Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Тема 5. Українська культура кінця XVIII ст. – початку ХХ ст.





Іван Мартос (1754-1835) – скульптор, «поет мрійної й сумовитої грації». «Його мармур плаче», казав М. Глинка. Професор (1794), ректор (1814) Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Автор пам’ятника герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823-1828). Один з найвдаліших монументів – пам’ятник Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-1835).

Митрополит Євгеній (Болховитінов, 1767-1837) – богослов, історик, бібліограф, археолог. Митрополит Київський та Галицький (1822-1837), ректор Київської духовної академії (1822-1837). Під його керівництвом та на його кошти проводилися археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви та Золотих Воріт. Автор праць: «Описание Киево-Софиевского собора» (1825), «Описание Киево-Печерской лавры» (1826).

Іван Котляревський (1769-1838) – поет, письменник, драматург, театральний діяч, його творчість має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. Творець «Енеїди» – першого в українській літературі твору написаного народною мовою, хрестоматії, енциклопедії життя українського народу (перші три частини 1798, «Вергілієва Енеїда, малоросійською мовою перекладена І. Котляревським», 1808, повне видання 1842). Директор Полтавського вільного театру (1817-1821). Автор п’єс «Наталка Полтавка», «Москаль-Чарівник» (1819), які написані на основі живого усного мов­лення народу.

Василь Каразін (1773-1842) – вчений, винахідник, ініціатор заснування та відкриття Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти. Автор наукових праць з агрономії, метеорології, гірничої справи, конструювання сільськогосподарських машин. Винахідник парового опалення, сушильних апаратів, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій території держави.



Василь Тропінін(1776-1857) – художник-портретист, представник класицизму. У 1823 р. звільнений з кріпацтва. У 1824 р. отримав звання академіка Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Створив жанрову картину «Весілля в Кукавці» (1810), портрети українських селян – «Дівчина з Поділля» (1816), «Українець», «Українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем», «Устим Кармелюк», «Хлопчик з сопілкою», «Подолянка в намітці» та ін.

Іван Могильницький (~1777-1831) – вчений-філолог, священик. Ректор новозаснованого Дяко-вчительського інституту в м. Перемишлі (1816). Засновник і керівник першої на західноукраїнських землях культурно-освітньої громадської організації «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних» (1816-1817). Створив першу в Галичині граматику української мови – підручник «Граматика язика словено-руського» (1823). Підготував і видав низку підручників українською мовою: «Буквар славено-руського язика» (1816), «Катехізис малий» (1817).

Григорій Квітка-Основяненко (1778-1843) – письменник, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Брав участь у заснуванні Харківського професійного театру (1812 р. – директор театру), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816-1817). Автор комедій «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» (1835), повістей – «Конотопська відьма» (1833), «Маруся» (1834).

Михайло Щепкін (1788-1863) – актор, Полтавського вільного театру (1813-1821), керованого І. Котляревським, який вкупі з іншими допоміг викупити його з кріпацтва. У 1822-1863 рр. в московському театрі (від 1824 р. Малий Театр). В українському репертуарі був першим Виборним та Чупруном у п’єсах «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник», що лишилися найкращими в його репертуарі. Приятель Т. Шевченка, на честь якого ставив «Москаля-Чарівника» в Нижньому Новгороді (1857). Т. Шевченко подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти».

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) – поет, письменник, перекладач, вчений, уславився як байкар. У байці «Пан та собака» (1818) зобразив життя українських селян-кріпаків. Це була перша українська літературна віршова байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову. Професор (з 1825 р.), ректор Харківського університету (1841-1849).

Іван Озаркевич (1795-1854) – співзасновник аматорського театру в Коломиї, здійснив першу в Галичині прилюдну виставу українською мовою. Для театру переробляв і переспівував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Перший популяризатор творів письменників Надніпрянської України в Галичині.

Михайло Остроградський (1801-1862) – вчений-математик. Встановив формулу перетворення інтеграла по об’єму в інтеграл по поверхні – «формула Остроградського» (1828). Світ знає його дослідження з теорії чисел, алгебри, теорії імовірності та варіаційного числення. Член-кореспондент Петербурзької (з 1830 р.), Паризької, Римської, Туринської та Американської академій наук. Почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. У 2001 р. ЮНЕСКО внесла його до переліку видатних математиків світу.

Олександр Духнович (1803-1865) – греко-католицький священик, педагог, поет, письменник, публіцист. Автор гімну русинов – «Я Русин бил, єсмь, и буду...» (1850). Низка творів написана народною мовою (закарпатські говори української мови) є кращою з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Мирослав у Будині», «Жизнь русина», «Руський марш» та ін.). У більшості творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш.

Михайло Максимович (1804-1873) – вчений-енциклопедист, поет, філолог, історик, природознавець, етнограф, археолог, видавець. Професор, перший ректор Київського університету (1834-1835). Автор праць з історії Київської Русі, козаччини, гетьманського руху. У Москві видав альманахи «Киевлянин» (1850) і «Украинец» (1864). Автор фольклорних збірок «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834) та «История древней русской словесности» (1839). Праці «Главные основания зоологии», «Основи ботаніки» і «Роздуми про природу» дозволяють вважати його основоположником української ботаніки. Його «Курс математики» був основним підручником кілька десятиліть в усій Російській імперії. Автор першої вітчизняної археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

Іван Фундуклей(1804-1880) – меценат, колекціонер. Почесний член Київського університету (1849), член-кореспондент Товариства нумізматів, член Петербурзького археологічного і Російського географічного товариств (1850), Одеського товариства історії та старожитностей. За його кошти, під його наглядом та безпосередньої участі були видані книги: «Обозрение Киева и Киевской губернии по отношению к древностям» (1847), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848), «Статистическое описание Киевской губернии» (3 т., 1852) та ін. Знавець мистецтва та колекціонер живопису.

Пилип Морачевський(1806-1879) – письменник, педагог, поет, філолог, перекладач. У 1853 р. подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним «Словарь малороссийского языка». Написав рідною мовою курс «Священної історії» для початкових шкіл і народного читання. Здійснив переклад українською мовою чотирьох Євангелій (1861), «Діяння Апостолів», «Псалтиря», «Апокаліпсиса». Російська академія наук визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов’янських перекладів, але через мовну політику жоден із цих перекладів не був виданий за життя автора. Уперше надруковані 1906 р., але дозволені для використання у церковних відправах лише у період УЦР. Євангелія в його перекладах перевидані у Канаді (1948) і США (1966).

Орест Новицький (1806-1884) – філософ, психолог, історик філософії. Професор Київського університету (1834-1850). Вважав, що зміст філософії закладений в глибинах духу, яка прояснює його світлом думки.

Іван Сошенко(1807-1876) – маляр, педагог. Брав активну участь у визволенні Т. Шевченка з кріпацтва. В 1832-1838 рр. навчався у Петербурзькій академії мистецтв; з 1839 р. – викладач малювання у Ніжинській, Немирівській (з 1846) і київських гімназіях (з 1856). Із збережених творів відомі: «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857); пейзажі; ікони. Відома робота у храмі Різдва Христового у Тульчині на Поділлі. Створив портрети Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Гонти, любив писати портрети старих людей.

Осип Бодянський (1808-1877) – філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). У 1830-х рр. ввів до наукового обігу «Пересопницьке Євангеліє». Цінні історичні розвідки «Про погляди відносно походження Русі» (1835), «Про час виникнення слов’янських письмен» (1845) та ін. Перша літературна-критична праця присвячена творчості Г. Квітки-Основ’яненка (1834). У «Розгляді різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835) відстоював самобутність української мови. Окремим виданням опублікована магістерська дисертація «Про народну поезію слов'янських племен» (1837). Серед поетичних творів відомі «Наські українські казки» (1835). За його редакцією видано «Літопис Самовидця». Ініціатор видання «Пісні Угорської і Галицької Русі» Я. Головацького, а також «Історії Русів». У 1847 р. оприлюднив латинський текст конституції П. Орлика.

Аполлон Скальковський (1808-1899) – історик, архівіст, статистик, краєзнавець. Один із засновників Одеського Товариства історії та старожитностей (1839). Автор численних праць з історії та економіки Південної України XVIII-ХІХ ст. (переважно на основі архівних матеріалів), серед яких «Первое тридцатилетие Одессы» (1837). Знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст., на підставі якого написав низку праць: «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І-III (1840).

Микола Гоголь (Яновський, 1809-1852) – прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист. Твори: «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1831), «Вій», «Миргород» (1835), «Ревізор» (1836), «Мертві душі» (1842) та ін.

Петро Авсєнєв (чернече ім’я Феофан, 1810-1852) – філософ, психолог. Ад’юнкт кафедри філософії Київського університету (1838-1844). Професор Київської духовної академії (1845-1850). Визнавав причиною всього сутнього Бога, вважав, що земля є центром Всесвіту, створеного Богом. Під психологією розумів науку, предметом якої є пояснення будови й життя душі. Праці: «Из записок о психологи» (1868).

Микола Пирогов (1810-1881) – лікар-хірург, вчений, педагог. Засновник атласу топографічної анатомії людини, засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анестезії при оперативних втручаннях. Перетворив хірургію на науку, озброївши лікарів науково обґрунтованою методикою оперативного втручання. Попечитель Одеського навчального округу (1856-1858). Ініціатор заснування університету в Одесі.

Маркіян Шашкевич (1811-1843) – священик УГКЦ, поет, письменник. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Засновник «Руської трійці» (1833-1837), результатом діяльності якої стали збірки «Син Русі», «Зоря» (1834) та альманах «Русалка Дністрова» (1837), які вплинули на розвиток української мови та літератури в Галичині. Автор полемічної брошури «Азбука й Abecadlo», спрямовану проти спроб австрійської влади перевести українську мову на латинський алфавіт. У Канаді працює Інститут ім. М. Шишкевича.

Іван Вагилевич (1811-1866) – священик УГКЦ, поет, філолог, етнограф. Один з організаторів «Руської трійці» (1833-1837), співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Після «весни народів» перейшов на полонофільські традиції. Основна праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844). Один із зачинателів українського руху просвітництва та першовідкривач багатьох фолькльорних українських тематик.

Сильвестр Гогоцький (1813-1889) – філософ, історик філософії, представник київської духовно-академічної філософської школи. Магістр богослов’я, доктор філософії та філології. Професор Київської духовної академії (1841-1850), Київського університету (1851-1886). Автор першої вітчизняної філософської енциклопедії «Філософський лексикон» (4 т., 1857-1873). Відмовляв в достовірності матеріалістичної позиції, яка набувала поширення у той час.

Яків Головацький (1814-1888) – священик УГКЦ, поет, лінгвіст, етнограф історик, педагог. Співзасновник «Руської трійці» (1833-1837), співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837). Перший в історії професор української мови та літератури і перший завідувач кафедри української мови та літератури Львівського університету (1848-1867). Автор тритомної етнографічної праці – «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1863-1878).

Євген Гребінка (1812-1848) – письменник, байкар, педагог, видавець. Автор історичного роману «Чайковський» (1843), байки «Ведмежий суд», романсу «Очи черные, очи страстные» (1843). Брав участь у викуплені Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв виданню «Кобзаря» (1840).

Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) – співак, композитор, актор, драматург. Автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм» (1862), яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького.

Тарас Шевченко (1814-1861) – художник, поет, письменник, світоч української культури. Автор «Кобзаря» (1840). Вірші «Реве та стогне Дніпр широкий» (1837) і «Заповіт» (1845) вважаються неофіційними гімнами України.

Михайло Вербицький (1815-1870) – композитор, хоровий диригент. Автор гімну України «Ще не вмерла Україна» (1862-1863), оперет, водевілів тощо.

Микола Костомаров (1817-1885) – історик, етнограф, педагог, поет, письменник. Один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Прихильник української культурно-національної автономії. Викладав у Київському (1846-1847) і Петербурзькому (1859-1862) університетах, член-кореспондент Петербурзької АН (1876). Автор «Книги буття українського народу» («Закон Божий») – ідеологічної програми Кирило-Мефодіївського братства. Історичні праці: «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» і «Мазепинці» (1882-1884), «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874-1876). Теоретичні праці: «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії» (у журналі «Основа»); історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь» (в альманасі «Колокол»). Літературні твори: збірки «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840), історична драма «Сава Чалий» (1838), трагедія «Переяславська ніч» (1841). Його гасло: «Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди».

Григорій Галаган (1819-1888) – меценат. За його ініціативи та матеріальної підтримки відкрито колегію у Києві (1871), гімназію у Прилуках (1874) та багато народних шкіл. Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина». Один із засновників бібліотеки, яка нині відома як Національна парламентська бібліотека.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – письменник, поет, драматург, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки (Кулішівка або система Куліша) української мови (застосований у др. пол. 1850-х рр.), що попри низку внесених до неї змін, лежить в основі сучасного українського правопису. Автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада» (1846). Разом з І. Нечуй-Левицьким і І. Пулюєм українською мовою переклав «Біблію» (1903).

Микола Терещенко (1819-1903) – колекціонер творів мистецтва, меценат. Фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл тощо. Виділив кошти на будування міської школи та Політехнічного інституту (150 тис. руб.) в Києві. Його художня колекція склала основу сучасних зібрань образотворчого мистецтва Національного художнього музею України і Київського музею російського мистецтва. У його будинку нині діє Національний музей Т. Шевченка.

Микола Гулак (1822-1899) – педагог, науковець (математик, історик, філософ, літературознавець), правознавець, публіцист, перекладач. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Викладав математику, природничі науки та історію у навчальних закладах Одеси (1859-1861). Автор 9 навчальних програм для Рішельєвського ліцею з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності тощо.

Костянтин Ушинський (1824-1871) – педагог, освітній діяч, правознавець, кандидат юриспруденції, основоположник вітчизняної наукової педагогіки і народної школи. Автор праць з теорії й історії педагогіки, підручників для початкового навчання. Однією з ознак народності вважав мову – найкращий виразник духовної культури народу. Праці: «Про користь педагогічної літератури», «Про народність в громадському вихованні» та ін.

Василь Білозерський (1825-1899) – журналіст, один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Засновник, редактор та видавець першого українського щомісячного журналу «Основа» (1861-1862).

Памфіл Юркевич (1826-1874) – педагог, філософ, викладав у Київській духовній академії (1851-1861). Розвивав вчення про людину як індивідуальну, вільну, конкретну й відповідальну істоту. Праці: «Из науки о человеческом духе» (1860), «Мир с ближними, как условие христианского общежития» (1861) та ін.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш, 1828-1911) – письменниця. Видала найповніше досі зібрання творів П. Куліша. Автор оповідань із життя селян: «П’яниця», «Хатнє лихо», «Молодича боротьба», «Русалка» та ін.

Михайло Драгомиров (1830-1905) – генерал-ад’ютант, публіцист, військовий письменник, професор тактики і військової історії Академії Генерального штабу. На посадах Київського (1898-1903), Подільського та Волинського генерал-губернаторів активно сприяв розвитку просвіти й культури. Підтримав клопотання композитора М. Лисенка до МВС про відкриття музичної школи в Києві. Твори: «Опыт руководства для подготовки частей к бою» (1885-1886), «Очерки австро-прусской войны 1866 г.», «Солдатская памятка» (1890). У картині І. Рєпіна «Запорожці...» фігурує як кошовий отаман І. Сірко.

Микола Ґе (1831-1894) – живописець, художник-передвижник, майстер портретів, історичних («Суд царя Соломона» (1854) та ін.) і релігійних полотен («Тайна вечеря» (1863), «Христос у Гетсиманському саду» (1888), «Голгофа» (1892) і «Розп’яття» (1892 і 1894) та ін.), провісник експресіонізму. Викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв відкриттю пам’ятника М. Гоголю в Ніжині (1881).

Петро Ніщинський (1832-1896) – композитор, поет, перекладач. Збирав та здійснював обробку українських народних пісень («Байда», «Ой, гук, мати, гук»), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. Створив музичну картину «Вечорниці» (1875), як вставну сцену до вистави «Назар Стодоля». Відомим став чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». Переклав українською мовою твори античних класиків – «Антігону» Софокла (1883), «Одіссею» Гомера (1889), 6 пісень з «Іліади» Гомера (1902-1903), на грецьку мову переклав «Слово о полку Ігоревім» (1881).

Олександр Поль (1832-1890) – археолог-аматор, краєзнавець, колекціонер, меценат. Велику частку його колекції становило зібрання предметів, пов’язаних з історією Запорозької Січі. На базі цієї колекції створив приватний археологічний музей в Катеринославі (1887, зараз Дніпропетровський історичний музей).

Федір Терещенко (1832-1894) – колекціонер, меценат. Власним коштом фінансував численні благодійні заходи, будівництво й утримання Рубежівської колонії (для навчання малолітніх злочинців ремесел), нічліжного й пологового притулків. У своєму будинку улаштував картинну галерею, яку могли відвідувати жителі міста. Зібрані ним твори склали основу колекції Національного музею російського мистецтва. За два дні до смерті пожертвував 25 тис. руб. на будівництво Міського музею (тепер Національний художній музей України).

Омелян Бачинський (1833-1907) – актор, режисер, антрепренер. Засновник і перший директор українського театру «Руська бесіда» у Львові (1864). Перший у Галичині поставив у цьому театрі «Назара Стодолю» (1864) та грав роль Назара.

Марко Вовчок (Марія Вілінська, 1833-1907) – письменниця, поетеса, перекладач. Автор збірки «Народних оповідань» (1857), до якої увійшло одинадцять невеликих творів, в яких зображена трагічна доля жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Розробляла жанри психологічної повісті «Три долі» й оповідання «Павло Чорнокрил», історичної повісті та оповідання для дітей «Кармелюк», «Маруся», соціально-побутової казки «Дев’ять братів і десята сестриця Галя». З під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» (1861) з реалістичним зображенням селян, які не мирилися з кріпосництвом.

Олександр Кістяківський(1833-1885) – вчений-криміналіст, історик права, професор Київського університету. Досліджував і здійснив редакцію видатної юридичної пам’ятки «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879). Виконував обов’язки заступника редактора українського журналу «Основа». Одним з ініціаторів створення та голова Київського юридичного товариства. Досліджував українське звичаєве право, історію права та судовий устрій Гетьманщини. Автор праць: «Дослідження про смертну кару» (1867); «Елементарний підручник загального кримінального права» (1875) та ін.

Омелян Огоновський (1833-1894) – педагог, учений-філолог, доктор філософії (1865), член-кореспондент Польської академії знань (1881). Заступив Я. Головацького на кафедрі української мови та літератури Львівського університету. Один із засновників «Просвіти» (голова 1877-1894), Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1893). Автор поезії «Хрест» (1860), драм «Федько Острозький» (1861), «Настасія» (1862), «Гальшка Острозька» (1887), українського перекладу «Слова о полку Ігоревім» (1876) та ін.

Володимир Антонович (1834-1908) – історик, археолог, етнограф, археограф. Професор Київського університету (з 1878). Співорганізатор Київської громади (1859-1876). Представник руху «хлопоманів», на сторінках журналу «Основа» опублікував статтю «Моя сповідь» (1861-1862), у якій закликав поляків, повернутись до українського народу. Голова Історичного товариства Нестора Літописця (з 1881). Організатор археологічних з’їздів в Україні. Автор понад 300 праць, зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України ХVІ-XVІІІ ст.

Степан Руданський (1834-1873) – лікар, поет, перекладач, фольклорист. Автор слів популярної пісні «Повій вітре на Вкраїну», яка довгий час вважалася народною. Основу літературного надбання складають три рукописні книжки: «Юморески казака Венка Руданского». Переклав українською мовою «Іліаду» Гомера, поему «Демон» М. Лермонтова та ін.

Олексій Алчевський (1835-1901) – меценат. Один із засновників і членів правління Харківського торгівельного банку (1868) – першого в Російській імперії приватного акціонерного банку. Створив одну з перших в Російській імперії, за сучасною термінологією, промислово-фінансову групу. Ініціював створення та очолив харківську «Громаду». Ініціював і фінансував спорудження першого пам’ятника Т. Шевченку в Україні (Харків, 1899). На його кошти були відкриті лікарні, бібліотеки, школи у Сумах. Засновник міста Алчевськ Луганської області.

Олександр Потебня (1835-1891) – педагог, мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець, член-кореспондент Петербурзької АН (1875), член багатьох наукових товариств. Один із засновників Харківської громади, Харківського історико-філологічного товариства (голова 1877-1890). Українську і російську мови вважав нащадками однієї, спільної в минулому давньоруської мови. Терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’янських мов («Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «Замітки про малоруське наріччя» (1871), «До історії звуків руської мови» (1871-1883) та ін.

Олександр Кониський (1836-1900) – письменник, перекладач, лексикограф, педагог, журналіст, адвокат, видавець. Автор слів гімну «Молитва за Україну» (1885, музика М. Лисенка). У творчості обстоював українську національну ідею. В оповіданнях порушував проблему соціального й національного гноблення України у складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). Автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка, яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушевський: Хроніка його життя» (т. І-ІІ, Львів, 1898-1901). В СРСР його твори знаходились під забороною (за винятком кількох поезій).

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) – прозаїк, перекладач. Автор праці «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини», де ішлося про те, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя; антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876); повістей «Бурлачка» (1878), «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1891); гумористично-сатиричних творів «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890); історичної драми «Маруся Богуславка» (1875); лінгвістичних праць «Сучасна часописна мова в Україні» (1907), «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914). Разом з П. Кулішем і І. Пулюєм зробив перший переклад українською мовою Біблії (1903).

Павло Чубинський (1839-1884) – етнограф, фольклорист, поет. Працював у журналі «Основа» та Київській громаді. Автор віршу «Ще не вмерла Україна» (1863). З 1873 р. управитель справ Південно-західного відділу Російського географічного товариства, після закриття якого унаслідок Емського указу 1876 р. його було заарештовано та вислано з України. У 1869-1871 рр. обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край».

Марко Кропивницький (1840-1910) – драматург, актор, режисер, композитор, основоположник національного театру. За його ініціативи з 1882 р. в Єлисаветграді (Кіровоград) почала діяти перша українська професійна театральна трупа Товариства українських акторів – театр корифеїв. У 1875 р. працював актором і режисером у професійному театрі товариства «Руська бесіда» (Львів). Твори: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1882), «Страчена сила» (1903), «Зерно і полова» (1910) та ін.

Михайло Старицький (1840-1904) – поет, драматург, прозаїк, театральний діяч. Керівник і режисер першої об’єднаної української професійної трупи (1883). Видавав український альманах «Рада» (1883-1884). Автор збірки поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881-1883); ліричної поезії («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»); драм «Не судилось» (1881), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890), «У темряві», «Талан» (1893), «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899); романів «Оборона Буші» (1894), «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903).

Петро Чайковський (Чайка, 1840-1893) – композитор, диригент. Майже щороку по кілька місяців жив і творив в Україні (у маєтку Низи (тепер Сумська область), у м. Кам’янці (тепер Черкаська обл.), у с. Браїлові (тепер Вінницька обл.), с. Копилові (тепер Київщина)). Серед написаних тут опери: «Опричник», «Коваль Вакула», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», «Мазепа», балет «Лебедине озеро», пісня-романс «Вечір» («Садок вишневий коло хати») і дует «Навгороді коло двору» (обидва на слова Т. Шевченка). Український мелос використовував в своїх операх, симфоніях, концертах. Його ім’я носить Київська державна консерваторія (тепер музична академія), Державний музей у садибі-палаці в Браїлові, музична школа в м. Кам’янка на Черкащині, музеї тощо.

Христина Алчевська (Журавльова, 1841-1920) – педагог, просвітителька, організатор народної освіти. Заснувала та матеріально утримувала Харківську жіночу недільну школу (1862-1919). Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Т. Шевченка, на честь якого у своїй садибі у Харкові 1899 р. встановила перший у світі пам’ятник. Авторка мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічних експозицій на всеросійських та міжнародних виставках.

Тадей Рильський (1841-1902) – економіст, етнограф. Започаткував фахову українську економічну термінологію, видавши фундаментальну працю «Студії над основами розкладу багатства», написану в дусі так званої «австрійської школи» в політекономії, яку І. Франко визнав «першою працею по економії суспільній на нашій мові». Серед перших у Російській імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств. Задовго до столипінської земельної реформи дійшов висновку про її необхідність. Видав брошуру «О херсонских заработках» (1904) з порадами для малоземельних селян із північних і центральних областей України.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – філософ, історик, публіцист, економіст, фольклорист, літературознавець. Викладав у Київському університету (1864-1875). Один із активних діячів Київської (Старої) громади. У Женеві заснував друкарню «Громада» (1875) – єдиного на той час центру видання книг українською мовою, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878). Автор праць «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Малорусские народныя предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764-1880» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (1883-1885) та ін.

Архип Куїнджі (1842-1910) – живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Ініціатор створення Товариства художників (1909; пізніше – Товариства ім. А. Куїнджі), яке об’єднувало живописців-пейзажистів. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу. Найвизначніші твори: «Татарська сакля в Криму» (1868), «Степ» (дві картини, 1875), «Чумацький шлях у Маріуполі» (1875), «Українська ніч» (1876), «Вечір на Україні» (1878), «Березовий гай» (1879), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Дніпро в ранці» (1881), «Дуби», «Захід сонця в степу» (обидві – близько 1900), «Нічне» (1905-1908) та ін.

Микола Лисенко (1842-1912) – композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору. Навчався в Лейпцизькій (1869) і Петербурзькій (1875) консерваторіях. Заклав основи національного музичного мистецтва. Його доробок охоплює практично всі жанри класичної музики. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891) та опер «Різдвяна ніч» (1874), «Наталка Полтавка» (прем’єра відбулася в Одеському театрі 1889 р.; в авторській версії виконується до сьогодення), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910) та ін., що займають чільне місце у репертуарі театрів світу. Значну кількість творів написав на слова Т. Шевченка, І. Франка. Автор музики пісні «Молитва за Україну» (1885, автор слів О. Кониський).

Михайло Комаров (1844-1913) – письменник, бібліограф, критик, фольклорист, перекладач, лексикограф. Фундатор і голова одеської «Просвіти». У співавторстві уклав «Словар російсько-український» у 4 т. (Львів, 1893-1898). Праці: «Українська драматургія» (Одеса, 1906), «Шевченко в литературе и искусстве: Библиографический указатель» (Одеса, 1903). Опублікував зі своїми примітками збірник поетичних творів різних авторів – «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912).

Микола Мурашко (1844-1909) – художник, педагог, в українському мистецтві розвивав традиції реалістичного живопису (пейзажі – «Річка Тетерів», «Коростишів» (1886), «Крим» (1892), «Берег Алупки» (1894) та ін., портрети Т. Шевченка, М. Ге та ін.). Його ім’я нерозривно пов’язане з історією розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти в Україні у др. пол. XIX – на поч. XX ст. Засновник рисувальної школи (1875-1901), учнями якої були М. Пимоненко, Г. Дядченко, С. Костенко та ін.

Ілля Рєпін (1844-1930) – художник, академік Петербурзької Академії мистецтв (1893-1907). Твори: «Українська хата» (1880), «Вечорниці» (1881), «Солоха і дяк», «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880-1891), «Гайдамаки» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930, не закінчений). Створив численні портрети діячів української культури: М. Мурашка (1877), В. Тарновського (1880), С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906) та ін.; чотири ескізи проекту пам’ятника Шевченкові у Києві (1910-1914). Робив ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872-1882), книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), а також малюнки з пам’яток української архітектури.

Іван Білик (Рудченко, 1845-1905) – фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик. Видав збірки «Народные южнорусские сказки» у 2-х вип. (1869, 1870), «Чумацкие народные песни» (1874); етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях», «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села.

Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845-1907) – письменник, драматург, театральний діяч. Найвідоміші твори: «Наймичка» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Чумаки» (1897), «Сто тисяч» (1889), «Хазяїн» (1900). Завдяки психологічній переконливості образів та гострій злободенності проблематики ці п’єси вже понад сто років з успіхом ідуть на сценах театрів світу. На його честь названо Київський національний університет театру, кіно и телебачення.

Ілля Мечников (1845-1916) – біолог, зоолог, ембріолог, імунолог, фізіолог і патолог. Професор Новоросійського (Одеського) університету. Відкрив явище фагоцитозу (поглинання клітинами організму мікробів). 24 червня 1886 р. в Одесі разом з М. Гамалією створив та очолив першу в Російській імперії (другу в світі, після Паризької, заснованої Л. Пастером) бактеріологічну станцію. Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 р. «За вивчення імунної системи». Вченому належать глибокі дослідження сифілісу, туберкульозу, холери та довів заразність крові хворих на зворотній тиф та холеру на собі.









Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2021 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.