Лекція II.6. Категоріальне відображення ідей детермінізму

1. Концепції детермінізму й індетермінізму.

3. Філософські категорії причини і наслідку, необхідності і випадковості, можливості і дійсності.

Основні поняття: Детермінізм — Індетермінізм — Зміна — Когерентність — Причина — Телеологія.

Детермінізм - це філософське вчення про об'єктивну закономірною взаємозв'язку і взаємозумовленості явищ матеріального і духовного світу. Центральним ядром детермінізму є положення про існування причинності, тобто такого зв'язку явищ, в якій одне явище при певних умовах з необхідністю породжує, виробляє інше явище.

Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато з яких виражаються у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру, тобто прямо не містять в собі моментів породження, виробництва одного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, функціональні залежності, відносини симетрії і т.п. Особливо важливим у сучасній науці виявляється імовірнісні співвідношення, формулювати мовою статистичних розподілів і статистичних законів. Проте всі форми реальних взаємозв'язків явищ в кінцевому рахунку складаються на основі загально діючої причинності, поза якою не існує жодного явища дійсності, в т.ч. і такі події, в сукупності яких виявляються статистичні закони.

Принциповим недоліком колишнього детермінізму було те, що він обмежувався однією безпосередньо діючої причинністю, до того ж потрактований чисто механічно, в ньому заперечувалася об'єктивна природа випадковості, ймовірність виводилася за межі детермінізму, статистичні зв'язки принципово протиставлялися матеріальної детермінації явищ. Пов'язаний з метафізичним матеріалізмом колишній детермінізм не міг бути послідовно реалізований у ряді важливих галузей науки про природу, особливо соціального життя і явищ свідомості. Ефектне проведення ідей детермінізму тут стало можливим тільки завдяки діалектичному та історичному матеріалізму.

Ядром марксистської концепції соціального детермінізму є визнання закономірного характеру суспільного життя. Це, однак, не означає, що хід історії визначений заздалегідь і здійснюється з фатальною необхідністю. Закони суспільства, визначаючи основну лінію історичного розвитку, разом з тим не зумовлюють різноманіття діяльності кожного окремого індивіда. У суспільному житті постійно складаються різні можливості, здійснення яких багато в чому залежить від свідомої діяльності людей. Детермінізм не тільки не заперечує свободи, але, навпаки, передбачає здатність людини до вибору мотивів і цілей діяльності.

Детермінізмові протистоїть індетермінізм, що відмовляються від визнання причинності взагалі, або, принаймні, її загальності. Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія, яка проголошує, ніби протягом всіх процесів зумовлюється дією нематеріального «цілеспрямованого початку». Стимулом для пожвавлення індетерміністіческіх поглядів у 1-й чверті 20 століття послужив факт зростання у фізиці ролі статистичних закономірностей, наявність яких було оголошено спростовує причинність. Однак діалектико-матеріалістична трактування співвідношення випадковості і необхідності, категорій причинності і закону, розвиток квантової механіки, розкрила нові види об'єктивної причинного зв'язку явищ у мікросвіті, показали неспроможність спроб використовувати наявність імовірнісних процесів у фундаменті мікросвіту для заперечення детермінізму.

Еволюційна теорія Дарвіна, яка дала матеріалістичні пояснення відноситься до доцільності в живій природі, розвиток кібернетики, що створила вчення про саморегулюючі системах, завдали нищівного удару по ідеалістичної телеології, фаталізму, вченням про приречення і підтвердили правильність усіх принципових посилок сучасної діалектико-матеріалістичному детермінізм.

Принцип детермінізму служить керівним початком в усіх галузях наукового знання, ефективним знаряддям осягнення істини.

Індетермінізм - це філософське вчення і методологічне пізнання, яке заперечує пізнавальну цінність причинного пояснення в науці. В історії філософії, починаючи з ін грецької філософії аж до теперішнього часу індетермінізм, і детермінізм виступають як протистоять концепції з проблем обумовленості волі людини, його вибору, проблеми відповідальності людини за скоєні ним вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовувалися до пояснення людського вибору та поведінки звинувачує прихильників детермінізму в фотолізме. Марксизм виходить з того, що детермінізм не тільки не передбачає фотолізу, а навпаки, саме дає грунт доразумного дії.

У сучасній західній філософії набули поширення різні форми індетермінізму. Так Баденська школа неохамтіанства обмежувала принцип детермінізму тільки областю наук про природу і заперечувала його застосування до «наук про дух». Неопозитивізм, прагматизм і персоналізм намагаються обмежити детермінізм тільки логічної сферою.

Проблема індетермінізму і детермінізму стала особливо актуальною в зв'язку з розвитком сучасної квантової фізики. Було встановлено, що принципи класичного детермінізму не придатні для характеристики процесів мікросвіту. У зв'язку з цим робилися спроби тлумачення основних законів квантової теорії в дусі індетермінізму і агностицизму. При цьому одна з історичних форм детермінізму, а саме механічний детермінізм, ототожнювалася з детермінізмом взагалі. Труднощі в осмисленні проблем причинності в сучасній фізиці мали своїм наслідком посилення тенденцій до індетермінізму в сучасній буржуазній філософії. Так, Б. Рассел, Х. Рейхенбах, Ф. Франк стверджують, що детермінізм взагалі не мав, наукової цінності; аксіома причинності, на їхню думку, не входить до складу навіть класичної фізики, бо твердження про причинність не може бути зведене до відношення між спостережуваними фактами, оскільки результати вимірювання носять характер імовірнісного розподілу. Вираженням індетермінізму були ідеї про «свободу волі» електрона, про те, що поодинокі мікроявленій управляються телеологічним силами і пр.

Діалектичний матеріалізм, відкидаючи індетермінізм, в той же час показує, недостатність колишніх механічних уявлень про детермінізм і на основі досягнень сучасних природних і суспільних наук формують нове узагальнене уявлення про детермінізм.

Категорії, що відображають мінливість буття й свідомості, — зв'язками детермінації (причина і наслідок, необхідність і випадковість тощо).

Причина і наслідок. В сесвіт являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності й до дослідження самої категорії причинності. В. І. Ленін з цього приводу писав, що минули тисячоліття, перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".

Цим самим було встановлено, що світ — це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане й вза-ємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності.

Взаємозв'язок і взаємообумовленість предметів і явищ різноманітні. Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього вза-ємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояс-нюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не кожна послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна зарахувати лише ту, за якої існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-на-слідкових зв'язків.

Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причини і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється за певних умов. Проте необхідний характер при-чинно-наслідкового зв'язку потрібно відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон певного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Система причинно-наслідкових зв'язків включає в себе визнання їх об'єктивного характеру, що органічно випливає з єдності матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, за певних умов, завжди настає конкретний наслідок.

Послідовний матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д. Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням ролі практики як моменту причинності. І. Кант вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок у хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності і под.

Проте якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною за певних умов ітиме певний наслідок? Адже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.

Заперечення причинності відбувається у формі теології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, телеологія тощо).

У природі, суспільстві ми зустрічаємося з фактами доцільності, але пізнання їх переконує нас у тому, що вони не викликані наперед заданою метою, яка немовби диктується надприродною силою, а відбуваються в результаті природних причин. Факт доцільності у живій природі свого часу матеріалістично обґрунтував Ч. Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини — І. П. Павлов.

Дослідження справжніх причин історичного розвитку і його законів спростувало ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, які підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини й наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням, суспільство — це жорстко детермінований процес, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.

Дія причини завжди залежить від умов, тому й вона змінюється зі зміною останніх. Одна й та ж причина в різних умовах може породжувати різні наслідки і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від тривалого стояння в конюшні.

В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому потрібно з'ясувати, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).

У розвитку природи і суспільства необхідно відрізняти основні та неосновні, головні й неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні — окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні при-чини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.

Стосовно суспільства вирізняють, крім об'єктивних, ще й суб'єктивні причини. Об'єктивні — це ті, які не залежать від волі й свідомості людей. До суб'єктивних належить діяльність різних партій, формування класових завдань тощо. Як відомо, події в історії завжди пов'язані з діяльністю людей. Якщо наявні об'єктивні передумови, тоді суб'єктивний фактор стає вирі-шальним.

Взаємозв'язок причини і наслідку передбачає їх взаємоперехід, оскільки в процесі загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок — причиною, яка породжує інші дії.

Наслідок також не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, він активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.

Зі сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.

З викладу попереднього матеріалу відомо, що зв'язки між предметами і явищами бувають різні: стійкі, суттєві, які виражають основні тенденції розвитку, і нестійкі, несуттєві, що необумовлені загальною тенденцією, законами розвитку.

Названі категорії і відображають ці два види зв'язку.

Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв'язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім розвитком і внаслідок цього настає чи повинно настати.

Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв'язків між явищами.

У цілому для ідеалістів ці категорії є продуктом духу, мисле-ної діяльності людей. І не більше. Наприклад, для Канта вони — апріорні поняття розуму. Для інших — щось аналогічне.

Для матеріалістів характерним є визнання об'єктивної необхідності, хоча й метафізичні матеріалісти (XVII-XVIII ст.) заперечували об'єктивний зміст випадковості, вважаючи її суб'єктивною за змістом категорією, яка відображає наше незнання причин і явищ. Для метафізичних матеріалістів усе в світі має необхідний характер і немає нічого випадкового. Вони обґрунтували це на тій основі, що не існує у світі безпричинних явищ. Будь-який каузальний зв'язок вважали необхідним. Така точка зору веде до фаталізму й не виводить за межі теологічного погляду на світ. І справді, якщо у світі все заздалегідь передбачене (визначене), обов'язково має відбутись, то, по-перше, людина нічого не може змінити, а повинна лише пасивно слідувати перебігу подій. По-друге, така необхідність не відрізняється від долі, божественного приречення; волею-неволею веде до визнання зодчого Всесвіту (Бога).

Таке розуміння необхідності "не підносить" випадковості до рівня необхідності, а "принижує" необхідність до рівня випадковості. І справді, якщо другорядні, несуттєві обставини за їх значимістю прирівняти до глибоких, суттєвих, то відмінність між першими й другими зітреться. Наука потоне в безлічі випадковостей замість того, щоб за випадковістю знаходити не-обхідність, закони розвитку.

Існує й інша крайність у метафізиків. Чимало з них перебільшують значення випадковості, ігноруючи необхідність. Є й точка зору, згідно з якою певні явища чи процеси можуть бути або випадковими, або необхідними, але не можуть бути одночасно тим і іншим. При цьому вважається, що на увагу заслуговує лише необхідне, тобто наука має займатися лише відомими явищами. Проте вона має досліджувати в першу чергу невідоме.

Таким чином, ідеалісти заперечують об'єктивний зміст категорій необхідності й випадковості. Ці категорії у них в остаточному підсумку є продуктом діяльності суб'єкта. Погляди метафізичних матеріалістів часто збігаються з точкою зору ідеалістів у визнанні суб'єктивного характеру категорії " випадковість". Існує й протилежність між метафізичною та діалектичною точками зору на співвідношення випадковості й необхідності. Метафізики вважають необхідність і випадковість абсолютними протилежностями.

Діалектичне розуміння співвідношення цих категорій було закладене Гегелем. Вважаючи категорії проявом світового духу, він відкрив діалектичний взаємозв'язок необхідності й ви-падковості. З'ясовуючи категорію необхідності, він вважав, що й " випадковість" має свою основу, тому що вона випадкова і так само не має своєї основи, бо вона випадкова. Інакше ка-жучи, випадковість має зовнішню основу, не маючи внутрішньої. Але вона не безпричинна, хоч і викликається зовнішніми, побічними, несуттєвими причинами.

Як вважають метафізики, необхідність і випадковість не абсолютні протилежності. Вони взаемопроникають, перебувають у взаємодії, є рухомими, відображаючи взаємопереходи явищ в об'єктивній реальності.

Випадковість необхідна, оскільки випливає із загальної закономірності, обумовлена діяннями причинності, випливає із загального зв'язку явищ. Водночас випадковість не викликається внутрішніми, суттєвими причинами, внутрішньою необхідністю, а тому не є необхідною.

Як писав Гегель, необхідність проявляє себе, визначає через випадковість. На поверхні явищ ми бачимо гру випадковостей. Але останні є проявом необхідності. Так, із випадкових взаємодій індивідів у суспільстві складається необхідний ланцюг історичного розвитку в чітко визначеному напрямі.

При глибокому об'єктивному аналізі суспільного життя виявляється, що люди вступають у необхідні, незалежні від їх волі стосунки (виробничі відносини), які визначаються рівнем і характером продуктивних сил. Головне у виробничих відносинах — форми власності на засоби виробництва. Робітник у капіталістичному суспільстві не може не продавати своєї робочої сили капіталісту. Проте ця необхідність проявляється через ряд випадковостей. Робітник може продавати її як одному, так і іншому господарю. Він може бути як літнім, так і молодим, жінкою або чоловіком тощо. Ці випадковості не випливають із внутрішньої необхідності, з характеру виробничих відносин.

Чому ж необхідність не проявляється в чистому вигляді? Тому що вона є законом явищ, який визначає їх розвиток у головних рисах. Але закон проявляється в багатоманітності явищ, яким притаманні своєрідність, неповторність, що існують у різних умовах. Саме ця обставина і є причиною випадковостей. Проте внаслідок таких причин випадковість виступає як форма прояву необхідності, а необхідність пробиває собі дорогу через безліч випадковостей. Наприклад, закон вартості при простому товарному виробництві пробиває собі дорогу через випадкові коливання цін на ринку.

Іноді необхідність, зустрічаючи протидію з боку побічних причин і явищ, діє як тенденція. Такою є тенденція середньої норми прибутку і норма процента до зниження.

Випадковість виступає не лише як прояв, а й як доповнення необхідності, що відбувається в точці перетину двох необхідних процесів. Проте не всіляке зіткнення необхідних процесів у результаті дає випадковість. Сонячне і місячне затемнення, будучи перетином двох необхідних процесів — руху Землі та її супутника Місяця — не є випадковими. Про це свідчить той факт, що їх можна заздалегідь передбачити.

Необхідність і випадковість мають відносний характер. По-перше, тому, що вони фіксовані для певного зв'язку явищ. В іншому зв'язку необхідність може виступати як випадковість, а випадковість — як необхідність. По-друге, зі зміною умов випадковість і необхідність можуть переходити одна в одну.

Вияв необхідності за зовнішніми випадковостями, встановлення законів явищ — необхідна риса будь-якої науки. З цього приводу Ф. Енгельс писав, що наука закінчується там, де втрачає силу необхідний зв'язок. Тільки відкриття необхідності й конкретизація її в законах науки озброює людей для перетворення дійсності й сприяє науковому передбаченню. Проте науці чужий і нігілізм щодо випадковості.

Випадковість є формою прояву необхідності, її доповненням. Наука має виявити, за яких обставин необхідність проявляється в тій чи іншій випадковій формі. Вона має виявити й ба-жання випадковості, сприяти їх перетворенню в необхідність, знайти шляхи цього перетворення. Варто враховувати й те, що випадковості активно впливають на необхідність, на хід її здійснення, прискорюючи або гальмуючи темпи розвитку.

Знання цих категорій має велике методологічне значення, сприяє глибшому пізнанню людиною світу.

1. Розкрийте зміст концепцій детермінізму й індетермінізму.

3. Що таке лапласівський детермінізм, в чому його обмеженість?

4. Схарактеризуйте філософські категорії причини і дії, необхідності і випадковості, можливості і дійсності.

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: