Зміст,методи та умови реалізації інноваційної політики держави.

Інновація — це кінцевий результат впро­вадження досягнень НТП з метою отриман­ня економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

ержавна науково-технічна політика — це складова частина соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрямки, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємозв’язані й тісно взаємодіють, що показано на рис. 5.5.

Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний період мають бути:

· визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

· структурна перебудова науково-технічної сфери;

· підтримка нових інноваційних структур;

· розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

· розвиток міжнародного співробітництва.

Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійс­нюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання.

До методів прямого регулювання належать:

· визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;

· державні науково-технічні програми;

· державне замовлення в науково-технічній сфері;

· державна науково-технічна експертиза;

· бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки;

· державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів;

· державна політика у сфері патентів і ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать:

· диференційована податкова політика;

· стимулююча фінансово-кредитна політика;

· гнучка амортизаційна політика;

· правовий захист інтелектуальної власності;

· державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у вирішенні як загальних проблем науково-технічного розвитку, так і проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного прогресу, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напрямку чи програми наукові, дослід­ні та проектні організації мали однакові економічні та правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.

Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три групи: правові, адмініст­ративні та економічні. З-поміж методів науково-технічної політики виокремлюються прості методи, які користуються тільки одним із способів впливу, і складні, які поєднують усі можливі способи.

Початковим етапом формування науково-технічної політики є встановлення державних пріоритетів розвитку науки і техніки.

Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку в промисловості. Це документ, в якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення науково-технічних проблем

Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проект­них організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розроб­ці та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на договірній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Державна науково-технічна експертиза є невід’ємним елементом реалізації науково-технічної політики. Вона проводиться з метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямків і програм розвитку науки і техніки, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення рівня досліджень та їх результатів.

Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності стосується, як правило, фундаментальних досліджень і розробок, зокрема з питань оборони України; пріоритетних напрямків розвит­ку науки і техніки; прикладних науково-технічних розробок, результати яких мають загальнодержавне значення; науково-тех­нічних досліджень та робіт, які пов’язані з науково-технічним співробітництвом за міжнародними угодами.

Важливим методом реалізації науково-технічної політики є формування та заохочення науково-технічних кадрів. Держава забезпечує підготовку та перепідготовку науково-технічних кадрів у державних наукових установах і навчальних закладах, виділяє необхідні для цього бюджетні асигнування й матеріальні ресурси, законодавчо надає рівні правові умови для функціону­вання організаційних структур різних форм власності, які здійснюють навчання й підвищення кваліфікації кадрів. Держава встановлює обов’язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти.

Державна політика у сфері патентів і ліцензій є складовою час­тиною науково-технічної політики. Вона спрямована на регулювання відносин, пов’язаних з набуттям та використанням прав на об’єкти інтелектуальної власності.

До складу методів непрямого регулювання належить також стимулююча фінансово-кредитна політика. Її основний зміст полягає в наданні державою кредитних ресурсів на пільгових умовах тим комерційним банкам, які кредитують виконання робіт з пріоритетних напрямів НТП. У руслі стимулюючої фінансово-кредитної політики у сфері науково-технічної діяльності перед­бачається створення спеціалізованих інноваційних банків, інноваційних фондів та страхових компаній. Така політика реалізується за допомогою встановлення пільгових кредитних ставок, надання кредитів на повний строк реалізації інноваційних проектів, установлення пільгового графіка повернення інноваційних кредитів та сплати процентів, створення спеціалізованої перестрахової компанії науково-технічної діяльності.

З метою інтенсифікації відновлювальних процесів у науково-технічній сфері держава проводить гнучку амортизаційну політику. Її зміст полягає в тому, що науково-дослідним, дослідно-конструкторським, проектно-технологічним організаціям, підприємствам та об’єднанням, що ведуть роботи з пріоритетних напрямів НТП та виробляють інноваційний продукт, надається право самостійно визначати метод нарахування амортизації.

Необхідною умовою практичного використання науково-тех­нічних досягнень є державний захист права інтелектуальної влас­ності на науково-технічну продукцію. Закон України «Про ос-
нови державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (ст. 26) передбачає, що результати науково-технічної діяльності є об’єктом власності створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором. Результати досліджень з фундаментальних напрямків науки, а також робіт з пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки, що фінансуються за рахунок бюджету, передаються виконавцями державі. Для реалізації такого права є необхідним ство­рення ефективної патентно-інформаційної системи, розгалуженої структури патентно-правових установ, законодавства про інтелек­туальну власність, а також виокремлення та розвиток відповідної гілки судової влади.

Важливим методом державної політики у сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Міжнародне співробітництво створює необхідні правові й економічні умови й сприяє здійсненню суб’єктами науково-технічної діяльності вільних і рівноправних відносин із міжнародними науковими товариствами.

Планування витрат діяльності підрозділів

Витрати внутрішньогосподарського підрозділу підприємства утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але в загальному їх можна поділити на інвестиційні та поточні (операційні) витрати.

Інвестиційні витрати, чи просто інвестиції, спрямовуються на створення чи купівлю дохідних активів або соціальних благ.

Поточні витрати - це пов’язані з виробництвом витрати, що є циклічними або безперервними. Вони повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (основні матеріали, технологічна енергія, зарплата виробничих робітників і тощо) або потрібні постійно для

управління і підтримання виробничої системи в стані готовності (зарплата управлінського персоналу, орендна плата, амортизація основних засобів та ін.).

Поточні витрати формують собівартість продукції і таким чином безпосередньо впливають на розмір прибутку. На рівні внутрішньогосподарських підрозділів, що є центрами витрат і не формують власного прибутку, витрати є основним показником ефективності їх діяльності (у зіставленні з обсягом виготовленої продукції чи виконаної роботи).

Враховуючи важливість рівня витрат для виробничої та іншої діяльності, їх формуванням слід управляти, у тому числі планувати за місцями виникнення, видами і носіями.

Планування витрат за місцями здійснюється для контролю за їх формуванням та для організації відповідальності за досягнутий рівень витрат через порівняння фактичних і планових показників. Цей аспект планування витрат стосується безпосередньо підрозділів підприємства, які з точки зору центрального апарату управління підприємством є концентрованими місцями витрат і

центрами відповідальності за їх рівень.

Планування витрат за їх видами, тобто однорідними економічними елементами, показує ресурсний аспект витрат, що має важливе значення для аналізу собівартості продукції і виявлення резервів її зниження.

Елементи витрат - це економічно однорідні витрати, згруповані за їх видами і призначенням у діяльності підприємства.

Відповідно до П(С)БО 16 «Витрати» виділяють такі елементи операційних витрат:

матеріальні витрати;

витрати на оплату праці;

відрахування на соціальні заходи;

амортизація;

інші операційні витрати.

Це загальна номенклатура елементів витрат, властива всім рівням управління на підприємстві. В окремих підрозділах у їх складі є певна специфіка. Так, до складу витрат внутрішньогосподарських виробничих підрозділів вводиться додатковий елемент — послуги

власних підрозділів (ремонтного, інструментального, транспортного цехів тощо).

Планування витрат за носіями дає змогу визначити собівартість окремих видів продукції підрозділів, що є необхідною умовою організації внутрішньоекономічних відносин між ними, визначення рентабельності виробів підприємства й обґрунтування його цінової політики.

Оскільки при плануванні йдеться про витрати у майбутньому періоді, тобто очікувані витрати, їх величина є певною мірою ймовірною, хоча й обчисленою на обґрунтованій нормативній базі. Ряд чинників обумовлює відхилення фактичного рівня витрат від

запланованого. Це зміни в обсязі виробництва, цінах на ресурси, інші не передбачені в плані чинники впливу на виробничий процес. Такі відхилення докладно аналізуються і є підставою для прийняття відповідних управлінських рішень.

При плануванні витрат підрозділів важливе значення має їх класифікація. Класифікація витрат - це групування витрат за технологічним призначенням і економічним змістом, яке дає змогу управляти формуванням собівартості продукції (робіт,

послуг). За способом включення до собівартості витрати поділяють на прямі і непрямі.

Прямі витрати безпосередньо відносять на собівартість певного виду продукції (заробітна плата виробничих робітників, сировина і матеріали, паливно-енергетичні ресурси та ін.).

Непрямі витрати не відносять прямо на собівартість того або іншого виду продукції, оскільки вони мають загальне призначення (наприклад, витрати на виробничу електроенергію, амортизаційні відрахування на устаткування та ін.). Об’єктом їх формування є місце витрат або, точніше, певний підрозділ як центр відповідальності.

За принципом зв’язку з технологічним процесом витрати поділяють на змінні, постійні та умовно-змінні.

Змінними називаються витрати, розмір яких прямо залежить від обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) (сировина і матеріали, паливо, енергія та ін.).

Постійними називають витрати, розмір яких не залежить від обсягу виробництва продукції (робіт, послуг), це загальновиробничі і загальногосподарські витрати. Умовно-постійні - це витрати, розмір яких залежить частково від обсягів виробництва

продукції (робіт, послуг) і частково від інших джерел нагромадження коштів. Заробітна плата робітників нараховується частково за рахунок витрат виробництва і частково за рахунок коштів фондів стимулювання.

Такий поділ витрат стосовно кожного підрозділу і підприємства в цілому дає змогу складати гнучкі бюджети щодо різних варіантів обсягу продукції, оперативно перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції при оцінці діяльності підрозділів, аналізувати залежність прибутку від операційної активності підприємства.

За технологічним призначенням витрати поділяють на спеціальні (технологічні) і накладні (по обслуговуванню виробництва та управління).

До спеціальних відносять витрати, безпосередньо пов’язані з технологічним процесом. Це насамперед витрати на сировину, основні матеріали, зарплату виробничих робітників, тобто прямі витрати. Складом цих спеціальних витрат в більшості випадків і обмежуються. Але є ще витрати, які за їх сутністю теж можна віднести до спеціальних, але цього не роблять для спрощення

зазначеного поділу, бо вони належать до непрямих (витрати на технологічний інструмент, електроенергію для приведення в дію машин і устаткування та ін.).

До накладних належать витрати на обслуговування виробничого процесу й управління, їх поділяють на виробничі та невиробничі накладні витрати.

Виробничі накладні витрати — це витрати виробничих підрозділів, які не мають безпосереднього зв’язку з виробничим процесом, а пов’язані лише з його обслуговуванням і створенням для нього необхідних умов (амортизаційні відрахування з вартості виробничих основних фондів, орендна плата, утримання апарату управління підрозділу тощо). Для спрощення

цього поділу сюди відносять непрямі витрати виробничого призначення, які за своєю сутністю належать до основних.

До невиробничих накладних витрат належать витрати на утримання центрального апарату управління підприємством (адміністративні витрати), загальнозаводську виробничу інфраструктуру, комерційні та деякі інші витрати. Приблизно їм відповідають загальногосподарські та позавиробничі витрати за традиційною вітчизняною номенклатурою

витрат.

Відповідно до наведеного поділу витрат собівартість продукції підрозділу називають виробничою собівартістю, яка містить основні (прямі) і виробничі накладні витрати.

Плановий склад витрат підрозділу залежить від специфіки його діяльності й місця у структурі підприємства. Найбільш повний і розгорнутий склад витрат властивий відносно самостійним підрозділам, що випускають готову продукцію на ринок. Він наближається до складу витрат підприємства в цілому. Для підрозділу центру витрат цей склад обмежується цеховими

прямими (основними) й непрямими (виробничими накладними) витратами. Виробничим дільницям і обслуговуючим підрозділам плануються, як правило, окремі елементи витрат, що залежать від їх роботи (витрати на матеріали, енергію, інструмент та ін.).

План витрат у складі показників бюджету підрозділу (собівартості продукції) і планових калькуляцій продукції розробляється на основі виробничої програми підрозділу і норм витрат ресурсів.

Методи формування внутрішніх витрат: напівфабрикатний і безнапівфабрикатний.

У першому випадку до складу витрат підрозділів входить вартість напівфабрикатів і продукції, виготовленої іншими підрозділами підприємства. Такий порядок обов’язковий, коли між підрозділами існують справжні чи умовні ринкові відносини.

За безнапівфабрикатного методу, який найбільш поширений у вітчизняній промисловості, вартість напівфабрикатів власного виробництва не заноситься до собівартості продукції виробничих підрозділів, їх передання за технологічним маршрутом контролюється системою не бухгалтерського, а оперативного обліку. У цьому випадку сума витрат основних виробничих підрозділів дорівнює витратам підприємства, оскільки внутрішній оборот тут не враховується.

При цьому треба мати на увазі, що вартість продукції і послуг допоміжних і обслуговуючих підрозділів завжди входить до собівартості продукції основних підрозділів. Для цього здійснюється розподіл витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами пропорційно обсягу наданих ними послуг

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: