Філософія як форма духовної культури та основа людського світорозуміння

Філософія як форма духовної культури та основа людського світорозуміння

Філософія є особливою духовною формою, відмінною від науки. Її функціональною особливістю є задоволення світоглядних запитів людини. Останні не можуть бути уніфіковані і запропоновані у формалізованому вигляді (подібно до наукових вимірів дійсності) кожному як готовий продукт духовного пошуку. Цей пошук не знає зупину і завершення, він здійснюється повсякчас і кожним зокрема. У перекладі з давньогрецької слово «філософія» означає «любов до мудрості». Епітет «мудрий» вживається тоді, коли треба охарактеризувати ставлення людини до життя взагалі. Це ставлення виявляється у вчинках, а обґрунтовується загальним поглядом на місце людини у світі, її світовідношенням. Філософію пов'язують саме із світовідношенням, часто називають його основою. Світовідношення – основний концепт філософської гуманістики, зміст якого характурузує розмаїття їх об’єктивних зв’язків, особливості людського способу буття. Світовідношення включає в себе світогляд і діяльність. Світогляд - це не просто знання про навколишній світ або про людину в ньому, це певна система поглядів на місце і роль людини у світі.. Діяльність –це форма активності, що характеризує здатність людини ч пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті.

У світогляді віддзеркалюється суттєве (те, що є у взаєминах людини і світу) з точки зору того, що стверджують певні ідеали необхідного (того, що має бути відповідним до життєвої позиції носія світогляду). Світогляд у будь-якій своїй формі (стихійній, більш чи менш усвідомленій, науково обґрунтованій, релігійній тощо) існує в будь-якому суспільстві і в будь-якої людини. Однак найчастіше ми користуємося визнаними світоглядними настановами, ледве усвідомлюючи це, так само як ми не думаємо про роботу серця, доки воно не захворіє.

Коли стикаються різні світогляди або відбувається зміна світогляду, виникає потреба осмислити ситуацію, звернутися до рефлексії, зробити порівняльний аналіз різноманітних світоглядів і здійснити вірний вибір.

Саме за таких ситуацій і виникає потреба у філософії як форми духовної культури. Ставлення людини до світу — це безпосередній предмет філософських роздумів.

Єдність філософії та інших форм духовної культури людства

Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності. Предмет філософії постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього,лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.

Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено. Для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги.

Важливо й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції. Розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ.

Філософію та релігію споріднює те, то вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва. Проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя. Філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.

Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення,формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягпа людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

Матеріалізм та ідеалізм як головні філософські течії. Форми існування матеріалізму та ідеалізму

Для творчої сучасної думки об’єднання буття і ніщо лежить в основі пізнання, є первинною істиною. У своїй реальності ця істина призводить до поняття матерії-свідомості, природа – дух. Мислення намагається утвердити на правах істинності єдине: матерію або дух. Звідси існування важливих філософських течій: матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм. Для матеріалізму єдиною реальністю є матеріальний світ, природа. Вони первинні існують вічно, ніким не створені, безкінечні в просторі, осягаються розумом. Природа, в своєму саморозвитку подає найбільшу різноманітність існуючих подій, мов, рослин, живих істот. Людина – також витвір природи, певний рівень її розвитку. Свідомість людини і її здатність до творчості мають природне походження є реалізація потенціалу природи. З точки зору матеріалістів будь – яку уявлення про потойбічне життя, про Бога – це остання фантазія людини, свідоцтво слабкості. Невпевненості, нездатності пояснити світ.

Ідеалізм. Для філософського ідеалізму важливе ствердження того, що дух, свідомість, думка, ідея – первинні що вони визначають розвиток природи і буття. Об’єктивний ідеалізм найбільш поширений. Його представники вважають, що духовне начало є ідеальна субстанція, яка існує об’єктивно, незалежно від будь – кого. Такий ідеалізм не заперечує існування матерії, але розглядає її як щось неживе, нездатне розвиватись.

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Це будь – яка зміна, будь – яка взаємодія об’єктів, зміна їх станів. У світі немає руху без матерії і матерії без руху.

Джерело руху – сама матерія. Рух матерії – процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна здатність до розвитку і саморозвитку.

Простір і час – це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні напрямки існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними чи лише абстрактними.

Для філософів і філософських шкіл елліністичного (і тим більше римського) періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Інтерес до теорії,.до теоретичного з'ясування картини світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макро- і Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою. Виникають і оригінальні, не «коментаторського» тлумачення філософсько-етичні концепції, породжені культурним станом елліністичної епохи, і, насамперед, це скептицизм, стоїцизм та етична доктрина матеріаліста-атоміста Епікура.

Родоначальник античного скептицизму Піррон (365-275 pp. до н. є.) вважав філософом того, хто прагне щастя. Але щастя полягає у незворушності та в відсутності страждань. Хто бажає так досягнути зрозумілого щастя, має відповісти на три питання: Із чого складаються речі? Як потрібно ставитись до таких речей? Яку вигоду матимемо із ставлення до них? На питання, з чого складаються речі, Піррон не дає ніякої відповіді: «Усяка річ є це не більше, ніж те». Тому ніщо не називається ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Всякому твердженню про будь-який предмет однаково протиставляється суперечне. Якщо ні про які предмети неможливі ніякі істинні твердження, єдиним ставленням до речей, що пристало філософу, Піррон називає утримання (епохе) від яких би не було суджень про них.

Пізньоантична філософія (І ст. до н. є. -V-VI ст. н. є.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лукрецій Кар). У III—V ст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Плотін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

Великий оригінальний філософ пізньої античної традиції - родоначальник римського неоплатонізму Плотін (205-270 pp.) формулює вчення про єдність як про першопочаток усього сущого. Уся сфера буття, що виражається у послідовності: Розум - Душа - Космос, виявляється лише проявом, здійсненням першопочатку, трьома іпостасями: Розум і Душа - втілення єдності у вічності, Космос - у часі. Єдність Плотін називає Благом і порівнює із Сонцем. Йому ж протистоїть темна і позбавлена виду матерія - принцип зла, що провокує перехід вищого в нижче (розум відпадає від єдності, душа - від розуму, а найбільш зухвала частина душі животіє в рослинах). Природно, сфера буття у Плотіна структурована: Розум - це істинно сутнє, первісні сутності, у Розумі думка і предмет думки збігається; сфера істинного буття завжди відкрита для душі, слід лише уміти повернутися до самого себе, пізнати власну природу. Такому світу протистоїть Космос, що є, на відміну від всюдисущого Розуму, у певному місці.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про "монади" — монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене "завбаченою гармонією", яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з іншими монадами.

Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє. Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином, Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти).

Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз "Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття" Лейбніц доповнює положенням — "крім витворів самого розуму". Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки. Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про "усі можливі світи" (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука про цей дійсний світ).

Засновником психоаналітичної традиції яка вплинула не тільки на філософську думку XX століття, але й на медицину і психологію, соціологію і педагогіку, антропологію й етнографію, на сучасне мистецтво і літературу, став австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фрейд. Його основним внеском в науку і філософію стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини на історію та культуру людства. Найбільш відомими його творами стали «Я і Воно», «Тлумачення сновидінь», «Майбутнє однієї ілюзії».

Своє вчення 3. Фрейд розцінив як третій в історії думки людства відчутний удар по наївному людському самолюбству. Фрейд, як і Ніцше до нього, здійснив своєрідну критику і викривання ілюзій класичної культури через аналіз людської псиихіки. Фрейд зосереджує увагу на аморальності, асоціальної агресивності людської природи. Фрейду вдалося зробити підсвідоме об'єктом дослідження з принципово нових позицій. Він відводить підсвідомому провідне місце в процесі становлення та існування людини. Переважна частина психічного життя знаходиться поза контролем розуму.

Підсвідоме трактується Фреидом як сукупність первісних інстинктів, темних, ірраціональних, аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і вад - марнолюбства, владолюбства, заздрості,жадібності та інших - лежать два основних, базових інстинкти. Перший інстинкт - сексуальний (потяг до життя), який ще позначається Фрейдом терміном «лібідо». Другий інстинкт - агресивний, («потяг до смерті»). Ці два інстинкти, Ерос і Танатос (названі так за іменами давньогрецьких богів кохання і смерті), є тими силами, що керують здебільшого людським життям. Вони виявляються сильнішими за розумні мотиви, потреби та інтереси людини.

Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З другого боку, саме підсвідомі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять творчу активність людини у мистецтві, у науковому пізнанні, у всіх Формах людської діяльності.

Пригнічені і нереалізовані інстинкти стають джерелом негативної енергії, призводять до неврозів, до деструкції, руйнування людської психіки.

Отже, справжнє: керівництво людським здійснювалося сферою підсвідомого.

Неофрейдизм і успадковує, і разом з тим суттєво переглядає ідеї Фрейда.

Карл Юнг - був першим учнем і першим критиком вчення Фрейда. Юнг піддав критиці перебільшення ролі сексуального початку в людській психіці. Основним досягненням творчості Юнга стало відкриття явища «колективного підсвідомого».

Досліджуючи людські сновидіння, міфи, релігійні уявлення, витвори мистецтва, фольклор, Юнг помітив такі підсвідомі духовні явища, які не могли бути зв'язані з індивідуальним життєвим досвідом. Виявилося, що певні образи і символи були успадковані нами і збереглися у вигляді архетипів. Архетипи, є підсвідомими образами-символами, які передаються у спадок й оформлюють наше мислення і нашу поведінку. Досвід усіх минулих поколінь фіксується у глибинних структурах людського мозку і зберігається в універсальних, єдиних для всіх людей, всіх народів, всіх часів архетипах. Архетипи є підґрунтям існування людського роду, його духовною спадщиною, яка оживає через глибинні механізми пам'яті кожного окремого індивіда. Саме колективне підсвідоме, яке складається з архетипів, є справжнім фундаментом духовного життя індивідів. Дослідження людського досвіду наблизили Юнга до визнання релігійного світу. Саме в людській душі Юнг знайшов ту сферу, в якій наука і релігія не спростовують одне одного.

Е. Фромм продовжив і розвинув фрейдистські ідеї в соціологічних та культурологічних дослідженнях. Він прагнув пояснити і вирішити соціальні проблеми методами і настановами психоаналізу. Він зосередив свою увагу на понятті соціального несвідомого, на психологічних аспектах соціального відчуження і самовідчуженні людини, на процесах міжособистісних зв'язків, на ірраціональних і патологічних проявах суспільного життя. Фромм зробив спробу поєднати в своєму «гуманістичному психоаналізі» ідеї марксизму, фрейдизму і екзистенціалізму. У своїх відомих творах «Мати або бути?», «Втеча від свободи» Фромм віднімає проблеми особистості в сучасному світі.

Як вирішити питання про істинність чи хибність знань?

Представник античного скептицизму Піррон вважав, що питання про істинність знання не слід ставити на тій підставі, що кожному тезису можна протиставити антитезис. Про гірке можна сказати, що воно солодке, а про велике, що воно мале і т.п. Скептики заперечували існування критерію істини.

Таку позицію у цьому питанні займали й представники суб'єктивного ідеалізму та агностицизму. Д.Юм говорив, що в пізнанні ми маємо справу з відчуттями, які перевіряються відчуттями.

І.Кант, який також був агностиком, підкреслював, що всі предмети є "речами в собі" і не можуть бути пізнаними.

Представник конвенціоналізму А.Пуанкаре наукові теорії розглядав як суто конструкції мислення, які не мають ніякого відношення до речей. Найого думку, вчені самі домовляються, яку теорію вважати більш-менш вірною, виходячи із її простоти і зручності. Представник сучасного неопозитивізму Р.Карнап висунув "принцип терпимості", згідно з яким кожна наукова теорія може ґрунтуватись набудьякій системі аксіом і тому може мати свою логіку. Критерієм істинності такої теорії буде її логічна несуперечливість, логічна виводимість. Інші неопозитивісти висунули принцип верифікації (від лат. veritas - істина). Щоб визначити істинність теорії, її необхідно звести до простих (атомарних) речень, наприклад, таких як "метали - електропровідні", "хінін - гіркий", "роза - червона" і т. ін., потім в досліді перевірити їх активність.

Прагматисти (від грецьк. praqma - діло, дійство) визначають істину, як те, що задовольняє інтереси, корисні людині. Згідно з таким підходом критерії істини - це її корисність. І все ж вирішити питання про критерій істини можна за допомогою практики.

Вже Гегель вказував на те, що практика є медіумом (посередником) у взаємодії суб'єкту та об'єкту пізнання. Практику він розглядав як активну діяльність світового духу.

Багато філософів зводили розуміння практики до відчуттєвого досвіду окремого індивіда. Але уже французький філософ Р.Декарт зазначав, що досвід нерідко нас вводить в оману і тому він потребує також критерій істинності. Наприклад, досвід людини дає підставу зробити висновок про те, що Сонце рухається навколо Землі. Але ж це не так.

Наукове пізнання завжди пов'язані з подоланням окремих труднощів, які виникають в теорії та практиці. Нерідко ці труднощі пов'язані з тим, що одержані нові, факти суперечать існуючий теорії. Це призводить до виникнення наукових проблем, які представляють собою відображення суперечності між існуючими теоріями та новими фактами, між самими теоріями або фактами.

Ідея - це форма наукового знання, в якій виражається усвідомлення цілі і подальшого напрямку пізнавальної діяльності. В науці ідеї виникають як правило на основі попереднього розвитку знань і інколи виступають основою, на якій ґрунтується та чи інша теорія. Так ідея розвитку, яка міститься в канто- лапласівській космогонічній гіпотезі виникнення небесних тіл із гарячих газопилових утворювань, виникла під впливом того, що в науці другої половини ХVІІ ст. взагалі розпочинає стверджуватися ідея загального зв'язку та розвитку. Ця ж ідея лежить в основі самої гіпотези.

Гіпотеза - це форма наукового знання, яка представляє собою обґрунтовану здогадку, пояснюючу властивості та причини тих чи інших явищ. Щоб стати науковою, гіпотеза повинна відповідати принципам наукового світогляду, встановленим в науці принципам, законам та теоріям.

Після того як гіпотеза пройде наукову і практичну перевірку, вона становиться вірогідним знанням, або спростовується.

На відміну від гіпотези, теорія представляє собою знання вірогідне, тобто таке, істинність якого логічно доказана, або перевірена на практиці. Теорія являється витою формою організації наукового пізнання. Вона представляє собою систему логічно взаємопов'язаних суджень, які відтворюють внутрішні закономірні зв'язки предметів та явищ.

Існують емпіричні та логіко-математичні теорії. Емпіричні теорії будується на основі досліду, а логіко-математичні - ґрунтуються на основі конструювання абстрактних об'єктів, логічному виводі. З допомогою теорії можна встановити причини тих чи інших явищ (пояснююча функція теорії), а також передбачити характер розвитку якої-небудь системи в майбутньому (передбачаюча функція теорії).

Концепція – це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії

Всі наукові методи пізнання можна умовно розподілити на загальні методи, які використовуються всіма науками (аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичне і логічне, аналогія, моделювання і др.) і часткові методи, які використовуються в окремій науці (в математиці - метод математичної індукції, в агрономії - метод визначення кислотності ґрунту і т.п.).

Діалектика – вчення про універсальну взаємодію всіх процесів матеріального та духовного світу.

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.

Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його цілісності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне

життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Суть закону взаємного переходу кількісних змін в якісні полягає в тому, що поступові кількісні зміни, які постійно відбуваються в предметах, але, до певного часу, не змінюють їх основних рис, при досягненні рамок міри призводять до якісних змін, які в сою чергу викликають нові кількісні характеристики.

Перехід від однієї якості до іншої називається стрибком. Стрибок – дискретність у виникненні нового щодо попереднього стану існуючого. Нова якість завжди пов’язана зі стрибком, розривом тієї кількісної поступовості, яка її підготувала. “Поступовість” і “стрибок” – дві нерозривно пов’язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами розвитку того чи іншого явища. Ця розрізненість і зв’язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів. Еволюція – накопичення безперервних кількісних змін в межах даної якості. Слово “революція” у вітчизняній суспільній думці виявилось політично, ідеологічно заангажованим, здебільше асоціюється з насиллям, кровопролиттям, братовбивством. Між тим революція – це перерва поступовості, якісний стрибок. Наприклад, неолітична революція – це якісний стрибок людства від привласнювального до продуктивного господарства, науково-технічна революція – якісне перетворення виробничих сил на основі перетворення науки у провідний фактор розвитку суспільного виробництва і т.д.

Закон заперечення заперечення з’ясовує питання про напрямок розвитку. Цей закон відображує об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечується.

Діалектичне заперечення є моментом розвитку, єдністю протилежностей: збереження і подолання. Сам процес виступає як послідовне заперечення одного його етапу іншим, де кожний наступний етап пов’язаний з попереднім тим, що він є збереженням, розвитком перспективних якостей попереднього етапу і зміщенням, подоланням якостей, що не відповідають вимогам нового етапу. Таким чином, розвиток є процес, змістом якого є постійне збагачення, зумовлене наслідуванням найбільш перспективних тенденцій всього процесу.

Важливо зауважити, що коли умовно кажучи, другий етап розвитку є запереченням першого, а третій етап є запереченням другого, то на третьому етапі ми природно маємо ніби повернення до першого, тільки на більш високому рівні. Так, наприклад, якщо в античності ідеалом прекрасного була гармонія форм буття, (напр.., прекрасне тіло), в середовищі – гармонія духовного світу, яка має місце при його відверненні від гріховно-тілесного, то в епоху Відродження ідеалом прекрасного є прекрасна душа у прекрасному тілі.

Філософія як форма духовної культури та основа людського світорозуміння

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: