Система і метод філософії Гегеля.

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Міра, на думку Гегеля. як синтез кількості є завершеним буттям.

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про

суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

19.Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха
Основна історична заслуга Л. Фейєрбаха полягає насамперед у тім, що він відродив на німецькому ґрунті, відстояв і розвив далі передові традиції матеріалізму 17–18 століть. Говорячи про необхідність реформи філософії, Фейєрбах доводив, що нова філософія, що прийшла на зміну старої філософії, повинна носити власне кажучи антропологічний характер. Антропологічна філософія, на думку Фейєрбаха, характеризується насамперед тим, що вона вступає в міцний союз із природознавством. Цей союз, доводить він, буде триваліше, счастливее і плодотворніше, ніж той мезальянс, що існував між філософією і теологією.
Філософія, вимагав Фейєрбаху, повинна остаточно отрешиться від помилкових вихідних положень ідеалізму.
Джерело тіла і духу один — природа, матерія. Приводячи точку зору дуалістів про те, що тіло варто вважати результатом матерії, а дух — утвором бога, Фейєрбах викликує: «Що за половинчатість, що за роздвоєння, що за «шиворот-навыворот!». Відкіля відбувається дух? Відкіля орган, тобто тіло, відтіля і його функція, тобто дух. Дух і тіло не можна відокремлювати друг від друга. Тільки теоретично, указував Фейєрбах, можна уявити собі дух окремо від тіла, у дійсності ж перший нерозривно зв‘язаний із другим і залежить від нього. Оскільки сутність людини в реальній цілісності, а не в примарному й абстрактом дусі, “усі філософії, усі релігії, всі установи, що суперечать цьому принципу, не тільки в корені помилкові, але і пагубні”.
Відправляючись від людини, Фейєрбах не відривався і не протиставляв його природі; людини він вважав продуктом і частиною природи. Природа і людина — от єдиний об‘єкт філософії.
Приступаючи до характеристики природи, Фейєрбах указує насамперед на її матеріальний характер. «Природа телесну, матеріальна, почуттєва». Матерія не створена, а завжди була і завжди буде, тобто вічна, не має початку і кінця, тобто нескінченна. Причину природи, доводить Фейєрбах, варто шукати в самій же природі. «Природа є причина себе самої», - повторює він слідом за Спинозой.
Фейєрбах розглядав час і простір матеріалістично. Простір і час, відповідно до Фейєрбаха, не апріорні форми почуттєвого споглядання, як запевняє Кант, а «корінні умови», «форми», буття. Простір і час є також і формами мислення, оскільки останнє правильно відбиває об‘єктивні форми буття. Матерія не тільки існує, але рухається і розвивається. А рух і розвиток немислимі баз реального часу. Сказати, що можливо розвиток без часу, те ж, що сказати, що можливо розвиток без розвитку. Ні матерії без часу і простору. Вони «складають форми буття всього сущого».
Матеріаліст Фейєрбах заперечує твердження ідеалістів про те, що існує непрохідна грань між неорганічною природою й органічним світом, людиною особливо. Він доводив, що життя не може відбуватися не з матерії. Він висловлював тверде переконання про природне зародження життя, про те, що людина своєю первісною появою зобов‘язаний не богу, а природі. Мислення могло виникнути тільки з природи.
Фейєрбах, вважаючи основою свого матеріалізму людини, підкреслював однак, головним чином природні, природні умови його буття, але абстрагувався, як правило від суспільних умов.
Матеріалістичне вчення про пізнання.
Фейєрбах невпинно розробляв і рушив уперед матеріалістичне навчання про пізнання. Історія пізнання, указує німецький матеріаліст, свідчить, що границі пізнання постійно розширюються, що людський розум здатний у своєму розвитку відкрити нам найглибші таємниці природи. Початком, вихідним пунктом пізнання Фейєрбах вважав відчуття. Свою філософію він розглядав як реабілітацію чуттєвості. У противагу німецьким ідеалістам, вихідним пунктом для який був абстрактний умогляд, Фейєрбах, йдучи по стопах англійських і французьких матеріалістів, наполягав на щирій і науковій природі чуттєвості.

21) Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функцію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обіцяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. Її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.

Карл Маркс жорстко критикував утопічний «грубий та непродуманий комунізм» тих, хто, подібно до Кабе, просто поширював принцип приватної власності на кожного («загальна приватна власність»). Грубий комунізм, за твердженням Маркса, є породженням «усесвітньої заздрості». Натомість істинний комунізм є позитивним скасуванням принципу приватної власності, що має на меті покінчити з експлуатацією людини людиною та відчуженням людини і створити реальні моральні зв'язки між індивідуумами та між людьми і природою. Комуністичне виробництво — це кооперативна діяльність і тут, зрештою, немає розрізнення між фізичною та розумовою працею. Багато анархістів, сучасників Маркса, теж захищали комунальну власність (Петро Кропоткін називав свою систему «анархо-комунізмом»), але вони боялися централізації, котру, як здавалося, закріплював комунізм марксистів, що могло загрожувати особистій свободі. Своєю чергою, анархо-комунізм схиляється до індивідуалістичного світосприйняття в питаннях свободи. Комунізм характеризують його ключові слова «свобода», «рівність» і «братерство». Свобода при комунізмі притаманна всьому суспільству, як і кожному окремому його члену. Тому принцип «свободи» комуністами не мислиться без принципу «рівності». Так само анархісти, услід за Бакуніним, уважають, що «свобода для всіх необхідна для моєї свободи».

23. Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу. Отже, державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу більш розвинених цивілізацій. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури. Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Аналогічно І.Гізелю уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович.

Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання.

У курсі філософії Ф.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях.

Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.

Так, на думку Ф.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь.

Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов’я. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього.

Феофан Прокопович рішуче виступив проти марновірства і навіть наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. У складеному ним самим курсі лекцій з філософії він твердить, що «поза межами цього світу нічого немає». На підтвердження вчений аналізує систему Коперника та вчення Галілея. Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Підтримуючи вчення Коперника та Галілея, яких свого часу заборонила папська інквізиція, Прокопович виступав за право кожного пізнавати й захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками, пов’язати логіку й риторику з практикою.

Прокопович вважав, що між положеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань часу. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони випливають з істинних посилань. Коли ж виникають суперечності між текстами Святого Письма і даними науки, Прокопович вважає, що слід дотримуватися науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології.

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: