Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия

Кто читает с надлежащим вниманием слово Божие, тот легко может заметить, что во всех священных книгах и у всех богодухновенных писателей сердце человеческое рассматривается как средоточие всей телесной и духовной жизни человека, как существеннейший орган и ближайшее седалище всех сил, отправлений, движений, желаний, чувствований и мыслей человека со всеми их направлениями и оттенками...

Сердце есть хранитель и носитель всех телесных сил человека...

Сердце есть средоточие душевной и духовной жизни человека. Так, в сердце зачинается и рождается решимость человека на такие или другие поступки, в нем возникают многообразные преднамерения и желания; оно есть седалище воли и ее хотений..

Сердце есть седалище всех познавательных действий души...

Сердце есть средоточие многообразных душевных чувствований, волнений и страстей...

Наконец, сердце есть средоточие нравственной жизни человека... Сердце есть исходное место всего доброго и злого в словах, мыслях и поступках человека, есть доброе или злое сокровище человека... Сердце есть скрижаль, на которой записан естественный нравственный закон...

Считаем небесполезным войти в рассмотрение тех оснований, по которым наука не соглашается с библейским учением о сердце как седалище и средоточии душевной жизни человека. Может быть, при этом откроется, что библейское воззрение не так безразлично для интересов нашего знания, чтобы мы могли при изучении души оставлять его без внимания...

В настоящее время физиология знает, что сердце не есть простой мускул, не есть нечувствительный механизм, который только заведывает движением крови в теле посредством механического на него давления. В сердце соединяются оба замечательнейшие порядка нервов: так называемые нервы симпатические, которые заведывают всеми растительными отправлениями человеческого организма, химическим претворением материалов, питанием и обновлением тела, образованием его составных частей, наконец, целесообразным согласием между величиною и формою его отдельных действий, и нервы, служащие необходимыми органами ощущения или представления и воли....отсюда делается ясным, почему общее чувство души или чувство, которое мы имеем о нашем собственном духовно-телесном бытии, дает замечать себя в сердце, так что самые неприметные перемены в этом чувстве сопровождаются переменами в биениях сердца... Если нашему телу недостает надлежащих материалов для питания или если какие-либо части его выведены из нормального своего положения и отношения к другим частям, то эти механические изменения в теле ощущаются душою как голод и болезнь...

Сообразно с этим лучшие философы и великие поэты сознавали, что сердце их было истинным местом рождения тех глубоких идей, которые они передали человечеству в своих творениях, а сознание, которого деятельность соединена с отправлениями органов чувств и головного мозга, давало этим идеям только ясность и определенность, свойственные мышлению...

Гораздо решительнее выступает значение сердца в области человеческой деятельности, потому что мы различно судим о человеческих поступках смотря по тому, определяются ли они внешними обстоятельствами и соответствующими соображениями или же возникают из непосредственных и свободных движений сердца. Только последним, по-настоящему, мы можем приписать нравственное достоинство, тогда как первые имеют в большей или меньшей мере характер физических действий...

Выразим окончательно нашу мысль о значении начал и общих правил разума в области нравственной посредством евангельского образа, который по своей точности всегда будет возбуждать удивление в беспристрастном наблюдателе: для живой — а не только представляемой — нравственности требуется светильник и елей (Мф 25, 1— 10). По мере того как в сердце человека иссякает елей любви, светильник гаснет: нравственные начала и идеи потем-няются и наконец исчезают из сознания... Это отношение между светильником и елеем — между головою и сердцем — есть самое обыкновенное явление в нравственной истории человечества…

1.Проаналізуйте основні етапи історико-філософського процесу в Україні.

2.Охарактеризуйте особливості розвитку філософії в Києво-Могилянській Академії.

3.Розкрийте сутність вчення Г. Сковороди про “дві натури” та “три світи” (роботи: “Диалог: имя ему — потоп Змиин”; “Начальная дверь к христианскому добронравию”);

4.Проаналізуйте, як вчення Сковороди про „сродну працю” пов’язане з пошуками людиною щастя. Чи згодні Ви з поглядами українського філософа?

5.Часто підкреслюють: “Сковорода – це український Сократ”. Зробіть порівняльну характеристику поглядів цих двох мислителів: що у них було спільного, а що – відмінного.

6.Як Ви вважаєте, чому Сковорода заповідав написати після його смерті таку епітафію: „Світ ловив мене, але не спіймав”?

7.Проаналізувати, яке місце відводиться серцю в філософській концепції П.Юркевича.

8.Охарактеризуйте, як філософські погляди знайшли відображення в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

9.Розкрийте погляди Д.Чижевського на психологічні риси українського народу.

10.Порівняти погляди на оцінку ролі розуму в поведінці людини в західноєвропейській та українській філософській традиції. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлені ці розбіжності?

1.Філософські ідеї в духовній культурі Київської Русі.

2.Філософія Києво-Могилянської академії: представники і напрямки.

5.Вчення про „стродний труд” у філософії Г.Сковороди.

7.Філософські ідеї в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

9.Історико-філософська концепція Д.Чижевського.

10.Розвиток філософської думки в Україні в контексті європейської філософської традиції.

Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. К., 1992.

Горський В.С. Історія української філософії. К., 1996.

Історія філософії України: Хрестоматія. К., 1993.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософія України. К., 1999.

Розвиток філософської думки в Україні. К., 1994.

Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х т. К., 1973.

Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. К.,1992.

Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990.

Тема 8. Тенденції розвитку сучасної світової

§1. АНАЛІТИЧНИй НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ. 1. Неопозитивізм. 2. Постпозитивізм. 3. Прагматизм. 4.Герменевтика.

§ 2. АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ. 1. «Філософія життя». 2. Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм. 3. Філософія екзистенціалізму.

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний). Цей філософський напрямок заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм рубежу XІX-XX ст., і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях Огюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера. Пріоритет в заснуванні позитивізму належить Огюсту Конту (1798 - 1857). У своїй роботі «Курс позитивної філософії» він говорить про три стадії історичногорозвитку людства. На першій стадії – теологічній – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість; на другій – метафізичній – в явищах починають вбачати недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика»; третя стадія – наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання. Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин («чому»), не в поясненні, а в описі явищ і того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збір фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв’язки і відношення між явищами. Знання законів служить поясненню явищ і передбаченню майбутнього. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі науки. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.

Успадкувавши від просвітителів віру в прогрес і в людський розум, Конт вважав, що в основі соціальної динаміки лежить духовний прогрес. Людина, за Контом, за своєю природою егоїстична, але в суспільстві вона вчиться альтруїзму. Конт уявляв досконале майбутнє суспільство, що виникне в результаті духовно-морального поступу, як таке, де будуть панувати порядок як підстава і прогрес як мета, де буде проводитись розумна соціальна політика, виникне всесвітня федерація народів з центром у Парижі. Важливим елементом нового суспільства повинна стати нова релігія, яка буде полягати в обожнюванні людства, вихованні людей в дусі усвідомлення їхньої спільності, в дусі альтруїзму. В пропаганді цієї релігії значна роль Конт відводить вченим і артистам – «позитивним священикам», співпраця яких символізує єдність розуму і почуття.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). Емпіріокритицизм виник в ситуації бурхливого розвитку фізики в 70-80-х роках XIX століття, коли відкриття в області термодинаміки та інших сферах науки показали обмеженість механістичного природознавства. Мах і Авенаріус прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Але при цьому вони усували з нашого знання все, що свідчить про об’єктивність даного в досвіді. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» тощо Мах вводить у філософію «принцип економії мислення», а Авенаріус – «принцип найменшої трати сил». На їх погляд, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.

Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивісти посилили критичну настанову щодо філософії, оголосивши її проблеми і, зокрема основне питання філософії, псевдопроблемами, проблеми, «позбавленими змісту». Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стан е науковою, перестане бути «метафізикою», а набуде позитивного життєво-практичного значення, тобто буде орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного позитивного знання - обґрунтованого, надійного, яке можна перевірити.

Таким чином, філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість. Для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки на істинність. Вона передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»; виділення у реальності таких само «атомарних фактів»; співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами». Тим самим процедура верифікації вимагала зіставлення провідних положень теорії з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта. Вчені, обмінюючись результатами своїх спостережень (протоколів), зіставляють підсумки проведеної верифікації. Таким шляхом досягається об’єктивність наукових результатів. Отже, критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Висловлення, з погляду неопозитивістів, можуть бути істинними, помилковими і такими, що не мають сенсу. Істинні і помилкові входять у зміст науки, оскільки вона розвивається шляхом боротьби думок і концепцій, а такі, що не мають сенсу, повинні бути еліміновані (усунуті) з неї.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання. Завдання методолога-філософа повинно зводитися до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу філософських понять і суджень, від речень природної мови, не перевірених досвідом. На місце філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.

Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Це пов’язано з тим, що теоретичне, наукове знання не зводиться цілком до досвіду. Наукові теорії «підносяться» над емпіричним досвідом, вони вводять поняття і понятійні конструкції творчого плану, що не мають прямого чи непрямого еквіваленту в подіях, фактах досвіду, експериментах.

Слід зазначити, що неопозитивізм сприяв вдосконаленню мови науки; зробив великий внесок в розробку математичної логіки; під його впливом суттєво змінилися уявлення про науку, яка стала розумітися не як картина дійсності, а як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

На зміну методології неопозитивізму прийшов новий напрямок в філософії постпозитивізм, або «історична школа» в філософії науки, яка звернулася до виявлення закономірностейдіяльності по виробництву наукового знання. Постпозитивістський представлений працями таких філософів як Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (1922-1995), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейерабенд (1924-1994) та ін.

Початок постпозитивізму пов’язаний з виходом основної методологічної роботи К.Поппера „Логіка наукового відкриття” (1959) і книги Т.Куна „Структура наукових революцій” (1962). В цілому цей етап характеризується великим розмаїттям методологічних концепцій, але можна виділити і деякі загальні риси даного напрямку: послаблення уваги до проблем формальної логіки, що було характерно для позитивізму, прагнення пояснити розвиток науки – як нові теорії утверджуються у свідомості наукового співтовариства, які критерії вибору конкуруючих наукових теорій і т.д.

Представники одного з напрямків постпозитивізму - критичного раціоналізму – прагнули розмежувати сфери раціональності науки та псевдонауки, тобто метафізики та ідеології. Засновником цього напрямку став англійський філософ та соціолог К.Поппер. Важливою характеристикою наукового знання він вважає раціоналізм, котрий передбачає відкритість до критики, яка спирається на факти і наукову методологію. Раціоналізм включає в себе принцип фальсифікації, який став альтернативою принципу верифікації в неопозитивізмі. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню. Зростання наукового знання якраз і полягає у висуненні нових сміливих гіпотез і їх спростуванні, фальсифікації, в результаті чого й вирішуються наукові проблеми. Ненаукове ж знання спростувати неможливо. Якщо теорія неспростовна, то це не є її достоїнство, а її недолік.

В області соціальної філософії Поппер виступив проти так званого „ історицизму ”, який вбачав головне завдання соціальних наук в історичному передбаченні. Згідно Попперу, в суспільстві не існує ніяких об’єктивних законів розвитку, тому неможливо його прогнозування. Свою соціально-філософську концепцію в найбільш повному вигляді він виклав у роботі „ Відкрите суспільство і його вороги ” (1945). Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соцільними соціальними структурами, громадянським суспільством і правовою державою. Для членів такого характерними є раціонально-критичне мислення та відповідна установка поведінки. До закритих суспільств він відносить суспільства докапіталістичні та соціалістичні, для яких характерними рисами є незмінність соціальних форм функціонування, тоталітаризм, примат колективу над особистістю, ідейний догматизм.

Значний внесок в розробку постпозитивістської теорії належить американському філософу Томасу Куну, одному з лідерів історико-еволюціоністського напрямку в філософії науки. Свою концепцію історичної динаміки розвитку знання він виклав у фундаментальній роботі «Структура наукових революцій». Кун запропонував відмовитися від пануючого в неопозитивізмі образу науки як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма», Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу. Парадигма як основна одиниця виміру процесу розвитку науки – у самому загальному вигляді являє собою сукупність переконань, цінностей та технічних засобів, що застосовуються науковим співтовариством і забезпечують існування наукової традиції. Наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках чи у класичних працях вчених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього вирішення в тій чи іншій області науки. До парадигм Кун відносить, наприклад, аристотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. Пізніше Кун роз’яснює значення терміну «парадигма» за допомогою поняття дисциплінарної матриці, основними елементами якої є символічні узагальнення (формули), закони і визначення термінів; «метафізичні уявлення», що задають спосіб бачення універсуму; ціннісні установки, що впливають на вибір напрямку дослідження; «загальноприйняті зразки» рішення конкретних задач.

Загальна схема історико-наукового процесу, за Куном, містить у собі два основних етапи: «нормальна наука», де панує певна парадигма; «наукова революція» – розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду «нормальної науки». Більш детально ж історико-науковий процес за Куном складається з таких фаз:

- допарадигмальний період, що характеризується суперництвомрізних шкіл, відсутністю загальноприйнятих концепцій і методів дослідження, серйозними суперечками щодо правомірності методів, проблем і стандартних рішень;

- період “нормальної науки ”, коли зникають розбіжності в результаті перемоги однієї зі шкіл; вчені в цей період зайняті рішенням конкретних задач на основі прийнятої парадигми;

- криза нормальної науки, коли відбувається накопичення «аномальних фактів», що не піддаються поясненню на основі даної парадигми; виникає стан професійної невпевненості в науковому співтоваристві; активізуються пошуки нових способів пояснення фактів;

- наукова революція, для якої характерне витіснення старої парадигми новою; в цей період вчені при обговоренні фундаментальних положень звертаються за допомогою до філософії; процес зміни парадигми відбувається як боротьба між різними науковими співтовариствами.

Представники постпозитивізму зробили значний внесок у філософське осмислення науки, поглибили уявлення про її розвиток і діяльність вчених.

Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х роках XIX сторіччя американським філософом, математиком і логіком Чарльзом Пірсом (1839-1914). Остаточно ж прагматизм як філософська течія склався на початку XX століття. Основні його представники: Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Сідні Хук (1902-1989), Фердінанд Шіллер (1864-1937). Назва течії пов’язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає справу, дію, тому представники цієї школи називають своє вчення ще «філософією дії». Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму, його виникнення зазвичай пов’язують з бурхливим промисловим і науково-технічним розвитком США на рубежі XIX і XX сторіч. В цей час найбільш почесним і корисним заняттям стало «робити гроші»; людина оцінювалася в залежності від того, скільки на її рахунку доларів; цінувалося лише те, що приносить гроші. У середовищі ділових людей типовим поглядом стає утилітаризм (від лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з погляду їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення якоїсь мети. Філософським обґрунтуванням такої життєвої позиції і став прагматизм.

В якості головної мети існування людини прагматизм висуває індивідуальне благополуччя і можливість досягнення багатства і щастя. Сама людина розглядається при цьому переважно як біологічна істота, що керується інстинктом. Поведінка людини у світі, на думку прагматистів, схожа на поведінку тварини. В неї так само, шляхом проб і помилок, поступово виробляються стереотипи поведінки. Зміст життя людини складається з вольових зусиль і емоцій, а думка потрібна для того, щоб усунути перешкоди для дії.

Центральною дійовою особою філософії прагматизму є ділова людина – енергійна, вольова, пройнята духом індивідуалізму і прагнення до вигоди. Така людина у своїй поведінці керується не якимось вченням, а переважно інстинктом, інтуїцією. Американці звикли в усьому спиратися на власні сили, вони виховувались на принципах вміння швидко і ефективно діяти, не розмірковуючи довго над принципами своїх дій. Важлива лише енергія і практична тямущість, тверде переконання у своїй здатності справитися з будь-якою проблемою.

Ідеї прагматизму набули в США широкого поширення саме завдяки тому, що вони виявилися цілком співзвучними умонастрою середньої людини з її несхильністю до складних розмірковувань, практицизмом і культом успіху. Прагматизм оголосив програму «реконструкції філософії», звинувативши всю колишню філософію у відриві від життя, абстрактності, споглядальності. В центр філософствування була поставлена висунута Джемсом моральна заповідь: «робити те, що окупається».

Пізнання розглядається прагматизмом як спроба вирішити певну проблему в конкретній ситуації, тобто усувається питання про відповідність наших уявлень реальності. Істину прагматисти тлумачать як відповідність думки і дії. Науковою істина виступає тоді, коли вона являє собою корисну робочу гіпотезу. Як тільки істина перестає «працювати» на нас, вона перестає бути істиною. Тим самим прагматизм заперечує об’єктивність істини і наукової теорії. Критерієм істини він оголосив «користь», або «зручність», тобто індивідуальний успіх. З цієї точки зору релігія істинна, якщо вона приносить комусь користь, наприклад, заспокоєння віруючій людині. Тим самим прагматизм заперечує принципову різницю між наукою і релігією: кожна по-своєму приносить людям користь. Ідеї й теорії, з точки зору прагматизму, виступають «інструментами» нашої діяльності, служать знаряддями для успішного вирішення напружених ситуацій. Тому Дьюї назвав своє вчення «інструменталізмом».

Висуваючи критерій користі на перший план, прагматизм тим самим санкціонує будь-який аморальний вчинок, аби останній не приніс шкідливих наслідків для того, хто його здійснює. Джемс висуває ідею про неповторність моральної ситуації, тому доктрину прагматизму часто називають ситуативною етикою. З такої релятивістської точки зору випливає уява про плюралізм моральних цінностей. Таким чином, фундаментальними етичними принципами прагматизму виступають положення про те, що: добро не є абстрактним поняттям, а завжди відповідає певній людській потребі; кожна моральна ситуація є неповторною, тому не існує “абсолютних істин”, і всякий раз людина мусить знаходити нове рішення; тобто прагматизм надає моральним поняттям ситуативного характеру.

Герменевтика (від грець. hermeneuem – тлумачити, витлумачувати, інтерпретувати) як напрямок у філософії досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння тексту. Витоки герменевтики сягають античності. Однією з перших праць, безпосередньо пов’язаних з розглядом герменевтичної проблематики, прийнято вважати твір Аристотеля «Про тлумачення». У період еллінізму герменевтика займається інтерпретаціями і дослідженням класичних текстів - Гомера та ін. З виникненням християнства мистецтво і теорія тлумачення на довгий час стали розглядатися як інструмент правильного розуміння Біблії - екзегетика. Важливим етапом розвитку герменевтики було Відродження. В цей час складається розрізнення між hermeneutika sacra, що тлумачила священні тексти, і hermeneutika profana, яка тлумачила тексти “профанні”, що не відносяться до Священного письма.

В XVIII – на початку XIX століття герменевтичні методи поширюються на дослідження історії, виникають герменевтики, що застосовуються вже до таких областей як філологія і природничі науки. Вільгельм Гумбольдт (1767-1835) в своїй праці «Про порівняльне вивчення мов» став відносити до предмету герменевтики все багатство мови, яку він розглядав як «роботу духу», що творить артикульовані звуки, придатні для вираження думки і її розуміння. Великий внесок у формування герменевтики як універсальної теорії розуміння зробив Фрідріх Шлейермахер (1768–1834) - філософ і протестантський теолог («Монологи»). Предметом герменевтики мислитель вважає, насамперед, тексти, що відокремлені від дослідника великою часовою, історичною, культурною дистанцією. Це створює безліч бар’єрів для їхнього правильного розуміння, усувати які і покликана герменевтика. Самі тексти постають перед дослідником як застигла об’єктивована мова. Тому дослідження текстів передбачає діалог між інтерпретатором і автором тексту. Застигла мова, з погляду Шлейермахера, має об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об’єктивна сторона є предмет граматичної інтерпретації, яка повинна виявити «дух мови», а суб’єктивну сторону ми досліджуємо за допомогою психології, виявляючи " дух автора ", творця даного тексту. Розуміння можливе, за Шлейермахером, за умови спорідненості душ автора і читача. Якщо автор занадто далекий від читача, то текст ніколи не буде зрозумілим до кінця, а при цілковитій подібності автора і читача в тексті не залишиться прихованого змісту і його не треба буде тлумачити. Розуміння здійснюється двома шляхами або їхньою сукупністю: шляхом дивінації – штучного «вживання» в душу автора твору; шляхом порівняння – зіставлення фактів, інших даних. Дивінація повинна чергуватися з порівнянням і навпаки. Коли читач остаточно зрозуміє і логіку мови, і душу автора, текст буде цілком зрозумілий. Таким чином, Шлейермахер розглядає герменевтику як спосіб розуміння характеру і психології автора тексту. Причому він ставив завдання до такої міри «вжитися» у текст, щоб зрозуміти його зміст «краще, ніж сам автор».

Важливий етап в подальшому розвитку герменевтики пов’язаний з ім’ям німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833– 1911). У своїх працях «Введення в науки про дух», «Виникнення герменевтики» він розглядає герменевтику як загальнонаукову філософську дисципліну і як методологію гуманітарного пізнання. Герменевтика, за Дільтеєм, є специфічним методом наук, що займаються вивченням культури й історії – “наук про дух”. Вона покликана забезпечити реконструкцію духу культур минулих епох і розуміння суспільних подій, суб'єктивні наміри діючих осіб. Науки про дух завжди зайняті інтерпретацією текстів культури, прагнуть зрозуміти внутрішній світ автора тексту. Тексти культури – прояв чужого індивідуального життя. При цьому процедура розуміння в суспільствознавстві корінним чином відрізняється від процедури пояснення у природознавстві, яка пов’язана з абстрагуванням і встановленням загального закону. В. Дільтей вважав, що для правильної інтерпретації тексту важливо зрозуміти психологію автора, його мотиви, спосіб життя і думки.

У ХХ сторіччі герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії – спочатку в рамках екзистенціалізму, потім власне у філософській герменевтиці. Вирішальним кроком в цьому напрямку стала робота М.Хайдеггера “Буття і час”, де розуміння розглядається не стільки як спосіб пізнання, скільки як спосіб буття. «Людина є істота, буття якої полягає в розумінні» – так формулюється основна теза філософської герменевтики.

Одним з найвідоміших представників філософської герменевтики виступає Ганс Гадамер, який в своїй роботі «Істина і метод» виходить з того, що найпершим предметом і джерелом герменевтичної дослідження є мова як структурний елемент культурного цілого, без якої неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Вона є способом буття людини, її сутнісною властивістю, умовою пізнавальної діяльності. Принципом і джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Звідси випливає, що інтерпретація є відкритим процесом, який ніколи не може бути цілком завершеним. Крім того, розуміння тексту виявляється невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Найважливішими поняттями герменевтики виступають:

- розуміння – реконструкція і осягнення смислового змісту явищ історичної і соціокультурної реальності; розуміння - головна герменевтична задача;

- інтерпретація – операція мислення, що полягає в наданні смислу будь-яким проявам духовної діяльності людини, об’єктивованим у знаковій чи чуттєво-наочній формі, інтерпретація підпорядкована задачі розуміння;

- «герменевтичний трикутник» – взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем;

- «герменевтичне коло», яке виражає циклічний характер процесу розуміння: розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідне розуміння цілого. З цього погляду розуміння тексту є рух по колу від цілого до частини і від частини до цілого. Завжди існує певне перед-розуміння – первинне розуміння, що передує подальшому заглибленню в зміст тексту. Розробка попереднього начерку змісту тексту і його послідовний перегляд і є процесом розуміння смислу тексту.

Значення герменевтики в сучасну епоху обумовлено потребою забезпечити взаєморозуміння між людьми різних культур та релігій, необхідністю пошуку шляхів до діалогу і єднання людства.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ.

«Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX –початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше (1844-1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А.Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у Бергсона – як космічний «життєвий порив», у Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

Артур Шопенгауер (1788-1860) у своїх роботах «Світ як воля і уявлення» та «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “ волю до життя ” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в безлічі втілень, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере начало прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво: завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі; переживаючи зустріч з піднесеним, людина більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб'єктом. Другий шлях – через жалість, співчуття, що звільнюють індивіда від тягаря турботи про власне життя і породжує в ньому турботу про чуже благо, перетворення чужого страждання у власне. Жалість - первородна глибина людського «Я», в якій відкривається значимість людини як особистості. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда і усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.

А.Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму. Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров’я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».

Ідеї Шопенгауера далі розвинув Фрідріх Ніцше в своїх роботах «По той бік добра і зла», “Так говорив Заратустра”, «Антихрист», «Воля до влади», “Воля до влади”. Звертаючись до генези людського суспільства і культури, Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» - тобто людини, за допомогою яких він вирішує практ

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: