляді версії про трудове походження людини. Чому тільки одна гілка приматів перетерпіла настільки потужну трансформацію, перестала біологічно пристосовуватися до природи і почала пристосовувати її до себе? Чи існував якийсь біологічний поштовх, що привів до якісної зміни мозку? У свій час висувалася ідея, що людство виникло в Африці, а поштовхом до її появи на світ був підвищений рівень радіації в одному з районів, де й почалося «перетворення мавпи в людину». Але навіть якщо мавпи-мутанти почали поступово здійснювати трудоподобние операції, як могли вони зробити працю систематичним, не маючи розвиненого свідомості, здатного ставити цілі і утримувати на них увагу? Зазвичай вважається, що праця, свідомість і мова виникають практично водночас. Однак зовсім незрозуміло, якої з перерахованих моментів грав провідну роль. Ці труднощі призводять до того, що сучасна думка починає все більше звертатися до версій, які довгий час вважалися повністю ненауковими і

тому не розглядалися всерйоз. Одна з таких версій - привнесення розуму на нашу планету космічними прибульцями. Інша версія походження людини грунтується на древні езотеричні уявлення, відповідно до яких Космос живе за циклічним закону.

Проблема антропогенезу є темою багатьох наукових і дискусій і філософських досліджень.

Відповідь не з точки зору філософії, для бажаючих…)

Існуючи багато тисяч років людська цивілізація ніяк не може навіть віддалено підійти до відповіді на це питання, стикаючись з ще більшою кількістю запитань. Уявлення про сутність людини, її місце в сучасному світі та взагалі значення її існування трансформувались протягом всього періоду розвитку людства та показувало нам всю різноплановість та багатоаспектність людського буття, котре дивує парадоксами та справжніми феноменами.

Що є людини? В чому її сутність? Ці питання, мабуть, залишаться без чіткої відповіді ще багато століть, і можливо саме це (пошук відповідей) і складає найважливішу компетенцію та особливість людини. Взагалі, а чи можемо ми ручатись за істинність власних умовиводів та стверджувати про їх єдино правильність? Чи не є це питання індивідуальним для кожного, а що найголовніше – продуктом власного самоаналізу та внутрішнього протиборства та полеміки? Мабуть саме на цьому варто робити акцент. Особливість та найважливіше досягнення філософського світогляду полягає в його плюралістичності, яка дає можливість по-новому, прогресивно та динамічно дивитися на речі.

Наскільки взагалі важливе для людини питання про її сутність? Споконвічна зацікавленість людиною про природу власного буття свідчить про бажання кожного окремої особистості до погляду в недра власного внутрішнього світу, котрий і досі ховає сотні таємниць. Це говорить про те, що завжди стоїть на порозі само вивчення, яке дає дорогу набагато важливішому процесу – самовдосконаленню, без якого розвиток людства, як такого, неможливий.

Надзвичайно важливо з’ясувати, чому подібні тему є дуже актуальними для сучасного покоління і взагалі сучасної людина. Перш за все варто розуміти, що техногенна, інформаційна епоха, в котру живе сучасна людина, розкриває принципово нові сторони та моменти людської сутності, котрі акцентують увагу на таких моментах як: людина – коммунікатор, людина – винахідник, людина – інформаційна істота, яка живе за принципово новими моделями взаємодії. Ці сторони людина найбільш повно розкриваються в сучасній епосі, сьогодні ми можемо побачити трансформацію людської свідомості, культури, моралі, що свідчить про появу нового типу людини, яа суттєво відрізняється від своїх попередників. Подібні трансформаційна періоду в історії людства часто називають соціальними, культурними і т.д. революціями, котрі перевертають розвиток людини в нове русло, сьогодні ми можемо говорити про таку революцію. Саме в цей момент надзвичайно важливо для людини розуміти, хто вона є і в чому її сутність, бо в противному випадку, невідомо яка суспільство в майбутньому ми будемо будувати. Якщо людина не знає, хто вона є, про яку історико-культурну, економічну, політичну динаміку ми можемо говорити?

Можливо сьогодні ми як ніколи має заглянути в дзеркало і побачити там людську природу, побачити позитивні та негативні сторони кожного з нас і це буде не просто їжею для міркувань а й справжнім переворотом в житті окремо взятої особистості, ми маємо всмам’ятати і усвідомити цінність кожного як індивідуальності та специфіку людини як представника людської цивілізації, ми маємо виробити важкий та тернистий шлях, який дасть нам змогу з гордістю носити звання «людина», а не просто бути нею біологічно. Тому, безумовно варто розуміти, що лишень за відповідями на такі питання лежить сьогодні компетенція розвитку та існуванню майбутнього людства.

Питання №50

Антропологічна філософія виникла в XIX ст., стала перспективною у XX ст., сприяла формуванню ряду філософських напрямків. Найвпливовішим у 30 — 60-ті роки XX ст. став екзистенціалізм, що прагнув замінити класичну «філософію суттєвостей» філософією людського існування. Філософська антропологія — це вчення про природу і суть людини. Історично, найвидатнішими представниками антропологічної філософії виступали Гельвецій, Фейербах, Чернишевський.

Ідейними джерелами філософської антропології стала філософія німецького романтизму та філософія життя. Представники філософської антропології широко застосовували принципи трансценденталізму Іммануїла Канта та неокантіанства.

Антропологічна філософія виступила проти класичного раціоналізму, саєнтистських напрямків у західній філософії, спробувала протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини. Результатом став ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — нерозумний), який так або інакше характерний для антропологічної філософії.

Ірраціоналізм, обстоюючи в одних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в інших — заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямків безпідставно.

Один з основоположників філософської антропології Хельмут Плеснер на основі наукової філософії життя дає феноменологічне формулювання «ступенів органічного». Живе відрізняється від неживого тим, що саме визначає свою мету, переступаючи через себе ззовні, і визначає себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, тобто передбачає саме себе. Традиційно Хельмут Плеснер характеризує рослинну, тваринну і людську організацію позиційно, причому принцип більш низької організації, проведеної до крайніх меж. Тварина, на відміну від рослини, опосередковано включена в навколишнє середовище. У тварини є органи для контакту з нею і сугубо внутрішні органи. Для їх взаємного опосередкування потрібен центр.

Практично всі концепції виходять з основної тези Макса Шеллера про принципову протилежність людини і тварини Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних устремлінь, звичок і прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю.

Німецький філософ, один із засновників філософської антропології, Арнольд Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування, заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою природи людини.

У культурологічній концепції Еріха Ротхакера природа людини розглядається в усій її цілісності: емпірична предметність і духовна суб'єктивність органічно поєднуються. Основну увагу Еріх Ротхакер приділяє позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності. Людина ж є творцем і носієм культури. А культура розглядається як специфічна форма вираження творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі.

Питання 2. Напрями сучасної антропологічної філософії
Достатньо великий вплив на розуміння людини в ХХ ст. чинив пси­хоаналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу вважають австрійського психолога і психіатра Зигмунда Фройда (1856–1939). За Фройдом, психіка особистості складається з трьох шарів: надсвідомого (Над-Я або Супер-Его), свідомого (Я або Его), несвідомого (“Воно”, або Id, лат.). Несвідоме – це енергетична основа особистості, що містить вроджені інстинкти життя, які прагнуть свого задоволення та розрядки. Інстинкти – це канали, якими про­ходить енергія, яка формує нашу діяльність (поведінку). Існують два вроджені інстинкти: інстинкт життя (сексуальний інстинкт) та інстинкт смерті (танатос), які постійно перебувають у стані війни, але найголовніше полягає у тому, що вони прагнуть реалізації. Оскільки, за Фройдом, визначальним у житті людей є статевий потяг, то розум людини Фройд розглядав як маскування лібідо; розум людини (свідоме, або Его) – це своєрідна крихка стіна між несвідомими бажаннями та потягами і культурним світом людей, який складається з певних моральних норм, законів (надсвідоме, або Супер-Его). Якби цієї стіни не було, то несвідомі та підсвідомі бажання й потяги зруйнували б культурні надбання людства. Особистість виробила певні захисні механізми, які пригнічують заборонені бажання і потяги: витіснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація. Найефективнішим механізмом є сублімація. Сублімація спрямовує енергію агресії, енергію статевого потягу в інше русло, наприклад, в мистецьку, наукову, релігійну, діяльність. Культура – це продукт сублімації – пере­творення нижчої енергії у вищу. Психоаналіз Фройда надає надзвичайної ваги ста­тевому потягу, а також сексуальній енергії (лібідо) у житті людей. Отже, психоаналіз Фройда можна вважати своєрідною теорією особистості, філосо­фією людини. Фройд, Дарвін та Маркс змінили уявлення про людину як образ і подобу Бога, поставили під сумнів розумність людини і акцентували увагу на “темній” стороні життя особистості.
Іншим впливовим напрямом антропологічної філософії є екзис­тен­ціалізм (філософія існування – від лат. existentia – існування). Своїми витоками він найбільше пов’язаний з творчістю С. Кіркегора (див. попередній розділ), проте виникає у Німеччині та Франції у 30–50-х роках XX ст. У 1945 р. він набув у середовищі інтелектуалів дивовижної популярності. Представниками екзистенціалізму вважають М. Гайдеґґера, К. Ясперса, Ж.-П. Сартра (1905–1980) та його дружину Сімону де Бовуар (1908–1985), Мерло-Понті (1908–1961), А. Камю (1913–1960) та ін. Представники цього напрямку приділяють вирішальну увагу внутрішньому сприйняттю людиною свого іс­нування у світі. У межах екзистенціалізму людська екзистенція (людський спосіб існування) розглядається у таких аспектах: 1) актуально; екзистенція ніколи не є, вона створює саму себе у свободі, вона стає, є життєвим проектом; 2) людина та її екзистенція – це чиста суб’єктивність, а не прояв божественного; суб’єктивність розглядається як творчість; людина творить саму себе, тому що вона є свобідною; жодної наперед даної “природи людини” немає, людина абсолютно вільна, а тому відповідальна за те, що вона зробить з самої себе; 3) людина не творить саму себе в ізоляції від інших; навпаки, вона перебуває у світі з іншими, розділяє світ з іншими, тому вона подвійно відповідальна за те, що вона зробить з собою. Екзистенціалісти наголошують на тому, що існу­вання людини відрізняється від існування світу, природи. Існування людини трансцендентне (виходить за межі світу, природи). Екзистенційний досвід – негативний досвід про світ. Від світу “нудить” (Ж.-П. Сартр), тому що він чинить спротив моїм прагненням; я прагну досконалості, але світ недосконалий. Закинутість, покинутість, відчуження, абсурд (А. Камю), незадоволення, тривога – усі ці відчуття свідчать лише про одне: цей світ не є світом для людини. Реакцією на відсутність радості від перебування у світі є гнів, бунт
(А. Камю), зрештою, розпач.
Одним із засновників екзистенціалізму є Мартин Гайдеґґер, хоча його творчість не можна цілком віднести до певної філософської школи ХХ ст. Він є водночас екзистенціалістом, феноменологом, культурологом, аналітиком мови тощо. Сам він на початку своєї діяльності називав свою філософію “фунда­ментальною онтологією”. М. Гайдеґґер одним із перших у європейській філософії ХХ ст. надав людині особливого буттєвого статусу: на його думку, лише людина вступає у діалог не із життєвими ситуаціями, а із буттям як таким, лише їй відкритий горизонт буття. Це означає, що лише людина здатна виділяти із “стіни сущого” окремі явища і предмети і осмислювати їх як такі, що існують. А оскільки горизонт буття постає перед людиною принципово безмежним, то людські взаємини із світом розгортаються в часі (“Буття і час” – так звучить назва основного твору філософа). Із такого розуміння людини випливає те, що саме питання про буття повинно бути для людини найпершим питанням, що вона повинна опікуватись саме ним. Проте в звичайному життєвому плині суще, тобто окремі речі, затуляють від людини буття. М. Гайдеґґер вважав, що саме його час характеризувався “забуванням буття” і переведенням усієї людської життєвої енергії в русло здобування, продуку­вання, життєвої метушні. “Забування буття” постає причиною неправильного, викривленого життя. Це трапилося тоді, коли буття підмінили сущим. Сущих безліч, а буття одне. Буття полюбляє приховуватися. Залишається лише одне: чекати, поки те, що повинно бути осмислене, не звернеться до нас. Однак чекати не означає відкладання мислення на потім. Чекати означає: в осмисленому виглядати не осмислене, яке приховане всередині вже осмис­леного. Живучи в часі, людина прогнозує свій неминучий кінець і культи­вуванням стурбованого ставлення до дійсності намагається позбутися страху смерті. “Стурбована людина” вже є не “вартовим буття”, а лише середнім чи посереднім членом суспільства. “Забування буття” обертається для людини втратою себе, своєї індивідуальності та неповторності, переведенням свого життя у форми неправильного, спотвореного існування.
Реакцією на лібералізм та тоталітаризм (нацизм, фашизм, комунізм) у
ХХ ст. був персоналізм, започаткований у католицьких колах у часи між двома війнами у Франції. Після Другої світової війни персоналізм стає популярним серед європейських інтелектуалів. На персоналістичні дослідження французів мали вплив, з одного боку, екзистенціалізм, з другого – марксизм. Екзистен­ціалісти сприяли активному обговоренню проблем свободи особистості, внутрішнього світу людини, сенсу історії, спілкування. Марксисти закликали людину стати на реалістичні позиції, звільнитися від ідеологічних містифікацій, щоб стати обома ногами на ґрунт осмислення дійсних проблем людини у сучасному суспільстві і пов’язати філософію з історичним рухом трудящих класів за своє звільнення. Філософія, на думку К. Маркса, більше повинна опікуватись дією, ніж думками. Е. Муньє (1905–1950), засновник французького персоналізму, зазначає, що людська особа пізнається лише в дії ХХ ст. Людина – це єдина дійсність, яка пізнається зсередини себе самої в процесі свого створення. Людина як лик Божий є повсюди, але ніколи не задана раніше за саму людину, тому людську особу не можна розглядати як об’єкт, предмет. Людська природа є особистісною. Людина є живою активністю самотворчості, яка прагне взаємності та єднання з іншими. Інший є моїм “подібним”, “схо­жим”, він є “іншим-від мене-самого”. Ізольований індивід впевнено йде дорогою соціального відчуження, яке переростає в озлоблення та заздрість по відношенню до інших. Присутність іншого є знаком трансцендентного. Необхідно розуміти і сприймати іншого, тому що він веде тебе до містерії життя; інший потрібен для того, аби розбити наш егоцентризм і встановити справжнє спільне життя.
Французькі персоналісти Лякруа, Мадіньї, Недонсель вважали, що людське призначення – це відзначений величчю і боротьбою трагічний оптимізм, це набуття людиною усвідомлення того, що її шлях пролягає між оптимізмом ліберальної або революційної ілюзії й озлобленим оптимізмом нацизму. Усі наші земні справи, які носять винятково соціальний характер, повинні бути спрямовані на реалізацію внутрішньої мети – створення образу Бога всередині нас. Такий шлях долає протистояння між “градом земним” і “градом небесним”. “Не можна говорити про дві історії, відчужені одна від одної. Є лише історія – це людина, яка знаходиться на шляху до Царства Божого” (Е. Муньє).

Питання №51

Релігієзнавство другої половини ХХ ст. називають «сучасним релігієзнавство», протиставляючи його релігієзнавства класичному. Воно має ряд тенденцій, які важливо враховувати як у теоретичному, так і в практичному аспектах.

Найбільш очевидною тенденцією сучасного релігієзнавства є посилення організаційного початку, міжнародних контактів і міждисциплінарних взаємодій. У попередній період час від часу скликалися міжнародні конгреси дослідників релігії, перший з яких відбувся в 1900 р. у Парижі. На сьомому конгресі дослідників релігії, що проходив у 1950 р. в Амстердамі, була заснована Міжнародна асоціація історії релігій (IAHR), під егідою якої об'єдналися релігієзнавчі організації багатьох країн світу.

Міжнародна асоціація історії релігій, очолювана провідними фахівцями (Рафаель Петтацоні, Гео Віденгрен та ін), яка скликається раз на п'ять років конференції та видає свій журнал «Нумен», сприяла більш регулярному, тісної і плідної взаємодії релігієзнавців різних країн, підвищенню рівня релігієзнавчих досліджень.

Друга тенденція сучасного релігієзнавства полягає у зміні галузі досліджень. Класичне релігієзнавство приділяло головну увагу історії релігій. Про це красномовно свідчать назви релігієзнавчих робіт: «Первісна культура» (Е. Тайлор), «Становлення релігії» (Е. Ленг), «Елементарні форми релігійного життя» (Е. Дюркгейм), «Стародавнє місто» (Н. Фюстель де Куланж), «Містичний досвід і символи первісних людей» (Л. Леві-Брюль) та ін. Не дивно, що роботи найбільших релігієзнавців цього періоду дають вельми слабке уявлення про релігійну ситуацію вкраїнах Європи та Америки. Більш-менш серйозне прогнозування в цих роботах відсутній взагалі. Ніхто з релігієзнавців першої половини ХХ ст. не зміг, наприклад, передбачити «ісламський вибух» чи бурхливий розквіт так званих «релігій нового століття».

У другій половині ХХ ст. чітко простежується посилення інтересу до сучасності, до «нових релігійних рухів» (Г. Керер), «квазірелігію» (Н. Смарт), «кріпторелігіозності» (М. Еліаде), «секуляризації» (Т. Парсонс). Зміна акцентів в об'єкті досліджень, а саме перехід від історичного аналізу до вивчення сучасності зажадав нових підходів до досліджуваного матеріалу. На перший план вийшли методи та методики соціології релігії. У країнах Заходу проводяться масштабні соціологічні дослідження, хоча, як відзначають самі західні релігієзнавці, сучасна соціологія релігії страждає від відсутності загальної соціологічної теорії і розбивається на безліч емпіричних досліджень, часом не пов'язаних між собою.

Ще однією рисою сучасного релігієзнавства є підвищена увага до уточнення релігієзнавчої термінології та впорядкування численних визначень релігії. Тут на перший план висувається проблема подолання традиційного для західного релігієзнавства євро-та хрістоцентрізма. Дуже багато понять, образи, символи, ритуали «мертвих» і «живих» релігій не описуються за допомогою сформованого в сучасному релігієзнавстві категоріально-понятійного апарату. Велику роль в уточненні релігієзнавчої термінології відіграє створення релігієзнавчих енциклопедій, словників і довідників.

Відмінною рисою сучасного релігієзнавства можна вважати все зростаючий плюралізм методологічних підходів до вивчення релігії. Це проявляється в тому, що в рамках традиційно сформованих релігієзнавчих дисциплін (філософія, історія, соціологія, психологія, феноменологія релігії) постійно виникають нові підходи до вивчення релігії та субдисципліни.

Наступною особливістю сучасного релігієзнавства є більш легкий доступ до даних і нових результатів досліджень. Це пов'язано з безпрецедентним розвитком у другій половині ХХ ст. засобів масової інформації і з комп'ютеризацією науки. Сьогодні за допомогою Інтернет можна, не виходячи з кабінету, познайомитися з результатами найбільш значущих польових досліджень, міжнародних симпозіумів та конференцій, зв'язатися з будь-якою бібліотекою світу, за допомогою відеотехніки на власні очі спостерігати ритуали і обряди африканських племен, нетрадиційних культів і тоталітарних сект і т.п.

Нарешті, в сучасному релігієзнавстві чітко простежується тенденція до розмежування з теологією. У першій половині ХХ ст. йшов процес «теологічної псування релігієзнавства».

Аналізуючи причини кризового стану релігієзнавства в другій половині ХХ ст., Професор Єрусалимського університету Цві Вербловська висунув думку про те, що «релігієзнавство має навчитися захищати себе від дилетантизму, теології та ідеалізму». Це судження було схвалено переважною більшістю сучасних релігієзнавців. На конференції Міжнародної асоціації історії релігій ніколи не запрошуються теологи, хоча у другій половині ХХ ст. на Заході зійшли теологічні зірки першої величини (К. Ранер, Б. Лонерган, І. Б. Метц, В. Панненберг та ін) Теологічна термінологія і аргументація не зустрічають схвалення в релігієзнавчої середовищі. Та й самі теологи вважають за краще брати участь не в релігієзнавчих, а в теологічних конференціях і публікуватися в теологічних журналах. На Заході вже давно усвідомили, що релігієзнавство і теологія є самостійними і мало залежними один від одного дисциплінами, кожна з яких має право на існування.

8 Філософія в системі культури. Призначення філософії

Філософія як наука, форма суспільної свідомості і світогляд має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона,

– по-перше, розглядає людину як єдино можливий суб'єкт. Людина включається у предмет філософії в контексті співвідношення "людина-світ";

– по-друге, філософія утверджує людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського зокрема;

– по-третє, філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень розвиває теоретичне мислення, мову, сутнісні сили людини, її пізнавальні можливості;

– по-четверте, філософія будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності, - це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ;

– по-п'яте, філософія завжди стояла біля джерел ідеології – могутнього фактора впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес;

– по-шосте, філософія з'ясовує світоглядні проблеми і тому є теоретичною основою будь-якого світогляду.

Позитивна роль прогресивних філософських ідей у суспільстві безперечна. Захист невід'ємних прав людини, якими є право на життя, на свободу, на особисту недоторканність, – формування ідеології такого ґатунку – все це є важливим людським виміром філософії. Якщо сучасні європейські країни і мають такий рівень демократичних свобод, таку правову систему їх захисту, то ці здобутки необхідно віднести на адресу європейських філософів і європейської філософії.

Отже, філософія відіграє важливу роль в духовній культурі людства. Вона виникає водночас із появою особи, яка покладається на розум у спілкуванні зі світом. Філософія – закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

Філософія покликана орієнтувати людину у світі, позначати для неї найголовніші орієнтири, відповідно до яких вона повинна вибудовувати траєкторію свого життєвого шляху. Існує безліч різноманітних цінностей, які спокушають людей, — гроші, багатство, влада, подорожі, слава тощо. Філософія вказує на найважливіші серед них, що мають універсальну, не скороминучу значимість, — істину, добро, красу, справедливість. Спів-відносячи своє життя і діяльність із ними, людина набуває здатність дивитися крізь призму цих ціннісних універсалій на окремі, конкретні проблеми свого існування. Вони дозволяють скріплювати її погляди на життя в стійку систему життєвих принципів із явним відбитком високої культури світорозуміння.

13 Онтоло́гія —це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Мілетська школа — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Плато́н — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона.

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів.

Аристо́тель — давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.

Аристотель обговорює загальні філософські проблеми уривками, в різних трактатах. Ці обговорення отримали назву «мета та фізика» або «метафізика», оскільки вони не потрапили в Аристотелеву «Фізику», а залишилися поза нею (грецькою мовою мета означає поза). Згодом слово метафізика стало вживатися як синонім слова філософія. В новітні часи термін метафізика набув зневажливого забарвлення, як неконкретні, догматичні розмірковування, зокрема марксизм, слідом за Гегелем, протиставляє метафізику діалектиці.

У своїх творах, що охопили всі галузі знань того часу, Аристотель прагнув узагальнити досягнення античної думки. Він ще менше, ніж Платон закінчив «систему філософії» (як не зробила цього більшість визначних філософів). Тому характер його філософічних поглядів можливо з'ясувати лише на окремих прикладах. Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Аристотель протиставляє матерію та форму (грецькою мовою «морфе» — від цього кореня походить слово «морфологія»). Він протиставляє також матерію та мету («телос» — від цього кореня походить слово «теологія») в кожній речі.

Свою філософію Аристотель поділяв на вчення про буття, вчення про моменти буття, вчення про становлення. Перша з цих частин містить вчення про сутність, її пізнання та про категорії. Тут Аристотель дав критику ідей Платона, на думку якого реально існують тільки загальні ідеї, а конкретні речі є лише «тінями» ідей. Аристотель вказував, що Платон штучно відокремив поняття сутності від речей. На відміну від Платона, Аристотель вважав за сутність конкретні речі, а поняття — за їхнє відображення. Аристотель вважав, що сутність існує не поза речами, а в самих речах; визнавав об'єктивне існування природи і виходив з того, що матерія існує вічно. Пізнання природи відбувається через відчуття, уявлення, поняття. Без відчуттів немає справжнього знання. Аристотель також критикує погляд Платона на пізнання, як «пригадування» душею того, що з нею відбувалося в царстві ідей, з якого душа нібито походить.

У вченні про природу Аристотель уперше в історії людського

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: