Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Ідеологічні політичні системи





Політична ідеологія – систематизована сукупність ідейних переконань, які виражають докорінні інтереси різних соціальних груп з приводу влади, її завоювання, захисту та використання, на ґрунті яких утворюються політичні відносини і функціонують відповідні інститути, організації та установи. Основними формами її вияву виступають політичні теорії, політичні концепції, політичні ідеї, соціально-політичні ідеали, політичні гасла, політичні погляди. У зв’язку із великим впливом ідеологічної підсистеми політичної системи суспільства на весь його розвиток доцільно детальніше охарактеризувати процес виникнення, розуміння і характерних рис політичної ідеології.

Термін “ідеологія” зобов’язаний своїм походженням Д. де Трасі. Французький філософ позначив ним методологічні основи всіх наук. Він приділив багато уваги походженню ідей, результатам їх практичного втілення, а також розробці методів ліквідації помилок, які з’являються в процесі пізнання дійсності. Написаний де Трасі у 1801-1805 рр. 4-томний трактат “Елементи ідеології” містив утопічні погляди, віру в безмежні можливості освіти, її вирішальний вплив на розвиток суспільства. Автор прагнув підняти ідеологію до рівня науки, включити її в систему соціальних дій. Критерії раціональних ідей де Трасі шукав не в тому політичному устрої наполеонівської держави, сучасником якого він був, а в тих можливостях політичної системи, які могли б проявитися у деяких ідеальних умовах. Суттєвим для нього було, наскільки наукова думка вільна від єресі, брехливих авторитетів, застарілих традицій. В ідеології відображалась віра у могутність людського розуму, здатного захистити думку від неправильних ідей (релігії, метафізики).



У наступні епохи поняття ідеології зазнало семантичних змін. У багатьох випадках критику релігійних і політичних ідей стали розглядати як загрозу існуючому способу життя. Наполеон I Бонапарт презирливо називав “ідеологами” людей, схильних до абстрактного теоретизування, яким просто не вистачало здорового глузду. Водночас імператор усією силою своєї влади підтримував стабілізуючу і охоронну функцію помилкових ідей. Історичний розвиток і науковий прогрес суспільства у XIX-XX ст. привели також до виникнення та існування різних понять ідеології у рамках марксистської і немарксистської соціологічної думки.

Марксизм розумів під ідеологією систему політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів і ідей, у яких усвідомлюється та оцінюється ставлення людей до дійсності. Однак таке визначення явно страждає примітивізмом, спрощеністю, поверховістю і тому погодитися з ним не можна. Крім того, воно з’явилося в період адаптації теорії Маркса-Енгельса до нових соціально-політичних умов кінця XIX-початку XX ст., яка проявилася у популяризації і спрощенні марксизму (П.Лафарг, К.Лібкнехт, А.Бебель). У Росії це поетапно знайшло вираження у діяльності Г.Плеханова, В.Ульянова-Леніна, М.Бухаріна, Й.Сталіна. Як результат, цей “вульгарний марксизм” XX ст. став визначатися єдино вірним ученням, яке знаходилося поза всякою критикою і швидко перетворилося у догматичну закостенілу теорію, причому дуже далеку від розробленої К.Марксом і Ф.Енгельсом у середині і другій половині XIX ст.

Відповідаючи на питання, що ж конкретно являє собою ідеологія у параметрах “природничоісторичного процесу”, Маркс і Енгельс, стверджуючи принцип історизму в підходах до суспільних явищ, у рукопису “Німецької ідеології” писали: “Ми знаємо тільки єдину науку, науку історії. Історію … можна поділити на історію природи і історію людей… Історією людей нам доведеться зайнятися, тому що майже вся ідеологія зводиться або до хибного розуміння цієї історії, або до цілковитого абстрагування від неї. Сама ідеологія є тільки одна із сторін цієї історії. З точки зору філософського підходу Енгельс визначав ідеологію як “виведення дійсності не з неї самої, а з уявлення”. При цьому він вважав, що ідеологія породжується конкретними матеріальними умовами існування, по відношенню до них є ідеальним і базується на економічному фундаменті: “… головний притиск ми робили і повинні були робити, спочатку на виведенні політичних, правових та інших ідеологічних уявлень і зумовлених ними дій з економічних фактів, які лежать в їх основі”.

У цілому під ідеологією Маркс і Енгельс у своїх роботах розуміли: 1) ідеалістичну концепцію, згідно якої світ являє собою втілення ідей, думок, принципів; 2) відповідний цій концепції тип мислительного процесу, коли його суб’єкти-ідеологи, не усвідомлюючи зв’язку своїх побудов з матеріальними інтересами певних класів і, відповідно, об’єктивно збуджувальних сил своєї діяльності, постійно відтворювали ілюзію абсолютної самостійності суспільних ідей; 3) випливаючий звідси метод підходу до дійсності, який полягає у конструюванні бажаної, але уявної реальності, що видається за саму дійсність. Таким чином, дійсність постає в ідеології у спотвореному, перевернутому вигляді, ідеологія виявляється ілюзорною свідомістю, в якій соціальна реальність, об’єктивні протиріччя і потреби суспільного життя виступають у спотвореній формі.

Маркс і Енгельс ніколи не розглядали своє учення як ідеологію, тим більше наукову. Це було зроблено Леніним і означало відхід від марксистського розуміння ідеології. У роботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” він писав: “… історично умовна всяка ідеологія, але безумовно те, що всякій науковій ідеології (на відміну, наприклад, від релігійної) відповідає об’єктивна істина, абсолютна природа”. У Маркса і Енгельса, як ми бачили, це слово вживається у дещо іншому розумінні. Вони називали ідеологією лише більш вузьке коло мислення – саме ті думки, які відірвалися від зв’язку з матеріальною дійсністю, втратили усвідомлення цього зв’язку, відображають цю дійсність неправильно, у перевернутому вигляді і не розуміють цієї хибності. З ідеологією німецькі теоретики XIX століття воювали. Їх метод діалектичного матеріалізму був якраз тим знаряддям, яке здійснює реальну революцію у мисленні і руйнує “ідеологічну” точку зору. Це дуже точно підсумував відомий філософ, історик і діяч КПРС В.Адоратський у статті “Про ідеологію”: “Ідеологія – це своєрідна абертація (відхилення від норми – С.Т.) розуму, який відображає дійсність спотворено, у перевернутому вигляді. Продукти свого мислення, свої ідеї людина приймає за самостійні сутності. Їй здається, що ці породження розуму визначають собою всю дійсність, тоді як насправді вони є неусвідомлено неправильними відображеннями дійсно існуючих відносин… Таким чином, ідеологію можна визначити як свідомість, яка відірвалася від дійсності, втратила свідомий зв’язок з цією дійсністю і відображає останню неправильно, у перевернутому вигляді. Марксизм – ворог ідеології.

Однак Адоратський дуже швидко змінив свої погляди на ідеологію, цілковито перейшовши на ленінські позиції. У цьому догматизованому марксистському варіанті хоча і пропонувалося “ідеологічне осягати”, протиставляючи йому наукове як істинне, однак тлумачення даної відмінності у підсумку незмінно зводилося до тих же ідеологічних обґрунтувань з відкрито заявлених позицій науковості ідеології марксизму-ленінізму. Єдиним науковим результатом виявлялася хіба що все нова і нова актуалізація, а також самоілюстрація проблеми наукового трактування ідеологічного феномену. Підтвердженням сказаного може служити сучасна марксистсько-ленінська точка зору, яка належить доктору економічних наук С.Проніну: “Марксизм як ідеологія претендує на те, щоб бути не тільки світоглядом одного класу, але й “загальнолюдським імперативом”, теорією розвитку людини і людства. Саме марксизм бере на себе нелегке завдання пошуку взаємозв’язків між “мотором” історії, яким є класова боротьба, і прогресом загальнолюдської цивілізації.

Марксистські і марксистсько-ленінські підходи до трактування ідеології далеко не вичерпують тлумачень цього поняття, що заслуговують на увагу. Оригінальна і глибоко аргументована точка зору належить відомому німецькому соціологу К.Мангейму. Вона була викладена у 1929 р. у його книзі “Ідеологія і утопія”. Книга складається з п’яти розділів і головне її завдання, на думку автора, полягає в тому, щоб “показати, як люди дійсно мислять”. “Зіткнення різних типів мислення, – писав німецький учений, – кожен з яких у рівній мірі претендує на репрезентативність, вперше робить можливою постановку настільки фатального і настільки фундаментального для історії мислення питання, а саме: як можуть ідентичні процеси мислення людей, об’єктом яких є один і той же світ, створювати різні концепції цього світу”.

Мангейм намагався створити послідовну концепцію, яка б пояснювала природу соціального знання і специфіку відображення соціальної дійсності. Як і Маркс, він дотримувався положень про залежність суспільної свідомості від суспільного буття, ідеології, від економічних відносин. При цьому він поширював на марксизм положення про спотворену свідомість, запропоноване Марксом і Енгельсом у I томі “Німецької ідеології”: “Якщо в усій ідеології люди та їх відносини поставленні на голову, наче в камері-обскурі, то це явище так само походить з історичного процесу їх життя”. Мангейм вважав, що погляди різних соціальних груп продиктовані лише їх економічною зацікавленістю та іншими егоїстичними міркуваннями. Відкидаючи будь-який об’єктивний критерій істинності у пізнанні суспільних явищ, Мангейм назвав свою точку зору “реляціонізмом”. Він зображав історію суспільної думки як зіткнення класово-суб’єктивних світоглядів. Кожен з них є “частковою ідеологією”, тобто наперед спотвореним відображенням соціальної дійсності, а всі разом – “тотальною (загальною) ідеологією”. Згідно Мангейму, всяка ідеологія являє собою апологію існуючого ладу, погляди класу, зацікавленого у збереженні статус-кво, яким протистоїть настільки ж необ’єктивна і пристрасна утопія або погляди опозиційних знедолених верств населення. У випадку приходу останніх до влади, утопія, за Мангеймом, автоматично перетворюється в ідеологію і т. д.

Німецький соціолог виводив появу і розвиток ідеології з політики і політичної боротьби. Він виходив з того, що у понятті “ідеології” відображається одне відкриття, зроблене у ході політичної боротьби. Суть його така: мислення правлячих груп може бути настільки тісно зв’язане з певною ситуацією, що ці групи просто не в змозі побачити ряд фактів, які б могли підірвати їхню впевненість у своєму пануванні. У слові “ідеологія” імпліцитно, тобто логічно, міститься розуміння того, що у деяких ситуаціях колективно неусвідомлене певних груп приховує дійсний стан суспільства як від себе, так і від інших і тим самим стабілізує його.

Поняття утопічного мислення відображає протилежне відкриття, також зроблене у ході політичної боротьби: певні пригнічені групи духовно настільки зацікавлені у знищенні і перетворенні існуючого суспільства, що мимоволі бачать тільки ті елементи ситуації, які спрямовані на його заперечення. Їх ні в якій мірі не цікавить те, що реально існує. Вони лише намагаються у своїй уяві випередити зміну існуючої ситуації. Тому їх мислення ніколи не буває спрямоване на діагноз дійсного становища. Водночас саме внаслідок політичного конфлікту ідеологія і утопічне мислення як виразники інтересів відповідних соціальних груп можуть помінятися місцями: утопія раніше пригноблених верств після їх приходу до влади перетворюється в духовну суспільну домінанту, тобто ідеологію; ідеологія ж до того панівних груп, які втратили владу і опинилися в таборі опозиції, переходить у розряд утопічного мислення.

Концепція Мангейма виходить не стільки з врахування класових інтересів, скільки насамперед інтересів професійних груп, поколінь, соціальних верств і т.п. Її аналіз показує, що в цілому слід розрізняти два значення поняття “ідеологія”. Часткова ідеологія означає більш або менш усвідомлене спотворення дійсних фактів, справжнє відтворення яких не відповідає інтересам того, хто це робить. Поняття радикальної тотальної ідеології вживається у розумінні ідеології епохи або конкретної історичної і соціальної групи. Саме у цьому контексті можна, наприклад, говорити про ідеологію британського чи німецького колоніалізму як притаманну правлячим колам і елітним групам відповідно Англії та Німеччини в період нового часу.

Об’єктивно розібратися у змісті поняття “ідеологія” допомагає також публікація німецького політолога, професора Кельнського університету У.Матца. Його стаття “Ідеологія як детермінанта політики в епоху модерну” присвячена феномену політичної ідеології та ідеологізованої політики. Особливо цікаво, що автор систематично, послідовно розкриває специфіку політичної ідеології у її нерозривному зв’язку з політикою епохи модерну, тобто європейського нового часу.

У своїй статті Матц, відштовхуючись від висунутого у 1968 р. Е.Шилсом припущення “застосування поняття ідеології до системи переконань такого типу, який закономірно виходить на авансцену під час серйозних суспільних криз”, приходить до констатації: “Епоха кризової свідомості співпадає з “віком ідеологій”, тобто цих великих політичних світоглядів Нового часу, які ми звично позначаємо у цілому як ідеології і в наступі кінця яких якраз і переконуємося в даний момент”. Німецький професор припускає, що європейська культура разом зі своїми ідеологіями у ході дальшого розвитку зберігає регіональне, тобто в першу чергу європейське значення. На його думку, ідеології – не структурно-функціональна необхідність відкритого суспільства, а результат історичних випадковостей. Він пише: “У фазі світоглядних криз вони подібно до милиць підвернулися під руку і як такі перетворилися у домінантний елемент політичної культури”.

Матц зауважує, що у новий час ідеології набувають здатності впливу завдяки тому, що пропонують у перспективі історичної свідомості епохи модерну свою орієнтацію в середовищі історичного процесу. Ця орієнтація може бути прогресистська, реакційна чи консервативна. Як і у Мангейма, марксизм стає у XIX ст. лише однією з можливих точок зору, виступаючи в рамках загальної боротьби різних соціальних груп за свою інтерпретацію світу, часткову істину, отриману від однієї з можливих у даний історичний період точок зору.

Матц приходить до такого визначення ідеології нового часу: “Ідеологія є, по суті, картина світу, яка склалася у ході систематичного редуціювання складності дійсності”. Відмінні ознаки ідеології цілком очевидно характеризують її як вищою мірою специфічний феномен серед усього того, що складає область переконань, які мають силу віри. Вихідним пунктом ідеології, по суті, служить деяка “ідея”. Вона розвивається в інтелектуальному середовищі і веде до виникнення інтелектуальних рухів, які більш чи менш сильно впливають на всю суспільну свідомість або навіть виливаються також у масові політичні рухи.

Загалом можна констатувати, що жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Політична ідеологія проходить три стадії в своєму розвитку: І – стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій, рівень ідей, рівень дій; ІІ – стадія післяреволюційного відчуження; ІІІ – стадія зародження нової ідеології. Оскільки політична ідеологія є духовним утворенням, яке спеціально призначене для цільової та ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, то необхідно розрізняти наступні рівні її функціонування:

теоретико-концептуальний – на ньому формуються головні положення, які розкривають інтереси й ідеали класу, соціальної верстви, нації, держави;

програмно-політичний, на якому розробляються програми, маніфести, гасла, що складають ідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтування та стимулювання політичної поведінки мас;

актуалізований – визначається ступенем засвоєння громадянами цілей і принципів ідеології, характером їх втілення у різних формах політичної участі.

Кожна політична ідеологія виконує кілька основних функцій:

освітньо-виховну – оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї заданих критеріїв оцінки сучасного та майбутнього розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають орієнтуватись у політичному просторі;

інтегруючу – згуртування суспільства на базі інтересів будь-якої соціальної або національної групи (середнього класу) чи на ґрунті свідомо сформульованих цілей, що не зорієнтовані на конкретні групи населення;

пропагандистську – створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується населенню, її відповідності інтересам певного класу, нації, держави.

Основними політичними ідеологіями, на основі яких виокремлюють ідеологічні політичні системи необхідно розглядати консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, комунізм і соціал-реформізм (соціал-демократизм), фашизм і неофашизм, радикалізм і націоналізм, анархізм і анархо-синдикалізм.

Консерватизм– ідейно-політичне вчення та політична течія, орієнтована на збереження та підтримку форм державного і суспільного життя, насамперед його ціннісних підвалин, втілених у власності, релігії, сім’ї, науці тощо. Оформлення консервативної ідеології пов’язане з виходом есе Е.Берка “Міркування про Французьку революцію” (1790 р.) і заснуванням Шатобріаном у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Неоконсерватизм– політична реакція з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого та правого напрямів, що проявилася у ліберально-технократичному визнанні значення традицій і соціокультурних факторів суспільного розвитку. Ідеологія неоконсерватизму свідчила про зближення позицій традиційного консерватизму з лібералізмом. Ідеологом неоконсерватизму вважається професор Цюріхського університету Г.Люббе, а її яскравим практичним проявом стала політика тетчеризму в Англії та рейганоміка в США.

Лібералізм– політична ідеологія, що проголошує свободу особистості й інші громадські та політичні права індивіда, обмеження діяльності держави. Ліберальна ідеологія знайшла оформлення у працях і публічних виступах француза Бенжамена Констана (1767 – 1830), англійця Ієремії Бентама (1748 – 1832), росіянина Миколи Сперанського (1772 – 1839).

Неолібералізм– сучасна політична концепція, яка виражається в захисті вільного ринку, дотриманні мінімального державного втручання у справи особистості та в негативному трактуванні свободи (за своєю суттю, це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Ідеологія лібералізму активно розвивалася в ХХ ст. представниками західної науки та політичної думки, зокрема Ф.Науманом (серединноєвропейська концепція), Дж.Гелбрейтом (теорія конвергенції), К.Поппером (теорія “відкритого суспільства”), О.Тоффлером (концепція “хвиль цивілізації”).

Комунізм (марксизм)– політична ідеологія та практична доктрина, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва та розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ “за потребами”. Принципи та теоретичні засади комуністичної ідеології були розроблені впродовж середини ХІХ – початку ХХ ст., насамперед К.Марксом, Ф.Енгельсом і В.Леніним (Ульяновим).

Соціал-реформізм (соціал-демократизм) –соціально-політичне вчення і течія, орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм і його досягнення шляхом поступових реформ. Батьком сучасної соціал-демократії вважається Едуард Бернштейн (1850 – 1932). Вона знайшла своє втілення у програмі та діяльності створеного у 1951 р. Соціалістичного інтернаціоналу.

Радикалізм– політична ідеологія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії та політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу.

Націоналізм– система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних (етнічних) вартостей щодо усіх інших.

Анархізм– соціально-політична ідеологія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної, економічної та духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Одним із засновників та теоретиків ідеології анархізму вважається російський революціонер-анархіст Микола Бакунін (1814 – 1876).

Анархо-синдикалізм– ідеологія, прихильники якої вважають себе складовою частиною соціалістичного та робітничого руху, відстоюють ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових колективів.

Фашизм– правоекстремістська ідеологія, заснована на доведених до істерії войовничому антидемократизмі, расизмі, шовінізмі, і спрямована на обстоювання сильної тоталітарної держави; для зовнішньої політики характерна агресія проти інших країн і народів. У рамках конкретно-історичного тлумачення характеристика фашизму безпосередньо пов’язується з описом різного роду націоналістичних і особливо тоталітарних режимів. Зокрема, французький теоретик С.Пейн описує фашизм як “форму революційного ультранаціоналізму”. Німецький історик А.Меллер досліджує його як “персоналістську форму тоталітаризму”. Інший французький учений П.Мілза у своєму дослідженні “Що таке фашизм” (Полис. – 1995. – № 2) запропонував навіть враховувати кілька етапів у розвитку й еволюції фашизму: І – фашизм існує як форма кризи екстремістських рухів, що захопили частину дрібної буржуазії, яка виступала проти капіталізму та крайніх лівих сил; ІІ – фашизм набуває форми союзу між великим приватновласницьким капіталом і дрібною буржуазією для захоплення влади; ІІІ – фашизм стає специфічним політичним режимом; IV – стадія повного тоталітаризму, яка водночас супроводжується повним становленням фашизму з точки зору політичної ідеології. Ідеологами фашизму були Артур Шопенгауер (1788 – 1860), Фрідріх Ніцше (1844 – 1900), Карл-Густав Юнг (1875 – 1961), Адольф Шикльгрубер (Гітлер) (1889 – 1945).

Неофашизм– сучасна система політичних поглядів, для якої характерна переважна відсутність ідеї етнічного месіанства, але присутня нетерпимість до філософії лібералізму, переважають ідеї “патріотизму” і “народного ґрунту”, що знаходяться в основі “природної держави” з “нещадним урядом”. Неофашистська ідеологія ґрунтується, зокрема, на теорії “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М.Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій; концепції Ернста Анріха, що розглядає людину як нікчемність, яка не має самостійного значення, а держава віддає незаперечні рішення всім громадянам.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.