Тема 1. Вступ. Витоки української культури

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

Вельмишановний добродію студенте!

Із метою допомогти студентам самостійно опанувати та перевірити отримані знання з курсу «Історія української культури» викладачі кафедри «Українознавства, історико-правових та мовних дисциплін» упорядкували та підготували матеріали для самостійної роботи «Постаті в історії української культури».

Персоналізація історії, встановлення реального внеску окремих особистостей у розвиток культури українського народу, після багатьох десятиліть викривленого підходу до ролі особистості та народних мас в історії, є актуальною темою в сучасному освітньому та науковому просторі. Останнім часом в Україні, як і в багатьох країнах світу, розгортаються процеси так званого «олюднення» історії. Багато імен, які тривалий час було заборонено згадувати, знайшли своє місце в історичному контексті.

Ми всі добре знаємо те, що деякі особистості залишаються на сторінках історії, а інші – ні. Більшість, наприклад, пам’ятають Ярослава Мудрого, П. Могилу, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, Б. Ступку та багатьох інших, але дехто про цих людей нічого не знає. А сотні, тисячі людей, нажаль, цілі покоління не знайомі з багатьма українськими постатями знаними у світовій культурі. До того ж велика кількість людей, цілі покоління, йдуть у небуття.

Роль видатної особистості полягає в тому, що вона своїми рішеннями, організаторською діяльністю допомагає народу успішно вирішувати поставлені об’єктивним ходом історії завдання суспільного розвитку. Представники інтелектуальної еліти сприяють вирішенню цих завдань, прискоренню їх реалізації, тоді й прогресивному розвитку суспільства, але, потрібно пам’ятати, що не можуть за своїм уподобанням змінити або скасувати закономірний хід історії. Роль особистості в історії важлива. Точніше, вся історія – це мозаїка особистостей, людських вчинків, думок, мрій, бажань, пристрастей, захоплень тощо. Тим більше зацікавлення становить дослідження життя і діяльності представників інтелектуальної еліти української культури.

Запропоновані матеріали з курсу «Історія української культури» розподілено за блоками, які відповідають темам семінарських занять цієї дисципліни. Матеріали можуть бути використані студентами для самостійного вивчення дисципліни разом із опрацюванням навчальної літератури, на семінарських заняттях, при написанні та захисті рефератів, при підготовці до колоквіуму та підсумкової контрольної роботи тощо.

Бажаємо успіхів!

Упорядники

Тема 1. Вступ. Витоки української культури

Ісус Христос (1-33, на третій день воскрес) – центральна фігура у християнстві, більшість людей, які вважають себе християнами вірять, що це Бог, який втілився як людина, щоб дати всім людям Спасіння. Згідно мусульманського віровчення є одним з найбільших пророків. День пам’яті – 25 грудня.

Андрій Первозванний (17-77) – перший із учнів Ісуса Христа, один із Христових апостолів, перший поширювач у придніпровських краях християнської віри. Святий-покровитель України. День пам’яті – 13 грудня.

Дір (?-860/882) – Київський князь, «перший серед слов’янських володарів». Прийняв християнство в Візантії, при хрещенні отримав ім’я Іллі. На його могилі збудована церква Св. Ірини.

Аскольд (?-882) – Київський князь. У 860 р. прийняв християнство в Візантії. При хрещенні отримав ім’я Миколи, а патріарх Константинопольський створив у Києві митрополію, яку очолив єпископ Михаїл – перший очільник Руської церкви. На його могилі збудована церква Св. Миколи.

Кирило (~827-869) і Мефодій (~815-885) – слов’янські просвітителі та проповідники християнства, творці слов’янської абетки (кирилиці). Перекладачі богослужбових книг на слов’янську мову. Заклали основи слов’янської писемності і літератури. День пам’яті – 24 травня.

Тема 4. Культура українського народу

Петро Авсєнєв (чернече ім’я Феофан, 1810-1852) – філософ, психолог. Ад’юнкт кафедри філософії Київського університету (1838-1844). Професор Київської духовної академії (1845-1850). Визнавав причиною всього сутнього Бога, вважав, що земля є центром Всесвіту, створеного Богом. Під психологією розумів науку, предметом якої є пояснення будови й життя душі. Праці: «Из записок о психологи» (1868).

Микола Пирогов (1810-1881) – лікар-хірург, вчений, педагог. Засновник атласу топографічної анатомії людини, засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анестезії при оперативних втручаннях. Перетворив хірургію на науку, озброївши лікарів науково обґрунтованою методикою оперативного втручання. Попечитель Одеського навчального округу (1856-1858). Ініціатор заснування університету в Одесі.

Маркіян Шашкевич (1811-1843) – священик УГКЦ, поет, письменник. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Засновник «Руської трійці» (1833-1837), результатом діяльності якої стали збірки «Син Русі», «Зоря» (1834) та альманах «Русалка Дністрова» (1837), які вплинули на розвиток української мови та літератури в Галичині. Автор полемічної брошури «Азбука й Abecadlo», спрямовану проти спроб австрійської влади перевести українську мову на латинський алфавіт. У Канаді працює Інститут ім. М. Шишкевича.

Іван Вагилевич (1811-1866) – священик УГКЦ, поет, філолог, етнограф. Один з організаторів «Руської трійці» (1833-1837), співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Після «весни народів» перейшов на полонофільські традиції. Основна праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844). Один із зачинателів українського руху просвітництва та першовідкривач багатьох фолькльорних українських тематик.

Сильвестр Гогоцький (1813-1889) – філософ, історик філософії, представник київської духовно-академічної філософської школи. Магістр богослов’я, доктор філософії та філології. Професор Київської духовної академії (1841-1850), Київського університету (1851-1886). Автор першої вітчизняної філософської енциклопедії «Філософський лексикон» (4 т., 1857-1873). Відмовляв в достовірності матеріалістичної позиції, яка набувала поширення у той час.

Яків Головацький (1814-1888) – священик УГКЦ, поет, лінгвіст, етнограф історик, педагог. Співзасновник «Руської трійці» (1833-1837), співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Перший в історії професор української мови та літератури і перший завідувач кафедри української мови та літератури Львівського університету (1848-1867). Автор тритомної етнографічної праці – «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1863-1878).

Євген Гребінка (1812-1848) – письменник, байкар, педагог, видавець. Автор історичного роману «Чайковський» (1843), байки «Ведмежий суд», романсу «Очи черные, очи страстные» (1843). Брав участь у викуплені Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв виданню «Кобзаря» (1840).

Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) – співак, композитор, актор, драматург. Автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм» (1862), яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького.

Тарас Шевченко (1814-1861) – художник, поет, письменник, світоч української культури. Автор «Кобзаря» (1840). Вірші «Реве та стогне Дніпр широкий» (1837) і «Заповіт» (1845) вважаються неофіційними гімнами України.

Михайло Вербицький (1815-1870) – композитор, хоровий диригент. Автор гімну України «Ще не вмерла Україна» (1862-1863), оперет, водевілів тощо.

Микола Костомаров (1817-1885) – історик, етнограф, педагог, поет, письменник. Один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Прихильник української культурно-національної автономії. Викладав у Київському (1846-1847) і Петербурзькому (1859-1862) університетах, член-кореспондент Петербурзької АН (1876). Автор «Книги буття українського народу» («Закон Божий») – ідеологічної програми Кирило-Мефодіївського братства. Історичні праці: «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» і «Мазепинці» (1882-1884), «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874-1876). Теоретичні праці: «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії» (у журналі «Основа»); історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь» (в альманасі «Колокол»). Літературні твори: збірки «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840), історична драма «Сава Чалий» (1838), трагедія «Переяславська ніч» (1841). Його гасло: «Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди».

Григорій Галаган (1819-1888) – меценат. За його ініціативи та матеріальної підтримки відкрито колегію у Києві (1871), гімназію у Прилуках (1874) та багато народних шкіл. Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина». Один із засновників бібліотеки, яка нині відома як Національна парламентська бібліотека.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – письменник, поет, драматург, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки (Кулішівка або система Куліша) української мови (застосований у др. пол. 1850-х рр.), що попри низку внесених до неї змін, лежить в основі сучасного українського правопису. Автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада» (1846). Разом з І. Нечуй-Левицьким і І. Пулюєм українською мовою переклав «Біблію» (1903).

Микола Терещенко (1819-1903) – колекціонер творів мистецтва, меценат. Фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл тощо. Виділив кошти на будування міської школи та Політехнічного інституту (150 тис. руб.) в Києві. Його художня колекція склала основу сучасних зібрань образотворчого мистецтва Національного художнього музею України і Київського музею російського мистецтва. У його будинку нині діє Національний музей Т. Шевченка.

Микола Гулак (1822-1899) – педагог, науковець (математик, історик, філософ, літературознавець), правознавець, публіцист, перекладач. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Викладав математику, природничі науки та історію у навчальних закладах Одеси (1859-1861). Автор 9 навчальних програм для Рішельєвського ліцею з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності тощо.

Костянтин Ушинський (1824-1871) – педагог, освітній діяч, правознавець, кандидат юриспруденції, основоположник вітчизняної наукової педагогіки і народної школи. Автор праць з теорії й історії педагогіки, підручників для початкового навчання. Однією з ознак народності вважав мову – найкращий виразник духовної культури народу. Праці: «Про користь педагогічної літератури», «Про народність в громадському вихованні» та ін.

Василь Білозерський (1825-1899) – журналіст, один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Засновник, редактор та видавець першого українського щомісячного журналу «Основа» (1861-1862).

Памфіл Юркевич (1826-1874) – педагог, філософ, викладав у Київській духовній академії (1851-1861). Розвивав вчення про людину як індивідуальну, вільну, конкретну й відповідальну істоту. Праці: «Из науки о человеческом духе» (1860), «Мир с ближними, как условие христианского общежития» (1861) та ін.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш, 1828-1911) – письменниця. Видала найповніше досі зібрання творів П. Куліша. Автор оповідань із життя селян: «П’яниця», «Хатнє лихо», «Молодича боротьба», «Русалка» та ін.

Михайло Драгомиров (1830-1905) – генерал-ад’ютант, публіцист, військовий письменник, професор тактики і військової історії Академії Генерального штабу. На посадах Київського (1898-1903), Подільського та Волинського генерал-губернаторів активно сприяв розвитку просвіти й культури. Підтримав клопотання композитора М. Лисенка до МВС про відкриття музичної школи в Києві. Твори: «Опыт руководства для подготовки частей к бою» (1885-1886), «Очерки австро-прусской войны 1866 г.», «Солдатская памятка» (1890). У картині І. Рєпіна «Запорожці...» фігурує як кошовий отаман І. Сірко.

Микола Ґе (1831-1894) – живописець, художник-передвижник, майстер портретів, історичних («Суд царя Соломона» (1854) та ін.) і релігійних полотен («Тайна вечеря» (1863), «Христос у Гетсиманському саду» (1888), «Голгофа» (1892) і «Розп’яття» (1892 і 1894) та ін.), провісник експресіонізму. Викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв відкриттю пам’ятника М. Гоголю в Ніжині (1881).

Петро Ніщинський (1832-1896) – композитор, поет, перекладач. Збирав та здійснював обробку українських народних пісень («Байда», «Ой, гук, мати, гук»), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. Створив музичну картину «Вечорниці» (1875), як вставну сцену до вистави «Назар Стодоля». Відомим став чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». Переклав українською мовою твори античних класиків – «Антігону» Софокла (1883), «Одіссею» Гомера (1889), 6 пісень з «Іліади» Гомера (1902-1903), на грецьку мову переклав «Слово о полку Ігоревім» (1881).

Олександр Поль (1832-1890) – археолог-аматор, краєзнавець, колекціонер, меценат. Велику частку його колекції становило зібрання предметів, пов’язаних з історією Запорозької Січі. На базі цієї колекції створив приватний археологічний музей в Катеринославі (1887, зараз Дніпропетровський історичний музей).

Федір Терещенко (1832-1894) – колекціонер, меценат. Власним коштом фінансував численні благодійні заходи, будівництво й утримання Рубежівської колонії (для навчання малолітніх злочинців ремесел), нічліжного й пологового притулків. У своєму будинку улаштував картинну галерею, яку могли відвідувати жителі міста. Зібрані ним твори склали основу колекції Національного музею російського мистецтва. За два дні до смерті пожертвував 25 тис. руб. на будівництво Міського музею (тепер Національний художній музей України).

Омелян Бачинський (1833-1907) – актор, режисер, антрепренер. Засновник і перший директор українського театру «Руська бесіда» у Львові (1864). Перший у Галичині поставив у цьому театрі «Назара Стодолю» (1864) та грав роль Назара.

Марко Вовчок (Марія Вілінська, 1833-1907) – письменниця, поетеса, перекладач. Автор збірки «Народних оповідань» (1857), до якої увійшло одинадцять невеликих творів, в яких зображена трагічна доля жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Розробляла жанри психологічної повісті «Три долі» й оповідання «Павло Чорнокрил», історичної повісті та оповідання для дітей «Кармелюк», «Маруся», соціально-побутової казки «Дев’ять братів і десята сестриця Галя». З під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» (1861) з реалістичним зображенням селян, які не мирилися з кріпосництвом.

Олександр Кістяківський (1833-1885) – вчений-криміналіст, історик права, професор Київського університету. Досліджував і здійснив редакцію видатної юридичної пам’ятки «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879). Виконував обов’язки заступника редактора українського журналу «Основа». Одним з ініціаторів створення та голова Київського юридичного товариства. Досліджував українське звичаєве право, історію права та судовий устрій Гетьманщини. Автор праць: «Дослідження про смертну кару» (1867); «Елементарний підручник загального кримінального права» (1875) та ін.

Омелян Огоновський (1833-1894) – педагог, учений-філолог, доктор філософії (1865), член-кореспондент Польської академії знань (1881). Заступив Я. Головацького на кафедрі української мови та літератури Львівського університету. Один із засновників «Просвіти» (голова 1877-1894), Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1893). Автор поезії «Хрест» (1860), драм «Федько Острозький» (1861), «Настасія» (1862), «Гальшка Острозька» (1887), українського перекладу «Слова о полку Ігоревім» (1876) та ін.

Володимир Антонович (1834-1908) – історик, археолог, етнограф, археограф. Професор Київського університету (з 1878). Співорганізатор Київської громади (1859-1876). Представник руху «хлопоманів», на сторінках журналу «Основа» опублікував статтю «Моя сповідь» (1861-1862), у якій закликав поляків, повернутись до українського народу. Голова Історичного товариства Нестора Літописця (з 1881). Організатор археологічних з’їздів в Україні. Автор понад 300 праць, зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України ХVІ-XVІІІ ст.

Степан Руданський (1834-1873) – лікар, поет, перекладач, фольклорист. Автор слів популярної пісні «Повій вітре на Вкраїну», яка довгий час вважалася народною. Основу літературного надбання складають три рукописні книжки: «Юморески казака Венка Руданского». Переклав українською мовою «Іліаду» Гомера, поему «Демон» М. Лермонтова та ін.

Олексій Алчевський (1835-1901) – меценат. Один із засновників і членів правління Харківського торгівельного банку (1868) – першого в Російській імперії приватного акціонерного банку. Створив одну з перших в Російській імперії, за сучасною термінологією, промислово-фінансову групу. Ініціював створення та очолив харківську «Громаду». Ініціював і фінансував спорудження першого пам’ятника Т. Шевченку в Україні (Харків, 1899). На його кошти були відкриті лікарні, бібліотеки, школи у Сумах. Засновник міста Алчевськ Луганської області.

Олександр Потебня (1835-1891) – педагог, мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець, член-кореспондент Петербурзької АН (1875), член багатьох наукових товариств. Один із засновників Харківської громади, Харківського історико-філологічного товариства (голова 1877-1890). Українську і російську мови вважав нащадками однієї, спільної в минулому давньоруської мови. Терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’янських мов («Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «Замітки про малоруське наріччя» (1871), «До історії звуків руської мови» (1871-1883) та ін.

Олександр Кониський (1836-1900) – письменник, перекладач, лексикограф, педагог, журналіст, адвокат, видавець. Автор слів гімну «Молитва за Україну» (1885, музика М. Лисенка). У творчості обстоював українську національну ідею. В оповіданнях порушував проблему соціального й національного гноблення України у складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). Автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка, яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушевський: Хроніка його життя» (т. І-ІІ, Львів, 1898-1901). В СРСР його твори знаходились під забороною (за винятком кількох поезій).

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) – прозаїк, перекладач. Автор праці «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини», де ішлося про те, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя; антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876); повістей «Бурлачка» (1878), «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1891); гумористично-сатиричних творів «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890); історичної драми «Маруся Богуславка» (1875); лінгвістичних праць «Сучасна часописна мова в Україні» (1907), «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914). Разом з П. Кулішем і І. Пулюєм зробив перший переклад українською мовою Біблії (1903).

Павло Чубинський (1839-1884) – етнограф, фольклорист, поет. Працював у журналі «Основа» та Київській громаді. Автор віршу «Ще не вмерла Україна» (1863). З 1873 р. управитель справ Південно-західного відділу Російського географічного товариства, після закриття якого унаслідок Емського указу 1876 р. його було заарештовано та вислано з України. У 1869-1871 рр. обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край».

Марко Кропивницький (1840-1910) – драматург, актор, режисер, композитор, основоположник національного театру. За його ініціативи з 1882 р. в Єлисаветграді (Кіровоград) почала діяти перша українська професійна театральна трупа Товариства українських акторів – театр корифеїв. У 1875 р. працював актором і режисером у професійному театрі товариства «Руська бесіда» (Львів). Твори: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1882), «Страчена сила» (1903), «Зерно і полова» (1910) та ін.

Михайло Старицький (1840-1904) – поет, драматург, прозаїк, театральний діяч. Керівник і режисер першої об’єднаної української професійної трупи (1883). Видавав український альманах «Рада» (1883-1884). Автор збірки поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881-1883); ліричної поезії («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»); драм «Не судилось» (1881), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890), «У темряві», «Талан» (1893), «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899); романів «Оборона Буші» (1894), «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903).

Петро Чайковський (Чайка, 1840-1893) – композитор, диригент. Майже щороку по кілька місяців жив і творив в Україні (у маєтку Низи (тепер Сумська область), у м. Кам’янці (тепер Черкаська обл.), у с. Браїлові (тепер Вінницька обл.), с. Копилові (тепер Київщина)). Серед написаних тут опери: «Опричник», «Коваль Вакула», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», «Мазепа», балет «Лебедине озеро», пісня-романс «Вечір» («Садок вишневий коло хати») і дует «Навгороді коло двору» (обидва на слова Т. Шевченка). Український мелос використовував в своїх операх, симфоніях, концертах. Його ім’я носить Київська державна консерваторія (тепер музична академія), Державний музей у садибі-палаці в Браїлові, музична школа в м. Кам’янка на Черкащині, музеї тощо.

Христина Алчевська (Журавльова, 1841-1920) – педагог, просвітителька, організатор народної освіти. Заснувала та матеріально утримувала Харківську жіночу недільну школу (1862-1919). Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Т. Шевченка, на честь якого у своїй садибі у Харкові 1899 р. встановила перший у світі пам’ятник. Авторка мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічних експозицій на всеросійських та міжнародних виставках.

Тадей Рильський (1841-1902) – економіст, етнограф. Започаткував фахову українську економічну термінологію, видавши фундаментальну працю «Студії над основами розкладу багатства», написану в дусі так званої «австрійської школи» в політекономії, яку І. Франко визнав «першою працею по економії суспільній на нашій мові». Серед перших у Російській імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств. Задовго до столипінської земельної реформи дійшов висновку про її необхідність. Видав брошуру «О херсонских заработках» (1904) з порадами для малоземельних селян із північних і центральних областей України.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – філософ, історик, публіцист, економіст, фольклорист, літературознавець. Викладав у Київському університету (1864-1875). Один із активних діячів Київської (Старої) громади. У Женеві заснував друкарню «Громада» (1875) – єдиного на той час центру видання книг українською мовою, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878). Автор праць «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Малорусские народныя предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764-1880» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (1883-1885) та ін.

Архип Куїнджі (1842-1910) – живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Ініціатор створення Товариства художників (1909; пізніше – Товариства ім. А. Куїнджі), яке об’єднувало живописців-пейзажистів. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу. Найвизначніші твори: «Татарська сакля в Криму» (1868), «Степ» (дві картини, 1875), «Чумацький шлях у Маріуполі» (1875), «Українська ніч» (1876), «Вечір на Україні» (1878), «Березовий гай» (1879), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Дніпро в ранці» (1881), «Дуби», «Захід сонця в степу» (обидві – близько 1900), «Нічне» (1905-1908) та ін.

Микола Лисенко (1842-1912) – композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору. Навчався в Лейпцизькій (1869) і Петербурзькій (1875) консерваторіях. Заклав основи національного музичного мистецтва. Його доробок охоплює практично всі жанри класичної музики. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891) та опер «Різдвяна ніч» (1874), «Наталка Полтавка» (прем’єра відбулася в Одеському театрі 1889 р.; в авторській версії виконується до сьогодення), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910) та ін., що займають чільне місце у репертуарі театрів світу. Значну кількість творів написав на слова Т. Шевченка, І. Франка. Автор музики пісні «Молитва за Україну» (1885, автор слів О. Кониський).

Михайло Комаров (1844-1913) – письменник, бібліограф, критик, фольклорист, перекладач, лексикограф. Фундатор і голова одеської «Просвіти». У співавторстві уклав «Словар російсько-український» у 4 т. (Львів, 1893-1898). Праці: «Українська драматургія» (Одеса, 1906), «Шевченко в литературе и искусстве: Библиографический указатель» (Одеса, 1903). Опублікував зі своїми примітками збірник поетичних творів різних авторів – «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912).

Микола Мурашко (1844-1909) – художник, педагог, в українському мистецтві розвивав традиції реалістичного живопису (пейзажі – «Річка Тетерів», «Коростишів» (1886), «Крим» (1892), «Берег Алупки» (1894) та ін., портрети Т. Шевченка, М. Ге та ін.). Його ім’я нерозривно пов’язане з історією розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти в Україні у др. пол. XIX – на поч. XX ст. Засновник рисувальної школи (1875-1901), учнями якої були М. Пимоненко, Г. Дядченко, С. Костенко та ін.

Ілля Рєпін (1844-1930) – художник, академік Петербурзької Академії мистецтв (1893-1907). Твори: «Українська хата» (1880), «Вечорниці» (1881), «Солоха і дяк», «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880-1891), «Гайдамаки» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930, не закінчений). Створив численні портрети діячів української культури: М. Мурашка (1877), В. Тарновського (1880), С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906) та ін.; чотири ескізи проекту пам’ятника Шевченкові у Києві (1910-1914). Робив ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872-1882), книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), а також малюнки з пам’яток української архітектури.

Іван Білик (Рудченко, 1845-1905) – фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик. Видав збірки «Народные южнорусские сказки» у 2-х вип. (1869, 1870), «Чумацкие народные песни» (1874); етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях», «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села.

Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845-1907) – письменник, драматург, театральний діяч. Найвідоміші твори: «Наймичка» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Чумаки» (1897), «Сто тисяч» (1889), «Хазяїн» (1900). Завдяки психологічній переконливості образів та гострій злободенності проблематики ці п’єси вже понад сто років з успіхом ідуть на сценах театрів світу. На його честь названо Київський національний університет театру, кіно и телебачення.

Ілля Мечников (1845-1916) – біолог, зоолог, ембріолог, імунолог, фізіолог і патолог. Професор Новоросійського (Одеського) університету. Відкрив явище фагоцитозу (поглинання клітинами організму мікробів). 24 червня 1886 р. в Одесі разом з М. Гамалією створив та очолив першу в Російській імперії (другу в світі, після Паризької, заснованої Л. Пастером) бактеріологічну станцію. Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 р. «За вивчення імунної системи». Вченому належать глибокі дослідження сифілісу, туберкульозу, холери та довів заразність крові хворих на зворотній тиф та холеру на собі.

Йосип Мочутковський (1845-1903) – лікар-бальнеолог, епідеміолог, інфекціоніст та невропатолог. У 1870-1893 рр. працює в Одеській міській лікарні – завідував інфекційним, згодом неврологічним відділеннями. Займаючись вивченням паразитарних тифів – поворотного і висипного, у 1876 році провів досліди зараження на собі кров’ю хворих, тобто довів заразливість крові хворих на паразитарні тифи. Згодом обґрунтував інфекційну етіологію та шляхи їх поширення. Засновник Бальнеологічного товариства (1867) та Одеського товариства взаємодопомоги лікарів (1892). Засновник та редактор газети Товариства одеських лікарів «Південноросійська медична газета» (1892-1896). Праці: «Гострий висхідний параліч» (1875), «Матеріали до вивчення лікувальної сторони одеських лиманів» (1876), «Про істеричні форми гіпнозу» (1888) та ін.

Іван Пулюй (1845-1918) – фізик, електротехнік, винахідник, перекладач. Професор кафедри фізики Німецької вищої технічної школи (ректор 1888-1889) в Празі (нині Чеський технічний університет), яку 1903 р. перетворили на першу в Європі кафедру фізики та електротехніки (1884-1916). Один з організаторів товариства «Українська громада» в Празі, де створив фонд допомоги студентам. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор праць з проблем катодного випромінювання та катодних Х-променів, які відкрив за 3 роки до В. Рентгена. Опублікував схему-опис трубки, що випромінює Х-промені (1892). Першим у світі зробив «рентгенівський» знімок скелета. Разом з П. Кулішем і І. Нечуй-Левицьким зробив перший переклад українською мовою Біблії (1903).

Яків Новицький (1847-1925) – педагог, археолог, етнограф, історик, дослідник Запорозького краю, збирач фольклору, артефактів козацької доби. Понад 30 років досліджував о. Хортицю, руїни всіх Запорозьких Січей (крім Олешківської і Кам’янської). На о. Хортиці та в околицях Олександрівська розкопав більше 100 курганів. Створив детальну карту о. Хортиці, яку використав Д. Яворницький у своїх працях. Знайшов копію листа, яка лягла в основу картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Заснував та очолив Запорізький обласний краєзнавчий музей (1921).

Олександр Русов (1847-1915) – статистик, етнограф, фольклорист. Один з організаторів земської статистики на Чернігівщині, яка дала початок так званій Чернігівській земській статистиці і залишила глибокий слід в історії статистичної думки. Своєю географічно-експедиційною методою статистичних дослідів створив школу дослідників. У Празі видрукував перше повне видання «Кобзаря» у 2 т., з якого російська цензура пропустила тільки перший том. Автор праць: «Остап Вересай и исполняемые им думы и песни» (1874), «Статистика украинского населения Європейской России» (1914) та ін.

Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920) – прозаїк, драматург. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села. Автору роману «Повія», циклу оповідань «Як ведеться, так і живеться» (1883-1884) та ін.

Олена Пчілка (Ольга Косач, 1849-1930) – письменниця, драматург, публіцист, перекладачка, етнограф, видавець. Член-кореспондент ВУАН (1925). Книжка «Український народний орнамент» (1876) принесла славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва. Видавець журналу «Рідний край» (1906-1914) з додатком «Молода Україна» (1908-1914). Співредактор першого жіночого часопису – «Перший вінок» (1889). Автор п’єс для дітей: «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920); низки публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький як артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926). У дослідженні українського фольклору та етнографії наукове значення мають праці: «Українські узори» (1912), «Про легенди й пісні», «Українське селянське малювання на стінах» та ін.

Богдан Ханенко (1849-1917) – колекціонер, археолог, меценат. Проводив на власні кошти археологічні розкопи переважно на території Київщини. Видав збірник «Древности Поднепровья» (1899-1907). Член Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора Літописця та ін. наукових товариств. Купував на аукціонах європейських столиць безцінні полотна, переважно західних живописців. Зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (1904), основу експозиції якого склала власна археологічна колекція (3 145 предметів). Заповів свої зібрання мистецьких творів Києву, які склали основу колекції Київського музею західного і східного мистецтва (нині – Національний музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків).

Юхим Фесенко (1850-1926) – друкар, видавець. Відкрив власну друкарню в Одесі (1883), де вийшла перша одеська українська літературна збірка «Нива» (1885). Уперше надрукував зошити в лінійку. Видавництво відрізнялося прихильністю до української літератури, найбільшою кількістю виданих українських книг, багато з яких видавав на власні кошти. У 1908 р. одеська преса висловила думку, що за рівнем друкарської справи «Є. Фесенко не має собі суперників не тільки у Росії, але й за кордоном». Друкував гроші УНР (1918). У лютому 1920 р. друкарня націоналізована більшовиками.

Вікентій Хвойка (1850-1914) – археолог. Відкрив пам’ятки трипільської культури (1896), досліджував пам’ятки бронзового віку, скіфів, східних слов’ян, Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907-1908). У праці «До питання про слов’ян» (1902) заявляв, що у Середньому Придніпров’ї «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у яком

1234567Следующая ⇒

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

---

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: