Політична свідомість, її структура, функції, типи. Політична психологія як складова політичної свідомості.

Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка характеризує суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.

Елементи політичної свідомості: політичні знання (знання людей про політику, про політичну систему, про різні політичні ідеології, про процедури участі громадян у політичному процесі й т.п.), політичні цінності (етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність; це законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість й ін.), політичні переконання (формуються на основі знань і цінностей і виражаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система), політичні орієнтації й установки.

Політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації.

Функції політичної свідомості:

· пізнавально-інформаційна - пізнання світу політики, отримання політичної інформації;

· оцінна - оцінка політичної дійсності і формування політичних поглядів, переконань, позицій;

· регулятивна - регулює соціальну поведінку людей на основі сприйняття дійсності, а також на основі сукупності що виробляються їм політичних ідей, норм, уявлень і переконань;

· мобілізуюча - спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільному житті ради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів.

Типи політичної свідомості - індивідуальний, груповий і масовий.

Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній.

Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і об'єднання.

Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб суспільства. Вона відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність. Масова свідомість вельми динамічна. Вона випробовує на собі дію безлічі чинників: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато що ін.

Політична психологія - наукова дисципліна, що вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, відчуття, ціннісні орієнтації і тощо) в політичному житті суспільства. Вони формуються і виявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їх конкретних політичних діях.

Політична психологія - це область політичної свідомості і політичної поведінки людей, яка виражає їх по переважно оцінне і, як правило, емоційно забарвлене відношення до політичної системи (перш за все до державної влади), до подій і фактів політичного життя. Серед стійких психологічних феноменів більше значення має політична ментальність - сукупність стабільних політичних цінностей, способів реагування суб'єктів політики на різноманітні соціальні зміни і політичні події. Стрижнем політичної ментальності виступає національний характер, в якому сконцентрований досвід історичного розвитку певної історичної спільності.

36. Політична ідеологія: поняття, рівні реалізації та роль у функціонуванні політичних режимів.
ДЕСЮСТ ДЕ ТРАСІ – французький філософ та економіст. Вперше вжив термін “ідеологія” у 1796 р.

Політична ідеологія – це теоретично узагальнена система поглядів і переконань стосовно розвитку суспільства(це система поглядів, ідей та вчень, що відображають інтереси, цінності та потреби різних соціальних груп, спільнот, методи їхньої діяльності)
Політичну ідеологію формують люди, які творять еліту нації. Саме вони викристалізовують світоглядну систему, яка стає «популярною» в суспільстві (як комуністична ідеологія, фашизм, ісламський фундаменталізм, фемінізм тощо).
Отже, політична ідеологія є:
-Інструментом обґрунтування та захисту інтересів елітарної верстви суспільства (до прикладу, консерватори прагнуть показати важливість традицій, моральних та релігійних настанов для того, щоб зберегти ієрархію або ж «звичний порядок речей» в суспільстві);
-Засобом мобілізації мас, великої кількості людей в єдину спільноту, націю (так, ідеологія фашизму об’єднала великі маси італійців, німців в 20-40-і рр. XX ст.);
-Відображенням цінностей, сподівань та очікувань суспільства, окремих груп інтересів, соціальних груп, конфесій тощо (до прикладу, ідеологія ісламського фундаменталізму в Ірані).
Основні функції політичної ідеології:
- оволодіння суспільною свідомістю;
-утвердження власних цілей і завдань в суспільній свідомості, які в кінцевому результаті стануть мотивацією політичної поведінки людей;
-впровадження в суспільну свідомість власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення та майбутнього;
- створення позитивного образу реальної дійсності та майбуття.
Виділяють наступні рівні реалізацції політичної ідеології:
1) теоретико-концептуальний (розробка ідей, принципів, цінностей, ідеалів та їх обгрунтування; до прикладу ідеологія фашизму була розроблена Дж.Джентілле, ідеологія лібералізму Дж.Локком, ідеологія консерватизму Е.Берком та Ж.де Местром і т.д.);
2) програмно-політичний (на даному рівні соціально-філософські принципи переводяться в програмні лозунги, документи, вимоги політичної еліти. Між цими двома рівнями можуть інколи існувати протиріччя в трактуванні одних і тих же ідей; наприклад політичні трактати та лозунги В.Леніна (комунізм), Б.Мусоліні (фашизм), С.Бандери (український інтеґральний націоналізм), В.Медведчука (соціал-демократизм) і т.п.);
3) актуалізований фбо практичний (характеризується ступінню засвоєння громадянами цілей і принципів політичної ідеології, мірою їх втілення в діях громадян; ідеологія стає світоглядом громадянина, який активно бере участь у виборах, голосуючи за ліберальну чи консервативну партію, підтримує феміністичний рух або рух зелених, антиглобалістів).
Висновок. Таким чином, політична ідеологія, як узагальнена система поглядів щодо розвитку суспільства, відіграє виняткову роль у національно-державному будівництві. Жодна влада не обходиться без ідеології.

37. Політична соціалізація особистості.
Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства до якого він належить. Політична соціалізація – частина загальної соціалізації особистості, її

залучення до соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями людей. Тобто йдеться про формування життєвої позиції людини на базі засвоєння соціального досвіду, її громадянського становлення. У процесі політичної соціалізації особистість одержує певні знання про політичне життя, набуває навичок суспільно-політичної діяльності, котрі дозволяють їй стати повноправним учасником політичних відносин. Поряд з цим відбувається процес формування певних орієнтацій, переваг, установок особистості в сфері політичної реальності. Внаслідок політичної формується політична свідомість,

закладаються основи для її політичної поведінки. Політична соціалізація є складним процесом. Його темпи і рівень обумовлюються багатьма факторами, передусім впливом макросередовища (суспільно-економічної ладу в країні, політичної культури суспільства тощо), мікросередовища (інститутів, школи, родини, окремих особистостей), біопсихологічних характеристик, самовиховання.

Існує два основних шляхів політичної соціалізації: 1) цілеспрямовані зусилля політичної системи щодо політичного просвітництва громадян; 2) стихійний вплив на політичну свідомість і поведінку особистості соціальної і політичної практики, міжнародного і внутрішньополітичного життя, економічної і соціальної ситуації, окремих політичних подій і т.п. Одним з найважливіших факторів політичної соціалізації є особиста участь індивіда в суспільно-політичному житті. У цьому контексті слід детально розглянути два етапи соціалізації.

Первинна соціалізація відбувається в дитинстві. Цей процес має виражене емоційне забарвлення. Під час первинної соціалізації не виникає проблем з ідентифікацією, тому що немає вибору "значущих інших". Первинна соціалізація закінчується, коли в дитини формується поняття "узагальненого іншого".

Вторинна соціалізація - входження людини в нові сектори суспільства, у якому живе. Вона може сама обирати об'єкт для ідентифікації, цей вибір більш раціональний.

Надалі слід зосередитись на характеристиці двох типів взаємовідносин особистості і влади, що визначають моделі соціалізації: модель «підлеглості» і модель «інтересу». Перша розглядає соціалізацію як процес впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи; її мета – підготовувати «політичних зомбі» для правлячого режиму. Друга розглядає індивіда не як пасивного (як в першому випадку), а як активного учасника політичних процесів, його взаємодія з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо. Важливим для розуміння концепції політичної соціалізації є дослідження її типів, які виражають залежність формування тих чи інших властивостей і якостей людини від впливу домінуючих структур та інститутів влади, які несуть норми і цінності пануючої (офіційної) політичної культури.

Тож існують такі типи: гармонійний (відносно рівноправний діалог влади і індивіда, шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави і своїх громадянських обов’язків), плюралістичний (має опосередкований характер взаємодії індивіда і влади через різноманітні субкультури; існує множинність партій, груп, організацій, визнається рівноправ’я громадян, їх прав і свобод та здатність змінювати свої політичні симпатії та ціннісні орієнтації), конфліктний (наявність політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість; соціалізація розглядається як процес привнесення лояльності в групу і підтримки її в боротьбі) та гегемоністський (негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї»; маніпулятивний характер управління соціалізацією з боку класу-гегемону, особливо через ЗМІ).

38. Політичні партії: підходи до визначення поняття. Структура, шляхи формування, функції та місце в політичній системі суспільства.
Щодо тлумачення поняття "політична партія" серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша — добровільність об'єднання.
Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.
Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає.

