Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Система принципів правосуддя (принципів організації та діяльності суду)





Принципи - це основоположні ідеї. Це ті норми права, в яких в концентрованій формі виражається сутність всіх цих явищ.

У ст. 129 Конституції України та в гл.2 розділу 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплені основні принципи правосуддя та судочинства. До них віднесені:

- Незалежність судової влади;

- Право на справедливий суд;

- Право на повноважний суд;

- Рівність всіх громадян перед законом і судом;

- Професійна правнича допомога при реалізації права на справедливий суд;

- Гласність процесу і відкритість судового процесу, фіксація судового процесу технічними способами;

- Мова судочинства і діловодства в судах;

- Обов'язковість судових рішень;

- Право на перегляд стправ та оскарження судового рішення;

- Підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором.

Незалежність судової влади виявляється в тому, що суди здійснюють свої функції, не зазнаючи впливу чи тиску з боку кого б то не було. При здійсненні правосуддя вони не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади; інших органів, організацій, партій і рухів, посадових осіб; поглядів і позицій сторін у судовому процесі; висновку органів попереднього розслідування і прокурора; судів вищого рівня; будь-яких приватних осіб. Так, при розгляді справи суд бере до уваги висновки слідчого і прокурора про винність обвинуваченого, однак при винесенні вироку може приходити до висновку про невинність підсудного і виправдати його.

Суд вищого рівня, скасувавши вирок і повернувши справу на новий судовий розгляд, не має права вказувати, які докази необхідно визнати достовірними, за якою статтею кваліфікувати дії підсудного, який ступінь покарання йому призначити. Всі ці суттєві питання - прерогатива суду першої інстанції, судді якого, керуючись законом, діють відповідно внутрішнім переконанням і власного правосвідомості.



Структура незалежності судової влади має два рівні - зовнішній і внутрішній. Зовнішній рівень у свою чергу диференціюється на політичну та соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності обумовлений суспільно-політичним становищем, в якому відбувається діяльність суду. При цьому важливо вказати, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів і їхніх лідерів на судову владу.

Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності і політичного плюралізму. Вказаний рівень незалежності, закріплений у ст. 11 Закону «Про статус суддів», яка приписує, що всі державні органи, установи, організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Забезпечення прогресивних перетворень юстиції вимагає і соціально-економічної незалежності судової влади. Цей рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування суддів, їх матеріальним і побутовим забезпеченням, соціальним захистом.

Внутрішній рівень незалежності судової влади гарантується, по - перше, діяльністю суду по здійсненню правосуддя; по-друге, статутними гарантіями незалежності суддів. Процедура здійснення правосуддя повинна бути захищена від будь-якого втручання. Необхідні також належні умови для справді незалежного розгляду справ.

Правозабеспечувальні гарантіями режиму незалежного правосуддя є, насамперед, Закон України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», чинне цивільне процесуальне, кримінально-процесуальне і інше законодавство, які передбачає відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю наради суддів і заборона вимагати його розголошення. Судді, крім цього, не зобов'язані давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які перебувають у їх провадженні, а також передавати їх кому-небудь для ознайомлення, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Норми цивільного процесуального, кримінально-процесуального, господарського процесуального законодавства, які належать до загальних положень, а також регулюють проведення в судових стадіях процесу, тією чи іншою мірою є гарантіями незалежності суддів. Ці норми забезпечують рух справи у визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дозволяють суддям розглядати і вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази, незалежно від будь-яких впливів. Що стосується аспектів судоустрою незалежності судової влади, то Конституція України закріпила принципи формування судової системи і визначила порядок і строки призначення, і обрання суддів. Цей порядок є оптимальним, що забезпечує незалежність суддів і дозволяє виключити вплив на них з боку місцевих органів влади, особливо з боку відповідних органів місцевого самоврядування.

У Конституції України закріплені основні фактори незалежності судів і суддів: особливий порядок призначення на посаду судді вперше строком на п'ять років (Президентом України) та обрання на неї безстроково (Верховною Радою України), а також звільнення суддів з посади; конституційні гарантії недоторканності суддів, забезпечення особистої безпеки суддів та їхніх сімей; вимогу про заборону впливу на суддів у будь-який спосіб і встановлення юридичної відповідальності за прояв неповаги до суду і судді і втручання у судову діяльність, закріплено за органами суддівського самоврядування право вирішувати питання внутрішньої діяльності судів.

Підвищення ролі судової влади в державі та її значення в стабілізації суспільства можливо лише в умовах забезпечення реального права кожного громадянина на незалежний і неупереджений суд.

Крім того, важливою гарантією доступності правосуддя є гласність судового процесу, його публічність. Цим досягається забезпечення контролю судової діяльності з боку громадськості.

Публічність процесу, як вважають Л.Н.Башкатов, Г.Н.Ветрова, А.Д.Доценко, В.І.Зажіцкій, В.І.Шестаков, - це вираження общественного призначення судочинства, і він тісно пов'язаний з принципом гласності судового процесу та його повної фіксації технічними засобами закріплений в п.7 ч.3 ст.129 Конституції України та ст.9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в якості одного з основних засад судочинства.

Місце і роль принципу гласності в загальному механізмі забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина виконує гносеологічну (пізнавальну) функцію, оскільки надає можливість отримувати інформацію про нормативно - правових актах, які стосуються їх правового статусу, і таким разом знати свої права і обов'язки, а державі в особі її органів та посадових осіб - мати повну картину про стан справ у сфері прав людини. Принцип гласності також виконує правозахисну функцію, оскільки його реалізація робить громадян досить знаючими як захистити свої права і свободи, є чинником попередження правопорушень, а в разі їх скоєння - робить інформацію про них надбанням громадськості і примушує компетентні органи до більш рішучих і інтенсивним діям. Принцип гласності виконує комунікативну функцію, оскільки передбачає необхідність налагодження ефективного спілкування між усіма суб'єктами політичної системи, в тому числі з проблем реалізації прав і свобод громадян. Принцип гласності виконує стабілізуючу функцію, оскільки сприяє взаєморозумінню між владою і суспільством. Гласність виконує і контрольну функцію, оскільки дозволяє громадянам та їх об'єднанням контролювати всі форми діяльності держави.

Цей принцип знаходиться в тісному зв'язку принципом публічності та представляється доцільним розглянути його по частинах.

У своїй першій частині даний принцип знайшов повний розвиток у чинному процесуальному законодавстві. Відступи від гласності можуть бути допущені лише в деяких виключних випадках, для огородження суспільної моральності і безпеки. Розгляд у всіх справах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, як випливає з ч.2 ст.20 КПК і ст.11 ЦПК України, допускається за мотивованою ухвалою суду у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також за іншими справах з метою запобігання відомостей про інтимні сторони життя беруть участь у справі осіб. При цьому законодавець зобов'язав суд проводити слухання справ у закритому засіданні суду, здійснювати з дотриманням всіх правил судочинства і у всіх випадках проголошувати вироки судів публічно. Це ж вимога містилася і в ст.9 Закону України від 1982 року "Про судоустрій", у новому Законі «Про судоустрій і статус суддів» про це прямо не говориться, але ч.1 ст.9 вказаного Закону сказано, що ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації за результатами його судової справи.

Розгляд справ у закритому судовому засіданні чи не суперечить нормам міжнародного права. У ч.1 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966, говориться, що преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий процес або на частину його за мотивами моралі, громадського порядку або національної безпеки і в демократичному суспільстві, або, якщо цього вимагають інтереси особистої життя сторін чи в тій мірі, в якій, на думку суду, є строго необхідним, при особливих обставинах, якщо публічність порушила б інтереси правосуддя.

Однак будь-який судову постанову у справі має бути публічним. У ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятої Радою Європи 4 листопада 1950, сказано, що кожна людина при визначення цивільних прав та обов'язків або при висуненні проти нього якого-небудь кримінального звинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним ібезпристрастним судом, створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується публічно, проте преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або який-небудь її частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо цього вимагають інтереси малолітніх чи захист конфіденціальності особистої життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Гласність суду, на думку І.Я.Фойніцкого, підтримує в суддях живе відношення до справ і перешкоджає утворенню тієї рутини в діловодстві, які розвиваються при порядку канцелярської таємниці. Завдяки гласності зберігається постійний обмін думками між суддями і рештою суспільства, згодом чого юстиція не втрачається зв'язку з життям.

Кожне приватна особа має право знати все, що відбувається в суді при розгляді справи. Це право може бути який здійснюють ним у формі безпосередньої присутності в залі засідання, двері якого відкриті для кожного ... або за допомогою ознайомлення зі справою з різних органів друку, вільно що поміщають на своїх шпальтах все, що відбувається на суді.

В.Бернхем, що право на відкритий судовий процес перешкоджає використанню суддів як інструменту переслідування і виключає можливість неналежного використання судової влади. Д.Гомье справедливо вважає, що гласність при розгляді кримінальних справ задовольняє не тільки інтереси сторін у справі, а й інтереси широкої громадськості, оскільки підтримує впевненість громадян в існуванні справедливого судочинства.

Принцип гласності судового процесу повинен бути тільки правилом, але не самоціллю судочинства. При його реалізації у відкритому судовому засіданні в залі суду повинні бути присутніми всі учасники громадянського чи кримінального процесу і можуть бути присутніми всі бажаючі особи, які досягли шістнадцятирічного віку. І.Я.Фойніцкій справедливо зазначав, що слід розрізняти гласність загальну і гласність сторін. Загальна гласність має місце, якщо присутність на суді дозволено всім бажаючим. Гласність сторін є право присутності на суді лише тих осіб, які беруть участь у справі в якості сторін.

Хід і результати судового розгляду можуть висвітлюватися в засобах масової інформації, але при цьому вони повинні дотримуватися вимог законів та нормативних актів, спрямованих на збереження державної та службової таємниці і захищають честь і гідність особи. Не повинні підлягати розголошенню конфіденційні відомості.

Як справедливо відзначили М.М.Міхеенко, В.Т.Нор і В.П.Шібіко, для підсудного, який вважає себе невинною жертвою свавілля і беззаконня, гласність судового процесу надає можливість залучити до своєї справи увагу громадськості, аж до світової.

Для громадян, які не є учасниками судового розгляду і не беруть участь у розгляді справи, присутність у судовому засіданні не може ставиться в обов'язок. Тому не можна погодитися, що виховний вплив виїзного судового засідання буде ефективніше коли на нього будуть запрошуватися певні групи громадян які, на думку правоохоронних органів і громадськості, повинні там бути присутнім.

Слід проводити виїзне судове засіданні у присутності великої кількості жителів даної місцевості. Але не може бути визнано допустимим перетворення суду в лякало, так як для суду є негуманним і протиправним під час винесення вироку конкретній людині навіть допускати думку про призначення покарання для науки іншим. Суд повинен бути неупередженим і об'єктивним. Толь ко тоді постановлені судом рішення будуть правосудними і справедливими.

Щодо другої частини даного принципу, що зобов'язує повно фіксувати судовий процес технічними засобами, в юридичній літературі поки немає єдиної думки. Згідно з чинним Законом України «Про судоустрій України» створена державна судова адміністрація, яка уповноважена п.14 ст.126 Закону забезпечувати суди необхідними технічними способами і засобами фіксування судового процесу.

Здійснення повної фіксації судового процесу має ряд достоїнств, які, можливо, на перший погляд і не помітні. Деякі автори при розгляді принципу гласності судового розгляду визнали можливим взагалі не звертати уваги на повне утримання даного принципу в п.7 ч.3 ст.129 Конституцій України в частині повної фіксації судового процесу технічними засобами.

П.І.Шевчук, визнав, що необхідні значні матеріально-фінансові витрати на проведення робіт з обладнання залів судових засідань технічними засобами, зберіганню носіїв інформації, переводу на паперові носії та ін. За наведеними ним підрахунками відповідних служб Верховного Суду України, витрати на технічне обладнання залів судових засідань в масштабах України можуть скласти орієнтовно 4.822.200 гривень, вартість придбання касет для фіксування ходу процесу протягом року - 7.042.464 гривні.

Торкаючись це питання, В.Д.Бринцев пропонує зберігати фонограму процесу при кримінальному чи цивільному справі до набрання ним законну силу. Він справедливо при цьому звертає увагу на те, що фонограма судового процесу дозволить зняти проблему зауважень на журнал судового засідання. Дана точка зору представляється такою, що заслуговує на увагу. Звукові дані з цифрового диктофона можуть бути перевантаженими.. Гласність судочинства в такому випадку буде найповнішою.

Тим часом, повна фіксація ходу судового розгляду технічними засобами є єдиним дієвим способом стимулювання суддів, всіх учасників процесу до виконання приписів чинного процесуального законодавства з дотриманням морально-етичних норм. Також питання практичної реалізації принципу гласності судового процесу може мати ще одна проблему. Це розгляд кримінальних справ, пов'язаних з державною таємницею, пов'язаних з порушенням законодавства про державну таємницю, державною зрадою, шпигунством. Більшість матеріалів цих справ мають гриф секретності і не підлягають розголошенню.

Щодо можливих відсилань до п.7 ч.2 ст.129 Конституції України, в якій гласність судового процесу проголошується одним з основних принципів судочинства, з посилками на ч.3 ст.8 Конституції України, яка встановлює, що норми Конституцій є нормами прямої дії, то слід виходити з такого. Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Серед таких міжнародних договорів слід в першу чергу відмітати Міжнародний пакт про громадянські і політичні правах, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, в п.1 ст.14 якого проголошується, що преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий процес або частину його з міркувань моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві.

Також слід звернутися до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятої Радою Європи в 1950 році, в п.1 ст.6 якій декларується, що судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань на протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моральних засад, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві.

Також чимало виникає проблем з реалізацією принципу гласності у зв'язку з висвітленням обставин конкретної справи в засобах масової інформації. У цьому зв'язку становить інтерес точка зору Л.І.Будніковой і В.Л.Буднікова, згідно з якою багато із засобів масової інформації в сучасних умовах за тих чи інших причин доводять до відома своїх адресатів спотворену, необ'єктивну інформацію, будучі при цьому просто заангажованими однієї зі сторін. Рекомендується засобам масової інформації утримуватися від будь-яких аналітичних оглядів, власних односторонніх висновків до вступу вироку або якого-небудь іншого рішення у справі законної сили. В іншому випадку ці публікації можуть бути причиною виникнення справ цивільного судочинства за позовами про захист честі, гідності та ділової репутації, а також про матеріальне відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Принцип рівності учасників судового розгляду перед законом і судом є одним з основних принципів судочинства (п.2 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.7 Закону України «Про судоустрій України»), який регламентує, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Кожному з цих осіб надані процесуальні права, які дають їм можливість захищати свої особисті інтереси, а також інтереси представляються ними держави, юридичних і фізичних осіб у судовому процесі.

Учасників судового розгляду, які мають протилежні процесуальні інтереси в конкретній справі, в змагальному процесі прийнято іменувати сторонами в судовому засіданні. Надання учасникам судового розгляду рівних процесуальних можливостей у відстоюванні своїх або представляються ними законних інтересів обумовлює те, що істина в суді пізнається шляхом зіткнення протилежних поглядів, думок і підходів, їх зіставлення і детального аналізу. Рівність прав учасників судового розгляду зобов'язаний забезпечити суд. На неприпустимість змішання функцій учасників судового розгляду звертав свою увагу ще в 1296 році Філіп де Бомануар - відомий французький юрист: "Адвокат або порадник можуть отримувати свої гроші і винагороду за свою пораду чи за захист, але на це не мають права судді, так як можуть дійсно бути продані послуги і рада, але не можуть і не повинні бути продані рішення ". Принцип рівності громадян перед законом і судом виходить з ч.1 ст.24 Конституції України, за якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. У ч.2 цієї ж статті зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного або соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Жінки рівні в правах з чоловіками.

У ч.1 ст.26 Конституції України зазначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Цю норму закріплено в чинному Законі України «Про судоустрій України».

У ч.1 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 16 грудня 1966, сказано, що всі особи є рівними перед судами і трибуналами. Цей принцип важливий не тільки в сфері регламентації процесуальних прав громадян, а й в гарантуванні рівності в кінцевому результаті судового розгляду.

Рівність громадян перед законом і судом, - на думку В.Т.Маляренко слід розглядати як наявність однакових матеріальних процесуальних законів, які не створюють їм будь-яких переваг або обмежень. Дотримання цього принципу є важливою гарантією та забезпеченні справедливості при здійсненні правосуддя. Принцип змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості закріплений у п.4 ч.3 ст.129 Конституції України. Змагальність судового розгляду полягає в тому, що сторона обвинувачення і сторона захисту, відстоюючи в умовах процесуальної рівності кожна свою позицію, права і свої або подаються інтереси законними способами, сприяють суду у встановленні істини у справі та його правильному вирішенню.

Принцип змагальності передбачає відміну завдань учасників судочинства та наявність своїх процесуальних інтересів. Даний принцип перезимують, що учасники судового розгляду є процесуально самостійними особами і в передбачених процесуальним законодавством випадках не можуть бути залежними один від одного у службових, посадовою, родинним і іншим відносинам.

Принцип змагальності судочинства полягає в такій побудові процесуального порядку судового розгляду і дослідження в ній доказів, при якому сторонам забезпечується можливість активно відстоювати свої або захищаються подаються права та інтереси. Згідно з положеннями чинного процесуального законодавства по всіх справах подання доказів здійснюється судом.

Принцип змагальності сторін обумовлює неупередженість суду. Принцип змагальності, як справедливо стверджує І.В.Тирічев, характеризує така побудова процесу, в якому функції обвинувачення і захисту і примикають до них функції підтримання позову і заперечення проти нього розмежовані між собою, відокремлені від судової діяльності та виконуються сторонами, які користуються рівними процесуальними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд займає керівне становище в процесі, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного, повного об'єктивного дослідження обставин справи і дозволяє саме цю справу.

В.І.Шішкін, говорячи про стан змагальності у вітчизняному кримінальному судочинстві, справедливо зазначив, що недосконалість чинного законодавства дає підставу для однобічної оцінки доказів і не сприяє принципом змагальності, тому норми КПК і ЦПК у цій частині потребують вдосконалення і приведення у відповідність зі статтями Конституції України.

Дійсно, змагальність - це найважливіший принцип перевірки доказів і спосіб виявлення істини у справі. А рівність прав учасників судового розгляду у наданні доказів, заяві клопотань є правовою основою реалізації цього демократичного принципу.

Саме правосуддя як діяльність немислима без змагальності сторін. Суд повинен дослідити представлені сторонами докази і тільки на підставі їх дослідження постановляти своє рішення, що відповідає положенням чинного законодавства. Принцип змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості представляється можливим лише зі значною часткою відносності і застережень.

В.П.Смірнов справедливо вважає, що проголошений у Конституції принцип змагальності сторін підлягає обов'язковому розвитку. В.Т.Маляренко стверджує, що змагальність сторін змусить суд до правильного розгляду матеріалів справи та постановою законного і обґрунтованого судового рішення. В.І.Шішкін вважає, що суд не повинен проявляти активність у судовому розгляді, суд повинен виступати в ролі арбітра, а не обвинувача. Активність суду і активність сторін при дослідженні доказів - це взаємно виключають один одного правові явища. Суд не повинен підміняти боку там, де інтереси останніх уразливі.

Змагальність була і залишається ознакою демократичних засад відправлення правосуддя, надаючи сторонам - учасникам процесу рівну можливість відстоювати в суді свої права та законні інтереси. Завдання суду полягає у створенні необхідних рівних умов для всебічного і повного дослідження всіх обставин справи.

Принцип змагальності найбільш повно реалізується саме в стадії судового розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, коли всі докази досліджуються гласно, усно, в умовах дотримання рівності прав всіх учасників. Він знаходить своє реальне наповнення тільки тоді, коли здійснено дійсне розмежування функцій обвинувачення й захисту і відділення цих функцій від правосуддя - самостійної функції, виконання якої покладено на суд.

Принцип змагальності знаходиться в органічному взаємозв'язку з такими демократичними принципами, як гласність, усність, безпосередність, презумпція невинності і забезпечення обвинуваченому права на захист. При наявності цих принципів судовий процес має змагальну форму, вони забезпечують змагальність процесу. Останнє повинно бути також реалізовано не тільки в стадії судового розгляду. Хоча найбільш повно реалізуватися принцип змагальності сторін може саме в умовах відкритого, гласного судового розгляду, в умовах процесуального протиборства сторін в неупередженому суді. Протиборство сторін перед судом має здійснюватися виключно тільки лише на умовах їх процесуальної рівності та взаємно незалежні, тільки тоді принцип змагальності буде реалізований в судочинстві.

Реалізація принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості не можна розцінювати як якийсь самоцілі. Успішне виконання покладених на прокуратуру завдань в значній мірі залежить від розуміння ними свого правового становища в суді.

Принцип презумпції невинуватості проголошений ст.62 Конституції України, згідно якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доказана в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Правовий принцип презумпції невинності визначає правовий статус обвинуваченого не тільки у кримінальному процесі, а й у всіх суспільних відносинах, в яких він виступає як один з суб'єктів. У ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966, проголошено, що кожен обвинувачуваний у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки його провина не буде доведена відповідно до закону. Згідно КПК України ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину інакше, як за вироком суду. Тягар доведення провини лежить на органах дізнання та досудового слідства, прокуратури і неприпустимо покладання на обвинуваченого функції доведення своєї невинності. У ч. Конституції України встановлено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину законодавець встановив одвічне припущення про те, що особа невиновно. Його свідчення, в тому числі і зізнавальні, підлягають обов'язковій перевірці. Визнання обвинуваченим своєї провини згідно з ч. КПК України може бути покладено в основу обвинувачення і, отже, вироку, тільки за умови підтвердження цього визнання сукупністю наявних у справі доказів. Також підсудний не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань (ст.63 Конституції України).

І.В.Тирічев також вважає, що презумпція невинуватості відкидає обвинувальний ухил у всіх формах його прояви і служить важливим гарантом права обвинуваченого на захист. Презумпція невинності, закріплена в п.2 ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, є одним з елементів справедливого судового розгляду, який говорить п.1 тієї ж статті.

Не так давно про презумпцію невинності навіть у підручниках з кримінального процесу говорили не інакше, як про "так званої презумпції невинності". Зокрема, професор М.А.Чельцов саме так іменував один з параграфів свого підручника. Неприйнятність подібної позиції в наш час видається очевидною. Обов'язок доводити лежить на обвинуваченні і які-небудь сумніви повинні трактуватися на користь обвинувачуваного.

Принцип обов'язковості виконання рішень суду проголошується в п.9 ч.3 ст. 129 Конституції України та вст.11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в якості одного з основних засад судочинства. Крім цього, в ч.3 ст.124 Конституції України зазначено, що судові рішення є обов'язковими для виконання на всій території України. Цей принцип знаходить свій розвиток в ст.43 КПК України та ст.14 ЦПК України, згідно якої набрали законної сили рішення суду обов'язкові для всіх державних і громадських підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Якщо судові рішення не будуть виконуватися, то втрачає сенс здійснення правосуддя.

На необхідність виконання судових рішень звертали свою увагу законодавці і в минулі часи. Так, в світської частини Законів Кнута записано, що ... хто не підкориться праведному рішенням нехай заплатить він штраф за протизаконня.

Невиконання судових рішень є однією з наібільших проблем судового захисту прав людини, забезпечення правосуддя в Україні тому, що зводить нанівець весь сенс судочинства. Невиконання рішень судів є не тільки неповагою до суду як гілки державної влади та правосуддя.

За невиконання рішень суду в чинному законодавстві передбачена кримінальна та адміністративна відповідальність, але в даний час число невиконаних судових рішень багаторазово перевищує мізерно мала кількість залучень до відповідальності конкретних осіб, винних у цьому.

Проблема виконання судових рішень безпосередньо залежить від економічного стану держави.

Принцип забезпечення права на касаційне і апеляційне оскарження рішень суду закріплений в п.8 ч.3 ст.129 Конституції України та ст.12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Прокурор та його заступники згідно КПК та ст. ст. 290, 319 ЦПК України в межах своїх повноважень мають право внести апеляційну скаргу та касацію на рішення суду першої або другої інстанції (незалежно від їх участі в розгляді справи) у строки, зазначені в законі. Таке ж право мають інші учасники процесу, які вносять апеляційну або касаційну скаргу на рішення суду.

Касаційне оскарження здійснюється на рішення, що вступило в законну силу в терміни, обумовлені в процесуальному законодавстві.

 

Участь народних засідателів і присяжних проявляється в інших конституційних принципах - участь народу у здійсненні правосуддя і колегіальність розгляду судової справи.

Згідно новій редакції ч.4 ст.124 Конституції України «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних». Крім цього, ч.1 ст.127 Конституцій України проголошує, що правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках за участі присяжних. До 2016 року народ приймав участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів, але тільки в межах ч.4 ст.234 ЦПК України.

Багаторічна практика функціонування інституту суду присяжних в США, Англії, Франції свідчить про його життєздатності інституту суду присяжних. Рішення у справі приймається не присяжними, а безпосередньо професійним суддею. Інакше кажучи, питання, вирішення яких потребує наявності юридичної кваліфікації, розглядаються і вирішуються лише суддею - професіоналом, але не присяжними засідателями.

Представники народу, якими є присяжні засідателі, повинні вносити у процес здійснення правосуддя дух справедливості рішення, постановлене судом за участю народних засідателів або на основі вердикту присяжних. При вирішенні всіх питань, пов'язаних з розглядом справи та постановою судового рішення, присяжні мають такі ж права, як і професійні судді. Присяжні залучаються до участі в правосудді в місцевих судах у розгляді справ по першій інстанції. Підсудність справ, у розгляді яких беруть участь присяжні визначається процесуальним законодавством.

Судові системи різних країн світу знають декілька моделей колегіального суду за участю представників народу. Аналізуючи їх, І.Л.Петрухін звернув увагу на відмінності між судами шеффенів і судами присяжних. Непрофесійні судді (народні засідателі) і професійний суддя об'єднані в одну колегію і, дозволяють всі питання при вирішенні справи і постанові приговора разом. Представники народу (присяжні засідателі) вирішують питання факту самостійно, без впливу на них думки професійного судді, який на основі їх вердикту дозволяє по даній справі питання права. І.Л. Петрухін стверджує, що в суді присяжних участь народу виражено найбільш повно.

Якщо клопотання про колегіальний розгляд справи заявлено не було, то воно буде розглядатися одноосібним складом суду. У тих випадках, коли з декількох підсудних у справі хоча б один заявив клопотання про розгляд справи колегіальним складом суду, справу належить розглядати колегіальним складом суду незалежно від наявності або відсутності аналогічних клопотань інших учасників судового розгляду. Також, на нашу думку, після початку судового слідства заявлене клопотання підсудного про зміну складу суду з колегіального на одноособовий або навпаки не підлягає розгляду, оскільки будь –які зміни тягнуть за собою порушення принципу незмінності складу суду. Не вправі це робити і сам суд, оскільки такі дії суперечливі б ст.258 КПК України. Принцип колегіальності і одноособливості дотримується в цивільно - процесуальному законодавстві і закріплений в ЦПК України.

Деякі автори вважають, що відродження інституту одноособливого розгляду кримінальних справ було обумовлено прагненням зменшити матеріальні витрати на судочинство і забезпечити оперативність розгляду невідкладних справ. Вони вважають, що інститут народних засідателів у зв'язку з соціально-економічними змінами в країні втратив своє колишнє значення.

Не дарма І.Юрков, проаналізувавши стан судочинства в Україні в даний час, прийшов до висновку про необхідність значно посилити народне представництво при здійсненні правосуддя у кримінальних справах. У цьому він побачив певну закономірність, оскільки, згідно ст.5 Конституції України, народ є єдиним джерелом влади України і здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади, однієї з гілок якої є судова влада. Участь народу у розгляді кримінальних та інших справ і становить сенс здійснення їм судової влади.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.