Структура за сферами реальності

· філософія суспільства та суспільної історії:

· філософія людини з її особливостями, здібностями і властивостями:

· філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів:

На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючоїкультури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі.

Давньогрецький філософ Кратет Фіванський зазначав:

Німецький філософ 19 століття Георг Вільгельм Фрідріх Гегель так визначав предмет філософії:

Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, із чим пов'язані особливості її предмету:

· історична змінність, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

· уся історія філософії фактично входить в окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості;

· філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

· світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

· пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

· логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

· соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

· критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

· виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Філософія є теоретична основа світогляду, або його теоретичне ядро, навколо якого виникає свого роду духовне хмара підсумованих поглядів буденної мудрості, що є необхідним, але не достатнім рівнем світогляду. Однак світогляд має і вищим рівнем, на якому цілеспрямовано досліджуються мистецтва, науки, головні принципи релігійних поглядів і досвіду, найтонша область морального життя суспільства. У залежності від того, яким чином вирішується питання про співвідношення матерії і духу, світогляд називають матеріалістичним чи ідеалістичним, атеїстичним або релігійним.
Існує багато визначень такого унікального явища, як наука, але в силу її складності та багатогранності якесь одне, універсальне визначення навряд чи взагалі можливо. Історично можна виділити наступні етапи взаємини науки та філософії:
1) Натурфілософський. Виник у Стародавній Греції.
Філософи умоглядно складали картину світу, природи, спираючись на міфологію, тобто без особливої опори на науку, без доказів.
На більш пізніх етапах (XVII-XVIII століття) почали інтенсивно розвиватися математика, механіка.
2) Позитивістський етап (30-40 роки XIX століття).
Був представлений такими діячами як Рассел, Карнап, Віпкінштейн, Конт та ін Позитивістський етап проходив під гаслами: «Філософія нічого конкретного світу не дає, - це вигадки, тому тільки конкретні науки дають нам позитивні знання», «Наука сама по собі філософія», «Геть метафізику, хай живе фізика», «Філософія має справу з Псевдопроблема, які пов'язані з мовними іграми». Реалії сьогоднішнього дня такі, що гостро стоїть питання про те, що може дати наука для філософії і філософія для науки.
Будь-яка наука - це деякий уривок знання, а всі науки в їх простому складення - сума таких обривків. Філософія ж дає систему знань про світ у цілому. Вона зайнята не просто підсумовуванням всіх наукових знань, а об'єднує дані знання, беручи їх в найбільш загальному вигляді і, базуючись на даному "інтегралі", вибудовує систему знань про світ як цілому, про ставлення людини до світу, тобто про моральність, про пізнання, про розум і т.д. "Її завдання - не одна якась сторона існуючого, а все існуюче, весь всесвіт в повноті свого змісту і сенсу, вона прагне не до того, щоб визначити чіткі межі і зовнішні взаємодії між частинами і частками світу, а до того, щоб зрозуміти їх внутрішній зв'язок, щоб зрозуміти їх внутрішній зв'язок і єдність ".
Наука - це розвивається система знань, пов'язана з відкриттям нових явищ і законів, вид пізнавальної, духовної діяльності і разом з тим особливий, виконує важливу роль у суспільстві, соціальний інститут, передбачає наявність академій, міністерств, університетів та інших організацій.

Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.

Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча це ширше поняття. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд.

Перш за все світогляд — це процес чуттєвопрактичного відношення людини до світу.

Український вчений О.М.Костенко, виходячи з принципу соціального натуралізму, що випливає з ідеї природної цілісності світу, визначає світогляд як властивий свідомості людини спосіб "бачення" ("інструментальна концепція світогляду"). Цей спосіб "бачення", як інструмент для пізнання речей і вирішення різноманітних проблем, людина вибирає для себе, вирішуючи так зване "основне питання світогляду", що формулюється таким чином: "Яка роль волі і свідомості людини у світі, що існує за законами Природи?". Натуралістичний світогляд засновується на ідеї, що роль волі і свідомості людини полягає у тому, щоб пізнавати закони фізичної, біологічної і соціальної природи і узгоджувати з ними життя людей. Інше вирішення "основного питання світогляду" є основою для ненатуралістичного (неприродного) світогляду, користуючись яким людина живе не у злагоді з Природою, порушуючи її закони. Цей світогляд проявляється, зокрема, у різноманітних проявах соціального зла (злочинність, аморальність, гріх, обскурантизм, антинауковість та інші форми свавілля і ілюзій).

· міфологічний - для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо.

· релігійний - особлива форма усвідомлення світу, яка не потребує обґрунтування і доказів.

· науковий - усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

· мистецький - форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

· філософський - форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

Структура світогляду включає в себе шість невід’ємних атрибутів:

1.с-ма поглядів та теорій про існуючий світ. Її поділяють у філософії на матеріалізм,ідеалізм та релігійно містичні погляди

2.с-ма принципів,які поділяються на моністичні,детерміністичні,агностичні,дуалістичні,антропоцентричні

3. с-ма переконань,які поділяють на скептичні,агностичні,діалектичні,метафізичні.

4.с-ма духовних цінностей,які поділяють на егоїстичні,гуманістичні і шовіністичні

5.с-ма віровчень,які поділяють на родоплемінні,національно-державні(етнічні),світові(геополітичні)

6.життєві мотиви людської діяльності,які поділяються на оптимістичні,песемвстичні,фаталістичні.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Основною рисою міфологічного світорозуміння виступав антропоморфізм, або перенесення людиною своїх властивостей і характеристик на навколишній світ (за висловом К. Юнга, проектування людиною себе зовні). За аналогією з собою як вихідною точкою світобудови людиною пояснювалися всі природні та космічні явища, весь світ живої і неживої природи і навіть створювані його уявою божественні істоти. Подібні погляди пояснювалися низьким рівнем розвитку пізнання, вкрай смутними уявленнями людей про оточуюче їх дійсності, страхом перед незрозумілими і грізними силами світу і прагненням дати їм якесь доступне свідомості людини того часу пояснення. З антропоморфізму як основної риси міфологічного світогляду випливали і такі його характеристики, як гилозоизм (від грец. Слів, що означають "матерія" і "життя"), що складається в "ожівотвореніі" навколишньої дійсності, коли весь світ, космос розглядався як спочатку живої, кордону між живим, неживим і психічним не проводилося; та анімізм (від лат. "аніма" - "душа", "дух") - "одухотворення" навколишнього світу, твердження, що за всіма явищами реальності (живими і неживими) ховається сонм духів (душ), визначають їхнє буття і функціонування. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок – панування циклічної моделі історичного часу.По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство – це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт; об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний.

Даючи загальну характеристику західної філософії, слід зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття,Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння".Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий – заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов.Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії.У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога. його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії.Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства і неспроможна своєї актуальності до наших днів. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії – це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки – допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри. У релігійній філософії яскраво виражається теологічне вирішення соціальних проблем. Як правило, вся система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічна концепція історії як промислу Божого) і зводиться до божественної доцільності.Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї.Католицька філософія – це сукупність існуючих у католицизмі (філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустианізм, "теологія звільнення" та інші.Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон (1884–1978), Ж.Марітен (1882–1973) - у Франції; Е.Корет (нар.1919) – в Австрії; Ю.М.Бохенський (нар.1902) – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген (нар.1904) – у Бельгії; К.Войтила (нар. 1920) – у Польщі (нинішній Папа Римський Іоанн-Павло II) та ін.Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму. Провідний представник неотомізму Е.Жільсон розмірковує таким чином: "Мати віру – це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, – що означає наука (тобто наукові переконання. – Авт.). Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що я бачу, що воно істинне, але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини". Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. З їхньої точки зору, основні положення неотомізму мають обґрунтовуватися через аналіз людського буття в світі. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія.Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Філософія - пошук і знаходження людиною відповідей на головні питання свого буття. Вельми своєрідно співвідношення філософії і культури. Культура - все, що створено людиною, що підносить його надприродою. Цицерон вважав, що культура не вичерпується філософією. Саме філософії культурапредставлена в максимальній повноті. У культурі немає такої області, яка перевершувала б філософію.
Часом, філософію визначають як світогляд - погляд на світ в цілому. Однак не можна забувати про те, щофілософська картина світу - це завжди картина з продовженням філософські уявлення неодмінно потребують подальшої конкретизації. Без цього конкретизації філософія залишається зборами попередніх суджень. Таким чином, філософію допустимо визначити як світогляд, але воно завжди буде мати потребу в інтерпретації на основі даних науки, практики і мистецтва. (Світоглядна функція).
Функції філософії можна виділити наступні: світоглядна, методологічна, гуманістична, моральна та ін зісвітоглядної функцією тісно пов'язана методологічна. У даному випадку методологія розуміється як визначення способів досягнення будь-якої мети. Філософська методологія знаходить своє продовження в методології окремих наук, різновидів практики. Порівняння філософії з мистецтвом виявило гуманістичну функцію, її гранично уважне ставлення до людини. Моральна функція філософії виробляє і виявляє сенс людських діянь і вчинків. Але філософія не несе відповідальності за бездумні вчинки людей, вона виступає проти легковажності. Моральна орієнтація філософії - благо, тому що без неї ефективність аналізу проблем буття людини була б знижена.

Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій. Усі основні ідеї та інституції, які складають сучасну західну цивілізацію, виникли протягом декількох століть в результаті зусиль давньогрецького народу. Право, демократія, мистецтво,наука, філософія — в тому значенні, як ми їх розуміємо сьогодні, з'явились саме в Давній Греції. Перші філософські вчення виникли близько 2 500 років тому в Індії, Китаї і Стародавній Греції. Однак тільки давньогрецька філософія являє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло на західну цивілізацію. Індійська філософія мала епізодичний вплив на європейське мислення: в давнину — вірогідно, на Піфагора, в новий час — на Шопенгауера. У Стародавньому Римі були значні філософи-письменники на зразок Цицерона, Сенеки, Лукреція Кaрa, але вони не являють руху думки вперед, всі вони повторюють греків. Поряд з римлянами, до римської філософії відносяться також греки — представники римських шкіл.

· Позначки приблизно відокремлюють різні періоди в філософії. При цьому поділ не є строгим, деякі римські філософи можуть розглядатися послідовниками еллінізму.

· (600 − 450 до н. е.) — досократівська філософія.

· (450 — 300 до н. е.) — класична давньогрецька філософія: Сократ, Платон, Аристотель.

· На діаграмі не представлені іонічна школа, кіренаїки, мегарська школа та перипатетики.

· Для багатьох філософів точні дати народження та смерті не встановлені, тому роки їх життя визначені приблизно.

· Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього єповітря.

· Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрітучив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

· У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

· Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праціАристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

· Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах;елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

· Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів.

· В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи:скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.

· Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

· Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.

· Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

· З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичногооб'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.

· Космоцентризм — філософський напрямок античності.

· Космоцентризм - система філософських поглядів, що з'явилася в Древній Греції, згідно з якою світ сприймається як космос, різноманітний, гармонійний і водночас вселяє жах. Всі явища навколишнього світу розглядалися через призму космосу.

· Впродовж VI–I століть до нашої ери у Стародавній Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос.

· Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає.

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос(закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: