ТЕОРЕТИКО-ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Тема 1. Конституційні засади та основні етапи становлення української державності

На сучасному історичному етапі становлення і розвиток української державності безпосередньо пов’язаний із процесом національного відродження (на Заході його називають етнічними ренесансом). Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації (насамперед, нації політичної), як дійової особи історії та сучасного світу. Його основним і найвагомішим засобом є створення національної держави, яке завжди відбувається в контексті конкретних історичних умов. Отже, вирішальний вплив на розвиток процесів державотворення в Україні впродовж останніх півтора десятка років справляє реальний хід утвердження та конституювання нашої держави як форми територіально-політичної організації українського народу, яка покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, соціального та духовного розвитку. Звідси, вести мову про реалії нашої незалежності доцільно через призму виокремлення та характеристики головних етапів історичного розвитку, державотворення та сучасного державотворення в Україні.

Зауважимо, що префікс «від-» означає поновлення чогось вже існуючого, того, що вже колись було. З цього випливає необхідність знайти своєрідну точку відліку початків державності, а в умовах сучасного державотворення затребуваним стало вивчення історії України і конструювання концепції держави. На підставі вивчення існуючих концептуальних положень української державності, з одного боку, та аналізу терміну «відродження», з іншого, нами було висунуто робочу гіпотезу. Сутність останньої концентрується в ряді запитань: чи можна говорити про черговий етап державності (починаючи з проголошення незалежної України)?; якщо говорити про «відродження», то який із вже минулих етапів можна/ треба «відроджувати», тобто знайти певні риси для матричного відображення елементів державного існування?; чи можна взагалі говорити про функціонування української державності в нормальних, а не екстремальних умовах? Тож конструйованою гіпотетичною парадигмою стало заперечення існування нормально функціонуючої в історичному вимірі української держави. Такий підхід можна означити як модельований процес пошуку.

Для варіанту відповіді на поставлені запитання нами методом ретроспекції виокремлено етапи державотворення в Україні. При цьому до схеми долучено й етапи, навколо яких тривають дискусії (останні, часто починаючись в науковій площині, каталізують політичні спекуляції навколо проблеми і навпаки).

Тож спробуємо реконструювати етапи українського державотворення. При цьому автори усвідомлюють умовність виділених етапів, оскільки визрівання державотворчих тенденцій продовжувалося і в періоди перебування українських земель у складі інших держав (литовсько-польська доба, у складі Російської та Австро-Угорської імперій тощо).

Першим із них (дискусійним) є Трипільська культура – держава Аратта ( розквіт у IV – III тис. до н.е.). В основі міркувань про початок відліку процесу державотворення в Україні від Трипльської культури покладено дослідження археолога Ю.Шилова та розвідки Ю.Канигіна. У книгах «Космические тайны курганов» та «Пути ариев» Ю.Шилов наводить дані про існування надпівнічної країни Гіпербореїв на материку-острові в Північному Льодовитому океані. Цей острів опустився під воду океану після загибелі Атлантиди внаслідок землетрусів і дії вулканів. У VII-V тис. до нової ери Мала Азія стала прабатьківщиною індоєвропейців – спільних предків і аріїв, і греків, і галлів, і слов’ян, і багатьох інших народів, які існують нині, зникли або асимілювалися.

Припускають, що індоєвропейці (арії), мабуть, першими в історії цивілізації почали займатися землеробством і скотарством. Ці галузі господарства дали можливість різко збільшити виробництво продуктів харчування (споживання) та їх запаси, що спричинило демографічний вибух. Кількість населення Малої Азії та інших регіонів Близького Сходу тоді збільшилася приблизно в 30 разів.

У VI тисячолітті до н.е. перша хвиля переселенців за участю місцевих мисливців та інших жителів Подунав’я створила найдавнішу в світі державу – Аратту. У V тисячолітті центр Аратти перемістився до Правобережжя Дніпра, він відомий нині як Трипільська археологічна культура. На думку Ю.Шилова, у V тисячолітті (можливо ще раніше) настав період священної демократії: на чолі суспільства протягом тисячоліть стояли не воїни, а священнослужителі. Апофеозом цієї цивілізації, яка не була відома родоначальнику історії – Геродоту, стала докласова держава Аратта, яку очолювала самобутня інтелігенція (священнослужителі). Ця розгалужена система з її високоінтелектуальним обслуговуванням була вірогідно скелетом і мозком індоєвропейської спільноти. Останню відкрили на зламі ХVIII – ХIХ століть лінгвісти, звернувши увагу на спорідненість мови багатьох народів від Британії до Італії, від Фінікії до Скандинавії.

У середині ХІХ століття було видано книгу «Сравнительная грамматика санскритского, зендского, греческого, латинского, старославянского, готского и немецкого языка» (Ф.Боппа). До цієї групи пізніше також були віднесені вірменська, грузинська, албанська і староруська мови, які мали індоєвропейську мовну спільність. Від індоєвропейців походять шумерська цивілізація та її державність. Аріїв також називали «оратаї».

До прихильників даної концепції можна віднести В.Мицика, М.Чмихова, Ю.Шилова. Їх опонентами виступають Л.Залізняк, П.Толочко та інші.

Першою протослов’янською державою (дискусійна думка ) стало Антське царство (I століття до нової ери – 602 рік).

О.Шахматов, М.Погодін, С.Соловйов та інші історики вважали антів протослов’янами. Вітчизняні дослідники М.Грушевський, В.Щербаківський дотримувалися думки, що анти – прямі предки українського народу або навіть «перші українці». Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об’єднання антів досить суперечливі. В.Ключевський уважав його племінним союзом дулібів. Окремі історики вбачали в антах короткочасне військове об’єднання, створене для боротьби з ворогом (готами, аварами). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, який писав, що анти мають спадкову царську владу. На думку М.Брайчевського, політична організація антів нагадувала структуру державних об’єднань Західної Європи(Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.Автори начального посібника «Історія української державності» підкреслюють: «…Сам факт об’єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті…».

Період існування держави (Київська) Русь, Руська земля охоплює IX сторіччя – 40-і роки XIII століття.

Проблема історичної спадщини Київської Русі, порушена ще М.Погодіним та М.Грушевським (полярні концепції), до цього часу залишається доволі гострою. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М.Грушевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія – колишня провінція Риму, а нині Франція – запозичила з Риму багато елементів його суспільно – економічного устрою. Законодавства і культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків, а згодом виникла навіть своєрідна формула цієї концепції – витворена теорія спільності кореня російської, білоруської та української народностей. Йдеться про теорію так званої давньоруської народності, яка частково реанімується навіть в умовах незалежної України. Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно – територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія – давньоруська народність, що відзначалася єдністю мови, мала єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру, мала економічну єдність різних територій Русі і т.д. Історія власне українського народу починалася лише з ХIV століття. Таким чином, дискусії з площини суто наукової іноді набувають заідеологізовано – спекулятивних форм.

Очевидно варто визнати, що Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку – означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Але вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв’язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування.У політиці князі керувалися переважно династичними чи особистими інтересами. Політичні проблеми розв’язувалися за допомогою сили.

На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим) нецентралізованим державним утворенням без єдиної давньоруської або праруської народності, де одночасно відбувався процес етногенезу українців(на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Доба Галицько-Волинської Русі (1199 – 1340-і роки).

На думку М.Грушевського, саме Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва. Натомість учень видатного історика – С.Томашівський називав це князівство першою безпосередньо українською державою і вважав, що саме з Галицько-Волинської держави слід вести відлік історії українського держави, оскільки до складу цього утворення входили лише етнічні українські землі. У час свого розквіту (ХIII століття) Галицько-Волинська Русь охоплювала 90 відсотків населення, що проживало тоді в межах нинішніх кордонів України.

Державне утворення Військо Запорізьке постало в ході Національної революції середини XVII століття. Варто враховувати характер цієї держави, зумовлений військовими діями, часто умовними територіальними межами, особливостями формування адміністрації тощо.

На думку вітчизняних істориків О.Апанович, О.Гуржія,В.Смолія, В.Степанкова, Р.Іванченко та інших, українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині ХУII століття існувала вже у завершеному вигляді.

Державні одиниці періоду Національно-визвольних змагань 1917 – 1921років були представлені Українською Народною Республікою періоду Української Центральної Ради; Українською Державою періоду Гетьманату Павла Скоропадського; Українською Народною Республікою часів Директорії; Західноукраїнською Народною Республікою. Окрім національних державних утворень у цей період тричі встановлювалася радянська (більшовицька) влада в Україні.

Україна в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік мала державність у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки – Української Радянської Соціалістичної Республіки (грудень 1922 – 1991 роки).

Згідно з Конституцією, затвердженою в березні 1919 року, УСРР була «незалежною і суверенною державою», мала власні органи державної влади, столицю (з 1919 до 1934 року – Харків), бюджет, державний гімн, герб, прапор. Та фактично всі ці ознаки державності виявилися суто декларативними. Конституційні акти 1937 та 1978 років суттєво стану справ не змінювали.

Проголошення незалежної України 24 серпня1991року поклало початок сучасному періоду державотворення. Аналіз характеру процесів державотворення в Україні у певному сенсі дозволяє констатувати унікальність, а не універсальність історично – обумовлених етапів державності. З огляду на це, по-перше, варто уникнути пастки запозичення досвіду якогось із етапів чи сліпого моделювання, без урахування специфіки процесів сьогодення. Окрім того, у рамках еволюції сучасного періоду державотворчих процесів в Україні доцільно також виокремити кілька відносно самостійних етапів.

Перший етап – 1990 – 1991 рр. – проголошення та конституювання незалежної Української держави.

Рубіж 80 – 90-х років минулого століття у політичному житті України характеризувався, по-перше, лібералізацією радянської командно-адміністративної системи, а, по-друге, поглибленням її кризи. Каталізаторами процесу національного відродження українського народу та його державності стали новостворені громадсько-політичні організації, товариства, клуби – Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, Спілка незалежної української молоді тощо. Найпомітніше місце тут, безумовно, зайняв організований у 1989 р. Народний Рух України. Саме в цей час розпочався процес формування демократичних політичних партій, а у Верховній Раді була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І.Юхновським, до якої увійшло 125 депутатів.

У цих умовах Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла надзвичайної ваги документ – Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувало 355 парламентаріїв, проти – 4, утримався – 1. Вона проголосила невід’ємне право української нації на своє самовизначення та будівництво незалежної Української держави. Принципами рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи Україна мала керуватися при укладенні міжнародних угод, у тому числі нового Союзного Договору, який розроблявся в Москві під керівництвом президента СРСР М.Горбачова. Однак створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану та заколот 19 – 21 серпня 1991 р. в Москві привели до фактичного краху надій на перепідписання Союзного Договору.

24 серпня 1991 р. Надзвичайна сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, проголосивши її повну державну незалежність і створення самостійної української держави – України. Над будинком Верховної Ради було піднято національний синьо-жовтий прапор. Легітимність цього документу була підтверджена Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. – за його підтвердження висловилися 90,9 % голосуючих. Водночас відбулися вибори першого президента України. Ним став тодішній Голова Верховної Ради наш земляк Л.Кравчук, який набрав 61,59 % голосів. Окрім того, на першому етапі державотворення в Україні важливе політичне значення мало прийняття Закону про економічний суверенітет, затвердження Верховною Радою 24 жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції України на чолі з Л.Кравчуком і схвалення її концепції в середині червня наступного року.

Самостійність України була підкріплена в грудні 1991 р. спочатку підписанням угоди в Біловезькій Пущі між керівниками Білорусії, Росії та України про припинення існування Радянського Союзу та перехід усієї повноти влади до республіканських урядів, а потім рішення в Алма-Аті про денонсацію Союзного Договору 1922 р. та створення Союзу Незалежних Держав (СНД) як міжнародного об’єднання рівноправних держав. Україна була визнана світовим співтовариством, що сприяло розгортанню процесів будівництва нової державності.

Другий етап – 1991 – 1993 рр. – розгортання конституційного процесу в умовах зародження ринкових механізмів і становлення багатопартійної політичної системи.

Державна незалежність України швидко почала наповнюватися реальним змістом. Було прийнято демократичний Закон про громадянство; затверджено державний прапор, малий герб і гімн України; створено власні Збройні Сили, Службу безпеки, Національну гвардію, прикордонні війська, митну службу. Україна добровільно відмовилася від ядерних озброєнь і вивела їх із своєї території, набувши статусу без’ядерної держави та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї взамін на гарантії територіальної цілісності та державного суверенітету з боку США і Росії.

Швидкими темпами, хоча й далеко не завжди продумано і навіть часто стихійно йшов процес складання ринкових механізмів і здійснення приватизації. Повсюдно виникали нові політичні партії, серед яких відбувалося розмежування на лівих – Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Селянська партія України, правих – Народний Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України та центристів – Партія демократичного відродження, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України.

Розгортався конституційний процес і до Конституції колишньої УРСР були внесені істотні зміни та доповнення, які суттєво видозмінили структуру органів державної влади та взаємовідносини між ними. Водночас 30 червня 1992 р. Комісія по розробці нової Конституції України внесла на розгляд Верховної Ради її перший проект. Він був схвалений Європейською комісією “За демократію через право та позитивно оцінений зарубіжними й українськими експертами. Після схвалення в першому читанні парламентом і всенародного обговорення був створений другий – оновлений проект Конституції. Восени 1993 р. Верховна Рада приступила до його обговорення і 10 листопада третій – доопрацьований проект Конституції був опублікований. На жаль цей проект так і не був внесений на пленарне засідання українського парламенту через політичну кризу. Вона завершилася прийняттям рішення Верховної Ради про дострокові вибори парламенту та президента влітку 1994 року. Україна втратила реальний шанс уже на початку свого державотворення отримати передову демократичну Конституцію як ґрунт для подальшого ефективного розгортання державотворчих процесів.

Третій етап – 1993 – 1996 рр. – ускладнення внутрішньополітичної ситуації в ході зміцнення внутрішніх засад і зовнішньополітичних гарантій української державності.

Незважаючи на незавершеність конституційного процесу, продовжувалися незворотні, але значною мірою суперечливі ринкові перетворення. На жаль вони супроводжувалися наростанням значних соціальних та економічних труднощів і проблем. Різко падали темпи виробництва, йшло скорочення валового національного продукту, небачено зросли темпи інфляції, відбувалося зубожіння народу. Водночас державне керівництво намагалося втримати важелі управління, що часто гальмувало розгортання і зменшувало ефективність ринкових реформ. Ці явища отримали образну назву “терапії без шоку”.

Саме складна внутрішньополітична ситуація привела до поразки Л.Кравчука та перемоги Л.Кучми на дострокових президентських виборах влітку 1994 р. Головою Верховної Ради, яка була обрана за мажоритарною виборчою системою на основі Закону про вибори народних депутатів України, став лідер соціалістів О.Мороз. Саме під головуванням нових керівників держави була сформована нова Конституційна комісія і в листопада 1994 р. відновився конституційний процес.

Однак суперечності, які виникли між різними гілками влади з приводу Конституції України та боротьби за владу, привели до конституційної кризи. Вона була подолана лише після підписання 8 червня 1995 р. відносно легітимного Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України “Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. В умовах конкретної кризової політичної ситуації він зіграв позитивну роль у конституційному процесі, запобігши доведенню конфлікту між гілками влади до силових методів його вирішення, поклавши початок демонтажу недієздатної системи державної влади у формі рад і ставши важливим чинником прискорення конституційного процесу.

На міжнародній арені Україна продовжувала зміцнювати свої позиції уже як без’ядерна позаблокова держава. Українські миротворці взяли участь у врегулюванні низки конфліктів і підтриманні миру в гарячих точках планети, зокрема на Балканах. Важливе значення для остаточного вибору головного вектора зовнішньополітичного курсу держави мав розвиток відносин із державами Заходу та міжнародними організаціями. Так, у 1994 р. Україна приєдналася до програми співпраці з НАТО “Партнерство заради миру”, а наприкінці 1995 р. стала членом Ради Європи.

Четвертий етап – 1996 – 1999 рр. – прийняття і впровадження в життя Конституції 1996 р. та створення ґрунту для радикальних ефективних зрушень у всіх сферах життя українського суспільства.

Завершальний етап конституційного процесу розпочався на початку 1996 р. Конституційна комісія завершила роботу над проектом Основного Закону нашої держави і 20 березня 1996 р. він був представлений її співголовами на спеціальному засіданні Верховної Ради, а в квітні опублікований для всенародного обговорення. У його ході поступило понад 8 тис. пропозицій і доповнень від громадян України. Крім того надійшла низка альтернативних конституційних проектів. Однак Верховна Рада вирішила повернути проект Конституції на доробку, після чого у суттєво зміненому та досконалому вигляді прийняла його після обговорення в першому читанні. 19 червня розпочалося друге читання проекту.

Проте затягування парламентом прийняття нової Конституції України змусило президента 26 червня видати Указ про призначення на 25 вересня 1996 р. всенародного референдуму з цього питання. Після цього Верховна Рада довела, що вона може консолідуватися та подолати розбіжності, багато з яких не мали принципового значення. Через 15,5 годин безперервної роботи вранці 28 червня 1996 р. п’ята сесія Верховної Ради прийняла Конституцію України у другому та третьому читаннях. За неї проголосувало 315 депутатів, проти – 36, утрималися – 12, не голосували – 30. Тим самим успішно завершився тривалий конституційний процес. День 28 червня було оголошено святковим. Прийняття Конституції означало в цілому завершення процесу становлення України як суверенної незалежної самостійної держави, повноправного суб’єкта європейського та світового співтовариства.

Безумовно, прийняття Основного Закону держави позитивно відобразилося на її внутрішньополітичних процесах і сприяло зміцненню міжнародного становища України. Призупинилися темпи падіння економічного виробництва значно зменшилися темпи інфляції, чому допомогло і введення нової національної конвертованої грошової одиниці – гривні. Дуже важливе значення для покращення міжнародного іміджу України мало врегулювання нею низки суперечностей із своїми сусідами та підписання базових Договорів – 26 травня 1997 р. з Російською Федерацією та 3 червня 1997 р. з Румунією, а також Договору про порозуміння між Президентами Польщі й України 1998 року. Розширюючи прозахідний вектор зовнішньополітичного курсу держави, Україна в рамках Мадридського самміту (1997 р.) держав – членів НАТО уклала нову угоду з цією військово-політичною організацією – Хартію про особливе партнерство. Водночас наша держава розширювала свою участь у конструктивному діалозі в рамках СНД, а також стала формальним лідером об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова).

Конституція України стала базою для вдосконалення політичної та виборчої систем. Був прийнятий новий Закон про вибори народних депутатів усіх рівнів за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (по 225 депутатів до Верховної Ради обиралися від партій – за партійними списками, персонально – шляхом голосування за конкретного кандидата). На основі цього закону були проведені вибори 29 березня 1998 р. і сформовано новий депутатський корпус України.

П’ятий етап – з 1999 р. до кінця 2004 р.– висхідної лінії розвитку (насамперед у соціальній та економічній галузях) і, водночас, суперечливих і негативних тенденцій і явищ у політичній та інших сферах життя.

Цей етап став переломним у плані соціально-економічних ринкових перетворень, модернізації законотворчої бази держави та посилення її активності на міжнародній арені. Водночас, він характеризується серйозними політичними колізіями, пов’язаними з Всеукраїнським референдумом 16 квітня 2000 р. про внесення змін до чинної Конституції України, виборами президента держави восени 1999 р. (після другого туру голосування перемогу одержав діючий глава держави Л.Кучма) і восени 2004 р. (для виявлення переможця – ним став лідер опозиції Віктор Ющенко – знадобилося три тури виборів, рішення Верховного Суду і Помаранчева революція листопада 2004 – січня 2005 рр.), вбивством журналіста Г.Гонгадзе і так званими “касетним” і „серверним” скандалами, схваленням Верховною Радою 8 грудня 2004 р. політичної реформи в Україні.

Новому уряду під керівництвом В.Ющенка ще в 2000/2001 рр. вдалося стабілізувати та зміцнити національну валюту, прискорити темпи економічного розвитку, за якими Україна стала першою серед колишніх республік Радянського Союзу та вийшла на передові позиції у Європі. Швидкі темпи ринкових перетворень дозволили підняти пенсії, стипендії та заробітну плату жителям України, зміцнивши рівень соціальної захищеності населення та його довіри до офіційних державних владних структур. Загалом даний курс реформ проводив і урядовий кабінет на чолі з А.Кінахом, а потім і коаліційний уряд В.Януковича. Саме завдяки їм 2002 – 2004 рр. пройшли під знаком збереження високих темпів соціально-економічного розвитку України, зокрема підвищення обсягів промисловості, сільського господарства, показників ВНП в розрахунку на душу населення, рівня зарплати та соціальних виплат.

Безумовно, політична незалежність нашої держави та її внутрішньополітичні ринкові досягнення останніх років є тими позитивними факторами, завдяки яким геополітична обстановка на Європейському континенті набуває стабільності, збалансованості, прогнозованості. Це повністю відповідає основним принципам сучасної української зовнішньої політики: насамперед вона має бути послідовною і передбачуваною, виходити з визнання існуючих кордонів і невтручання у внутрішні справи інших держав, керуватися законом і визнанням пріоритету міжнародного права, ґрунтуватися на ідеї “безпека для себе шляхом безпеки для кожного”. Дані принципи у поєднанні з політикою дистанціювання від Росії та наближення до Європи з самого початку становлення української незалежності сприяли реальному входженню України в центрально-східноєвропейський простір і виокремленню з простору євразійського. Однак просування в цьому напрямку, як показують майже 15 років нашої незалежності, не може відбуватися само по собі, воно вимагає подальшого здійснення послідовних радикальних політичних, економічних і соціальних перетворень. А тут, незважаючи на досягнення та успіхи, є й серйозні недоліки.

Проблеми і труднощі входження України в загальноєвропейські інтеграційні процеси, невідповідність міжнародних позицій потенціалу держави останнім часом на цьому етапі були зумовлені головним чином наступними обставинами:

1) загальною стратегічною несформованістю (чи радше незавершеністю становлення) вектора зовнішньої політики, що іноді буквально “витанцьовує” між прозахідним і проросійським курсами, між політикою поглиблення інтеграції з державами ЄС і НАТО та вступом і діяльністю України в ЄЕП;

2) складною соціально-політичною ситуацією в другій половині 2000 – 2001 і 2003 – 2004 рр., яка, незважаючи на реальний прогрес в економічній і соціальній сферах, привела до зміни урядових кабінетів, протистояння в українському суспільстві та парламенті, а також революційного суспільного збурення, яке ввійшло в історію під назвою Помаранчевої революції;

3) фактичною відсутністю прозорості державної політики як найважливішого фактору демократизації суспільства;

4) суперечливими процесами в здійсненні важливої складової системної трансформації – приватизації, яка впродовж 2000 – 2004 рр. супроводжувалася постійними конфліктами, зокрема і між різними гілками влади, та широким використанням технологій чорного PR-у;

5) відсутністю наполегливих дій з боку уряду, спрямованих на прискорення вступу держави у Всесвітню торгову організацію, членство у якій є мінімально необхідною умовою просування економіки країни до світових ринків;

6) недостатньою, незважаючи на суттєві позитивні результати, гармонізацією українського законодавства з європейським, особливо у сфері його практичного застосування та недопущення порушення прав людини, що створювало додаткову напругу у відносинах нашої держави із загальноєвропейськими структурами, зокрема із Радою Європи;

Цілком очевидно, що дані обставини разом із введенням візового режиму сусідами України на її західних кордонах можуть не лише серйозно ускладнити перспективи інтеграції у загальноєвропейський економічний і політичний простір, але й надовго перетворити нашу державу в “сіру зону” Центрально-Східної Європи. Іншими словами, за Українською державою може надовго закріпитися статус країни з неринковою економікою, хоча і з невеликим зовнішнім боргом, неперспективної для зовнішніх інвесторів, у якій зростатиме тіньовий сектор в економіці та значною мірою навіть збережеться командне управління нею.

Подолання цих і вказаних вище негативних внутрішньо- і зовнішньополітичних складових державного іміджу України, перетворення її у надійного та прогнозованого партнера з ринковою економікою, стабільними політичною, економічною та соціальною складовими розвитку – одні з найголовніших завдань нового, шостого етапу еволюції сучасної державності. Він розпочався у січні 2005 р. після завершення практичного трьохмісячного президентського виборчого марафону. 4 лютого був сформований новий уряд на чолі з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, який покликаний був, як мінімум, зміцнити консолідацію всього українського суспільства; закласти фундаментальні засади незворотнього цивілізованого, демократичного, соціально справедливого, орієнтованого на сучасні передові показники західних держав розвитку України. Звідси, і це один із важливих уроків наших понад десяти років незалежності, необхідно чітко усвідомлювати, що “український шлях” до об’єднаної Європи буде непростим. Україна з точки зору інтеграційних процесів на континенті перебуває тільки на шляху “повернення до Європи”. Тому, на думку відомого українського філософа М.Поповича, “інтеграція України в політичний і господарський європейський простір не може бути справою безпосереднього майбутнього, але вона відповідала б і українським, і європейським інтересам. Об’єднання в цілісність усієї Західної, Центральної і Східної Європи може дати колосальний поштовх європейській цивілізації, набагато потужніший, ніж західноєвропейська інтеграція”. Однак сьогоднішні реалії такі, що Україна за багатьма параметрами не відповідає критеріям вступу до Європейського Співтовариства.

Розвиток внутрішньополітичних процесів і їх екстраполяція на міжнародне становище України останніх років доволі наочно ілюструють наведені вище положення. Мова іде про нестабільність політичної ситуації після Помаранчевої революції, яка призвела не лише до урядових змін (восени 2005 р. на зміну кабінету Ю.Тимошенко прийшов уряд на чолі з В.Януковичем), але й дострокових парламентських виборів 30 вересня 2007 р. Перемога помаранчевої коаліції («Наша Україна» спільно з БЮТ) і нового затвердження на посаді прем’єр-міністра Ю.Тимошенко не стабілізували внутрішньополітичну ситуацію. Це, відповідно, послаблює позиції України на міжнародній арені.

Отже, від внутрішньополітичної ситуації в Україні та реальних результатів реформ в економічній, політичній, соціальній і правовій сферах життя, а також від місця держави в динаміці позитивних трансформаційних процесів у Центрально-Східній Європі залежатиме швидкість нашого поступу до повноцінного залучення до тієї “цивілізаційної цілісності”, якою є Європа не в географічному вимірі, а з точки зору розвитку сучасних інтеграційних процесів на континенті. Це відповідає і Концепції національної безпеки України, яка зорієнтована як на партнерські відносини з Росією, так і реалізацію стратегічної мети – підключення держави до загальноєвропейської інтеграції.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: