Визначення критерію оптимальності транспортних витрат

Різноманітним методам економічного моделювання присвячено багато праць. У зв'язку з розвитком ринкової економіки можливе виникнення і нових математичних методів оцінки і прогнозування економічної ситуації.

Економіко-математичне моделювання треба використовувати дуже обережно. Це пов'язано з тим, що економічні системи (об'єкти моделювання) настільки складні, що навіть докладне моделювання їх складових частин потребує значної кількості обмежень і генералізації, що наперед спрощує реальну картину. Тому навіть добротна модель виявляє тільки деякі напрями і тенденції, а отже, її необхідно доповнювати додатковими науковими обґрунтуваннями.

Нині економіко-математичне моделювання використовується для моделювання територіальних пропорцій розвитку господарства країни в цілому, формування господарства регіонів. Проблему створення економіко-математичних пропорцій в перше обґрунтував академік В.Немчинов. Модель дає змогу зробити варіантні розрахунки для визначення впливу найважливіших факторів розміщення виробництва. Так змінюючи обчислення та гранично допустимі розміри використання трудових, водних та інших ресурсів в окремих регіонах, можна досліджувати вплив на формування територіальних пропорцій розміщення виробництва таких важливих факторів, як співвідношення чисельності зайнятих у промисловості у різних регіонах країни.

Взаємозв'язок між ознаками, які можна зранжувати, передусім на основі багатьох оцінок, вимірюється методом кореляції. Рангами називають числа натурального ряду, які згідно зі значеннями ознаки надаються елементам сукупності і певним чином упорядковують її.

Вимірювання тісноти зв'язку за допомогою кореляційного і дисперсійного аналізу супроводжується певними складностями і вимагає громіздких обчислень. (Для орієнтовної оцінки тісноти зв'язку користуються наближеними показниками, які не вимагають трудомістких обчислень. До них потрібно віднести, коефіцієнт кореляції рангів Спірмена.

Його основна відмінність полягає в тому, що він обчислюється не на основі первинних даних, а на основі рангів, які присвоюються всім значенням досліджуваних ознак, що розміщенні у порядку зростання. Якщо значення співпадають, то ранг визначається шляхом ділення суми рангів на число значень. Коефіцієнт кореляції рангів Спірмена визначається за формулою:

d2 - квадрат різниці рангів для кожної одиниці: d=x-y; n- об'єм сукупності.

Коефіцієнт кореляції рангів як і лінійний коефіцієнт кореляції, може набувати значень від 0 до ± 1. Якщо два рядки рангів повністю збігаються то d2 = 0. Чим блище до 1 тим тісніший зв'язок. Знак + або - вказує напрям зв'язку. Якщо ранги за обома ознаками співпадають, то зв'язок прямий р=1. При повному зворотньому зв'язку (ранги двох рядків розташовані у зворотньому порядку) р=1. Якщо р=0, то зв'язок між ознаками відсутній.

Pангові коефіцієнти мають як переваги. Тик і недоліки порівняно з параметричними. Тут не треба дотримуватись певних математичних передумов відносно розподілу ознак, зокрема, передумови нормальності розподілу. Проте одночасно, оскільки використовуються не значення, а лише ранги ознак, втрачається інформація про взаємозв'язок.

Ранговий коефіцієнт кореляції більш точний порівняно з коефіцієнтом кореляції знаків, тому що він враховує не тільки знаки відхилень, а й місце величини ознаки в даному ряду.

Комп'ютерна техніка і комп'ютерні технології відіграють величезну роль у вивченні сучасної територіальної організації продуктивних сил. Завдяки їм виникла можливість створення, підтримки і збагачення банків даних, необхідних для пошукових робіт у царині розвитку і розміщення продуктивних сил.

Комп'ютерні технології дають змогу обробляти величезні масиви даних в короткі терміни і з малими затратами часу. Завдяки їм можна широко застосовувати на цілком новій основі такі методи, як моделювання, картографічний та інші.)

Отже, під час дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил необхідний творчий підхід до відбору і застосування набору методів, які потрібно здійснювати з урахуванням вимог часу та поставлених цілей і завдань.

Приклад. Визначити коефіцієнт кореляції рангів Спірмена, якщо число членів в ряді (n) дорівнює 4, частка міського населення становить відповідно 15%, 27%, 43%, 30%, а густота сільського населення відповідно - 29, 13, 10, 8 осіб на км2.

d - різниця між членами рангів відповідних х і у;

1. У чому полягає сутність наукових методів дослідження?

2. Назвіть основні методи науки про розміщення продуктивних сил.

3. Які традиційні методи використовує наука про розміщення продуктивних сил?

4. Визначте нові чи сучасні методи наукового обґрунтування розміщення виробництва.

5. В чому суть методів економічного обґрунтування розміщення виробництва?

6. На які етапи поділяються методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва?

7. Якими способами визначають ефективність виробництва?

8. В чому полягає суть методу мінімізації витрат?

9. Охарактеризуйте "мішаний" спосіб визначення ефективності виробництва.

10. Назвіть основні етапи екологічної оцінки розміщення виробництва

11. Які техніко-економічні показники використовують при обґрунтуванні розміщення виробництва?

12. Розкрийте суть балансових методів оцінки розміщення підприємств.

13. Яка роль комп'ютерних технологій і комп'ютерної техніки в розміщенні продуктивних сил?

15. Як поділяють статистичні методи розміщення продуктивних сил?

8. Особливості галузевої організації світового господарства України

Сутність та структура народного господарства. Господарство країни - велика і складна економічна, соціальна і екологічна система, сукупність усіх видів економічної діяльності.

Слід зазначити, що під економічною системою розуміють будь-яку суспільну систему, результатом функціонування якої є, з одного боку, виробництво матеріальних і духовних благ для задоволення суспільних потреб, а з другого, — відтворення самої себе в кожному циклі функціонування.

В процесі розвитку господарство країни перетворюється в національний комплекс.

Національний комплекс - це територіальне утворення, обмежене кордонами держави, в якому всі елементи та компоненти економічного життя - підприємства, заклади (зокрема, екстериторіальні, тобто такі, що знаходяться за межами держави, але є її власністю чи власністю її юридичних осіб), галузі, регіони - функціонують як єдиний організм, направлений на відтворення суспільного продукту і засобів його виробництва, а також умов життєдіяльності людини.

Національний комплекс, як і будь-яке інше територіальне господарське утворення, має певну будову, яку можна розглядати як:

- галузеву структуру -.склад галузей і співвідношення між ними;

- територіальну структуру - розміщення виробництва по окремих економічних районах.

Надзвичайно актуальною на сьогоднішній день, як для України, так і для багатьох країн світу є проблема вдосконалення структури виробництва. Вона включає в себе, по-перше, соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. По-друге, організаційно-економічну структуру економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. По-третє, виробничо-технологічну структуру економіки, яка виражає співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості і сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Крім того, вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки -галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетобудування тощо) та галузей із швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, галузі сфери послуг та торгівлі).

Галузева структура господарства. Щоб вивчити галузеву структуру конкретного національного комплексу, треба, перш за все, з'ясувати, що таке галузь. Із розвитком науки та досвідом, набутим у практиці господарювання, змінювалися підходи до визначення змісту поняття галузь. Так, галузь тлумачили як групування більш чи менш однорідних за виробничим призначенням і за технологією підприємств і об'єднань. Під галуззю розуміли підприємства і об'єднання, пов'язані лише єдиним управлінням, тобто об'єднані на основі відомчого підпорядкування. Згодом галузь стали трактувати як сукупність підприємств, що випускають однорідну продукцію.

На сьогоднішній день під галуззю розуміють сукупність усіх виробничих одиниць, які беруть участь переважно в однакових або подібних видах виробничої діяльності.

У будь-якій господарській системі можна виділити галузі спеціалізації чи галузі експортної спеціалізації - ті галузі, значна частина продукції яких вивозиться за межі країни; допоміжні галузі — галузі, які працюють на галузі спеціалізації та обслуговуючі галузі — галузі, що обслуговують населення.

Досить важливими є динамічні характеристики галузей. Відповідно можна виділити динамічну, нову, пропульсивну, комплексуючу, лідерну та профілюючі галузі.

Динамічна галузь - галузь, темпи росту якої перевищують протягом досліджуваного періоду середні темпи росту всього виробництва.

Нова галузь - галузь з найбільшою питомою вагою інвестицій в її розвиток.

Пропульсивна галузь - нова галузь, яка за своїми об'єктивними даними може суттєво перебудувати економіку.

Комплексуюча галузь - нова галузь, розвиток якої виключає появу диспропорції в економіці країни.

Профілююча галузь - галузь спеціалізації, вплив якої має місце у всіх сферах господарства, займає найбільшу питому вагу в товарній продукції.

За функціональною класифікацією розрізняють галузі:

- первинні (видобувна промисловість, сільське господарство);

- вторинні (обробна промисловість у тому числі переробна).

До структури народного господарства входять також транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, сервісні галузі, управління, наука.

Галузі господарства відрізняються також роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. В залежності від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу сферу і сферу послуг. До виробничої сфери належать ті види діяльності, які:

- створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);

- доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт);

- пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівля, громадське харчування).

Сфера послуг - це сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню. До неї належать:

- галузі послуг (житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення);

- галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування);

- галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.

Залежно від галузевої структури розрізняють такі типи господарства країн:

- аграрний - переважання сільського господарства;

- аграрно-індустріальний - переважання сільського господарства над промисловістю та пріоритетності обох галузей над іншими галузями;

- індустріально-аграрний - переважання промисловості над сільським господарством і їхня сукупна перевага над іншими галузями;

- індустріальний - різке переважання промисловості;

Типи країн залежно від галузевої структури господарства можуть мати такі стани:

- індустріальний - механізація та автоматизація процесів у всіх видах економічної діяльності;

- постіндустріальний - зростання питомої ваги послуг у всіх видах економічної діяльності;

- інформаційний - інформаційні процеси є ядром будь-якого виду економічної діяльності.

Вивчення галузевої структури територіальних утворень — це один з методів виявлення поділу суспільної праці, тобто дослідження ступеня територіального поділу праці. Адже ускладнення галузевої структури територіального утворення є свідченням зростання специфіки географічного поділу праці. Ось чому вивчення галузевої структури господарства є обов'язковим в курсі "Розміщення продуктивних сил". Без цього неможливо усвідомити прояву законів, закономірностей і принципів територіальної організації продуктивних сил у конкретних геопросторово-часових координатах та розробити прогноз ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил.

Характеристика національного господарського комплексу України. Сучасний стан економічного та соціального розвитку України пов'язаний з радикальними змінами зумовленими переходом до ринкових відносин господарювання. Він передбачає створення зорієнтованої економіки, тобто економіки орієнтованої на споживача. Соціально зорієнтована ринкова економіка — це господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюється за кількісно-взаємо-пов'язаними напрямами:

- лібералізація економіки (зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності);

- стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як єдиного платіжного засобу на території країни;

- структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності продукції на світовому ринку;

- створення конкурентного ринкового середовища;

Розвиток національного господарського комплексу України в умовах незалежності відбувається під час здійснення реформ грошово-кредитної, фінансово-валютної, банківської, цінової, митної системи; становлення ринку товарів, капіталу, робочої сили, фондового ринку, інтенсифікації процесів створення конкурентноздатних підприємницьких структур, розгалужених інфраструктурних систем. Для того, щоб виявити загальні тенденції розвитку і територіальної організації національного комплексу України, необхідно насамперед проаналізувати властиві йому основні макроекономічні показники. Серед них -валовий внутрішній продукт (ВВП). ВВП у 1997 році становив 36,8 % від рівня 1990 року; додана вартість становила у матеріальних галузях, відповідно, 33,0 %, в тому числі у промисловості — 38,3 %, у сільському господарстві — 53,5%; у сфері обслуговування — 42,9%. У 90-х роках постійно зростала ресурсомісткість ВВП і зменшувалася його прибутковість. І як результат, зменшувались абсолютні обсяги оплати праці і прибутку суспільства. Деформувалась і структура ВВП зменшилося нагромадження, зросли кінцеві споживчі витрати.

Бажання якнайшвидше інтегруватись у світову економіку призвело майже до повної втрати внутрішнього ринку товарів широкого вжитку. ВВП скоротився із 157,9 млрд. дол. США (1990 рік) до 30 млрд. дол. США (1999 рік), тобто на 74 %, падіння промислового виробництва склало 73,6 %. Починаючи з 2000 року ВВП виріс на 6,5 %, а в 2001 році його величина збільшилася на 9 %.

Найважливішою структурною ланкою національного комплексу України є промисловість. У цій галузі в 2000 році було задіяно 28,8 % промислово-виробничих фондів (у 1990 році — 30,4 %), 27,2 % промислово-виробничого персоналу (у 1990 році - 30,4 %). Обсяг промислової продукції в загальному обсязі валової продукції галузей економіки становив 41,9 % (у 1990 році - 50,7%). Порівняно з 1990 р. загальний обсяг промислового виробництва значно скоротився. Найбільш гострої кризи ця галузь зазнала в 1990-1996 рр. Однак в 1999 р. ситуація змінилась і промислове виробництво порівняно з попереднім роком зросло на 4,3 % та продовжило зростати і в наступні роки.

Необхідні структурні зміни в промисловості дещо сповільнюються через нестачу належних капітальних вкладень на оновлення виробництва. Структурна перебудова господарства пов'язана з технічним переобладнанням підприємств, впровадженням нових економічних і високоякісних технологій, нових форм організації виробництва, які потребують великих капіталовкладень.

У 2000 р. порівняно з 1990 р. інвестиції в промисловість зменшились в 4,2 рази, зокрема, у рибній (у 13,1), газовій (у 1,8), харчовій (у 2,1), електроенергетиці (у 2,3). Таким чином, відсутність грошових коштів, ризикованість їх вкладення у виробництво стоять на перешкоді оновленню промислової структури господарства.

Крім того, складна економічна ситуація в країні є і наслідком помилкової стратегії ринкових перетворень в Україні, наслідком самоусунення держави від втручання в економіку, передчасної лібералізації і тотальної приватизації, які мали бути не першими,а останніми етапами реформ.

Відсутність науково обґрунтованої програми реформ, бездумне сприйняття програми "шокової терапії" МВФ та СБ, що відтворила в Україні основні руйнівні чинники кризи США 1929-1933 р., гіперінфляція, криза платежів, зниження якості робочої сили і, нарешті, фінансовий крах (стан, коли заощадження не трансформуються в інвестиції, а комерційні банки не кредитують виробництво) — закономірний результат неправильно обраної стратегії розвитку.

Замість того, щоб спрямувати зусилля фахівців і уряду на вирішення проблеми ліквідації в реальному секторі економіки, розпочалася боротьба із дефіцитом бюджету. Замість того, щоб кредитувати вітчизняне виробництво, захищати національний ринок від спекулятивного вітчизняного і іноземного капіталу, Національний банк заохочував спекулятивні операції, роздмухував кризу платежів через надто жорстку кредитну політику та політику "дорогих грошей", маса яких весь час стискалася (в 1999 р. в Україні було лише 13,2 % маси грошей по відношенню до ВВП, в той час як США при виході з кризи мали 109 %, а в Китаї зараз — 108 %).

Через те у реальному секторі економіки склалася ситуація, коли понад 8 % всіх операцій (а в енергетиці більш як 95 %) здійснювалось без участі грошей як засобу платежу. Отже, наша грошово-фінансова система стала обслуговувати тіньову економіку. Рівень тінізації української економіки становить 60 %, що значно більше, ніж у Росії, Білорусі, Казахстані і інших країнах СНД.

Банківська система в Україні стала за своєю суттю антиринковою системою, головним гальмом створення національної ринкової економіки на основі розвитку власного виробництва. Така стратегія реформ призвела до втрати Україною 92 % ринку товарів широкого вжитку та наукоємної продукції, до глибокої кризи платежів.

Створивши піраміду кредитів і боргів із запозичень у МВФ та СБ, потрапивши в тенета умов міжнародних фінансових організацій та у повну залежність від зовнішніх запозичень, уряд України втратив можливість самостійно розробляти реальні програми економічного розвитку та приймати самостійно рішення в економічній сфері.

Ситуація з кризою ще більше загострилася, коли в 1998 р. став відчутним вплив на Україну міжнародної фінансової кризи.

Зауважимо, що падіння виробництва на 46 % у США під час кризи 1929-1933 років спонукало уряд США відмовитися від моделі вільного ринку та за новим курсом Ф. Рузвельта перейти до регульованих державою соціально орієнтованих ринкових відносин. Тому, на нашу думку, державне регулювання економіки в умовах переходу до ринку в Україні є необхідним.

Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика повинна бути направлена на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці, підвищення реальних доходів населення, зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони навколишнього середовища.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обґрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей та Автономної Республіки Крим, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон. Дослідження особливостей організації регіонального розвитку, меж державного втручання у соціально-економічні процеси свідчать про можливість паралельного застосування і комбінування методів ринкової саморегуляції та методів державного (при одночасному поєднанні з громадським та ікституціональним) регулювання регіонального розвитку.

4. Дайте визначення галузевої структури господарства.

6. Розкрийте динамічні характеристики галузей.

7. Дайте характеристику національного господарського комплексу України.

8. Які основні напрями подальшого розвитку економіки України?

9. Економічне районування і територіальна структура господарства

Регіоналізм в системі соціально-економічного розвитку держави. На сучасному етапі формування національної економіки України увага приділяється проблемі вдосконалення територіальної організації суспільства і, зокрема, забезпеченню комплексного - економічного і соціального розвитку окремих регіонів та країни в цілому. Прискорення реформування соціально-економічного розвитку України в значній мірі залежить від ефективності регіональної політики, від посилення ролі та функцій регіонів.

Швидке вирішення проблем, пов'язане з трансформацією адміністративно-командної економіки в ринкову без формування економічно сильних регіонів є неможливим. Ця точка зору знаходить підтримку, як з боку науковців, так і практиків, але в практиці господарювання її реалізація ускладнюється внаслідок:

- невизначеності регіонів як територіально-господарських структур з точки зору організаційно-правових аспектів;

- відсутності ефективного регіонального управління;

- неврегульованості механізмів взаємодії між регіонами і державою, між регіонами, як економічними і юридичними особами.

Формування нових відносин між центром і регіонами на сьогоднішній день є особливо актуальними. Регіони виконують специфічні економічно-виробничі функції, які не можуть здійснювати інші структурні рівні з тієї простої причини, що даний рівень є об'єктивно реальним. Їх соціально-економічний розвиток повинен відбуватися з урахуванням ресурсних, демографічних, історичних, географічних, етнічних та інших особливостей. Саме в регіонах проходять процеси, що мають значний вплив на рівень економічного розвитку держави в цілому. Тому більшість проблем доцільно вирішувати на регіональному рівні. В період нестабільності та невизначеності економічного середовища необхідний перехід від традиційних принципів управління в регіонах до формування таких економічних відносин, які б забезпечували умови їх ефективного розвитку.

Регіональний підхід радикально змінює традиційну вертикальну схему державного управління на горизонтально-вертикальну і навіть на горизонтальну. На зміну жорсткій управлінській підпорядкованості областей та міст урядовому центрові приходить оптимальна господарська взаємодія регіонів у рамках єдиної загальнодержавної соціально-економічної системи. Для цього необхідна відповідна науково-методологічна та нормативно-законодавча база, яка б надавала регіонам права самостійно розробляти економічну стратегію розвитку, користуватись довір'ям з боку держави у проведенні інвестиційної, фінансово-кредитної, структурної, демографічної, соціальної, екологічної та національної політики. Все це вимагає подальшого розвитку фундаментальних досліджень у галузі регіоналізації економіки, розробки моделей ефективного функціонування регіонів, їх міжрегіональних об'єднань з перспективою створення високорозвинених ринкових інфраструктур.

Регіональні дослідження здатні відіграти важливу роль у гармонійному розвитку Української держави, яка змушена долати труднощі тоталітарно-імперської спадщини. Позбавлена державності протягом століть, Україна рідко коли перебувала в межах однієї держави, що і спричинило послаблення уваги до розвитку регіональної науки. Ось чому на сьогоднішній день регіональні аспекти розвитку держави привернули увагу не тільки науковців, але й практиків і політиків. В своїх працях вони акцентують увагу на зростаючій ролі регіонів у формування національної економіки України.

Погляд на місце і роль регіонів формується на основі оцінки не тільки сучасної ситуації в країні та наслідків минулого, але й з врахуванням перспектив розвитку національної економіки. З цього приводу дуже слушно зазначив С. М. Злупко, що "... кожне суспільно-економічне явище в даний момент є сув'яззю минулого, сучасного і майбутнього, отже, збагнути, проникнути в сутність сучасного без розуміння його еволюції в минулому, не

розкривши до кінця явищ сучасного, не можна прогнозувати його поведінки на майбутнє.

Сучасна модель соціально-економічного розвитку регіонів повинна будуватися на ґрунтовній теоретичній основі. Це перш за все передбачає врахування існуючих в регіоналістиці наукових напрацювань, а також використання сучасного рівня розвитку економічної теорії.

Необхідно зазначити, що наука про регіони має давні традиції, але одним з її перших теоретиків вважається И. Тюнен (1783-1850), відомий своєю працею "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки". Дане дослідження базувалося на засадах ринкової економіки. Територіальні межі регіону визначалися радіусом ринку, що пов'язаний з рентними доходами, граничними зарплатами і т.д..

З цього приводу А. Є. Пробст зауважив, що якщо Й. Тюнен обмежував проблеми розміщення господарських об'єктів окремими практичними рецептами, то А. Вебер (1868-1958) у своїх дослідженнях зробив рішучий перелом у теорії розміщення, прагнучи створити "вічну" або "істинну" теорію розміщення. Це надавало їй наукової обмеженості й знижувало рівень практичності.

Послідовники А. Вебера доповнювали його вчення, нерідко включаючи в нього чужі йому елементи або розглядали проблеми розміщення окремих підприємств, нехтуючи теорію регіоналістики. Розуміючи тісний взаємозв'язок розміщення не тільки окремих підприємств однієї, але й кількох галузей, американські економісти працювали в цьому напрямі. Проте і вони не змогли створити загальної теорії розміщення виробництва, яке знаходилося в епіцентрі регіоналістики, яку не можна зводити лише до розміщення господарських об'єктів.

Значний внесок у створення науки про регіони зробив У.Ізард. У своїх працях він зазначав, що теорія про регіони " повинна не тільки поширюватись на проблеми рівноваги системи, яка складається з районів, межі й транспортна мережа котрих являє собою змінні величини, але й розглядати цю рівновагу з погляду розміщення, торгівлі, цін і обсягу виробництва". І далі він продовжує, що дана теорія "зобов'язана виявити основні взаємодії політичних, соціальних, економічних сил у тій мірі, в якій ці взаємодії визначають нематеріальні цінності суспільства, обумовлюють його поведінку і процес визначення соціальних цілей, ведуть до конкретних рішень відносно політики, що визначає міжрайонну структуру і функції".

Заслуговує на увагу щодо трактування регіонів і цілісний підхід В.А.Поповкіна. Він зазначав, що парадигма регіональної цілісності повинна будуватись на теоретико-філософському прийнятті концепції єдиної географії, об'єктивного взаємозв'язку природних, соціальних і економічних процесів і явищ, що зберігаються у певному територіальному ареалі. Водночас це означає і згоду з тим, що існують закони, єдині для природи і суспільства. У своєму дослідженні вчений приходить до висновку про те, що "регіон становить цілісність природного середовища, матеріального, створеного людиною середовища, а також соціуму".

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що на сучасному етапі науковцями достатньо розроблена теоретична база наукового обґрунтування регіоналізації держави (розроблено понятійно-методологічний апарат, обґрунтовані концептуальні підходи, а також доведена необхідність активізації регіональної науки, окреслені напрямки регіональної політики). На нашу думку, потребують більш поглибленого вивчення організаційно-економічні особливості регіонального розвитку з метою реалізації конкретних форм і методів розвитку. Слід відмітити, що впровадження останніх ускладнюється відсутністю міжрегіональної єдності так, як існують доволі надмірні відмінності регіональних інтересів, історичних та політичних аспектів їх розвитку, природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалів.

У регіональних дослідженнях інтегрований об'єкт пізнання - регіон (від латинського regio - область). У сучасній літературі визначення регіону як наукового терміну неоднозначне.

Так, О.Г. Топчієв вважає, що "регіон - основна складова частина територіального устрою країни, що визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відособленість, цілісність, економічну й демографічну самодостатність, систему державних органів, що є елементами державної структури влади й управління країною".

С.С. Шаталін характеризує регіон як певний соціально-економічний організм, структура якого повинна бути зорієнтована на підвищення ефективності використання суспільних фондів споживання, на розвиток соціальної та виробничої інфраструктури.

На думку І.Айзинової та В.Пацирковського, регіон - це адміністративно-територіальна спільність з відповідно високим рівнем розвитку виробничої, транспортної і соціальної інфраструктури, з добре відлагодженими постійними трудовими і соціально-культурними зв'язками населення.

П.Бакланов при визначенні регіону, наприклад, пропонує враховувати також фактор регіональної замкнутості, тобто здатність ресурсних і споживчих ланок замикатися в межах певної території.

У свою чергу О.Добринін вважає, що регіон - це територіально-спеціалізована частина господарства країни з притаманною їй цілісністю відтворювального процесу.

В.К.Симоненко зазначає, що регіон - "більш конкретне економіко-географічне поняття, яке застосовується для окресленого контуру з своїм економічним положенням, природними та трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою господарства, спільністю економічних, соціальних, демографічних проблем".

Х.Н. Гізатулич відмічає, що регіон як соціально-економічна система функціонує і розвивається під впливом як зовнішніх факторів, так і внутрішньо характерних йому стимулів і цілей.

На думку М. Лендєла регіон - "це простір, на території якого зустрічаються і, певним чином, "змагаються" інтереси держави, регіональної еліти і громадськості".

У проекті Європейської хартії регіонального самоврядування говориться про те, що регіон - це територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням. Регіон має власну Конституцію, статут автономії або інший закон, який є частиною загальнодержавної правової системи.

Таким чином, у сучасній науковій літературі визначення регіону як наукового терміну неоднозначне. Здебільшого його ототожнюють з терміном "район". Є багато визначень цього поняття і за своїми сутнісними ознаками вони близькі. Наведемо деякі з них.

Під терміном "район" розуміють територію (акваторію), виділену за сукупністю будь-яких взаємопов'язаних ознак; це - таксономічна одиниця в системі територіального членування. В Росії термін вживають з XIX ст., спочатку у військовій термінології (наприклад, "укріплений район"). Сьогодні цей термін використовується при визначенні територіально-структурного поділу національного комплексу України, а також як територіальна одиниця адміністративно-територіального устрою. У більшості зарубіжних країн йому відповідає термін "регіон".

За П.Алампієвим, економічний район - "це географічно суцільна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки та нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці".

М.О. Ковтонюк пише, що "економічний район - це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

Е.О. Алаєв визначає економічний район як територіально суцільну частину господарства країни, що має такі ознаки: спеціалізацію, комплексність, керованість.

О.І. Шаблій під соціально-економічним районом розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом -демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію.

Підсумовуючи сказане, приходимо до висновку, що у кожному з наведених визначень регіону є відмінні ознаки, синтезувати які можна у такій послідовності: економіко-географічна єдність, адміністративно-спеціалізована частина господарства країни, існування стійких зв'язків між його частинами та елементами.

На нашу думку, регіон - це територіальна одиниця із специфічними умовами формування, розвитку і використання соціально-економічного потенціалу на основі системоутворюючих факторів формування. А під регіональним розвитком автор розуміє процес ефективного використання соціально-економічного потенціалу території з метою забезпечення збалансованості його територіальної і функціональної структури та налагоджування, як внутрішньорегіональних, так і міжрегіональних зв'язків.

Необхідно відмітити, що регіональні дослідження включають все, що пов'язано з конкретною географічною і соціально-економічно організованою територією. Це дозволяє виділити два підходи до визначення поняття "регіон".

По-перше, регіон можна розглядати з точки зору територіального розвитку економіки країни. Це дає підстави для виділення соціально-економічних районів. Тобто під регіоном часто розум

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: