Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Формаційні політичні системи





Ця типологія ґрунтується на традиційному формаційно-стадіальному підході до суспільного розвитку, суть якого полягає в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Характер політичної системи визначається насамперед економічно та соціально обґрунтованими інтересами й цілями. Звідси, виділимо й охарактеризуємо п’ять типів політичних систем.

1. Рабовласницька політична система, яка базувалася на наявності класового антагонізму (в першу чергу між рабами та рабовласниками) в рамках тодішніх рабовласницьких держав. Різновидами такої політичної системи були територіально-політичні утворення на Сході, в античній Греції та Стародавньому Римі.

На Сході (в Ассирії, Вавилоні, Єгипті) задовго до нової ери склалася форма необмеженої самодержавної влади, відомої під назвою деспотії. Вона ґрунтувалася на сваволі правителів і їх оточення, жорстокому придушенні будь-якого волевиявлення.

В античній Греції у VII – VI ст. до н.е. сформувалися самостійні держави-поліси з власними політичними, військовими та релігійними центрами (древньогрецький мислитель Аристотель проаналізував у своїй праці “Політика” державний/політичний устрій і внутрішнє життя 158 таких грецьких полісів). Залежно від результатів боротьби між демосом і родовою аристократією встановлювалася, відповідно, демократична чи олігархічна державна влада. Економічний розвиток і політична могутність полісів ґрунтувалися на широкому застосуванні рабства. Раби, на відміну від вільних (громадян), позбавлялися будь-яких політичних прав. У період еллінізму (ІІІ – ІІ ст. до н.е.) в Греції переважали держави воєнізованого типу – Ахейський союз, Етолійський союз, Македонія, які прагнули до панування в Елладі. Але після розгрому римлянами Ахейського союзу в 146 р. до н.е. Грецію підкорив Рим.



У Стародавньому Римі спочатку впродовж VIII – VII ст. до н.е. правили шість царів – царський період політичної історії. На початку VI ст. до н.е. почав формуватися республіканський устрій у формі так званої полісної республіки, до складу якої входила група міст на Апеннінському півострові з різним правовим статусом. Всі вони знаходилися під владою Риму, який за рахунок завоювання та підкорення провінцій у Європі, Азії, Африці значно зміцнив і розширив свою територію. Політичну владу в Римській республіці здійснював сенат і консули, які вибиралися на певний період часу. На місцях основні владні функції здійснювали правителі провінцій, які окрім цивільних мали великі військові повноваження. Громадянські війни у І ст. до н.е. привели до встановлення одноособового правління – у 27 р. до н.е. Октавіан Август став імператором. Римська імперія проіснувала до 476 р. н.е. Падіння Західної Римської імперії означало крах рабовласництва і зруйнування рабовласницької політичної системи.

2. Феодальна політична система, для європейського варіанту якої характерне панування в основному монархічної форми правління (республіки існували лише у Новгороді, Венеції, Флоренції, Любеку), християнського світосприйняття та феодального способу виробництва. Він базувався на поземельній власності феодалів і використанні праці залежних і вільних селян і ремісників. Поступово відбувався процес об’єднання роздрібнених держав і посилення королівської влади. Наслідком стало утворення в XV – XVI ст. централізованих феодальних держав – Англії, Франції, Росії, Іспанії. У надрах феодалізму почали зароджуватися представницькі органи влади (Боярська дума в Росії, парламент в Англії, Генеральні штати у Франції), які поклали початок представницькій монархії і парламентському устрою – конституційній монархії. У період розкладу феодалізму та початку переходу до індустріального (капіталістичного) суспільства принципово новим явищем у Європі стала Голландська республіка, в якій місце короля посіли Генеральні штати.

3. Капіталістична політична система, яка була заснована на приватній власності на засоби виробництва, експлуатації найманої праці капіталом, ідеях прогресу, свободи вільного підприємництва та недоторканості приватної власності. У країнах Західної Європи та США остаточно склався тип буржуазної держави. Головними її ознаками стали парламентська система, система конкурентних політичних партій (консервативна і ліберальна – в Англії, демократична і республіканська – в США), сильний апарат державної влади, загальне виборче право, місцеве самоврядування. Значно розширилося втручання держави в різні сфери соціальних відносин і суспільного життя. Зросла роль виконавчої влади у порівнянні з законодавчою. Дедалі більшого значення набували такі важливі елементи буржуазної державної машини як поліція, суд, армія. Остаточно склалася політична влада великої буржуазії, хоч у різних країнах вона мала різні форми. Так, в Англії це була конституційна монархія, у США – буржуазно-демократична республіка, в Німеччині – юнкерсько-буржуазна монархія. Головні важелі економічної та політичної влади зосередилися в руках порівняно нечисленної еліти представників промислового та фінансового капіталу. Основи буржуазного державного устрою і політичної системи закріплялися в конституціях – писана конституція стає традицією буржуазного політичного устрою (наприклад, 1787 р. – Конституція США, 1791 р. – Конституція Франції, 1871 р. – Конституція Німецької імперії). На рубежі ХІХ – ХХ ст. з переходом до нової стадії капіталізму – імперіалізму – зросла влада монополістичного капіталу, яка поєднується із силою буржуазної держави (так званий державно-монополістичний капіталізм).

4. Соціалістична політична система, основу якої склала соціалістична (всенародна) власність на засоби виробництва і держава диктатури пролетаріату. Для неї була характерна система радянської влади, яка ґрунтувалася на всесиллі та владній монополії комуністичної партії, контролі з боку держави за всіма сферами суспільного життя й особливій ролі Рад депутатів трудящих (потім – народних депутатів), у яких зосереджувалися законодавчі та виконавчі важелі влади. Соціалістична політична система характеризувалася також режимом народної демократії при переході до соціалізму країн Центральної та Південно-Східної Європи. Народна демократія була революційною демократичною владою під керівництвом робітничого класу і його комуністичної партії. Фактична монополія комуністичної партії на владу, заперечення політичної опозиції, політичного й ідеологічного плюралізму, посилення влади державних органів примусу – характерні риси соціалістичної політичної системи в СРСР і країнах соціалістичного табору 40 – 80-х рр. ХХ ст. Конституційне закріплення прав і свобод громадян, розвиток формальної демократії, забезпечення фактичної рівноправності націй і народностей сприяли переростанню держави диктатури пролетаріату у всенародну соціалістичну державу. Це було закріплено в конституціях так званого розвиненого або реального соціалізму (наприклад, у Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.).

5. Перехідна або трансформаційна політична система, характерна для країн, які знаходилися або перебувають на стадії переходу від одного до іншого економічного та суспільно-політичного устрою. Характеризується розмитістю та невизначеністю політичного режиму, тобто методів державного управління, кардинальними змінами партійно-політичної системи, нестабільністю внутрішньополітичної обстановки, суперечливістю політичних процесів, ідейними розколами в суспільстві та дискусіями з питань вибору шляхів розвитку, часто ускладненням соціальних, етнонаціональних і етнорелігійних конфліктів. Прикладом таких трансформацій є політичні та інші системні перетворення у країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., які супроводжувалися крахом тоталітарних політичних систем.

Політичне банкрутство керівних правлячих партій, неефективність адміністративно-командних методів управління та небажання більшості населення жити в старих умовах тоталітарного режиму – все це визначило виникнення своєрідної революційної ситуації у країнах Центрально-Східної Європи. При наявності конкретних особливостей загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, встановити дійсно демократичну форму правління і на основі широкої демократизації оновити соціально-економічне та політичне життя суспільства. Все це покликані були здійснити так звані “оксамитові” або “ніжні” революції кінця 80-х років минулого століття, які в цілому відбувалися мирним шляхом і без людських жертв (за винятком Румунії і НДР, а також Югославії, де спалахнула громадянська війна).

При всій своєрідності революційних процесів у державах Центрально-Східної Європи можна виокремити й загальні риси радикальних перетворень. Насамперед це:

відмова правлячих партій від монополії на владу, від конституційних гарантій права на одноосібне управління країною, бурхливе оформлення багатопартійних систем;

становлення реальної системи плюралістичних демократичних виборів на всіх рівнях державної влади;

виведення з-під контролю комуністів армії, міліції, прокуратури, органів держбезпеки, тобто деполітизація репресивно-силового апарату;

відміна державної цензури на засоби масової інформації, масове відкриття нових друкованих видань, теле- радіоканалів і передач демократичного спрямування;

розробка та впровадження пакету соціально-економічних, насамперед ринкових реформ і перетворень.

Режимні політичні системи

Найпоширенішою є типологія політичних систем за політичними режимами на тоталітарні, демократичні, авторитарні, анархічні й охлократичні. Критерієм розмежування виступає тип політичного режиму – характер і способи здійснення та взаємодії влади, суспільства (народу) і особи (громадянина). Західні політологи Г.О.’Доннел і Ф.Шміттер влучно визначали режим як сукупність явних або прихованих структур, “які визначають форми та канали доступу до провідних урядових постів…” Основні ознаки, за якими розрізняють політичні режими та, відповідно, режимні політичні системи, такі:

спосіб формування органів влади;

співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування;

становище та роль громадських організацій і партій;

правовий статус особистості;

встановлена законодавча система;

зміст і співвідношення того, що дозволено і що заборонено;

рівень економіко-господарського розвитку;

політична стабільність суспільства;

порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

ментальні установки, історичні та культурні традиції, мораль і звичаї народу.

1. Тоталітарний тип політичної системи виник у ХХ ст. і був характерний насамперед для держави Б.Муссоліні в Італії (фашистський тоталітаризм), нацистської диктатури в Німеччині (націонал-соціалістський тоталітаризм), сталінізму в СРСР (комуністичний тоталітаризм), Ірану періоду А.Хомейні (теократичний тоталітаризм). Термін “тоталітаризм” з’явився в 20-х роках минулого століття в Італії, а в 1944 р. Ф.Хайєк написав знамениту “Дорогу до рабства”. Науковий аналіз тоталітаризму ще в 40 – 50-х рр. ХХ ст. здійснили у своїх працях американські політологи Х.Арендт (“Походження тоталітаризму”, 1951) і К.Фрідріх та З.Бжезинський (“Тоталітарна диктатура і автократія”, 1956). Яскраву картину тоталітарного суспільства у романі “1984” створив відомий англійський письменник Дж.Орвел. На політологічному симпозіумі в США в 1952 р. тоталітаризм був визначений як “закрита й нерухома соціокультурна та політична структура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів – спрямовується і контролюється з єдиного центру”. Подібного розуміння тоталітаризму дотримувався у своїй відомій праці “Демократія і тоталітаризм” французький політолог Р.Арон, який назвав цей тип політичної системи “монополістичним устроєм”.

У своєму політичному розвитку тоталітаризм проходить три етапи: 1. Революція; 2. Консолідація влади, що означає усунення опозиційних партій і сил з політичної арени; 3. Ліквідація очевидних і вигаданих ворогів всередині правлячої партії. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки:

надзвичайно централізований і бюрократичний характер державного управління;

наявність лише однієї офіційної ідеології для всього суспільства, де головним носієм цієї ідеології виступає одна правляча політична партія;

абсолютна підпорядкованість громадян, всіх організацій і спілок правлячій партії;

наявність розгалуженої системи таємної політичної поліції;

культ вождя, який має практично необмежену владу;

яскраво виражений антилібералізм і антидемократизм, репресії проти власного народу тощо;

діє правило чіткої регламентації: не заборонено те, що дозволено законом.

2. Демократичний тип політичної системи як форма організації та здійснення влади є протилежністю тоталітарному характеру і способу взаємодії влади, суспільства й особи. Такою виступає демократія західних держав, насамперед Англії, Франції і США. Демократичний тип політичної системи як форма організації і здійснення влади пройшов довгий і складний шлях розвитку від прямої демократії античного полісу до ліберально-демократичного або поліархічного (за визначенням американського політолога Р.Даля) політичного устрою ХХ ст. Основна суть його полягає у правлінні меншості, що обирається народом на конкурентних виборах, а також чіткому розмежуванні влади між різними її гілками при взаємному контролі.

Існують чотири головних ознаки або принципи демократичної політичної системи:

1) суверенітет народу (загальна демократія, пряма демократія, представницька демократія);

2) будова і порядок формування органів влади (парламентська, президентська, змішана, суперпрезидентська республіки, парламентська монархія);

3) рівність прав громадян на участь в управлінні державою (політична демократія і соціальна демократія);

4) підпорядкування меншості більшості при прийнятті та здійсненні рішень (деспотична демократія, тоталітарна демократія, конституційна демократія).

Американські політологи М.Д.Роскін, Р.Л.Корд, У.С.Джонс дають таке визначення демократії: це політична система, яка передбачає заміну державних чиновників і право людей справляти вплив за допомогою голосування на рішення, що приймаються. Ще краще, на нашу думку, сказав свого часу президент США А.Лінкольн: “Демократія – це правління народу, обране народом, для народу”. При цьому серед головних ознак демократизму можна виділити наступні:

формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном;

визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття рішень;

переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур і процесів;

вимога виборності та періодичної змінюваності складу органів державної влади;

наявність політико-правового порядку, при якому дозволяється існування і діяльність різних політичних партій, рухів та організацій;

дотримання конституційних норм і реальне здійснення принципу “розподілу влади” на законодавчу, виконавчу, судову;

наявність розвиненого громадянського суспільства – розмаїття неопосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності;

на відміну від тоталітаризму діє правило: дозволено все, що не заборонено законом.

3. Авторитарний тип політичної системи відповідає такому державно-політичному режиму, який характеризується:

значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей;

ураженням, звуженням політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій;

строгою регламентацією активності громадян і політичних інститутів;

дозволом діяльності лише лояльних правлячій владі політичних сил і легальної лояльної опозиції;

різким скороченням прерогатив і повноважень демократичних інститутів.

Іншими словами – це режим жорсткого примусу до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.

Зразками авторитарного правління вважаються режими Ю.Пілсудського в Польщі, адмірала Хорті в Угорщині, генерала Франко в Іспанії, генерала Піночета в Чилі. Проте авторитарних ознак може набрати будь-яке державне управління, якщо виконавча чи законодавча інституція або керівна посадова особа перебирають на себе функції та повноваження інших, стають єдиним у суспільстві центром прийняття загальнозначимих рішень. До речі, це може статися не тільки від злого умислу авторитарної особи, але й відповідно до вимог конституції. Так, пряме президентське правління в надзвичайних ситуаціях передбачене законодавством багатьох країн світу. Авторитарні режими, як правило, спираються на армію – воєнний режим (свого часу він існував у Чилі, Пакистані, Греції, Туреччині та інших державах). Військові найчастіше втручаються в політичний процес, щоб покінчити з тривалою кризою, яку не вдається подолати ліберальними засобами. Разом з тим виокремлюють кілька й інших основних типів авторитарних політичних систем: партійні (СРСР періоду Л.Брежнєва і після нього), сучасна Білорусь, Марокко, Гватемала), корпоративні (сучасна Росія), національні (сучасні Узбекистан, Туркменистан, Казахстан), особисті (Індія при І.Ганді, Румунія при Н.Чаушеску) режими.

З іншого боку, встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізації тоталітарного суспільства. Якщо тоталітарний режим – це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою суворого закону. Така авторитарність у конкретних умовах зміцнює силу демократії фактичною політичною силою, створенням демократичного політичного механізму. Найдоцільніший при цьому шлях – досягнення революційних змін, але еволюційними методами.

Іноді за способом здійснення політичної влади політологи також виділяють ще два типи політичного режиму – анархічний і охлократичний.

4. Анархічний тип політичної системи найчастіше має такі риси:

ерозія або повна руйнація ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи суспільства;

взаємна конфронтація або навіть атомізація (розпад, подрібнення) владних структурна, відсутність ефективних форм координації їх дій;

втрата найвищими органами влади монополії на організоване застосування збройної сили;

сваволя та відсутність гарантій безпеки населення;

відсутність системи елективного нормативного регулювання суспільних відносин.

5. Охлократичний тип політичної системи характеризується:

некомпетентністю політичної влади;

намаганням простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що вимагають тривалої копіткої праці;

відсутністю у представників влади реального почуття відповідальності перед своїм народом;

апеляціями влади до широких народних мас – популізмом;

рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із “соціальних низів” і маргінальних верств суспільства, при цьому вона прагне швидко підвищити свій соціальний статус і поліпшити матеріальне становище.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2018 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.