Найбільш поширеними є такі підходи:

• Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;
• Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.
• Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).
• Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у сучасній політології.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

Партії можуть виникнути:

• з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);
• з парламентських фракцій;
• з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів - союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

• шлях "зверху" - це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;
• шлях "знизу" - суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;
• комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі:

• активізація і інтеграція великих суспільних верств;
• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
• політична соціалізація і формування суспільної думки;
• розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
• рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії;
• мобілізація виборців на виборах;
• участь у боротьбі за державну владу через вибори;
• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;
• рекрутування нових членів партії.

Місце політичних партій в політичній системі суспільства.
Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії. Місце і роль політичної партії, характер її діяльності визначаються, по-перше, мірою її вростання в політичну систему суспільства, тривалістю її існування, зміною її назви і порушенням організаційного статусу. По-друге, місце і роль політичної партії визначаються соціальною підтримкою. По-третє, одним з принципів, що визначають місце і роль політичної партії в суспільстві, є структурна незалежність, тобто ступінь автономності політичних партій, життєве забезпечення її.
Висновки: Політичні партії відіграють надзвичайно важливу роль в політичній системі суспільства, адже головним покликанням політичних партій є розвиток громадської думки та формулювання стратегії суспільного розвитку. Суспільство не може обійтись без політичних партій, бо вони є виразниками об´єктивно існуючих багатоманітних соціальних інтересів, урівноважують ці інтереси в боротьбі за державну владу. За допомогою політичних партій громадянське суспільство вирішує низку важливих питань свого існування.
39. Історичне становлення та класифікація партій.
Ще в стародавньому Римі виділяються угрупування прихильників того чи іншого політика, а частіше - того чи іншого аристократичного роду. Саме вони стали першими формами політичних об’єднань, протопартіями. Дістали вони в літературі назву “родових партій”. Спочатку організаційно-політичний поділ громадської думки на різноманітні ідейно-політичні течії відбувався по лінії боротьби між феодалізмом та капіталізмом. В міру того як нові соціальні класи та верстви почали приймати участь в політичному житті виникають прокапіталістичні партійно-політичні утворення. Початковою їх метою було не стільки здійснення влади, скільки здійснення впливу на неї з метою розширення своїх політичних прав та свобод. В міру розвитку буржуазії відбувається і зміна характеру самих політичних партій, їх діяльності, функціональної спрямованості, ідеологічної орієнтації, організаційної структури. На цьому етапі має місце поступовий перехід від “елітарних” партій до “класичних”, а згодом і до “сучасних” політичних партій, які почали з’являтися з 70-х років ХІХ ст. Поява на політичній арені партій пролетаріату робить протистояння між буржуазними та пролетарськими партіями основою політичного протистояння. Перемога соціалістичної революції в Росії мала також відчутний вплив на розвиток політичних партій. Під її впливом в ряді держав виникають комуністичні партії, відбувається піднесення масового революційного руху. Прийняті в сучасній політичній науці етапи розвитку політичних партій розроблені М.Вебером. М.Вебер виділяв три основні етапи розвитку політичних партій. Перший етап – аристократична група, другий – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Таким чином в світовому контексті загальними причинами виникнення політичних партій можна вважати наступні: 1) появу загального виборчого права, 2) політичну активізацію мас (в першу чергу пролетаріату), 3) пробудження національної свідомості в колоніальних державах.
КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ – продиктована їх різноманіттям, багатогранністю та тією роллю, які вони відаграють у політичному житті суспільства. Соціальне середовище діяльності(моносередні, проміжні, загальні). Відношення до соц. діяльності(революційні,реформістські, реакційні, консервативні). Ідеологічна спрямованість(соціал-демократичні, комуністичні, ліберальні, консервативні, конфесіональні, монархістські, націоналістичні, фашистські, прагматичні). Відношення до політичної влади(правлячі, опозиційні, легальні, напівлегальні, нелегальні). Політичний темперамент(праві, центристські, ліві) Соціальна база(класові, міжкласові; прошаркові, соціальних груп; за статтю, віковими, професійними ознаками) Характер організаційних структур(кадрові, масові, аморфні, централізовані, децентралізовані, демократичні, недемократичні) Особливість статусу і ролі у політичній системі(едині,партії-гегемони, партії-союзники, міжнародні, загальнонаціональні, регіональні, локальні, авангардистські, парламентські).

Політичні партії класифікуються:

1) з політичних характеристикам:

а) консервативні партії - за збереження колишніх порядків, проти реформ (консервативна партія у Великобританії, народна партія в Іспанії);

б) клерикальні (релігійні) партії (Христі-нським-демократичний союз у Німеччині, Мусульманська ліга в Пакистані та ін) - вимагають, щоб суспільне життя і керування державою узгоджуватися з догматами релігії;

в) ліберальні партії (ліберальна партія у Великобританії, Партія центру в Швеції) - за свободу економічної діяльності, невтручання держави в суспільне життя;

г) реформістські партії - за соціальну справедливість при збереженні приватної власності (соціал-демократичні партії в Європі, Індійський національний конгрес, інституційно-революційна партія в Мексиці, деякі партії Баас (соціалістичного відродження) в арабських країнах);

д) радикалистских партії, що виступають за докорінну перебудову суспільства із застосуванням, як правило, насильницьких заходів.

У цій групі партій є такі, які відображають устремління самих різних, у тому числі протилежних, соціальних шарів (неофашистські партії, комуністичні партії);

2) з організаційної структурі: а) кадрові партії - прийом в них пов'язаний з певними умовами, мають фіксоване членство, жорстку дисципліну, обов'язкові членські внески; керівництво ними в значній мірі централізовано (в марксистсько-ленінських партіях існує принцип демократичного централізму);

б) масові партії - немає фіксованого членства або воно недостатньо строго враховується. Партійні внески не мають фіксованого характеру та сплачуються за бажанням або мають вигляд пожертвувань до партійної каси. На місцях немає партійних організацій, зборів не проводяться, місцеве керівництво не обирається, а складається з відомих бізнесменів і політиків, на низовому рівні партійним лідером є бос;

в) партії-руху - зазвичай єдина дозволена партія, її членами вважалося більшість жителів країни (в Гвінеї - з семирічного віку, в Заїрі за конституцією всі громадяни з моменту народження розглядалися як члени партії);

3) по правовому положенню:

а) зареєстровані - мають реєстрацію юридичної особи;

б) незареєстровані - без реєстрації, на добровільних засадах;

в) легальні партії - це партії, діючі на законних підставах.

Вони можуть бути і не зареєстровані, хоча в ряді країн, як зазначалося, до реєстрації партійна діяльність не дозволяється;

г) нелегальні - якщо вони заборонені законом, судовим рішенням, але продовжують свою діяльність у підпіллі. В даний час нелегально діють у багатьох країнах (Єгипті, Пакистані, Туреччині, Саудівській Аравії та ін) комуністичні партії.

У деяких країнах (Мексиці, Шрі-Ланці, Німеччини, Швеції та ін) існує поняття національної, тобто загальнодержавної, партії. Вона користується перевагами при висуванні кандидатів на виборах, при проведенні виборчої кампанії. На національні партії покладаються і додаткові обов'язки.

40. Партійні системи, їх роль у функціонуванні політичної влади. Типологія партійних систем.
Партійна система – це невід’ємний компонент (підсистема) політичної системи суспільства, що являє собою сукупність політичних партій, що діють у країні, та специфічних відносин між ними, які складаються в процесі боротьби за державну владу та при її здійсненні.
Партійна система відображає політичні реалії тієї країни, в якій вона функціонує: соціальну структуру суспільства, рівень та особливості політичної культури населення, характер політичного режиму, історичні й культурно-національні традиції, назрілі проблеми перспективного розвитку держави. У політології поширена класифікація, відповідно до якої існують однопартійна, двопартійна та багатопартійна системи. Кожна з них має свої варіанти, що утворюють перехідні форми від однієї системи до іншої. Характер партійних систем безпосередньо залежить від таких показників, як: кількість фактично діючих партій; реальна роль окремих партій в політичних процесах, ступінь їхньої легітимності та представництва у владних структурах; гострота політичної конкуренції між партіями (відносини принципової боротьби, демократичного суперництва, співпраці, компромісу).
Однопартійна система, або безальтернативна. Головна її ознака – наявність партії, яка не має політичних конкурентів всередині держави і неподільно здійснює владу.
Двопартійна система, або “біпартизм”. Тут знову ж таки можливі два варіанти. Перший: в країні існує кілька партій, але переважають дві, котрі в результаті виборчих змагань упродовж багатьох років почергово приходять до влади. Така фактична рівновага партійних сил стає політичною традицією – через це двопартійну систему вважають чи не найбільш стабільною і ефективною та водночас достатньо демократичною.
Багатопартійна система. Боротьбу за владу реально ведуть кілька партій (три і більше). У самих виборах можуть брати участь десятки і навіть сотні партій.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: