Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Культурні процеси в Україні у 20 – 30-х роках ХХ сторіччя





 

Національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою й гетьманом П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади.

Після завершення громадянської війни й приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури СРСР взагалі, а також і в Україні. Культурний розвиток України в 1920-ті роки – один із разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найтяжчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, країна, що втратила багатьох вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет. Цей факт відзначається не тільки прихильниками, але й критиками радянської влади. Річ у тім, що революція призвела до руху різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були й гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася.

У багатьох наукових працях 20-ті роки характеризуються як чергове національне відродження. Почалася широкомасштабна розбудова української культури, якій об’єктивно сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) коренізаціі.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, у якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалася, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі – зближення між російськомовним робітничим класом й україномовним селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР (з 1922 до 1924 р. – УСРР; з 1924 до 1991 р. – УРСР) прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.



Передусім українізація вплинула на освіту. Важливим напрямком в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство ″Геть неписьменність!″ Наприкінці десятиліття писемність населення в УРСР становила понад 70% у містах і близько 50% у селах. На початок 30-х років близько 97% дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання в вузах, технікумах. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків.

Особлива заслуга в здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О. Шумському і М. Скрипнику, які в 20-ті – на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. У віданні Наркомату перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися переважно в українській академії наук, що в 1921 р. перейменовано на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М. Грушевський, який 1924 р. повернувся з-за кордону й був обраний академіком, очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Поряд з М. Грушевським працювали такі авторитети української науки, як М. Птуха, М. Крилов, М. Василенко, А. Кримський, С. Єфремов, М. Петров, В. Воблий та ін.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків – столиця УРСР до середини 30-х років. Тут зосереджувалося в основному молодше покоління української інтелігенції.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував ″Пролеткульт″ – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою ″чисто пролетарську″, особливу літературу. Згодом ″пролетарські″ письменники об’єдналися у спілку ″Гарт″ (1923 – 1925 рр.), до якої входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Крім них існували групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), неосимволістів (П. Тичина, Д. Загул, В. Мисик та ін.), панфутуристів (М. Семенко, ″ранні″ М. Бажан, Ю. Яновський, О. Слісаренко та ін.), конструктивістів (В. Поліщук) тощо.

У музичному мистецтві розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. Плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів країни стала капела ″Думка″ (створена в 1920 р.). Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х рр. зробили В. Каминевський, О. Левицький, П. Козицький, Н. Городовенко. У Харкові діяла й успішно гастролювала Україною перша капела бандуристів, створена ще 1917 р. музикознавцем і письменником Г. Ходкевичем.

Протягом 1923 – 1928 рр. діяло музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури (Б. Лятошинський, В. Косенко, М. Вериковський).

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов’язаний із творчістю О. Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. Поставлені ним фільми ″Арсенал″, ″Звенигора″, ″Аероград″ та ін. увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм ″Земля″ в 1958 р. міжнародним журі було названо серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

Розвиток національного образотворчого мистецтва плідно розгорнувся вже після заснування в листопаді 1917 р. Української академії мистецтв, першим ректором якої став видатний художник-графік, професор Г. Нарбут. До складу Академії мистецтв увійшли визначні художники-професори О. Мурашко, В. і Ф. Кричевські, М. Бурачек, М. Жук. При Академії мистецтв було відкрито Українську національну картинну галерею. У 1922 р. Академію було реорганізовано у Київський інститут пластичних мистецтв, що у 1924 р. був об’єднаний з Київським архітектурним інститутом і на їх основі було створено Київський державний художній інститут.

У середині 20-х років дедалі помітнішу роль у політичному й культурному житті почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури (як правило конструктивізм). Розвивалася далі й монументальна скульптура (І. Кавалерідзе).

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою й режимом політичної влади, що склалися в СРСР внаслідок ″великого перелому″ кінця 20-х років. Поряд із безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувалися ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувалися в ідеологію сталінізму.

Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років із метою полегшення контролю над розвитком культури були створені спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, у тому числі українськими емігрантами.

У 1932 році з’явився термін ″соціалістичний реалізм″, який був проголошений єдиним правильним методом літератури й мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославлення міфічних досягнень, ″лакування″ дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Було зупинено авангардні пошуки й експерименти, що в усьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план, тому що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради в Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. До сучасної публіцистики, наукової літератури увійшов образ ″розстріляного відродження″. 1930 року було організовано судовий процес над ″Спілкою визволення України″ (СВУ), яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 осіб, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки й культури, жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був заарештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели й кінорежисера О. Довженка.

Жорстокого морального терору зазнав нарком освіти УРСР М. Скрипник. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою ж була доля й ще однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу – М. Хвильового.

У 30-ті роки було ліквідовано науково-дослідний інститут літературознавства імені Шевченка, а його директора С. Пилипенка та переважну більшість працівників розстріляно, розгромлено філософську школу академіка Юринця та Український науково-дослідний інститут сходознавства. Ліквідовано всі літературно-мистецькі об’єднання та організації, а талановитих письменників і критиків (понад 97 осіб) заарештовано. Знищено велику мистецьку школу на чолі з видатним художником Михайлом Бойчуком. Розігнано театр ″Березіль″. Були ліквідовані українські видавництва ″Рух″, ″Час″, ″Книгоспілка″.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, мовних традицій.

Значний удар духовності українського народу завдала релігійна політика, яка проводилась у СРСР. Проголосивши війну релігії, більшовики розгорнули широку атеїстичну пропаганду. Багато храмів було закрито й навіть зруйновано. Священиків, які протестували проти свавілля, було заарештовано, багатьох із них – розстріляно.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Поступово розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії, в суспільно-політичному житті, а отже, і в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. 1934 р. було прийнято партійно-урядове рішення про обов’язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов’язана з боротьбою українського народу за соціальне й національне визволення.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась розвитку освітніх установ. З 1932 р. встановилося три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним − технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання доцента, професора. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання заліків та іспитів. Наприкінці 30-х років в Україні загалом було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноосвітніх дисциплін, невисока зарплатня вчителів.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Цього ж року електрозварювальну лабораторію Є. Патона було реорганізовано в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філатов. 1936 р. у складі Української академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України.

Отже, український культурний процес 20-30 рр. виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. Проте історія розвитку культури цього періоду засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.