Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Києво-Могилянська академія – культурно-освітній центр





Східних слов’ян

 

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насамперед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Рівень зазначених сфер в Україні в ХVII – ХVIIІ століттях – яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Найвищі здобутки української освіти й науки у ХVII – ХVIIІ століттях пов’язані з діяльністю Києво-Могилянської академії, створеної Петром Могилою в 1632 році. Колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, більшість із перелічених дисциплін у той час викладалися також у відомому Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII – початку XIX ст.ст., в академії почали викладати історію та географію.

Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням І. Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років.

Студентам буде цікаво дізнатися про організацію навчально-виховної роботи в Академії. Так, лекції відбувалися: щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 17 годин дня; щовівторка, щочетверга та щосуботи – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 15 години дня.

Учні займали місця в класі відповідно до своїх успіхів. На перших лавах сиділи кращі учні – "senatus", решта учнів мала назву "populus". У кожному класі був "диктатор", звичайно, перший учень. На зразок єзуїтських шкіл, догляд за поведінкою учнів і чистотою класу покладався почасти на самих учнів. Наприклад, "цензор" повинен був доглядати за охайністю класу та тишею до приходу вчителя; обов’язком "авдитора" було вислухати засвоєння матеріалу лекції від учнів, закріплених за ним, а також пояснити їм те з лекцій, чого вони не зрозуміли. Під час перевірки засвоєння лекцій "авдитор" робив відмітки проти прізвищ учнів: знає, не знає, помилився, нічого не знає, хворий.



"Сенсори" доглядали за поведінкою малих хлопців по квартирах, "директори" допомагали малим учням засвоювати лекції, "візитатори" стежили за поведінкою усіх учнів, навіть "сенсорів" і "директорів". "Каліфактори" (сікарі або гарячителі) призначалися до кожного класу для виконання тілесної кари над товаришами. Тілесні покарання (3 – 12 ударів різками) передбачалися для учнів молодших класів. Щодо студентів двох вищих класів – інструкція припускала такі кари: пересторогу, позбавлення певних прав, і нарешті, виключення з Академії.

Іспити відбувалися двічі на рік: у грудні та в червні. У класах філософії та богослов’я відбувалися колоквіуми або диспути. Диспути були тижневі, місячні й кінцеві. Останні відбувалися після закінчення якогось відділу предмета (чим не "модульна" система?!). "Публічна диспута" відбувалася не менше двох разів на рік і була надзвичайним шкільним святом. У день, призначений для "публічної диспути", з’їжджалися до Академії видатні випускники, батьки студентів. Вранці всі йшли до лаври, де Службу Божу правив митрополит. Після того починалося саме свято. Префект (проректор) підносив високим гостям розмальовану програму "диспути", так звану конклюзію. Перед диспутом один з його учасників виступав з промовою ("орація"), де коротко з’ясовував тези диспуту, а далі виступав "дефендент", наводячи міркування на захист своїх тез, а опоненти – їх було двоє або троє – старалися спростувати ті тези, після чого "дефендент" у останньому слові відхиляв заперечення опонентів та відстоював свої тези. Якщо "диспута" відбувалася не досить рівно чи опоненти своїми зауваженнями ставили "дефендента" в скрутне становище, хор з оркестром перебивав "диспуту".

Одяг вихованців академії був такий: так звана кирея, – довгий плащ. У багатих кирея була з шовкової матерії, у менш заможних – з китайки. Взимку поверх киреї одягали кожух, який підперезували шовковими або вовняними поясами. Штани у багатіїв були з шовкової матерії та надзвичайної широкості; шапки були смушкові з кольоровим верхом. Чоботи були різних кольорів на високих каблуках.

Києво-Могилянська академія не була тоді становою, у ній навчалися діти всіх прошарків суспільства. Так у 1737 р. в академії навчалися діти: козацької старшини – 22, офіцерських – 1, ратушних чиновників – 2, купецьких – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селянських дітей – 39. Багато приїжджало з сусідніх слов’янських і не слов’янських земель. До України в науку приїжджали росіяни, білоруси, серби, болгари, румуни, молдавани, греки. Студентів було порівняно багато: у 1742 р. – 1243 чол., у 1744 р. – 1160 чол., у 1751 р. – 1193 чол., у 1765 р. – 1059 чол. Контингент закордонних студентів становив: у 1763 р. – 127 чол., у 1737 р. – 122 чол., у 1790 р. – 47 чол. Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: "доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного" навчання.

Спочатку науки в Академії викладалися майже виключно латинською мовою, а українська та польська були допоміжними. Але згодом слов’яно-руський напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні наукові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.

Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народно-розмовною в цей час загальмувалися, адже національні мови остаточно формуються в самостійних державах Європи. Відомо, що саме в цей час у країнах Західної Європи унормовуються літературні національні мови, у тому числі польська. У розірваної на шматки України, жоден з яких не міг претендувати на роль суверенної держави, для серйозної роботи у цьому напрямку фактично не було передумов.

Відтак учні з першої половини XVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов, і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. Учені, письменники писали свої твори різними мовами.

Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, у свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.

Історія Києво-Могилянської академії дає змогу об’єктивно проаналізувати взаємодію української та російської культур цього періоду. Причому цей аналіз приводить до безупередженого висновку: друга половина XVII – перша половина XVIIІ ст. характеризується інтенсивним культурним впливом України на Росію. Цей вплив втілився не тільки у переїзд до Петербурга та Москви великої кількості освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків та масивів української культури.

З 1654 року, після укладання військово-політичного союзу України і Росії, рух освічених українців до Росії набуває широкого розмаху. Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх і добре їм платила. У 1664 році прибув до Москви українець Семен Полоцький, котрий навчав царевичів Олексія та Федора, царівну Софію, а також царевича Петра. Принесли сюди свої сили й знання Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптало), Феофан Прокопович.

Прийшовши до влади в Росії, Петро І зрозумів, що Росія повинна зробити різкий ривок для подолання економічного та культурного відставання, інакше їй загрожує участь колоса на глиняних ногах. Вирішальною умовою для такого ривка була наявність знаючих, освічених людей, інженерів, учених, фахівців у сфері виробництва та мистецтв.

Україна, зокрема Києво-Могилянська академія, відіграла вирішальну роль у створенні системи освіти в Росії. З 40-х років XVII ст. до заснування Московського університету в Києві здобувала освіту молодь з Москви, Вязьми, Вятки, Брянська, Калуги та інших російських міст. Вихованців Києво-Могилянської академії бачимо серед викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії (15 викладачів були українцями). З 1701 по 1763 роки в Московський академії посаду ректора займала 21 особа, у тому числі 18 – київські вчені, з 25 префектів 23 особи – з Київської академії.

Коли відповідно до наказу Петра I у 1721 році в Росії були засновані духовні школи і семінарії, то вчителями там ставали тільки українці, тому що їх вважали найкращими педагогами. Те ж саме відбулося і після заснування в Росії у 1786 році народних шкіл. На деякий час Київська академія стала нібито головною вчительською семінарією і поставляла вчителів на всю Росію.

Значним був вплив українців і на інші сфери культурного розвитку Росії в XVII – XVIII ст.ст.

На жаль, посилення імперської політики Росії у ставленні до України, обмеження української автономії, а в другій половині XVIII ст. і повна ліквідація української державності негативно вплинули на діяльність Києво-Могилянської академії. У другій половині XVIII ст. Академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим Академії був Іван Фальківський, який займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких були вища математика, німецька мова і філософія, заснував культурний осередок "Вільне поетичне товариство". На початку ХІХ століття через відсутність коштів Києво-Могилянська академія не змогла реорганізуватися в університет і була закрита в 1817 році.

Таким чином, Києво-Могилянська академія майже 200 років задовольняла освітянські, наукові й суспільні потреби України. Незважаючи на те, що в основі навчання а Київській академії була латинська мова, а всі науки в ній визначалися схоластичним напрямом, все ж своїм духом і внутрішнім розпорядком Академія залишалася школою православною і близькою інтересам українського народу, а тому успішно виконувало своє завдання – відтягати православних дітей від набуття науки в латино-польських школах. Київська академія через своїх вихованців прислужилася поширенню духовної культури як в Україні, так і поза її межами, особливо в Росії, де лише завдяки участі київських учених і міг пробудитися інтерес до освіти й духовних потреб взагалі. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу.

Як бачимо, на кінець XVII – першу половину XVIII століть Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню й вищу школу високого класу.

Однак, на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу картину. Через закріпачення й розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) – у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) – у губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі.

Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття в Україні університетів підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Так, у 1760 р. Григорій Теплов, колишній вихователь Кирила Розумовського, склав для нього, тодішнього гетьмана України, проект університету в Батурині. У 1765 р. Рум’янцев, тодішній управитель України, подав проект про заснування університету в Чернігові або в Києві. У 1786 р. князь Григорій Потьомкін подав цариці план Катеринослава, де проектував відкрити університет з академією мистецтв та музики. Усі ці проекти в той час залишилися тільки на папері.

На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи 1776 – 1783 рр. на західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках – українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

У 1661 році було засновано Львівський університет, але він на довгі роки став центром полонізації західноукраїнського населення.

Таким чином, на рубежі XVIII – ХІХ століть було покладено кінець вищій та середній освіті на українських землях. Боротьба за їх відродження стала нагальною потребою української громадськості.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.