Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







ЗМІСТ ТА ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ





Для того, щоб зрозуміти твір образотворчого мистецтва і надати художньому образу оцінку, важливо розібратися у тому, що являє собою зміст та форма, які між ними взаємовідносини та взаємовпливи.

У художньому творі зміст багато пластовий і різнобічний, його найвищі рівні, такі як ідея та тема, складають основний ідейно-художній смисл твору та визначають цілісну змістовну структуру. У свою чергу вони співвідносяться з іншими компонентами змісту — характер, конфлікт, сюжет, котрі також співвідносяться з меншими смисловими елементами (значення окремих сцен, епізодів, атрибутів), до найнижчих значущих одиниць.

Але якими б не були ті чи інші смислові компоненти, зміст художнього твору не може бути зведений до одного з них.

Основним джерелом змісту мистецтва є сучасне художникові суспільне життя і ширше — дійсність. Але джерело змісту й сам художній зміст — не одне і теж. Зважаючи на це, в естетиці відрізняють поняття "об'єкт відтворення", "предмет пізнання"і "зміст мистецтва".

У мистецтві може бути відтворене різне: людина та її духовне життя, предмети техніки й матеріально-художньої культури, природа, праця, побут тощо. Таким чином, об'єкт відтворення — це і "неопредмечений" складний світ почуттів людини й відносин її з іншими людьми сфера суспільної практики, і той предметний світ, з яким людина зустрічається у повсякденному житті і який доступний її чуттєвому сприйманню. Але яким би не був об'єкт відтворення в мистецтві, предметом безпосереднього та опосередкованого пізнання є людинаяк цілісна особа у своєму ставленні до світу й суспільства, або духовно-людський, ціннісно-емоціональний смисл зображуваного. Це означає, що об'єкт відтворення і предмет пізнання, хоч і перебувають між собою в тісному зв'язку, разом з тим можуть і не співпадати.



Оскільки в художньому образі завжди присутнє ставлення художника до об'єктивного боку змісту, твір мистецтва завжди несе в собі художньо-естетичну ідею.

Ідея(під грецьк. "іdіеа"— подання) в художньому творі — це втілена естетично узагальнена авторська думка, яка відображає певну концепцію світу людини. Вона складає ціннісно-ідеологічний аспект художнього твору. В художній ідеї від ображаються суттєві закономірності дійсності, осмислені та оцінені естетичним ідеалом художника.

На відміну від наукової ідеї, в художньо-естетичній ідеї міститься не абстрактна думка, а живе й конкретне здійснення смислу в художньому образі. Художник може стверджувати свою ідею прямо, з пристрастю, відверто - тоді його твір носить відкрито тенденційний (упереджений) характер. Він може, зберігаючи видиму неупередженість, надати глядачеві можливість самому вирішити порушену у творі проблему. Але неупередженість ця уявна: самою логікою образів художник підводить глядача до рішення.

Таким чином, художник є не пасивним ілюстратором готових теоретичних поглядів та суспільних ідей, він діє як художник-мислитель, збагачуючи суспільну свідомість.

Зміст мистецтва в цілому характеризує категорія художньої теми (від грецьк. "themа" — те, що покладено в основу). Перш за все, тема означає коло об'єктів самої дійсності, які поєднані соціально-історичною, або національно-етнографічною спільністю, і які, у свою чергу, стають реальними джерелами конкретного твору мистецтва. При такому підході тема ідентифікується з об'єктом відтворення (історична тема рідної природи, тема праці та інші). Мистецтво звертається до так званих "вічних" тем: кохання та материнства, життя та смерті тощо. Тема знаходить свій конкретний вираз у сюжеті твору. В образотворчому мистецтві, зокрема, у творах графіки, живопису, відтворює час, місце, оточення тієї чи іншої події або епізоду, стан і взаємовідносини дійових осіб, відповідні атрибути.

Характер сюжету значною мірою визначається видовою та жанровою природою твору. Так, у скульптурі, натюрморті основою сюжету є не розвиток події, як, наприклад, в історичному або побутовому жанрах графіки чи живопису, а прямування ліричних переживань, зміни емоційного стану, відтворення настрою, тобто внутрішня дія. Сюжет органічно пов'язаний з ідеєю і темою твору, є засобом їх розвитку і розкриття.

Оскільки мистецтво має свою специфіку, яка виявляється особливими засобами пізнання, наявністю свого особливого предмета та інше, воно, зрозуміло, повинно мати й свою особливу форму, в якій би здійснювався процес художньо-естетичного опанування дійсності, спеціальну мову.

Художня форма — це структура змісту й засіб його матеріального втілення за законами видів та жанрів мистецтва. Інакше кажучи, її можна визначити як систему засобів, які матеріалізують і тим самим роблять можливою передачу іншим людям певного змісту. Тому виразити і передати — це два головних завдання мови мистецтва. Термін «мова мистецтва» має метафоричний характер, заснований за аналогією словесної мови. Подібно тому, як реальна думка ви ллється в словесній мові, реальність художнього образу виявляєте мові мистецтва. Але, на відміну від словесної мови, елементи мови мистецтва мають не конкретне предметно-поняттєве значення, а лише можливості, передумови образного значення, які реалізуються художником у процесі творчості в конкретній формі художнього твору, котра створюється із взаємозв'язків цих елементів.

Таким чином, мова мистецтва не існує зовні сфери мистецтва. Вона історично розвивається, збагачуючись новими елементами, у відповідності з прогресом мистецтва, з виникненням нових його видів.

За формою розрізняють зовнішню та внутрішню організацію художнього твору. Зовнішня організація— це надання твору такого вигляду, який диктується законами даного мистецтва. Зовнішня організація твору, яка залежить від організації вихідного матеріалу, упорядкована побудови всіх його елементів у систему цілого, являє собою необхідні умову сприймання художнього образу. Саме із зовнішнього боку твору починається сприймання, яка безпосередньо звертається до людських почуттів і впливає на них.

Внутрішня організація художнього твору, яка посилює емоцій вплив, підкреслює та виявляє смисл, служить створенню образності у творі. Це досягається за допомогою використання художником наявних у мові мистецтва своєрідної граматики (сукупність законів, правил й прийомів смислотворення) та синтаксису (засоби образного оповідання).

Пошуки досконалих художніх форм у творчому процесі тільки тоді можуть бути плідними, коли вони пов'язані з намаганням художника глибоко, правдиво, вразливо відтворити певний життєвий зміст. Задум може бути нереалізованим, якщо художник не знайде для нього виразну форму, і навпаки: цікаві знахідки автора в галузі форми виявлюють безглуздими, малозначними, якщо вони носять самоцільний характер.

Разом з тим, питання про форми і засоби, "допустимі чи "не допустимі", у художньому відтворенні дійсності не може бути вирішені абстрактно-теоретично в рамках естетики й, тим більше, адміністративним шляхом. Питання це вирішується в кожному конкретному випадку самим художником. Ступінь реалістичності твору мистецтва визначається тим, наскільки знайдена художня форма сприяє відтворенню дійсності.

У кожному творі використовуються як загальна засоби виразності, притаманні образотворчому мистецтві, так і специфічні для кожного його виду.

Так, малюнок як зображувально-виразний засіб міститься в основі всіх видів образотворчого мистецтва. У широкому розумінні поняття "малюнок" об'єднує майже всі спеціальні сторони якісного відтворення предметного світу: відображення форми об'єкту, обсягне й просторове її моделювання (від італ. "modellere" — ліпити) за допомогою світлотіньових та кольових градацій і перспективи (графіка, живопис), відповідної пластики трьохмірних форм (скульптура); вірно знайдених пропорцій (від лат. — співрозмірність), взаємовідношення частин об'єкту за їх розмірами відносно цілого: правдивої експресії (від лат. "ехргеазіо"— виразність); впливу образу, що досягається професійною майстерністю художника у визначенні найбільш характерного, суттєвого і якісного його виконання та інше.

Лінія, як і малюнок, належить до найбільш важливих та універсальних засобів образотворчого мистецтва.

У природі лінії, як такої, немає, а існують, принаймні, межі форм. Тому до деякої міри лінія завжди схематична, умовна. Ці схематизм та умовність пов'язані, перш за все, із завданнями конструктивної побудови форми.

Але коли мова йде про виразність лінії, то, як правило, мається на увазі не тільки технічна майстерність її виконання, що виявляється упевненості та

та віртуозності руки художника, а в умінні розкрити емоціональний стан відтворюємого образу, передати власне до нього ставлення і викликати відповідне ставлення у глядача. Зважаючи на це, характер лінії, яка використовується художником у відповідному значенні, обумовлений змістом втіленого образу. Тому в одних випадках вона може бути широкою, впевненою, стрімкою, в інших — спокійною, стриманою, повільною. Так, глибоким ліризмом, задумливістю, ніжністю виконані жіночі образи в малюнках відомого французького художника Анрі Матіса, відтворені спокійною, рівномірною лінією. Видатний російський художник-портретист В.О.Сєров у портреті балерини Т. П. Карсавіної, використовуючи різноманітну нюансировку лінії, передав нестримну енергію, динамізм і жіночу привабливість.

Як засіб виразності лінія використовується не тільки у графіці, але й у живописі, скульптурі, архітектурі, дизайні.

Колір в образотворчому мистецтві, зокрема в живописі, служить відтворенню реальних предметів у реальному середовищі. Разом з тим, він вирішує водночас два найважливіших завдання — інформаційне та виразне.

Відомо, що кожен предмет у навколишньої дійсності має певний колір. Отже, інформуючи глядача про цю ознаку предмета, художник виходить, перш за все, з його природних, або так званих локальних (від франц. — місцевий),тобто, чистих, незмішаних кольорових характеристик. Разом з тим, колір предмета не є щось абсолютне, постійне. Він змінюється залежно від освітлення та сусідства. Так, зелене листя дерев має вигляд дещо інший в ясну, сонячну погоду, ніж у похмуру; біла скатерка виявиться голубуватою, якщо на неї покласти апельсин, або трояндою, коли ми бачимо на ній зелені яблука. Здатність побачити в природі і відтворити у творі кольорову гармонію — одна з основних властивостей художнього сприймання. З находженої зовнішньої інформації художник-реаліст відбирає найбільш суттєве, абстрагуючись від того, що перебуває зовні образотворчих завдань, і встановлює кольорові відношення, які притаманні предметам та явищам навколишньої дійсності. Ця сукупність кольорів, наділених конкретним змістом, створює колорит ( франц. — фарба, колір) зображення. Отже, образна виразність картини залежить, перш за все, від того, наскільки точно її колорит відповідає характеру зображення події, діючої особи, пейзажу, наскільки яскраво відтворено в кольоровій гамі твору його основна думка, ідея.

Композиція (від. лат. — сурядність, упорядкування, розміщення), розглядається частіше за все як засіб організації художнього твору у відповідності з його змістом, ідейно-естетичної концепції автора та його художнім задумом. Композиційне рішення твору засновується на законах, правилах і прийомах, які склалися в процесі художньої практики та естетичного пізнання дійсності.

Законикомпозиції мають об'єктивний характер. Вони відображають у специфічній для того чи іншого виду мистецтва формі закономірності реального світу.

Закон цілісності ґрунтується на самій суті композиції, її неділимості як основної ознаки. Завдяки дотримування закону цілісності твір образотворчого мистецтва сприймається як одне ціле. Іншими словами, композиція не може складатися хоч би в незначній мірі з самостійних частин. Всі її елементи перебувають у взаємному зв'язку й підпорядкуванні.

Закон контрастів випливає із загального закону діалектики — закону єдності й боротьби протилежностей. Основні контрасти в образотворчому мистецтві є тонові (світлотіні) й кольорові природні протилежності. На їх основі виникають і діють інші види контрастів — ліній, форм, розмірів, характерів, станів та інше. Таким чином, роль контрастів у композиції універсальна — вони мають відношення до всіх її елементів починаючи з характеру конструктивної ідеї й закінчуючи побудовою сюжету.

Закон новизни є загальним законом мистецтва, виявляючий свою дію в тому, що художній образ — це завжди нове в мистецтві і за змістом, і за формою. Новизна композиції завжди обумовлена естетичним сприйманням і відчуттям художником реальності, пов'язана з його задумом.

Правила та прийоми композиції, на відміну від законів, належать до менш постійних категорій і спрямовані на досягнення найкращих результатів у відтворенні художнього образу. Художні школи різних країн та епох створювали правила і прийоми, які відповідали завданням мистецтва того часу. Сучасна художня школа не викидає накопичений образтворчою практикою досвід, а відбирає і розвиває те з нього, що сприяє рішенню завдань, які стоять на сучасному етапі перед мистецтвом.

Правила та прийоми композиції можуть мати різні варіанти залежно конкретного змісту твору, жанру, виду мистецтва, і, зрозуміло, від рівня професійної майстерності художника. Основними правилами в сучасному мистецтві прийнято вважати: відповідність формату відтворюваному змісту, наявність сюжетно-композиційного центру, рівноваги, ритмічне упорядження елементів композиції.

Як відомо, графіка та живопис, на відміну від скульптури та архітектури, с мистецтвом площини із однієї точки, де простір та обсяг існують тільки в ілюзії. Площина, таким чином, складає головну "умовність" графічного чи живописного твору і в цьому зв'язку може бути визнана одним із найважливіших сполучних елементів між змістом і площиною, втілення якої є її формат. Вибір художником формату не є випадковим. Він тісно пов'язаний зі всією внутрішньою структурою твору. Так, горизонтальний, витягнутий формат найчастіше використовується в розповідних композиціях, в яких для розгортається послідовно. Тому до такого формату охоче звертаються художники, що прагнуть до активної композиції,до дії (І. І. Соколов. Весілля; К.О. Трутовський. Весільний викуп; М.К. Пимоненко. Ярмарок; С.І. Свято-спавський. Переправа через Дніпро; Ф.С.Красицький. Гість із Запоріжжя; О.С.Бубнов. Ранок на Куликовомі полі; Т.Н.Яблонська. Хліб). Формат, що витягнутий за вертикаллю, теж надає змістові динамічності, але цього разу зверху або знизу ( Суріков. Перехід Суворова через Альпи; М.С.Самокиш. Бій Богуна з Чернівецьким під Монастирищем у 1653 році; О.А. Леонов. Схід-2 на орбіті). І навпаки, формат, в якому сторони незначно перебільшують одна одну, немовби відразу зупиняє динаміку й надає композиції характеру спокою її у рочистої репрезентації (І.І.Шишкін. На Півночі дикому; В.М.Васнецов. Богатирі; Альонушка; І.М.Крамськой. Христос у пустелі; ВД.Поленов. Московський дворик; В.М. Костецький. Повернення; О.О.Шовкуненко. Повінь).

Смисловим центром в образотворчому мистецтві називають ту частину композиції, яка несе основне ідейне навантаження, відтворює задум художника. Зважаючи на це він, у першу чергу, акцентує на собі; глядача. Отже, одне з найважливіших завдань, що стоять перед художником, полягає в тому, щоб з максимальною виразністю виділити головне підпорядковуючись при цьому законові цілісності. Вибір прийомів виділення головного обумовлений особливостями зорового сприйманні динини, яка фіксує свою увагу, перш за все, на сильно діючому подразникові. До числа таких подразників можуть бути віднесені: жест (В.1.Суріков. Бояриня Морозова; О.С. Бубнов. Ранок на Куликовому полі); (Т.Н.Яблонська. Хліб; С.О.Григор'єв. Повернувся); міміка (Ф.П.Решетніков. Знову двійка; Г.С.Меліхов. Молодий Тарас Шевченко у художника К.П.Брюллова); рух (П.П.Федотов. Сватання майора; К.О.Тругський. Одягають вінок); світлові ефекти (А.І.Куїнджі. Українська, І.Ю.Рєпін. Відмова від сповіді); кольорові контрасти (В.І.Суріков. стрілецької страти; Ф.С.Красицький. Гість із Запоріжжя; Т.Н.Ябляка. Весілля); контрасти постаті (В.О.Серов. Петро І); контрасти масштабів (І.І.Шишкін. Серед долини рівної.; К.Д.Трохименко. Т.Г.Шевченко на Чернечій горі); ізолювання (О.О.Іванов. Видіння Христа народові ) та інші.

Особливу роль у виділенні головного відіграє центральна частина картинної площини та просторового плану. Збіг смислового центру з метричним центром створює враження симетрично побудованої композиції. Для цього засобу організації композиції характерне не тільки відповідне положення смислового центру, але й урівноваженість її частин за сами, тоном, кольором і, певною мірою, за формою. Така побудова композиції більш за все використовується художниками, коли вини потреба підкреслити урочисту велич або спокій.

Асиметріяв композиції за своєю структурою протилежна симетрії Вона досягається за допомогою зміщення смислового центру в ліво або в правий боки картинної площини. Ця побудова композиції використовується художником як засіб, що посилює враження руху (О.О. Денека. Оборона Севастополя; Й.Й.Бокшай, Бокорапіі). Рівновага в децентралізованій композиції досягається через протиставлення великих і малих форм, контрастів кольору та освітлення, пауз.

Як уже відзначалося, вибір положення смислового центру залежать від ідейно-художнього задуму автора. Наприклад, для того, щоб посилити значимість головного, художник використовує передній просторовийплан (В.В.Верещагін. Не займай — дай підійти; Т.Г.Шевченко. Катерина). Часто використовується передній план для показу сильних емоцій: протесту проти нелюдяності (В.Г.Перов. Трійка; А.О.Пластов. Фашист пролетів); трагізму (І.Ю. Рєпін. Іван Грозний та син його Іван: В.В. Верешагін. Смертельно поранений); захоплення мужністю, стійкістю (І.К.Айвазовський. Дев'ятий вал; С.В.Герасимов. Мати партизана). Але найчастіше передній план композиції використовується як підхід до розміщення головного, надаючи тим самим стійкості смисловому центрові, розміщеному, відповідно, на другому або далекому просторових планах.

Ритм, ритмічністьу галузі образотворчого мистецтва є організуючим та естетичним початком.

У широкому значенні поняття «ритм» вказує на особливу співрозмірність частин, яка веде до суголосного, гармонійного цілого. Ритм може виявлятися у чергуванні або співставленні будь-яких елементів композиційного характеру — через контрасти та відповідності групувань, предметів, ліній, рухів, світлотіньових і кольорових плям, просторових розчленувань тощо.

Найбільш чітко ритм виявляється в архітектурі й декоративно-прикладному мистецтві, де він будується на строгій симетричній основі. Піковий живопис та графіка використовують ритм значно стриманіше, але його значення при цьому не менш важливе: ритмічний устрій форм сприяє предметно-зображувальним основам композиції, виник: її та зрозумілості сюжетної дії. Щоб виявити ритмічну основу твору (схожі елементи серед різноманітних форм), необхідний частіше за все свідомий, цілеспрямований пошук, логічне порівняння та співставлення.

У творах реалістичного мистецтва ритм ніколи не буває нав'язливим або самоцільним — він використовується як допоміжний засіб, і сприяє відтворенню ідейно-образного змісту.

ЕСТЕТИЧНЕ СПРИЙМАННЯ ТВОРУ

Естетичне сприймання твору образотворчого мистецтва — це вид естетичної діяльності, яка спрямована на цілісне пізнання художнього образу як естетичної цінності. Естетичне сприймання є єдністю пізнання оцінювання, воно носить глибоко особистісний характер, набуває формами естетичного переживання і супроводжується формуванням естетичних почуттів.

Естетичне сприймання визначає особлива морально-світоглядна спрямованість, складність і діалектичність суперечливих емоційно-естетичних реагувань: задоволення й незадоволення. Складність етичного пізнання полягає в тому, що це процес співучасті, співтворчості художника і суб'єкта сприймання.

Під естетичної діяльності художника-автора твору мистецтва естетичне сприймання глядача відрізняється тим, що воно не технологічне і здійснюється, крім того, у зворотному порядку в порівнянні з тією послідовністю, в якій створюється художній образ. Тобто, якщо художник у творчому процесі проходить шлях від змістовно-духовного задумудо матеріалізованої форми, за допомогою якої цей задум втілюється в художньому творі, то глядач під час сприймання, навпаки, прямує від матеріального, зафіксованого в предметних формах плану до змістовно-смислового задуму, усвідомлення його художньої ідеї.

Проникнення в смисл художньої ідеї, яка, здебільшого, не передається повною мірою у вербальний словесно-понятійний план, потребує від глядача особливої концентрації уваги, зосередженості, а також активізації духовного потенціалу особистості, її інтуїції, напруженої роботи уявлення й мислення.

Опосередковано індивідуальний акт естетичного сприймання твору образотворчого мистецтва зумовлений соціально-історичною ситуацією, ціннісними орієнтаціями суспільства, його естетичний морально-етичними нормами.

Безпосередньо повнота і глибина сприймання художнього твору залежать від особистісних установок глядача, його смаків і переваг. Крім того, успішність здійснення естетичної діяльності, як і будь-якої іншої діяльності, залежить від рівня тих психічних процесів і утворень, які забезпечують готовність людини до неї, тобто здібностей знань, умінь. Так, розвиненість сенсорних, інтелектуальних й естетичних здібностей до естетичного сприймання твору образотворчого мистецтва сприяє орієнтації глядача в суттєвих зовнішніх і внутрішніх зв'язках змісту й форми художнього твору. Адже естетичне переживання здебільшого виникає внаслідок тісного взаємозв'язку сприймання з активною роботою мислення, яке здійснює не тільки найпростіші операції по виявленню тих або інших форм та їх значень, але й показу більш складні соціально-естетичні їх оцінки.

Цим, власне, відрізняється чуттєве сприймання як відправі шлях будь-якого пізнання від естетичного сприймання як цілісного багаторівневого процесу. Незважаючи на те, що естетичне пізнання твору, засновується на чуттєвому сприйманні, воно не обмежується лише цим: за первісним чуттєвим реагуванням на отриману інформацію настає аналітична перевірка виниклих вражень, яка здійснюється на основі образного й логічного мислення, що врешті-решт є підставою для формулювання суджень щодо їх естетичної оцінки.

Якісне естетичне сприймання твору мистецтва потребує наявності попередніх знань: відомостей про види, форми і жанри образотворчого мистецтва, розуміння їх образної мови та виражальних засобів; знайомства з особливостями творчості художника і культурою його епохи (особливо якщо цей твір значно віддалений за часом від безпосереднього його сприймання); володіння інформацією про ті події, які покладено в змістовну основу твору тощо.

Спілкування з твором мистецтва потребує від глядача сукупності умінь, пов’язаних з організацією логічної послідовності естетичного пізнання й художнього образу, визначення в ньому як матеріалізованих форм, так і образно-смислових, ідеально-духовних рівнів, які безпосередньо не подані в його матеріалізованій структурі й роблять необхідним їх розкриття.

Мистецтво як об'єкт естетичного сприймання і специфічного пізнання дійсності звертається до людини як до цілісної особистості і потребує повноцінної віддачі, а отже відповідної попередньої підготовки, яка досягається в умовах кваліфікованого навчання й виховання.

Разом з тим, найбільш кваліфікована підготовка не здатна замінити безпосереднього контакту людини з мистецтвом. Навчання й виховання покликані не раціоналізувати і зводити до готових формул смисл місту і форми твору мистецтва, а розвивати, збагачувати процес сприймання, робити його більш свідомим і глибоким, емоційно насиченим

Питання для обговорення та самоосвіти

1. Що поєднує в собі поняття "культура "у широкому та вузькому розул цього слова?

2. Що опановує мистецтво ?

3. У чому полягають соціальні функції мистецтва ?

4. Чому досліджувати твір мистецтва основною ланкою художньої культури ?Яким естетичним критеріям повинен відповідати художній твір?

5. За якими типологічними ознаками відбувається поєднання художніх творів у види, жанри, стилі мистецтва?

6. Чому органічне єднання змісту та форми вважається одним з найважливіших законів художнього твору, мистецтва ?

7. За яких умов можливе повноцінне естетичне сприймання художні твору?

РОЗДІЛ 2

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2019 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.